Коментар до тексту Шрі Шанкарачар’ї «Вівека-чудамані»
Потім, простершись, він починає розповідати про своє власне переживання:
«Завдяки милості твого благословенного погляду, хвороба, викликана злом народження, припинилася, і я миттєво досяг блаженного стану тотожності. Усвідомленням тотожності Брахмана й Атмана моє відчуття двоїстості зруйноване, і я вільний від зовнішньої активності».
Відчуття двоїстості руйнується усвідомленням єдності особистісної свідомості та Абсолюту. На відносному рівні ми говоримо «особистісна свідомість», «Абсолют», насправді ж так здається тільки нам, коли ми перебуваємо по той бік дзеркала серед відображень. Коли ми перебуваємо в дзеркалі, у центрі, то немає ні свідомості «я», ні Абсолюту, тому що все абсолютно, немає зовнішнього Абсолюту поза нами. Щоб усвідомити тотожність «я» та Абсолюту, ми безперервно спрямовуємо розум на Абсолют. Розум прикутий до почуттів і тіла, його весь час потрібно відвертати, спрямовуючи на Абсолют.
Навіть якщо ми відчуваємо труднощі, це ніщо, це взагалі ніщо порівняно з тим, чого ми досягаємо. Подумайте тільки: які жахливі аскези приносять тисячі людей по всьому світу, щоб реалізувати Абсолют. Наша аскеза, що називається чернецтвом, послушництвом – це, можна сказати, круїз, її й аскезою навіть не можна назвати. Багато святих вигадують способи, калічачи своє тіло, щоб відкинути прив’язаність «я є це тіло», сидять посеред п’яти багать, стоять день і ніч на одній нозі або на двох ногах, тримаючи піднятою одну руку доти, доки вона не всохне; ми ж, варто занедужати вуху чи попереку, вже мало не плачемо. Де ж наша відданість Абсолюту? Треба мати абсолютну відданість. Це не означає, що треба нехтувати тілом, здійснювати якісь аскези. Наш шлях полягає в абсолютній відданості абсолютній Істині.
Один слабковірний учень, молодий послушник запитав святого:
– Як тобі вдається терпіти такі злигодні?
Цей святий постився, безперервно сидів голим у холод і під дощем. Він сказав:
– Тобі це здається злиднями, а я бачу свої майбутні життя в райських обителях, тому мені це не здається злиднями. Навіть якби мені довелося просидіти так все життя, це було б дитячою забавкою порівняно з тим блаженством, яке я збираюся знайти.
Далі цей святий сказав:
– Ти просто не знаєш, яку велич знаходять святі за кожну невелику аскезу чи трудність. Те, що ти здобуваєш, є неспівмірним.
Таким самим чином і в чернецтві: за кожен сантиметр духовного зусилля ми здобуваємо приблизно тисячу кілометрів реалізації.
Я не можу розрізняти між наявним і відсутнім. Подібно до айсберга в океані, я поступово поглинався океаном блаженства Брахмана доти, доки я сам не став океаном, чию природу і протяжність мій інтелект виявився не в змозі осягнути. Як можна помислити неосяжність цього океану блаженства Брахмана, сповненого божественної суті, як описати це в словах? Світ, що відчувався мить тому, повністю зник. Куди він пішов, ким він був усунутий, у що він був розчинений? Що це за диво! У цьому великому океані блаженства Брахмана, сповненому божественним переживанням, що існує для прийняття чи відхилення, бачення, слухання і пізнання окремо від його власного Я? Тільки Я є саме блаженство. Я — неприв’язаний. Я не маю ні грубого, ні тонкого тіл. Я — неруйнівний. Я — досконалий спокій. Я — ні діяч, ні той, хто насолоджується. Я не підвладний змінам. Дії — не мої. Я не є той, хто бачить, слухає, говорить, діє чи насолоджується. Я — ні те, що переживається, ні те, що не переживається, але той, хто освітлює і те, й інше. Я — Порожнеча зовні та всередині. Я — вище всіх порівнянь. Я — Дух перед усіма часами.
Коли ми спрямовуємо свій розум на Абсолют, висмикуючи його з повсякденних дрібниць і думок, поступово в нього розвивається «смак» бути спрямованим на абсолютний стан.
Розмірковуючи про Абсолют, ми не визнаємо жодних концепцій, жодних форм, імен, не представляємо його ні всередині, ні зовні. Ми не даємо йому ніяких визначень, класифікацій і філософій, оскільки все це хімери, породжені розумом. Вони корисні для того, щоб якось пояснити Його, дати їжу розуму, але коли ми говоримо про присутність, все це тут не має значення. Ми навіть не маємо конкретного уявлення про Абсолют, тільки завдяки прямому введенню і поясненню, що таке принцип споглядання, ми його намацуємо. Ми просто залишаємося пильними, свідомими, відкритими, ні на чому не фіксуємо свій розум. Поступово ми починаємо визнавати абсолютність, досконалість цього стану, відчуваючи, що нам нікуди не треба рухатися, нам нічого не треба хотіти; що коли ми так перебуваємо, розум сам спрямовується на незбагненне, на безмежне, на нескінченне.
Коли ми відчуваємо його подих, ми поступово заглиблюємося, у нас виникає «смак» до такої медитації, ми немов вникаємо все глибше і глибше в цю велику ідею. Тоді ми починаємо усвідомлювати, що масштаби нашого життя ефемерні. Ця велика ідея охоплює Всесвіт із планетами й галактиками, тисячі інших Всесвітів. Вона включає в себе минуле з нескінченною чергою кальп, творінь і руйнувань, вона включає майбутнє, вона включає незліченну кількість вимірів.
Коли ми так роздумуємо, раптово ми відчуваємо крижаний подих безодні. Ми відчуваємо, що торкаємося такої жахливої таємниці, що у нас немає навіть шансу якимось чином її описати. Наше его починає тремтіти, здригатися від захвату і благоговіння одночасно. Воно відчуває, що ще трохи, і йому кінець, тому що воно доторкнулося до того, що не може записати в книги у вигляді філософії (воно, звичайно, може, але це буде вже не те, а лише думки про це). Воно не може Його обговорити, описати, воно може сприймати Його тільки наживо, тільки прямо. Але сам процес сприйняття схожий на те, як кролик дивиться на удава. Під час цього процесу сприйняття его поступово втягується в нього і повністю розчиняється.
Коли ми медитуємо таким чином, раптово ми відчуваємо, що всі наші ефемерні уявлення про себе, про світ, усі прив’язаності – це настільки дрібна шкаралупа, що не варто за неї чіплятися, а те, що нам відкривається, настільки величне і безмежне, що ми нічого не втрачаємо. Тоді всередині нас виникає віра. Ми думаємо: «Якщо це така позамежна Величність, то нехай буде не моя воля, а Її». Ми вирішуємо відсікти надію і страх. Таким чином у нас з’являється велика довіра до цього стану, і ми тепер більше не опираємося йому, а розкриваємося.
Коли ми відпускаємо всередині себе наше чіпляння і его, то ця велика безмежність раптово сама починає в нас втікати, ми тепер їй більше не заважаємо. Ми її скуштували й зрозуміли, що перед нею ми нічого не можемо вдіяти, що наше его має капітулювати, здатися на її милість. Тоді ми немов прибираємо камінь, який закривав шлях цій абсолютності, вона починає вільно на нас виливатися. Це називають пробуджуючою шакті Абсолюту або Ануграхою. На шляху миттєвого просвітлення цій силі, що пробуджує, надається велике значення.
Я — безначальний. У мені не створені «я» чи «ти», чи «це», чи «те». Я одночасно зовні та всередині всіх елементів як свідомий ефір у них, а також як їхня основа. Я — Брахма. Я — Вішну. Я — Рудра. Я — Іша. Я — Садашива. Я — перевершую Ішвару. Я — всеохопний Свідок, неподільний, однорідний Брахман, нескінченний, вічне, саме Буття, неперевершене, остаточна досконалість, існування, вічне, чисте, просвітлене, звільнене і найвище Блаженство.
Коли ми продовжуємо споглядати Абсолют, залишаючись у цьому стані, ця шакті починає вливатися в нас. Вона вливається доти, доки внутрішнє не починає змішуватися із зовнішнім. Тоді ми розуміємо, що поділ між внутрішнім і зовнішнім простором був створений нашим розумом. Тепер же цей прошарок зламаний, і зовнішній простір ми починаємо відчувати як свій власний простір. Внутрішнє і зовнішнє змішуються.
У «Мандук’я-упанішаді» з цього приводу йдеться:
«У глечика, завдяки розмежуванню його стінок, є внутрішній простір, відокремлений від зовнішнього. Коли ж стінки розбиваються, немає ні внутрішнього, ні зовнішнього, а є тільки одне».
Якщо людина не розуміє вчення, вона уявляє під реалізацією абсолютності якесь внутрішнє переживання: золоте світло або щось інше в цьому роді. Однак реалізація просвітлення означає, що ви і Вічність об’єдналися, що все зовнішнє тепер стало вашим власним «Я», що всі зірки і планети тепер у вас у грудях. Ви ходите по Чумацькому Шляху, їсте на сніданок Сонце і Місяць, живете в десяти тисячах сторін світу, тому що кокон індивідуального «я» розбитий.
Те, що колись було пережите як окремі речі і як той, хто переживає — переживання — пережите, я зараз усе знаходжу в собі. Навіть хоча хвилі світу і піднімаються завдяки майї, як вітер, виникаючи й ущухаючи, вони піднімаються і вщухають у мені, хто є безмежним океаном Блаженства.
Тоді раптово йогін починає розуміти: те, до чого він прагнув, завжди і з самого початку було ним самим. Коли він це усвідомлює, це немов удар або шок, який виникає від усвідомлення великого жарту Буття, який карма зіграла з ним. Такий йогін раптово прозріває: «Я завжди був Тим, я і зараз є Ним. Я ніколи не припиняв бути Ним. Як я міг повірити в цей світ і тіло? Яка іронія карми! Як я міг помилятися, вважаючи себе тим чи іншим». Тоді він регоче, немов божевільний, і показує пальцем на інших, запитуючи: «Хто ці нещасні?» Усвідомивши тотальний жарт всесвіту, він плаче від співчуття до всіх живих істот.
Дурні ті, хто, помиляючись, приписують тіло та інші ідеї Мені — безформному і незмінному. Це нагадує поділ необмеженого, безформного часу на такі частини, як рік, півріччя і сезон. Як землю не зволожити водою міражу, так і руйнування жодним чином не торкається Мене, бо я ні до чого не прив’язаний, подібно до ефіру, відокремлений від усього, що Я освітлюю подібно до Сонця.
«Спрямовувати розум на Абсолют» і «перебувати в природному стані» – це синоніми.
Той, хто безперервно спрямовує розум на Абсолют, завжди відчуває подих вічності, тому він завжди радісний. Знайте, що якщо у вас є замішання, сумнів, зневіра, сумні думки, то ви спрямували ваші думки не туди, не на Абсолют. Для Абсолюту це нехарактерно. Коли ви спрямовуєте свій розум на Абсолют, ви танцюєте, співаєте і скачете двадцять чотири години на добу. Вся справа тільки в цьому: вся практика зводиться лише до того, щоб ловити свій розум, що вислизає, і спрямовувати його в цю потрібну точку. Розум – це не така проста річ, він може витончено дурити навіть досвідчених практиків. Однак істинний йогін має відданість цьому стану, можна сказати, що його відданість майже пристрасна. Він переживає цей стан з усією повнотою тотальності усвідомлення. Коли ж ми звикаємо до нього, це стає природним, тому його називають «природний стан».
Істинний йогін завжди трохи фанатик у доброму розумінні цього слова, тобто не в сенсі якихось дурних фіксованих ідей, а в сенсі безмежної відданості цьому погляду, коли його не цікавить нічого, крім цього. Він немов божевільний учений або музикант, який повністю поглинений своєю музикою, математикою чи філософією, який із пристрастю віддається своїй улюбленій справі.
