Коментар до тексту «Еллам Ондре»
Продовження тексту «Все – Одне. Еллам Ондре» святого Субраманьї.
Темою наступних розділів будуть «Бог» (розділ 3) та «Его» (розділ 6).
Природа Бога та надрозумної сили
«Хто є Бог? Бог – це Той, хто перевершує все, що ми бачимо. Можна подумати, що, оскільки Він перевершує світ, між Ним і світом немає жодного зв’язку. Але насправді немає жодного атома, який не був би з Ним пов’язаний. Далі, що означає «той, хто перевершує світ»? Адже світ – це і ми, і всі предмети, які ми сприймаємо. Іншими словами, світ – це, можна сказати, одухотворені істоти й усе неживе. Як нам назвати Того, хто створив ці дві групи? Із цих двох ми вважаємо вищими свідомих істот. Ми можемо припустити, що Той, про кого йдеться, належить до категорії найвищих із відомих нам істот, але сили нашого інтелекту недостатньо, щоб уявити собі щось, окрім цього. Чи не так?»
Як сказав один світський учений, якщо припустити, що весь всесвіт еволюціонував із хаотичного вибуху, то це рівнозначно припущенню, що ви зібрали купу металу, кинули в неї гранату, а внаслідок вибуху з неї утворився «Боїнг 747». Цей учений далі розвивав теорію, згідно з якою дійшов висновку, що повинна існувати розумна сила, яка є надорганізованою, надсвідомою, надрозумною та перевершує людське бачення. Усі людські творчі сили й уся людська мудрість – лише мізерний відблиск цієї надрозумної сили.
Більшість теоретиків сучасної фізики, особливо на її вищих рівнях, схиляються до визнання цієї надрозумної сили. У нашій традиції ця надрозумна сила називається єдиною Сферою, всевишнім Джерелом, всевишнім Розумом або природою Ума. Коли ми говоримо Ум, то маємо на увазі, що ця надрозумна сила має природу свідомості, більше того, ми прямо вказуємо на те, що ця надрозумна сила не є зовнішньою. Вона притаманна безпосередньо нам, вона походить ізсередини кожного з нас. Тому ми говоримо, що дотримуємося традиції адвайти, тобто визнаємо цю силу не десь поза нами, а як саму сутність нашого «Я», тому ми маємо право називати її природою Ума.
Трансцендентність та іманентність Бога
«Адже Той, хто створив нас, перевершує нас і не піддається нашому визначенню. Оскільки Він перевершує наш інтелект, кажуть, що Він перевершує все. Саме тому Його називають «Кадавуль» (буквально «щось, що переходить, долає») – трансцендентна істота.
Хоча цей Бог не може бути пізнаний нами, не можна сказати, що Він для нас цілковито незбагненний. Він певним чином відкривається нам. І нам достатньо цієї Його Милості. Якими б чеснотами Він не володів, вони нам усі не потрібні. Він показує нам лише ті з них, знання яких звільняє нас від страждань. У Нього немає підстав відкривати нам більше Своєї Сили, ніж необхідно для виправлення наших недоліків у нинішньому стані. Адже Бог знає, чого ми потребуємо. Більше того, Він перебуває в нас. Якою б безмежною величчю Він не володів, у Нього є берег, до якого ми можемо пристати».
Термін «Бог» або міркування, філософські концепції, які описують цю надрозумну силу, слід розуміти не буквально, а метафорично, алегорично. Іншими словами, це лише натяк на ту невимовну силу, яка існує. Але якщо ми просто думатимемо про неї на рівні ума чи концепцій, ці судження будуть неадекватними, вони будуть етерналістськими. По-справжньому прозрівати природу надрозумної сили ми можемо лише тоді, коли самі змінюємо рівень усвідомленості. Треба змінити кармічне бачення, ступінь усвідомлення, тоді ця надрозумна сила починає дещо нам відкривати. Наприклад, ми починаємо прозрівати глобальні енергії та божеств, які їх контролюють, про існування яких ми раніше навіть не підозрювали.

Ієрархія надрозумних сил
Звичайні люди надто заклопотані собою, тому вони не можуть бачити ці глобальні енергії. Подібно до того, як багата людина, влада й майно якої зростають, починає контактувати з місцевою владою, потім із правителями країни, а якщо її влада й статки зростають іще більше, то вона може контактувати із «сильними світу цього». Так само і йогін, накопичуючи внутрішнє багатство та владу над своїм розумом, починає контактувати з надрозумними силами. Він починає бачити, що ці надрозумні сили завжди природно існують та існуватимуть. Подібно до того, як звичайна людина не підозрює про світські владні структури, бо надто занурена у свої дрібні справи, так само й практик-початківець не підозрює про ці надрозумні сили. Але йогін, який здобув контроль над розумом, починає їх виявляти.
Він бачить їх як божеств, що керують:
- стихіями, елементами, частинами часу, локами, світами
- різними класами та групами живих істот, етносами, країнами
- сторонами світу, материками, місцевостями
- горами, річками, духами місцевості
- планетами, Сонячною системою, галактиками, метагалактиками
- всесвітами, метавсесвітами
Ці надрозумні сили, які мають власні функції, що перевершують людський розум, справді існують. Деякі надрозумні сили мають функції контролю етносів, кланів, родів; інші — функції контролю націй, народностей, тобто вони функціонують у глобальніших масштабах. Треті здійснюють контроль за певною сферою людської діяльності, наприклад опікуються певним видом мистецтва, певною професією чи напрямом науки. Інші контролюють певні стихійні процеси, пов’язані зі сторонами світу. Треті контролюють процеси, пов’язані з часом, із хрональними ефектами. Четверті творять, підтримують і знищують всесвіти.
Таким чином, усе Буття пронизане надрозумними, глобальними силами. Якщо наше духовне бачення прочиняється, ми можемо їх спостерігати. Однак, коли ми починаємо досліджувати надрозумні сили, то виявляємо, що вони обмежені, що вони самі підпорядковані чомусь іще глобальнішому й більш позамежному, ніж вони самі.
Коли цим надрозумним силам ставлять запитання, вони кажуть: «Ми підпорядковані єдиному Першопринципу. І перед цим єдиним Першопринципом тремтять навіть найвеличніші з нас. Навіть вони не можуть сказати, що осягнули Його. Навіть найвеличніші творці всесвітів, порівняно з якими людина чи планетна система — це порошинка, у великому подиві поклоняються Йому».
Цей великий Першопринцип — це і є єдина Сфера, всевишній Розум, природа Ума. Він є природним станом (сахадж’я) всіх живих істот. Із Нього всі живі істоти походять, у Нього повертаються, подібно до того, як ошурки притягуються до магніту.

Реінкарнацією, життям і смертю живих істот, долею також керують божества. Божества відмірюють ступінь карми кожній людині, ступінь її провини, її гріхи (якщо вона ототожнена з гріхами), ступінь заслуг і спрямовують кожну живу істоту в той світ (локу), на який вона заслуговує. Божества також відмірюють тривалість життя, смерть або безсмертя живої істоти. Ми не можемо сказати, що самотні в цьому світі й робимо в ньому все, що хочемо. Усюди є глобальні надрозумні сили. Залежно від рівня йогін може слідувати за цими силами, встановлювати з ними сприятливі взаємини, отримувати благословення, утихомирювати їх і підкорювати або пізнавати як власне «Я» (це найвищий спосіб взаємодії з ними) та самозвільняти, розглядати їх цілковито як недвоїсті.
У традиції адвайти всі ці вищі глобальні сили вважаються проявами власного «Я», оскільки в адвайті заведено все, навіть найвеличніші із сил, бачити як прояв ума. Однак, щоб пізнати ці глобальні творчі сили як своє «Я», йогін справді повинен розширити свою свідомість і дійти до самих глибин, він повинен розкрити серцевину цих творчих сил і повністю возз’єднатися з ними. Інакше він завжди залежатиме від них і завжди буде нижчим за них за рівнем.
Історія Начікетаса та вчення Ями
У «Шветашватара-упанішаді» описується історія Начікетаса. Його батько, який був брахманом, прокляв Начікетаса за непослух і відправив його до Ями. Це сталося після того, як брахман проводив ритуал, під час якого підносив богам у дар корів і фрукти. Начікетас був проникливим і побачив, що батько пропонує корів не першої свіжості, тобто вже старих, які погано дояться. Він зрозумів, що жертвопринесення не матиме успіху, тому хотів перешкодити. Він втручався в обряд із такими словами: «Батьку, а кому ти піднесеш мене?» І коли він утретє поставив це запитання, брахман розсердився й сказав: «Я піднесу тебе Ямі, щоб ти не заважав мені!» Оскільки брахман, володіючи брахма-теджасом (великою йогічною силою тапаса), необережно промовив такі слова, то це вже не можна було скасувати. Санкальпа була виражена під час обряду, і вона почала здійснюватися, тобто Начікетас на три дні вирушив до Ями. Іншими словами, він три дні перебував у стані клінічної смерті в бардо.
У тонкому тілі після тривалого очікування він нарешті зустрівся з богом Ямою. Але бог Яма побачив, що завдяки заслугам Начікетаса йому ще не настав час залишати своє тіло, тому почав розмовляти з ним:
– Ти довго чекав на мене, виявляючи смирення, тому я пропоную тобі багатство, розкіш і добру долю. Повертайся у своє тіло.
Начікетас сказав:
– Скажи, а в тебе є те, що звільняє від смерті?
Яма замислився й сказав:
– Добре, я дам тобі магічні сили, знання вед. Ти зможеш цитувати їх напам’ять, володітимеш магічними силами, впливом, владою. Я дам тобі ці дари.
Начікетас знову сказав:
– А в тебе є такий дар, який звільняє від смерті? Те, що дає знання всього?
Тоді Яма сказав:
– Ти ставиш складне запитання, хлопчику. Навіть ми маємо сумніви щодо цих речей. Але я тобі дещо розповім.
Яма був пробудженим, тобто це будда, служіння якого полягає в тому, що після смерті живих істот він розподіляє їх по світах. Він сказав так:
– Мені сподобалися твої запитання. Ба більше, ритуал піднесення дарів був випробуванням. Але оскільки ти твердий у бажанні отримати вище знання й відкинув усі спокуси, ти гідний того, щоб отримати ці знання.
Після цього Яма дав Начікетасу настанову про всевишній Розум і пряме введення. Він говорив так:
– Усі боги, навіть я, тремтимо перед цим великим, глобальним Розумом. Він є Брахманом. Він є твоєю власною природою. Він не круглий, не кутастий, не кольоровий і не безбарвний, не внутрішній, не зовнішній. Він не має форми й має її. Він не чоловік і не жінка. Він і проявлений, і не проявлений. Він видимий, але й прихований. Він рухається й не рухається.
Після закінчення трьох днів Начікетас повернувся у своє тіло. Після повернення він був просвітленим і міг давати вчення своєму батькові, який був брахманом, оскільки отримав це знання від самого бога Ями під час перебування в бардо.

Сат-Чіт-Ананда: якості Бога
«Що це за відомий нам божественний берег? Це ознаки Бога, звані сат, чіт, ананда (Буття, Свідомість, Блаженство). Сат (Буття) – це те, що не зазнає загибелі, існує завжди. Іноді постає запитання: «Якщо колись Його не було, то хто ж знищив Його? І хто створив Його? Отже, має існувати незнищенний початок усіх речей, схильних до загибелі». Той, хто володіє безсмертям, і є Бог. Його незруйновна природа є сат (Буття).
Далі, що таке чіт (Свідомість)? Це те, що володіє Знанням, причому абсолютним Знанням. На відміну від нашого мінливого знання, йому немає перешкод. У справах, які воно здійснює, немає ані безладу, ані помилок. Воно, власне, і є знанням, чистим і простим».
Монах – це той, хто весь час занурений у роздуми про Бога. Чим би він не був зайнятий, він думає про Бога щосекунди, день у день. Його руки виконують роботу, а розум спрямований на Бога. Ба більше, він занурений у роздуми про Бога, про абсолютний Розум не просто так, а особливим чином, тобто саме так, як говориться у священному писанні, – він занурений у постійну споглядальну присутність.

У двоїстих традиціях із Богом розмовляють, Богові поклоняються, Йому моляться або просять у Нього чогось. Але в нашій традиції ми споглядаємо Його оголеним усвідомленням. Це наше внутрішнє діяння, тобто ми робимо це не шляхом розмірковування й філософських концепцій, а шляхом входження в особливий стан свідомості. Цей шлях найпряміший, усі інші шляхи є лише підготовкою, переддвер’ям. Той, хто говорить про Бога або розмірковує про Нього розумом, очищує свій розум, але цього недостатньо, тому що йому належить перейти до надрозумового сприйняття, оскільки Бог незбагненний понятійним розумом (манасом). Той, хто молиться Богові, колись прийде до недвоїстості, коли той, хто молиться, і той, кому моляться, є одним. Він прийде до переживання тотожності. Той, хто Йому поклоняється, колись прийде до бачення цілковитої недвоїстості, до нового усвідомлення, де поклоніння і той, хто поклоняється, — одне. Тому ми говоримо, що шлях недвоїстого споглядання, природного стану — найвищий. Це кульмінація, вершина, «вершки» всіх духовних шляхів.
Зрозуміло, не слід спокушатися. Ми не зможемо здолати цей шлях, лише сказавши: «Це найвищий шлях, і я ним іду». Найвищий шлях — найважчий, оскільки він дуже тонкий, подібний до леза бритви. Це означає, що від нас вимагаються дуже велика зібраність і старанність, нам необхідні розуміння, проникливість та інтуїтивне осягнення шляху споглядання. Навіть якщо ми дещо зрозуміємо інтелектуально, ми не зможемо стати на цей шлях. Інакше можна думати так: «Я не говорю про Бога й не думаю про Нього». Передбачається, що «я не говорю», тому що споглядаю і вже вийшов за межі того, про що можна було б говорити; «я не думаю», тому що прямо дивлюся на Нього, тому що я в Ньому щосекунди, а думати — означає обмежувати Його.
Божественний порядок і закон карми
«Наше знання потребує Його допомоги й доти, доки цієї допомоги немає, загрузло в безладі та помилках. Дуже часто Він просвітлює нас, кажучи: «Ваше знання пов’язане з хаосом і оманами». І як навіть неживі об’єкти впорядковані в Його творінні!
Багато хто, мабуть, чув притчу про те, який добрий урок отримав атеїст, коли він висміював устрій світу, дорікаючи Богові: «Навіщо Він створив такі маленькі плоди на такому великому дереві, як баньян?» Коли нам потрібно якось використати той чи інший матеріальний предмет, ми ж робимо це, вже маючи в голові певну думку, чит. То невже нежива річ виконає роботу, притаманну лише необмеженому знанню? Ні, цього ніколи не станеться. Тому кажуть, що Бог є також чит (Свідомість)».
Абсолютний Розум не керує світом безпосередньо, всевишній Розум є відокремленим від прояву. Керування відбувається не прямо, а опосередковано, через закон карми, через божеств, хоча на найтоншому рівні навіть закон карми й божества є грою абсолютного Розуму. Ми можемо або увійти в унісон із цією грою, або бути в дисонансі з нею. Якщо ми усуваємо своє его, свої надії, очікування й чіпляння, то наближаємося до унісону з цією грою. Якщо в нас є претензії его й чіпляння, то ми, навпаки, випадаємо, перебуваємо в дисонансі з цією грою і жорстко зумовлені законом карми. А закон карми — це породження певних причин і пожинання їхніх наслідків. Немає нічого, що не було б наслідком наших власних причин і вчинків.
Чому виникають страждання? Вони виникають через те, що людина не бажає приймати світ таким, яким він є, і занурюватися в центр природного стану. Людина має егоїстичні претензії, на які надто покладається, і коли вони руйнуються, вона страждає.

Стан турія та види самадхі
«Лише той, хто досяг стану турія, хто бачить усі предмети як одне, пізнає той істинний стан Бога, Буття-Свідомість-Блаженство, таким, яким він є. Як саме цей пізнавач з’єднується з Богом, неможливо ані висловити словами, ані почути вухами. Це можна лише пережити, усвідомити. І є способи здобути таке усвідомлення».
Що ж це за спосіб? Цей спосіб називається «досягнення самадхі». Зокрема, це те самадхі, про яке ми говоримо, тобто сахаджа-самадхі. Сахаджа-самадхі є найвищим серед усіх видів самадхі, якщо не брати, звісно, досягнення саруба-самадхі, коли розчиняються елементи тіла. З усіх видів самадхі (савікальпа, нірвікальпа і сахаджа) сахаджа є найвищим. У сахаджа-самадхі йогін природно занурений у єдність із загальним «Я», із загальним глобальним Розумом, навіть коли він діє, розмовляє, бачить, робить, виконує дії. Це є найвищим досягненням у духовній практиці.
Савікальпа-самадхі дає досвід відокремлення від тіла — досвід бардо та інших світів. Нірвікальпа-самадхі дає досвід сну без сновидінь, непроявленого. Савікальпа-самадхі у нас переживають багато досвідчених ченців. Щодо нірвікальпи сказати важче. Щодо сахаджі, зрозуміло, ще важче. Проте дехто впевнено йде до неї, наближається. Дехто поки що мріє про неї.
Повністю сахаджа-самадхі настає як результат тривалої боротьби за споглядання, успіхів у савікальпі та прояснення непроявленого в нірвікальпа-самадхі. Савікальпа відповідає сну зі сновидіннями, нірвікальпа — сну без сновидінь і четвертому стану (турія). Сахаджа-самадхі поєднує в собі їх усі.

Іншими словами, йогін, який перебуває в сахаджа-самадхі, живе немов уві сні. Він бачить світ очима сну без сновидінь. Активізоване його каузальне тіло, яке живе уві сні без сновидінь, але воно проявлене тут, у звичайному баченні.
У зв’язку з цим виокремлюють три категорії йогінів, джняні. Перші можуть утримувати цей стан лише під час медитації. Інші можуть утримувати його в повсякденному житті, але в них є межа цього утримання. Треті можуть утримувати його, навіть зіткнувшись із великими стражданнями чи насолодами, навіть побачивши разючі речі. Вони перебувають ніби в сп’янілому стані або подібні до дитини, яка не усвідомлює, коли вночі її годувала мати. Вони весь час занурені в цей стан, тому вони, навіть діючи, не діють. Навіть перебуваючи серед різних предметів, вони серед них ніби не перебувають. У них немає жодних подвійних оцінок і жодного чіпляння.
Необхідність зусиль на духовному шляху
«У Бога немає імені; є лише ім’я, дане нами. У Нього немає форми; є лише форма, яку надаємо ми. У цьому немає нічого поганого. Адже хіба кожне ім’я — не Його ім’я? Хіба кожна форма — не Його форма? Що є звук без Нього? Що є форма без Нього? Тому — за відсутності істинного знання про Нього — ти можеш, щоб згадати Його, за власним бажанням дати Йому ім’я та втілити Його у форму. Очікувати від Нього Милості, не докладаючи власних зусиль, — цілковито марне заняття».
Ви можете не докладати зусиль лише тоді, коли опанували майстерність беззусильного споглядання. До цього все життя йогіна — це боротьба: боротьба за медитацію, боротьба з егоїзмом, із клешами, з лінощами (тамасом), із різними чуттєвими бажаннями, які спокушають, із власними фіксованими ідеями, зі світськими прив’язаностями, із перешкодами, з кармами тощо.
Наївно було б думати, що щойно ми скажемо: «Я є послідовником шляху незусилля», то відразу опануємо шлях беззусильного споглядання. Беззусильне споглядання відкривається лише тоді, коли ми вже достатньо опанували уважність і споглядання та викорінили грубі прояви свого «я», коли ми підійшли до того місця, де ухвалюється «велике рішення» про входження у споглядальне недіяння, тобто коли наше его, наше «я» вже майже повністю почало розчинятися. До цього слід докладати дуже великих зусиль, щоб досягти успіху в духовній практиці, оскільки его не бажає так просто здаватися. Навіть медитуючи роками, йогін або чернець може бути обмежений власним «я».
Давні методи боротьби з его
Я читав давньоруські чернечі устави. Там боротьбу з его й послух було зведено в ранг найвищого закону. Наприклад, одному послушнику його святий отець дав таке служіння — протягом семи років (семи років!) він щодня ставав біля воріт і всім, хто входив і виходив, кланявся та просив: «Помолися за мене, бо я смертний». Іншому послушнику його духовний отець дав завдання посадити абсолютно сухе дерево й поливати його протягом трьох років, сказавши при цьому, що через три роки виросте «плід послуху». Третій послушник отримав таке завдання — він власноруч за старцем (старим ченцем) протягом тривалого часу вигрібав нечистоти. Це святий Іоанн Дамаскин. А потім його духовний наставник звелів йому йти до міста, де його знали, де він мав авторитет, і займатися там торгівлею від монастиря, тобто найбільш банальною справою. Четвертому послушнику його духовний отець давав такі завдання — він плів рогожу, а його наставник приходив і розпускав її, після чого послушник знову її плів. П’ятому послушнику його духовний наставник, розірвавши свою ризу, дав її зашити. Коли той зашивав її, наставник знову розривав, послушник знову зашивав — і так тривало багато разів. Шостого послушника духовні брати зі старших ченців часто проганяли з трапези з лайкою; він часто залишався голодним — у такий спосіб тренувалося його смирення. Це і є «плід послуху». Ще одного послушника протягом сімнадцяти років принижував і докоряв йому його духовний наставник. Він казав: «Якби моє его не принижували й не докоряли йому сімнадцять років, то я не отримав би потрібної милості». Тобто згодом він згадував про це як про велику духовну милість.

У святого Дорофея був учень Досифей, якого він дуже сильно піддавав спокусам аж до самої смерті. Як? Він давав йому абсолютно безглузді, цілковито абсурдні завдання, причому сумнівним тоном, усіляко демонструючи свою несерйозну поведінку. Інша людина могла б легко розгубитися й не виконувати таких указівок, але цей послушник усі вказівки виконував із великою радістю. Можна сказати, що святий Дорофей майже жартував із цим послушником, а послушник цілком серйозно, навіть не втрачаючи бхави, виконував усе як належить. Потім цей старець зізнався, що йому не вдалося ввести його у спокусу, що всі випробування він пройшов гідно.
Таким чином, коли відсікалося хибне «я» й егоїстична воля, чернець відкривався новому баченню реальності — поза его. Той, хто чіплявся за его, не міг пройти таких випробувань, не міг стати по-справжньому святим, шлях до пробудження був для нього закритий.
Ці методи навіть багатьом ченцям можуть здатися дуже радикальними, а для йогінів категорії пашу вони в принципі нездійсненні: вони відразу ж у перші хвилини сильно розгубляться, тому що їхнє его звикло проявлятися, виражатися, звикло до сенсу, до цілеспрямованої діяльності. Тобто воно звикло бачити по-своєму, тому порушення його кармічного бачення повністю «вибиває ґрунт з-під ніг».
Сахаджа-самадхі як абсолютний послух
Лише коли ми можемо повністю відсторонитися від цього его, від волі, яка нас обмежує, ми маємо право сказати, що хоч трохи наблизилися до природного стану. До цього ми навіть поруч із ним не були, тому що стан сахаджа-самадхі — це стан повного послуху манаса Атману, а особистого его — Абсолюту. Не береться до уваги послух комусь або чомусь зовнішньому, наприклад людині. Старці давали такі зовнішні послухи просто як метод, це було тренування. Вони намагалися навчити учня приборкувати своє відносне «я» й підпорядковувати його абсолютному «Я».
Сахаджа-самадхі — це абсолютний послух особистого «я», маленького его, Абсолюту. Якщо за Абсолют приймається щось зовнішнє або він наділяється формою, то відбувається тренування, як це було у випадку зі старцями. Це тренування зчищає всі нашарування, усі егоїстичні й фіксовані ідеї, двоїсті уявлення, сформований досвід, розрізнення, гордість — усе те, що заважає по-справжньому відпустити себе й віддатися безумовному спогляданню Абсолюту. Ці методи нічим не відрізняються від методів давніх сиддхів, наприклад методів Марпи або Тілопи.
Подолання обмежень волі
Коли ми споглядаємо, нас дуже сильно обмежують наші подвійні уявлення та наша воля. Зазвичай у світі людей воля здається чимось добрим, позитивним, тому що за її допомогою можна досягти багато чого, і в йозі воля дуже важлива. Однак якщо відбувається ототожнення з волею, вона є каменем, що зачиняє двері до просвітлення. Це не означає, що волю потрібно взагалі відкинути, але з нею потрібно перестати ототожнюватися, тому що воля є коренем хибного его, саме вона заважає йогіну відпустити себе й увійти в беззусильну присутність, у стан сахаджі. Воля має розвиватися. Йогін повинен мати сильну, позамежну волю, проте він має бути вільним від її диктату. Не вона повинна вказувати йому, що робити, а він їй повинен указувати, що робити, застосовувати її за власним бажанням, тобто в момент самовіддачі, відпускання себе відбувається розототожнення з волею, ми перестаємо ідентифікувати себе з нею й починаємо ідентифікувати себе з чимось глобальнішим — із тим, що перевершує волю. А волю перевершує лише первісне «Я», абсолютний Ум.

Служіння як духовна практика
Я схильний до того, щоб ченці займалися творчим служінням. Однак творче служіння доступне лише тому, хто здатний перебувати у стані, близькому до сахаджа-самадхі. Якщо такого стану немає, відбувається ототожнення з внутрішніми даними, і тоді таке служіння буде лише перешкодою у практиці. Тому спочатку йогін виконує послух. Послух передбачає, що ви відсікаєте власне «я», приборкуєте его й відсікаєте його.
Робота, яку ви виконуєте в монастирі, — це також ваша практика, якщо ви правильно її застосовуєте. Її слід сприймати саме як процес садхани, як духовне тренування, як послух. Від того, наскільки правильно ви її виконуєте, добре, з належним підходом, залежить ваш духовний розвиток, і навпаки, помилки у служінні перешкоджають духовному розвитку.
Послух означає, що ви навчаєте своє его слухати істинне «Я». Служіння також є шляхом самовіддачі, служіння вищим силам, Абсолюту, Трьом коштовностям, які уособлюють Абсолют. Завдяки служінню ви входите в недіяння через дію. Важко увійти в недіяння через споглядання чи медитацію, для цього потрібно багато років. Але якщо ви правильно займаєтеся служінням, вам відкриється це, коли серед дій ви входите в недіяння.
Якщо ви споглядаєте в русі, поєднуючи з рухами свою свідомість, не прив'язуєтеся до плодів і результатів, дієте без егоїстичної мотивації, не хапаєтеся за власне розрізнення та сформований досвід у служінні, присвячуєте всі свої дії всім живим істотам, які уособлюють Три коштовності, то ви входите у споглядальне недіяння. Якщо ж ви цього не робите, то просто відпрацьовуєте прасад, а це найслабший спосіб займатися служінням.
Служіння — це вироблення волі та односпрямованості в концентрації. Якщо під час служіння ви не виявляєте волі, односпрямованості й не долаєте себе, а йдете шляхом особистого комфорту, то ви, звісно, не досягаєте результату. Ви зіткнетеся з тенденцією до компромісу в ретриті, за найменших труднощів у вас завжди буде така установка: «за будь-яку ціну мій комфорт дорожчий». Але якщо ви розумієте принцип односпрямованості, самовіддачі та волі, то ви легко можете перевершувати себе, і тоді силу перевершення себе можете спрямовувати всередину, і ця сама сила проявлятиметься в садхані, у медитації тощо.

Коли ви тривалий час правильно займаєтеся служінням, накопичуються насіння білої карми, а насіння чорної карми відпрацьовуються. І тоді настає момент, коли всередині вас є лише чистий стан, чисті самскари. Ви раптом починаєте відчувати, що входите у споглядальне недіяння, що ваше его підкорилося, а глобальне світло великого «Я» почало розкриватися. Лише правильно взаємодіючи з об'єктами під час служіння, ви можете відкрити такий принцип недіяння й наблизитися до сахаджа-самадхі.
Вища винахідливість без прив'язаності
Зовнішню взаємодію під час служіння завжди важко зрозуміти, тому що вона може сприйматися мирським чином. Однак під час зовнішньої взаємодії треба пам'ятати про ці принципи, споглядати, входити в недіяння через дію. І тоді ваше споглядання об'єднається з поведінкою, поведінка стане вираженням погляду, усі ваші дії стануть гнучкими, чистими, самозвільненими й гармонійними, тому що виходитимуть з істинного «Я».
Сіддхи так характеризують цей принцип: «Вища винахідливість без прив’язаності».

Коли такої вищої винахідливості без прив’язаності досягнуто, йогин може скільки завгодно виражати або проявляти себе, тому що це вже не буде його власним вираженням. Його вираження і прояв будуть проявом його істинного «Я», а егоїстична мотивація ніколи не вплітатиметься.
Тотальний підхід у служінні
Коли ви правильно ставитеся до служіння, у вас є тотальний підхід. Тотальний підхід означає, що якщо у вас у руках віник, то ви тотально підмітаєте віником; якщо у вас у руках олівець, ви тотально працюєте олівцем. Ваш розум ніде не витає, ви повністю віддаєтеся тому процесу, з яким взаємодієте, ви поважаєте цей процес, не дозволяєте собі нехтувати ним, привносите елемент споглядальної присутності в кожну дію. Якщо ви порожні, у вас це виходить. Якщо ви відокремлюєте себе від ситуації, не привносите елемент споглядальної присутності, то це перестає бути служінням і стає компромісом із правилами монастиря, наприклад. Але привнесення елемента свідомої дії та споглядання в будь-яку дію приносить набагато більше користі, коли ви можете входити в недіяння. Ви просто не можете дозволити собі робити щось погано, неправильно, недосконало, некоректно, неграмотно, профановано. Ви не можете дозволити собі бути дисгармонійними у стосунках, не поважати правила, яких дотримуєтеся, конфліктувати з іншими. Тобто ви всюди проявляєтеся найвищим чином, ви проявляєтеся як майстер. Ви враховуєте різноманіття ситуацій, і кожну таку ситуацію бачите дуже глибоко. Між вами й ситуацією немає дистанції, тому що ви порожні. Ваше власне «я» не егоїстичне, воно абсолютне; у вас немає ототожнення з его, з малим «я», яке змушує вас не приймати ситуацію, відокремлюватися від неї й наполягати на двоїсто-обмеженій позиції.
Різні підходи до духовної практики
Як я вже описував, у давніх монастирях послушникові в перші шість років давали таке завдання — послух, смирення й концентрацію на служінні. Насправді це дуже сувора практика, тому що для его немає жодних «цукерок» (наприклад, асан для тіла, найскладніших теоретичних учень тощо).
Подумайте, чи змогли б ви рухатися лише шляхом послуху, якби вас позбавили таких «цукерок», які насправді дуже важливі в нашому розумінні? Як довго? На скільки вас вистачило б? Це непросто, це дуже жорстка практика, з якої виростають сіддхи й святі. Лише дуже небагато людей могли тривалий час по-справжньому її дотримуватися.

У нас у монастирі підхід інший. Мій підхід полягає в тому, що слід добре навчити учня, дати йому безліч технік і навчити споглядання; слід довіряти учневі, щоб він сам почав розуміти, де его, а де не его. Я схильний стимулювати творчу свідомість учнів.
Утім, дивлячись на методи цих святих, слід розуміти, чому ж вони так чинили? Це неспроста. Вони розуміли, наскільки глибоко потрібно відсікати «я», наскільки це «я» обмежує й затьмарює істинний стан. Істинне смирення настає лише тоді, коли ви розумієте, що у вас немає нічого, а є лише Бог, і це найскладніша практика. Але це також і найкоротша практика, найкоротший шлях духовного життя. Его не слід знищувати, оскільки воно стане в пригоді в духовній практиці. Однак слід відірвати розум від пов’язаності з его й переорієнтувати його на Абсолют.
Істинне смирення
Одного разу я бачив, як страж дхарми зробив зауваження одній брахмачарі. Вона сказала йому так: «Що, я тепер повинна зробити намасте, так? Гаразд, будь ласка». Я подумав: «Та-а, хіба це смирення?» Тобто всередині махаего («махрове»), глобальне его. Можливо, цей монах навіть молодший, або він тобі не подобається, або ти вважаєш, що кращий за нього в медитації, але справжнє смирення — це стан, коли ти в цьому монахові бачиш щось більше за себе, ти сам вирішив усіх так бачити або вчитель доручив тобі так бачити. Ти бачиш його сангхаті, ти поважаєш щось усередині нього, і таке ставлення дозволяє тобі, навіть бачачи його недоліки, ставитися до нього з повагою. Така повага переноситься на всіх живих істот. Вона має поширитися на послушників, на мирян, навіть на котів і собак. Це і є істинне смирення.

Один чернець, прийшовши до свого духовного наставника, сказав:
– Отче, я весь час пам’ятаю про Бога. Чи досяг я рівня святості?
А духовний наставник відповів йому:
– Це ще лише початок. Ось коли побачиш себе нижчим за кожне створіння, тоді я скажу, що є якийсь результат.
«Побачиш себе нижчим за кожне створіння» – це означає бачити Абсолют у кожній живій істоті й визнати верховенство цього Абсолюту над хибним «я», відсікти в его його гордовиті зазіхання, що походять із власного егоїстичного сприйняття.
Справжнє смирення в тантризмі й ануттара-тантрі – це, звісно, не самоприниження, у жодному разі! Воно не пов’язане з почуттям провини, гріха, тому ми не повинні породжувати в собі ці почуття й займатися самоприниженням. Навпаки, ми повинні плекати відкритість, самозвільнення й божественну гордість. Однак ці якості можливі лише тоді, коли ми розуміємо, що хибне «я» має бути повністю приборкане, воно має підкоритися божественній гордості, всевишньому Розуму, і тоді ми перебуватимемо в істинному спогляданні.
Один святий дуже різко критикував свого учня. Якось учень прийшов до нього з молитвою й запитав:
– Чому ж ти так мене недолюблюєш? Адже я нічим не відрізняюся від інших.
Святий сказав:
– А з чого ти взяв, що я тебе недолюблюю? Я дуже піклуюся про тебе. Ти думаєш, що критика для тебе – це погано? Вона погана для твого его. А те, що ти страждаєш від неї, свідчить про те, що ти її потребуєш.
Потім він покликав свого найкращого учня й почав ганьбити його ще дужче. Найкращий учень лише вклонявся й казав:
– Благослови.
Святий сказав першому учневі:
– Бачиш, а він не страждає від моєї критики. Для нього моя критика – як благословення. Ось коли ти почнеш сприймати мою критику як благословення, тоді я перестану критикувати й тебе.



