Коментар до тексту «Лайя-амріта-упадеша-чінтамані»
Йогін сказав:
«Полишивши сансарні турботи, відкинувши бажання,
не обмежуйся лише сидячою медитацією.
Підтримуючи розум пильно розслабленим,
залиш усі мрії про майбутнє,
не згадуй минулого,
тоді внутрішній простір (чіт-акаша)
зіллється із зовнішнім (бхут-акаша),
утворюючи незбагненну, нескінченну маха-акашу,
що дарує сіддхі.Споглядай Щось, незбагненне, нескінченне,
за межами сприйняття, за межами розуміння,
за межами Всесвіту, Буття і небуття.
Вір у нього, розуміючи його
як нероздільність із Гуру.
Споглядаючи так, відчуй — «Я є всюди».
Це невимовне,
але ми називаємо його лайя-таттвою».
Тут святий йогін дає прямі настанови щодо того, яким чином реалізувати природне споглядання.
Сіддха Горакшанатх, один із засновників лайя-йоги, досяг цілковитої досконалості у практиці природного стану, об’єднавши свій розум з енергією (праною). Кажуть, що він міг вільно набувати форми чоловіка, жінки, тварини, перетворити гору на золото, силою своєї медитативної присутності матеріалізувати що-небудь у цьому світі. Наприклад, він створив восьмирічного хлопчика для ігор дітям, які приносили йому дари, а частину гори перетворив на золото. В Індії й досі є місто, назване його ім’ям, — Горакпур.
Природний стан за межами концепцій
Саме природний стан є джерелом усієї реалізації. Коли ми говоримо про природний стан, то маємо на увазі, що він перебуває за межами концепцій. Поки ми не зрозуміли, що означає вийти за межі концепцій, ми можемо створити собі якусь нову ментальну конструкцію, називаючи її красивими словами, але це однаково буде золота клітка. Ми можемо засвоїти різні ідеї, почуті від Учителя, прочитані в сутрах, розмірковувати про самонароджену Мудрість, одвічну усвідомленість і природне споглядання за межами концепцій, але при цьому не розуміти, що означає бути за межами концепцій.
Бути за межами концепцій — це принципово інша площина усвідомлення, коли ви цілковито розчаровуєтеся в реальності логічних побудов і відкидаєтеся на інший бік Буття, де жодні логічні побудови не є реальними. Тому кажуть, що однією з умов або якостей учня, здатного до вищої практики лайя-йоги, є спроможність одночасно дотримуватися двох протилежних поглядів і при цьому нітрохи не впадати в замішання.
Говорячи про те, що вчення перебуває поза концепціями, ми дуже часто використовуємо концепції. Часто буває, що вчителі, які проповідують неконцептуальні вчення, найбільше про них і говорять. Але насправді це тому, що важко зрозуміти, що означає неконцептуальна свідомість, якщо ви не підготували свій розум. У традиції сіддхів використовують різні настанови, щоб указати на цю неконцептуальну свідомість.
Парадоксальні запитання для пробудження свідомості
Спробуйте просто зараз відповісти на запитання: «Що це за жаба, яка ковтає слона?» Дати відповідь на це запитання вкрай важливо для вас. Від того, чи зможете ви її дати, залежить, чи розкриєте ви своє розуміння природного стану, щоб потім на нього спиратися. Не думайте, що відповісти на нього так просто. Не один святий набив мозолі на сідницях, сидячи в медитації, щоб дати відповідь на подібне запитання. Якщо ви спробуєте відповісти на подібне запитання, виходячи з розуму, у вас нічого не вийде.
Інше запитання: «Що є звуком плескання однієї долоні?»
Ви можете медитувати над цими запитаннями доти, доки у вас не з’явиться відповідь. Коли вона у вас з’явиться, ви можете повідомити її мені й перевірити, наскільки вона істинна. Зазвичай, якщо ми відповідаємо з відносної точки зору, використовуючи розум, то, найімовірніше, помиляємося. Річ у тім, що спочатку на ці запитання відповіді немає, проте на них є відповідь у тому разі, якщо ми глибоко ввійдемо у стан усвідомленості й дозволимо відповісти не нашому розуму, а природній присутності відгукнутися на це запитання. Тоді відповідь станеться. Невідомо, якою вона буде, але якщо природний стан буде справжнім, то й відгук буде справжнім. Якщо відгук буде справжнім, то Учитель дасть підтвердження учневі, а якщо він несправжній, то Учитель каже: «Іди й розмірковуй далі».
Такі парадоксальні вислови для розкриття глибинної природи Ума називаються уллата бамсі. Подібна традиція є в дзен, однак задовго до виникнення дзен існувала традиція сиддхів, коли Вчитель у той чи інший спосіб використовував парадоксальні твердження, загадки, алогізми, щоб пробудити свідомість учня. Коли ми здатні дати істинну відповідь на запитання «що є звуком плеску однієї долоні?» та на інші завдання, ми в справжньому сенсі розуміємо, що означає перебувати в стані бхута-татхати — таковості, якою вона є за межами концепцій. Це не означає, що ми не використовуємо концепції або відкидаємо їх. Радше тепер концепції посідають своє місце, вони нас більше не захоплюють, ми знаємо, що вони походять із глибинного джерела усвідомлення, яке їх породжує, що вони позбавлені власної сутності й подібні до хмар у небі, а наша природа Ума подібна до неба.
Є й інші завдання з тієї самої серії: «людина, що йде до міста гандхарвів», «рогатий кролик», «людина в печері» тощо.
Природа Ума як дзеркало
Наступне важливе в лайя-йозі поняття — це «чисте бачення».
Сутри говорять «Сарвам Ева Брахман», що означає «усе є трансцендентною Реальністю». Однак яким чином це насправді переживається? Ми спантеличені, оскільки це дуже далеке від нашого реального життя. Хоч усе і є Брахманом, проте ми бачимо звичайних людей, землю й дерева, і нам зовсім не здається, що це є Брахман. Можливо, святі це реалізували, але ми бачимо, що все є майєю, і ми є частиною цієї майї. Тому, коли людина зумовлена ілюзією, вона перебуває в невіданні.
Можна сказати, що природа нашого Ума подібна до дзеркала. Усе видиме є відображеннями. Коли ми перебуваємо в зумовленому стані невідання, ми, не бачачи дзеркала, полоняємося відображеннями, блукаємо серед проєкцій, і тоді самі стаємо однією з проєкцій. Увійти ж в істинну присутність і відкрити самонароджену Мудрість — це означає перестати зачаровуватися проєкціями та увійти в стан дзеркала, де відображення не можуть заплямувати твою природу. Тому наша природа Ума порівнюється із дзеркалом. Дзеркало може нічого не відображати, якщо ми маємо на увазі непроявлений аспект, або ж дзеркало може містити безліч об’єктів, тобто відображати їх. Проте чи відобразило воно один об’єкт, чи тисячу, воно не заплямовується, залишається тим самим, його здатність відображати не зникає.
Так само й наша первісна природа не заплямовується: існують матеріальні об’єкти чи ні, є факт невідання чи його немає, вона завжди абсолютна, досконала й спонтанно чиста без зусиль і необхідності її очищати.
Практика чистого бачення
Чисте бачення — це коли ми тренуємося бачити світ очима чистої й абсолютної природи. Як ви вважаєте, якщо істинно віруючу людину вдарити по щоці, чи накинеться вона з кулаками на свого кривдника? Якщо вона не підставить другу щоку, то, найімовірніше, скаже: «Це випробування від Господа, це випробування моєї віри, перевірка на смирення». Така людина все — як добре, так і погане — бачить як прояв Бога, як волю Бога або як милість Бога. Чи трапляється спокуса, неприязнь з боку інших, суворі побутові умови, хвороби, страждання тощо — вона все бачить як випробування своєї віри й відданості. Вона не нарікає, не впадає в сум’яття, а спокійно приймає все це, дивлячись очима своєї віри.
Фактично чисте бачення — це те саме, але пояснене іншими термінами. Оскільки ми керуємося філософією адвайти, нам слід почати втілювати це у своєму житті. Якщо ми не втілюємо це у своєму житті реально, то філософія адвайти — не більше ніж абстракція, і її цінність не більша за цінність намальованого обіду.
Тому чисте бачення означає, що ми починаємо намагатися бачити реальність по-іншому. У сутрах сказано так:
«Практикуючи чисте бачення, слід розглядати весь світ як мандалу, як містичний духовний простір, живих істот, інших людей, а особливо тих, хто практикує поруч із вами (дгармових братів і сестер), — як божеств цієї мандали, усі звуки, що лунають, — як бгаджани або звуки мантр, а всі дії та ситуації, що відбуваються, — як ліли, як незбагненні ігри енергій Абсолюту».
Спочатку, звісно, це трохи штучно, оскільки інакше ми цього не розуміємо. Але в істинному сенсі, якщо ми правильно практикуємо споглядання, така штучність зникає, і нам починає справді відкриватися містичний зріз реальності, ми справді починаємо так бачити.
З погляду адвайти, будинки — це не будинки, дерева — це не дерева, хмари — це не хмари, люди — це не люди, чоловік — це не чоловік, жінка — це не жінка, собака — це не собака, мати — це не мати, син — це не син. Усе є трансцендентною Реальністю, а всі імена й форми — це не більше ніж ярлики, до яких немає сенсу прив’язуватися, оскільки це частина сансарної дійсності, від якої ми намагаємося звільнитися.
Часто, перебуваючи у двоїстості, ми бачимо багато різних поганих речей або того, що нам не подобається. Чисте бачення означає, що ми намагаємося побачити це в чистому стані. Дивлячись на інших людей, друзів у Дгармі, ми намагаємося бачити їх чистим чином — у цьому сенс самаї. Бачити чистим чином — означає не шукати недоліків в інших, не шукати недоліків у Дгармі, а розглядати Вчителя як чистий прояв, розглядати тіло як чисту форму божества. А навіть якщо так не бачиш, то слід усунути поняття нечистоти, оскільки наше поняття нечистоти походить із наших власних уявлень.
Абсолютна Реальність абсолютна, вона завжди чиста й досконала, оскільки вона є Брахманом, адже Брахман не має недоліків. Однак коли всередині нас є двоїстість та ілюзії, ми намагаємося проєктувати нашу нечистоту назовні. І тоді ми бачимо те, чого немає, вишукуючи недоліки, проблеми та скверну. Але чисте бачення означає, що все слід розглядати під іншим кутом. Таке бачення порівнюють із прибуттям на золотий острів: коли ти прибув на острів із золота, там не знайти навіть крихти бруду чи піску, тому що весь острів із золота. У чистому баченні ми обожнюємо все. Спочатку ми встановлюємо самаю з Учителем, потім встановлюємо самаї з тими, хто поруч, і нарешті намагаємося бачити все в абсолютно чистому вигляді, зокрема себе й увесь світ.
Є така притча. В одного селянина зникла сокира. Він подумав, що її вкрав сусід, і коли сусід повертався з роботи, цей селянин побачив його й подумав: «Він іде, як той, хто вкрав сокиру, дивиться, як той, хто вкрав сокиру. Це точно він украв сокиру!» Але через деякий час селянин прийшов до стайні й виявив, що сокира лежить в іншому місці, і тоді він розсміявся із самого себе. А коли сусід прийшов до нього в гості, то він побачив, що сусід дивиться, як той, хто не крав сокири, і ходить, як той, хто не крав сокири.
Так само наші проєкції обманюють нас, коли наша внутрішня двоїстість і нечистота проєктуються назовні. Ми неодмінно звикли ділити реальність, виходячи з приязні або відрази, чіпляння, прийняття або відкидання. Чисте бачення руйнує таку тенденцію, оскільки ми намагаємося бачити в абсолютному сенсі.
Божественна гра (ліла)
З погляду чистого бачення, усе є не більше ніж спонтанною грою енергій Абсолюту. Це Божественна гра (ліла), вона вільна, нічим не зумовлена. Відбувається погана ситуація чи хороша — це ліла, з якої ми можемо винести певний урок ясності.
Інші живі істоти є посудинами (упадхі), провідниками цієї творчої гри. Звісно, найчистішими й найближчими посудинами слід вважати тих, хто передає вам Дгарму, встановлюючи взаємини, самаї тощо. Якщо відбуваються якісь погані ситуації, їх слід розглядати як люті або гнівні ігри (ліли) важких енергій Абсолюту. Проте вони все одно досконалі й абсолютні. Якщо відбуваються якісь тонкі ситуації, приємні й божественні, це розглядається як мирні ліли енергій Абсолюту. Це завжди прояв творчої гри або мирних, або лютих енергій, але всі ці енергії спонтанно досконалі й абсолютні, вони випромінюються з порожнинної природи нашого власного усвідомлення.
Тренуючись таким чином бачити реальність, ми приходимо до зовсім іншого, парадоксального бачення. Це бачення Абсолюту, притаманне святим, які перебувають у недвоїстості. З погляду святих, усе спонтанно досконале, усе абсолютне, усе чисте. Народження і смерть, вади й чесноти, чисте й нечисте, духовне й мирське — усе це прекрасне, абсолютне, досконале й чисте. Але ми цього не бачили, оскільки самі були захоплені неправильними ідеями.
Це не означає, що ми маємо зручний привід виправдовувати свої недоліки або поводитися як заманеться. На відносному рівні ми повинні розуміти, що поки ми маємо тіло, ми повинні очищувати себе, дотримуватися заповідей і підтримувати гармонію у взаєминах. Ми не можемо сказати на рівні природи Ума: «Яка різниця, приймати їжу чи ні?» Слід розуміти різницю між відносним і абсолютним вимірами. Але таке бачення недвоїстості й чистоти стосується найтоншого шару нашого усвідомлення — природи Ума. Коли ми говоримо про природу тіла, якщо для нас важливе тіло, то важливо враховувати і його закони.
В Індії є садху, які практикують аджагара-садхану. Аджагара-садхана — це обітниці «пітона», коли аскет бере за взірець для наслідування якусь тварину, наприклад пітона. Тоді він лягає на землю й дає обітницю не рухатися кілька місяців або кілька років, а просто лежати на одному місці, підтримуючи лише медитацію. Іноді його годують, а іноді ні. Деякі дають обітницю харчуватися лише тим, що їм покладуть до рота. Якщо минають тижні, але їм нічого не кладуть до рота, вони все одно залишаються нерухомими, просто продовжуючи медитувати. Коли йогін практикує таким чином, у нього більше немає минулого й немає майбутнього, він живе цілковито теперішнім. Він не приймає і не відкидає реальність, усе, що відбувається, просто відбувається. Однак, щоб практикувати подібну садхану, потрібно щонайменше бути реалізованим, коли вам уже байдужі відносний вимір або це тіло. Якщо ви спробуєте від самого початку практикувати це, найімовірніше, ви почуватиметеся кепсько.
Ми повинні стати подібними до такого садху, який практикує обітниці «пітона» всередині, щоб розкрити природний стан. Це означає, що ми позбуваємося надій на майбутнє, розуміючи, що це фантазії та проєкції, які походять із невідання, ми перестаємо чіплятися за минуле, розуміючи, що це різні карми, зумовлені нашим невіданням, ми намагаємося завжди бути в невимовному й незбагненному тут і зараз, перебуваючи в усвідомленості. Коли ми так практикуємо, то що б не з’являлося в нашій свідомості або не стосувалося нашого сприйняття, ми цього не приймаємо й не відкидаємо, не оцінюємо, а перебуваємо у стані абсолютного бачення, розглядаючи все, що відбувається, як частину цього абсолютного бачення або як гру цього абсолютного бачення.
Істинна чистота як принцип усвідомлення
Коли ми говоримо про чисте бачення, це не означає, що ми породжуємо якийсь стан штучної чистоти, виходячи з власних чіплянь або уявлень про чистоту. Те розуміння чистоти, яке притаманне звичайному, зумовленому розуму, відрізняється від істинної чистоти, про яку говорять святі. Наприклад, якщо ви бачите знак Ом, божество, то це здається вам святим, священним, чистим, а якщо ви побачите труп померлої кішки, випорожнення, то це здасться вам нечистим і мерзенним, у вас виникне відраза. Але святі кажуть, що все абсолютне й чисте, що наші приязнь або відраза, звичка вважати те чи інше чистим або нечистим є наслідком нашої внутрішньої нечистоти, коли ми поділяємо реальність на те і це.
Тому, з погляду святих, справжня чистота означає принцип усвідомлення. Іншими словами, істинна чистота — це перебування у стані усвідомленості, а нечистота — це перебування у стані несвідомості, коли ми, замість того щоб бути в контакті зі справжньою Реальністю й бачити її невіддільною від Джерела Буття, звичним чином навішуємо ярлики, поділяючи все на те, що нам подобається, і те, що нам не подобається. Тому святі могли оживляти мертвих кішок і робити з випорожнень золото, бачачи їх як абсолютне. Коли ми маємо таку внутрішню чистоту, то все постає божественним, усе постає абсолютно чистим. Коли ж ми підвладні невіданню, то в нас є стійка тенденція розуму приймати або відкидати, виходячи з минулого досвіду. Це і є захопленість нашим его.
Перебувати у стані чистого бачення — означає бачити все як прояв Абсолюту. Так само як віруюча людина бачить усе божественним, з погляду чистого бачення ми все інтегруємо з абсолютною ідеєю. Завдяки цьому ми стійко залишаємося у спогляданні.
Три переживання на шляху практики
На шляху практики перебування у природному стані виникають різні переживання, які можуть ввести недосвідченого практика в оману. Ці три переживання описуються як блаженство, ясність і порожнеча. Фактично незнання про ці переживання може стати великою проблемою для практика, коли він даремно витратить десятки років духовної садхани на ілюзії, замість того щоб правильно просуватися.
Коли ми утверджуємося в нашій самонародженій Мудрості, ми вступаємо в контакт зі Світлом — джерелом Буття. Це Світло — і не світло, і не темрява, радше це осягаюча ясність нашої самонародженої Мудрості. Це Світло завжди нас супроводжує. Коли ми перебуваємо в невіданні, ми не маємо контакту з цим Світлом, і ясність утрачена. Коли ми певним чином відкриваємо споглядання, це Світло завдяки передачі поступово розгоряється. Однак доки воно не очищене, у нас виникають три головні переживання на шляху практики. У християнстві це можна порівняти з поняттям «прелесть», ілюзія, тобто це те, що спокушає свідомість йогіна, намагається відвести його вбік від недвоїстості.
Переживання блаженства
Коли споглядання набрало сили, наша свідомість починає розширюватися, вона стає проникливою й надзвичайно інтенсивною, тоді й картина світу починає змінюватися, наче ми входимо в інший вимір реальності. Усі речі починають сприйматися психоделічно, даруючи велике захоплення й насолоду. Така свідомість властива богам, а не людям. У світі людей у потоці свідомості домінують неочищені емоції (клеші) та двоїсте мислення (думки). Фактично свідомість людей являє собою постійні емоції та думки, і люди зациклені у своєму маленькому сприйнятті емоцій і думок. Можна сказати, що уми живих істот у світі людей скукожені, згорнуті, надто захоплені власним мисленням або власними емоціями. Замість того щоб бути подібними до неба, подібними до безмежного простору, розкритими, їхні уми зіщулені, оскільки в потоці їхнього розуму здебільшого домінують емоції та думки. Вони домінують через сильну фіксацію «я є це тіло», через нав’язливу звичку ототожнювати себе зі скандхами тіла.
Свідомість богів відрізняється від свідомості людей. Їхні емоції та думки витіснені медитативними переживаннями (дх’янами), фактично якщо піднятися трохи вище від світу людей, то там є лише дх’яни, медитації. Уявіть світ, що складається з геніїв — художників, композиторів, музикантів, творчих людей, які безперервно занурені у свої тонкі стани й постійно грають у цих лабіринтах. Це нагадуватиме світ богів пристрасті: замість емоцій, клеш, нечистого сприйняття й двоїстого мислення вони мають медитативні стани (дх’яни).
Подібним чином, практикуючи споглядання, ми вчимося витісняти наші клеші й двоїсте мислення присутністю. З часом наша присутність витісняє це, і ми починаємо переживати стани, схожі на стани богів, і тоді світ навколо починає ставати психоделічним, тоді ми можемо отримувати тонке задоволення від будь-чого.
Людина зі свідомістю бога пристрасті може подивитися на квітку й раптом у цій квітці побачити неймовірне блаженство. Вона може побачити, як капілярами рухається вода, або побачити тонку гармонію цієї квітки. Уявіть: коли вона дивиться на квітку, ця квітка насувається на неї, збільшуючись у розмірах, вона може бачити найдрібніші капіляри всередині цієї квітки й відчуває саму глибину життя лише в одній квітці. Вона думає: «Оце так...». Вона готова поклонятися цій квітці й плакати над нею, від цієї квітки вона відчуває величезну насолоду, яка розходиться від центру грудей по всьому тілу, даруючи найтоншу насолоду аж до кінчиків волосся або кінчиків пальців.
Коли така людина чує музику, вона інтегрується зі станом музики. Звуки в її сприйнятті стають об’ємними. Вона може переносити туди свою свідомість і плисти разом із ними, відбиваючись від предметів, від звуків. Вона відчуває цілковито незбагненний дивовижний танець у цих звуках і пливе разом із ними. Вона знову відчуває найвище блаженство. Коли вона бачить захід сонця, то, інтегруючись із ним, відчуває весь вогонь, ясність, велич сонця, і тоді не знає: чи то вона — це сонце, чи то сонце — це вона. Так само вона сприймає все, що потрапляє в поле її зору, і відчуває найвище блаженство, яке розливається тілом і свідомістю. Коли вона приймає їжу, то не їсть її, як звичайна людина, а щойно їжа торкається язика, насолода проникає в усі частини її тіла. Вона занурюється у смак і виявляє величезний простір смаку, фактично цілий всесвіт смаку, сама стає цим смаком, у якому блукає нескінченно довго, просто зачаровуючись ним.
Такий стан переживається, коли ви глибоко занурені в споглядання. Тоді кожен атом, кожен предмет стають божественними, і раптово ви можете подумати: «То ось що таке Брахман! Усе є Брахман, усе є божественним!» І у вас виникає бажання залишитися в цьому стані й просто насолоджуватися ним. Це трохи схоже на стан наркомана, який упивається цим. У вченні йдеться, що це лише рівень блаженства, яким не слід захоплюватися; у цьому блаженстві немає нічого поганого, воно є показником просування, однак якщо ми припиняємо споглядання і просто дозволяємо розуму слідувати за цим блаженством, то це створює карму переродитися в наступному житті богом світу пристрасті, а не досягти звільнення. Боги світу пристрасті мають тіла, що складаються з елемента вогню, вони не зазнають страждань, як у світі людей, і живуть десятки тисяч років. Однак із погляду йогіна переродитися богом пристрасті несприятливо, тому що це не є реалізацією.
Переживання ясності
Коли ми поглиблюємо наше споглядання, настає інший рівень свідомості. Він називається ясністю. Ясність — це щось глибше, це незбагненне усвідомлення, це космічна вселенська Свідомість, спроєктована на форму. На щаблі ясності, лише поглянувши на квітку або камінь, ви можете інтуїтивно бачити процес творення й руйнування всього Всесвіту, починаючи з цього каменя. У вас виникає таке відчуття: «Я все знаю, я знаю всі таємниці світобудови, я сам — цей незбагненний Бог». У цей час може розвинутися величезна гординя, стан всезнання, відчуття самодостатності, коли вам більше нічого не потрібно. Залишитися в такому стані — означає захопитися ним, створити карму переродитися богом світу форми, тому такий стан вважається відхиленням, яке потрібно перевершити. Боги світу форми мають світні тіла у верхньому світі форм, оповиті сяйливою аурою, що простягається на величезний простір. Вони чистіші за богів світу пристрасті. Однак бути захопленим таким станом замість недвоїстості — несприятливо для практика.
Щабель ясності — це також час набуття магічних здібностей: ясновидіння, яснослухання, здатності виокремлювати тонке тіло та інше. Коли ви бачите багато образів або набуваєте здатності переносити свідомість на інші рівні свідомості, також важливо не дозволити їй захопитися цими рівнями. З погляду недвоїстості, істинний практик лайя-йоги, побачивши божеств, не зачаровується ними, побачивши демонів, не лякається їх. Навіть якщо він бачить самого Будду або Даттатрею, який левітує в позі лотоса й займає весь Всесвіт, він не полишить своєї істинної природи, не припинить свого споглядання. Якщо ж йогін зачаровується цими образами замість того, щоб перебувати в недвоїстому спогляданні, то він втрачає свою істинну правильну присутність.
У процесі практики ви можете бачити божеств з атрибутами й без атрибутів, бачити інших істот, святих, сиддхів тощо. Але з погляду правильного перебування в недвоїстій природі їх слід розглядати як прояви нашої власної енергії, як чергові проєкції нашого початкового Ума. Розглядати божеств як порожнинних і таких, що є проєкціями нашого початкового Ума, — це принцип, притаманний саме лайя-йозі, який відрізняє її від нижчих тантр.
Переживання порожнечі
Нарешті, коли ваше споглядання поглиблюється і ви натренувалися перебувати в постійній присутності, ви прориваєтеся до стану порожнечі, або порожнинності, коли за кожним об'єктом вбачається безодня, незбагненне. Ви бачите, що насправді немає ані стін, ані даху, ані дерев, ані людей. Земля, небо та інше — усе це порожнинне, позбавлене самобуття, у ньому немає ані краплі самореальності. Усе це виникає з порожнечі, а ця порожнеча не порожня, а є самою сутністю Буття. Тоді в розуму виникає бажання поглинутися цією порожнечею і більше нічого не робити. Якщо ви дозволяєте своєму розуму вчепитися в порожнечу і вона підкорює вас, це означає, що у вас буде карма переродитися богом світу без форм, богом-довгожителем у сфері Арупа-локи (каузального світу). Тому переродження в такій сфері також несприятливе для практика, оскільки це ще не справжня недвоїстість, а тонка завіса невідання, яка відокремлює нашу свідомість від абсолютної Реальності.
Деякі тантричні школи критикують прихильників безособового Брахмана і саюджья-мукті (звільнення через розчинення), кажучи, що це не істинна реалізація. Якщо під цим маються на увазі чотири безформні стани, це справді не можна назвати істинною реалізацією.
Коли ми долаємо ці три види пасток і відкриваємо простий стан усвідомленості, який не схоплений ані блаженством, ані ясністю, ані порожнечею, і можемо перебувати у стані недвоїстого усвідомлення, сприймаючи об'єкти або не сприймаючи їх, то це можна назвати правильною практикою споглядання. Кожен практик на шляху лайя-йоги повинен знати ці переживання й уміти їх обходити. Вони дуже тонкі, а отже, розпізнати їх, не маючи глибокого досвіду, надзвичайно важко. Тому, навіть якщо такий йогін медитує двадцять років у ретриті, але не має правильних настанов, він легко може сплутати ці тонкі ілюзії зі справжнім станом присутності усвідомленості.
Свідомість поза концепціями
«Свідомість поза концепціями» означає, що стосовно будь-яких концепцій ми займаємо позицію поза крайніми поглядами. Бути поза крайніми поглядами — це означає не дотримуватися погляду, що речі реальні самі по собі, і не дотримуватися крайнього погляду, що взагалі нічого не існує, а є лише абсолютна Реальність. Коли ми не дотримуємося крайніх поглядів нігілізму та етерналізму, ми займаємо серединну позицію. Серединна позиція означає «ані те, ані це». Щойно ми приймаємо будь-який крайній погляд у філософії, у теорії, це означає, що ми дозволяємо собі вчепитися в якісь концепції. Така позиція подібна до школи мадх'яміка-прасангіка Нагарджуни, де стверджуються вісім «не» щодо поглядів на абсолютну Реальність. Насправді ця позиція існувала задовго до Нагарджуни й описана в «Бріхадараньяка-упанішаді» та «Чхандог'я-упанішаді», де сказано:
«Брахман і проявлений, і не проявлений. Він і має форму, і не має форми. Він і сприйманий, і не сприйманий. Він і збагненний, і незбагненний».
Ми не дотримуємося жодних конкретних поглядів на абсолютну Реальність, які можна було б назвати абсолютистськими. Ми дотримуємося того, що абсолютна Реальність неоднозначна, спроби описати її безуспішні, а тому найкращий спосіб її осягнення — це осягнення неконцептуальною свідомістю.
Це принципові моменти в лайя-йозі. Якщо ми їх не засвоїмо, нам буде важко зрозуміти, що означає принцип споглядання. Сама лайя-йога спирається передусім на передачу, а пояснення призначені для того, щоб прояснити нам переданий стан. Передача означає, що ми намагаємося сприймати абсолютний стан без теорій, безпосередньо. Це також називається «шуньята махасиддхів». Махасиддхи не були майстрами філософії, вони не надто багато читали трактатів, вони могли дати учневі якийсь предмет або щось зробити й у такий спосіб просто без слів указати йому на сприйняття абсолютної Реальності. Однак, щоб зрозуміти це одразу, потрібно бути дуже здібним учнем.
З погляду вчення, світло самонародженої Мудрості існує завжди, однак через те, що ми чіпляємося за своє «я», ми закриті для його сприйняття. Питання полягає в тому, щоб, практикуючи, досягти такого ступеня споглядання, коли воно триває безперервно. Коли ж воно триває безперервно, треба усунути саму ідею того, хто споглядає, потрібно усунути останню перешкоду, що полягає в переконаності, ніби існує «я», яке практикує, тому що саме ця ідея затуляє світло самонародженої Мудрості.
Навіть якщо ми виконуємо техніки, медитуємо, це все одно нагадує спробу витягнути себе за волосся з болота. Тому що хто практикує? Хто виконує техніки? Та сама обумовлена особистість. Навіть коли ми докладаємо великих зусиль, наше уявлення про себе як про обумовлену особистість іноді теж посилюється. Іноді навіть практика йоги може бути засобом зміцнення его та посилення чіпляння за его, але справжній сенс йоги полягає в самотрансценденції. Самотрансценденція означає, що нам потрібно вийти за вузькі межі маленького «я», щоб сприйняти наше абсолютне «Я». Але що більше ми докладаємо зусиль, залишаючись маленьким «я», то більше прив’язуємося до сприйняття себе в образі маленького «я», тому самотрансценденція відкладається.
Принцип споглядального недіяння
Коли ми докладаємо зусиль, практикуючи техніки та практики, кажуть, що ці зусилля ми все одно маємо поєднувати зі спогляданням. Є велика різниця в тому, як виконувати асани, пранаями, читати мантри: поєднуючи чи не поєднуючи їх зі спогляданням. Якщо ми докладаємо будь-яких зусиль, не поєднуючи їх зі спогляданням, то маємо майбутню мету й захоплені надією та страхом, що походять із нашого егоїстичного сприйняття. Якщо ж ми їх інтегруємо, то це означає, що в момент, коли ми виконуємо асани, пранаями або будь-які інші дії, у нас є присутність усвідомленості, коли ми перебуваємо в стані «тут і зараз» і не намагаємося досягти якихось результатів. Ця присутність усвідомленості вже сама є результатом, ми вже ніби сидимо на вершині й просто маємо залишатися на ній. І тоді ми нічого не шукаємо, не намагаємося чогось досягти, визнаючи абсолютну досконалість нашої споконвічної природи безпосередньо в теперішній момент.
Припустімо, ви виконуєте анапанасаті й думаєте: «Швидше б увійти в самадхі, отримати досвіди. Кажуть, що від анапанасаті мають бути досвіди». Але досвіди не приходять, і ви відчуваєте, що лише даремно витратили час, що у вас просто болять ноги. Це неправильна позиція. Так сталося тому, що ви бажаєте чогось у майбутньому й проєктуєте, замість того щоб бути в теперішньому моменті. Коли ж ви практикуєте, не очікуючи результатів, а перебуваєте в усвідомленості теперішнього моменту, то щосекунди задоволені своєю практикою, хоч би як вона відбувалася, тому що ви займаєте позицію абсолютної досконалості. Тоді раптово ваші тонкі досвіди усвідомленості починають розгортатися самі. Тому кажуть, що практик, який увійшов у природний стан, подібний до мандрівника, який зійшов на вершину гори. Коли він зійшов на вершину гори, йому більше немає до чого прагнути, він лише має перебувати на цій вершині, він має визнати цей природний стан найабсолютнішим, найбільш позамежним.
Коли ми говоримо, що більше немає до чого прагнути, це не означає просто нічого не робити й заспокоїтися. Якщо ми так думаємо, це теж може бути неправильною позицією. Лая-йога — це принцип споглядального недіяння, однак слід з’ясувати, що означає недіяння. Якщо ми думаємо, що просто перебувати в тамасі або потурати собі — це недіяння, то такий підхід не звільняє. Принцип споглядального недіяння стосується найтоншого шару нашої усвідомленості, коли ми розуміємо, що для того, щоб увійти у вимір цього рівня усвідомленості, не потрібно жодних дій, не потрібно жодних цілей, а слід просто бути в теперішньому моменті, намагаючись не втрачати його. Також важливо те, чи втрачаємо ми стан усвідомленості, чи відволікаємося, чи можемо його підтримувати.
Недіяння означає, що ми робимо великий вибір, перестаючи шукати будь-що на внутрішньому рівні, перестаючи виявляти цікавість до будь-чого, крім початкового стану, і визнаємо наш початковий стан як найвище довершення та більше нічого не шукаємо. Ми розуміємо, що нам потрібно й надалі утверджуватися в ньому. Інша річ, що ми ще недостатньо глибоко в ньому утвердилися. Ми наче перестаємо рухатися по горизонталі й починаємо рухатися вглиб. Це не означає, що ми не можемо щось практикувати або вивчати на відносному рівні. Ми можемо вивчати методи й практикувати різні техніки, проте на внутрішньому рівні ми повинні перестати будь-що шукати. Тепер ми практикуємо техніки або щось вивчаємо, не ставлячи перед собою жодних цілей. Це подібно до гри. Ми не зумовлюємося ними, бо розуміємо, що всі техніки, методи й учення невіддільні від природного стану, тому головне — не втрачати цей природний стан.
Велике рішення перебувати в присутності
Кажуть, що йогін, який прийняв велике рішення перебувати в присутності усвідомленості, робить вибір, що визначає все його подальше життя. Він приймає велике рішення перебувати у великому недіянні. Це означає вибір бути без жодного вибору, це означає, що ми обираємо жити в іншій площині Буття. Ми обираємо жити, відкрившись світові, сприйняттю, всесвіту, розкривши свою свідомість, замість того щоб тримати розум зіщуленим, зумовленим майбутніми надіями, цілями чи страхами.
Можна сказати, що ми робимо вибір не робити жодних виборів, ми приймаємо рішення залишатися в усвідомленні, коли більше жодні рішення нам уже не потрібні. Це усвідомлення, яким ми починаємо керуватися. І ми довіряємо лише йому, розглядаючи його як сутність Гуру, Дхарми, усіх Учень і як найвище, абсолютне Буття. Чим більше ми йому довіряємо, тим більше починаємо йому відкриватися.
Ми бачимо, що всередині нас є багато тонких частин, які чинять опір цьому усвідомленню, хочуть жити по-старому й чіпляються за старе, за минуле, проєктують майбутнє або за звичкою приймають чи відкидають щось, навішуючи на реальність ярлики. Проте, навіть якщо таке відбувається, ми все одно повинні намагатися перебувати в цьому стані споконвічної усвідомленості поза прийняттям і відкиданням.
Світло самонародженої Мудрості
Чим більше ми віддаємося цьому світлу самонародженої Мудрості, тим більше його енергії починає нам ниспосилатися, тому тут практика перестає бути практикою в ілюзорному сенсі й стає позамежним містичним сходженням.
Спочатку була наша зумовлена особистість, і ми практикували. Але коли ми виходимо на рівень споглядання й позбуваємося споглядача, тоді починається сходження. Сходження означає, що світло самонародженої Мудрості саме починає проникати в нас, бо воно було завжди, ми просто не знали цього й не довіряли йому, але воно завжди було спонтанно довершеним, просто ми не дивилися на нього.
Коли ж ми усуваємо наше «я», егоїстичні чіпляння й перестаємо чинити опір цьому світлу, воно саме починає сяяти й оголюватися всередині нас. «Пратьябхіджня» перекладається як «праті», «абхі», «джняна». Праті означає поворот, абхі — обличчя, джняна — мудрість. Тобто в нас виникає мудрість, коли ми повертаємося обличчям до своєї істинної природи. Тоді наша істинна природа теж повертається до нас і починає, відгукуючись, ниспосилати це світло.
Поступово ми вчимося дедалі більше віддаватися світлу самонародженої Мудрості. Це називається «прапатті» — відкидання себе. Чим більше ми віддаємося світлу цієї самонародженої Мудрості, тим більше вона проникає в нас, усуваючи наше невідання, чіпляння й клеші. Питання в тому, наскільки ми чинимо опір цьому світлу самонародженої Мудрості. Це називається «сходженням».
Сходження подібне до милості царя, який безпричинно, через свою примху, обдаровує бідняка. Бідняк може тяжко працювати на плантаціях або в полі, проте він ледве зводить кінці з кінцями, хоч би скільки старався. Проїжджаючи повз у своїй кареті, цар випадково побачив бідняка й кинув йому мішок золотих монет. Він зробив це просто так, через свою примху, щоб розважитися.
Щось подібне відбувається з нами, коли ми виходимо на рівень самотрансценденції. Коли ми практикуємо, спираючись на власні зусилля, ми можемо подумати, що як йогіни ми нікудишні. Якщо порівняти нас із давніми святими йогінами в Індії, то ми навіть не можемо довго сидіти в правильній позі, жити в печері або ходити оголеними, намастивши тіло попелом.
Ви думаєте, що ходити оголеними, обмазавши тіло попелом, — це ненормально? Ви помиляєтеся. В Індії це цілком нормальне явище. П’ять мільйонів святих в Індії ведуть такий спосіб життя, періодично вони збираються на свято Кумбха Мела, де їх вшановує все населення, а потім здійснюють омовіння в Гангу. З майна вони мають при собі лише посох. Ці люди цілковито віддали себе Богові й абсолютній Істині. Є йогіни, які живуть у печерах, а є й ті, хто, давши обітницю аскетизму, може п’ять років тримати одну руку здійнятою до неба, роблячи це своїм служінням Богові.
Саморозкриття споконвічної природи
Коли ж ми розмірковуємо про наші якості йогіна, то бачимо, що подібні до бідняків: у нас поки що немає можливості творити чудеса аскетичної практики, жити в печері й виконувати складні техніки, і ми відчуваємо, що, практикуючи таким чином, далеко не просунемося. Однак коли ми здійснюємо самовіддачу й самотрансценденцію, то раптово це світло самонародженої Мудрості відкривається нам само, без наших зусиль. Навіть якщо ми не маємо великих якостей, це світло первісного «Я» все ж може нам відкритися. Чому? Тому що воно відкривається безпричинно.
Помилково думати, що споконвічну природу можна відкрити зусиллями. Навіть якщо ви найвеличніший аскет, смішно думати, що за своє коротке життя ви можете створити абсолютну Реальність. Це все одно що думати, ніби ми можемо створити сонце, просто розплющивши очі. Розплющуючи очі, ми не створюємо сонце, ми лише посилюємо нашу здатність до осягнення сонця, а сонце було завжди, навіть тоді, коли наші очі були заплющені.
Тому помилково думати, що зусиллями ми можемо реалізувати пробудження і що, розвиваючи певні якості, можемо досягти цього первісного Світла. Тут питання в іншому. Коли ми достатньо очищені й здатні до самовіддачі, до того, щоб наше его капітулювало, відбувається саморозкриття або самотрансценденція, тоді світло споконвічної Реальності саме спонтанно починає вливатися в нас, і вливається воно в нас мегатоннами. І тоді ми усвідомлюємо, що воно було завжди, просто ми цього не бачили.
Це подібно до того, як миша сидить на купі зерна, але страждає від голоду, бо не знає, що зерно можна їсти. Або як риба, що плаває у воді, відчуває сильну спрагу, бо не знає, що навколо неї всюди вода.
Подібно до того, як цар спонтанно обдаровує золотом бідняка просто завдяки своєму первісному багатству, так само, трансцендуючи наше маленьке «я», ми раптово виявляємо, що наша абсолютна природа спонтанно починає пробуджуватися в нас і сяяти без жодних зусиль. Тому й кажуть, що це подібно до милості, яка просто так, безпричинно звалюється на нас нізвідки, навіть якщо ми на відносному рівні не є великими йогінами й не ведемо надаскетичного життя. Усе залежить від того, наскільки ми можемо перебувати в спогляданні, а також від того, наскільки наше споглядання приведе нас до відсікання егоїзму й самотрансценденції. Якщо ми й практикуємо аскезу, то вона стосується лише усвідомлення.
Внутрішній тапас і світло вищої Милості
На шляху лайя-йоги слід постійно здійснювати внутрішній тапас. Внутрішній тапас — це безперервне підтримання уважності до усвідомлення, постійна присутність. Така постійна присутність немовби випалює частини нашого егоїстичного «я», коли ми зіштовхуємо її з нашим егоїзмом, прихильністю, відразою, чіплянням. Коли вона достатньою мірою випалює наші самскари й васани, минулі кармічні відбитки, тоді й настає ця самотрансценденція, тоді ми приходимо до такого розкриття. Це також називається світлом вищої Милості.
Рамалінга Свамігал часто читав таку молитву:
«Арут Перун Джйоті!
Світло вищої Милості, пролийся на нас!»
Під світлом вищої Милості в лайя-йозі мається на увазі спонтанно наявна первісна ясність нашого вищого «Я». Об’єднуючи наше маленьке «я», зумовлене концептуальним мисленням і поняттями, із цим вищим «Я» та повністю розчиняючи його, ми можемо інтегруватися із цим світлом вищої Милості. Результатом такої інтеграції є вище звільнення, що називається саруба-мукті.
Однак якщо ви практикуватимете, мріючи про найвище звільнення, знову створивши собі якусь ілюзорну мету й знову прагнучи до неї, замість того щоб просто перебувати в теперішньому природному стані усвідомленості, то це теж буде оманою. Чому? Тому що, коли ми говоримо, що вирішили перебувати в присутності, це означає, що ми вирішили позбутися всіх цілей, зокрема й мукті.
Тому кажуть, що йогін, який перебуває в спогляданні, не прагне нірвани й не боїться сансари, оскільки він уже перебуває у вимірі єдності сансари й нірвани. Зрозуміло, це стосується лише найтоншого шару нашої усвідомленості. На відносному рівні сприятливо виконувати попередні практики, техніки, очищення, контролювати бажання тощо. Однак, коли йдеться про глибинну усвідомленість, ми займаємо саме таку позицію.
Кажуть, що йогін, який утвердився у споконвічному спогляданні, нічого не шукає, оскільки він уже знайшов. Страх сансари, смерті й переродження йому невідомі; він подібний до тулку або аватара, який, якщо захоче, народжується в іншому тілі, але його розум ніде не зафіксований, для нього не існує ані народження, ані смерті, і він не пов’язаний поняттями «я є це тіло».
