Коментар до тексту «Рамалінга Свамігал. Шива Джьоті»
Теми: Божественна реальність (передача бхави Бога) · Самозвільнення, самотрансценденція, самовпізнавання · Зусилля (тапас, пуруша-кара)
Тапасья як основа чернечого шляху
Бути садху означає виконувати тапасью. Для монаха тапасья полягає в тому, що він тримається чернецтва, для послушника — послушництва. Це їхній обов’язок. Саме це звільняє монаха і послушника від різних боргів: боргу перед сім’єю, боргу перед суспільством та інших видів боргів. Це дозволяє їм жити на пожертви мирян. В іншому разі це стає їхньою кармою.
Тапасья монаха полягає в тому, щоб завжди і всюди слідувати своєму шляху, своєму обов’язку, своїм обітницям, своїм самаям, своїм принципам і своєму розпорядку. Зовні це не завжди можливо, але всередині це точно завжди можливо. Коли ми слідуємо цьому всередині, це називається єдина самая і чотирнадцять корінних обітниць. Коли ми слідуємо цьому зовні, це називається віная.
Пильнування монаха полягає в тому, щоб бути тверезим і пробудженим щодо своїх обітниць, своїх самай, єдиної самаї споглядання і свого шляху загалом. Усвідомленість не буває абстрактною — вона завжди має прикладатися до чогось конкретного. У випадку монаха ця усвідомленість прикладається до свого шляху, до своєї поведінки, до своїх думок, до своїх слів, до свого служіння і до своєї садхани.
Це нескладно. Просто щомиті потрібно бути уважним, щомиті потрібно бути усвідомленим. Річ у тім, що це не правило і навіть не обов’язок — це садхана. І ми не повинні забувати про садхану, тому що через садхану ми себе змінюємо. Якщо ми забуваємо про неї, то ми не зростаємо духовно. Ми постійно повинні докладати зусиль, щоб бути усвідомленими й уважними.
До чого слід бути уважним? До самої усвідомленості (це називається авадхана), до думок, до слів, до стосунків, до садхани. Бути уважним до думок — це не означає підіймати важкі речі чи вантажити брили. Це радше тонке мистецтво, яке вимагає постійної пильності.
Треба на кожен день накидати розпорядок. Слід уранці, щойно встав, зробити практику. Потрібно вести правильний спосіб життя садху. Це лише питання санкальпи й уважності. Це не потребує грошей, не потребує багато часу, не потребує фізичних зусиль. Це радше потребує дисципліни. Бути усвідомленим до севи, до чернечої етики, бути уважним до всіх цих речей — це і є присутність у дії, присутність у житті. Це те, що має тривати постійно, роками.
Коли ми так практикуємо, ми добре виконуємо свій обов’язок, виконуємо свою дхарму. Виконувати дхарму в статусі монаха чи послушника нескладно, якщо є ця уважність. Але щойно ця уважність зникає, до нас підключається безліч різних енергій.
Духовна сила, заслуга і небезпека недбалості
Енергій у всесвіті багато — вони як щупальця, вони як електроди присмоктуються до тонкого тіла. Багато інтересів, багато розваг, багато бажань, багато думок, багато слів, багато цінностей. Якщо в нас усередині немає ваджрного стрижня самодисципліни й усвідомлення, то ми починаємо віддавати свою увагу цим енергіям, що присмоктуються. І тоді наша духовна сила послаблюється, наша усвідомленість падає, ми як садху втрачаємо свої якості.
Це не питання того, що ви зобов’язані робити це для інших. Передусім це ваша власна практика, ваше власне щастя, ваш власний духовний шлях. З іншого боку, це також наша дхарма монаха, наш обов’язок. І цей обов’язок слід виконувати ретельно. Через таке ретельне виконання обов’язку і самодисципліну духовна сила садху зростає.
Чому одні монахи можуть надихати мирян, а інші не можуть? Уся справа в духовній силі. Звичайно, тут важливі і заслуга, і концентрація, і карма — як погана, так і хороша. Важливо все це разом, але воно з’являється як результат тапаса. Припустімо, гуру свого часу виконав тапас, відкрив певну силу і мудрість. Завдяки цій силі й мудрості він усе життя, що залишилося, може надихати мирян. Можливо, він робить це не перше життя — це вже інше питання. Але колись раніше в будь-якому разі був виконаний тапас, була виконана садхана, практикувалася духовна дисципліна.
Плоди цієї дисципліни — це і є заслуги. І для чого ми використовуємо заслуги? Для того, щоб служити, проводити Божественну Волю, допомагати іншим. Але ці заслуги, якщо їх не підтримувати, бездумно витрачати й не дбати про них, швидко розсіюються. Це як капітал: якщо невміло ним керуєш, він швидко витрачається. Питання в тому, щоб не лише використовувати наявний потенціал заслуги, а ще й примножувати його з користю для себе, для інших, для сангхи, для Дхарми. Тоді заслуга зростає.
Заслуга дуже важлива. Заслуга дає високе переродження в небесних світах, хороше життя. Заслуга сприймається поверхово на загальному рівні подачі вчення адвайти, тоді як теорію заслуг треба обґрунтовувати, інтелектуально опрацьовувати й подавати. Теорія заслуг існує, але вона не подана в полі Санатана Дхарми. У полі буддійської дхарми вона подана. У полі Санатана Дхарми в російськомовних перекладах вона не зовсім роз’яснена.
Що таке заслуга? Заслуга — це шакті (енергія), яка є у вашому розпорядженні. Це позитивна духовна сила. Вона накопичується в результаті тапаса. Тапас — це передусім усвідомленість, усвідомлювання й самовіддача. Але поки усвідомленості, самоусвідомлення й самовіддачі немає, тапас приходить через віру, послух, етику, регулярну садхану, самовіддачу в севі — коли Божественну Волю ставиш вище за власну. Через усі ці речі, коли ти приборкуєш себе, ти накопичуєш тапас.
Садху має бути сильним, він не повинен бути слабким. Але ця сила не повинна робити його егоїстичним. Він має правильно нею розпоряджатися, інакше ця ж сила може стати його слабкістю. Накопичивши певну енергію, він може зачепитися за неї, прив’язатися. Буває так, що з’являється влада, з’являються гроші, з’являється якась власна санкальпа, власна відповідальність — і якщо ми неправильно працюємо з цією шакті, то це може стати нашою слабкістю. Якщо ж є смирення й уважність і ми сприймаємо це як садхану, як тапасью, то ця шакті не підкорить нас — навпаки, ми її підкоримо. Вона не змінить нас як садху, не принесе нам проблем. Навпаки, вона буде благотворною, навчить нас чогось, допоможе іншим і послужить Дхармі.
Наслідки відмови від тапаса
З будь-якою шакті можна працювати, якщо накопичено потенціал заслуг, якщо ми пильнуємо себе як монахи, дотримуючись єдиної самайї, корінних обітниць самайї, вінаї, етики, пильності й уважності.
Буває так, що людина спочатку перестає звертати увагу на дрібниці. Бувало так, що монах приходить у «Співочий очерет» у тільнику, тобто не в сангхаті. Здавалося б, це дрібниця. Що тут такого? Якщо підійти до цього питання неформально, то авадхути взагалі могли прийти голими. Але це означає, що людина відмовилася від власного монашого тапаса, вона обрала простіший шлях. Потім проявиться якась інша дрібниця: наприклад, він забуде зробити «Намасте». Потім він кудись запізниться, не прийде вчасно. Потім ще щось трапиться. Він вважає, що все нормально, тому що він, нібито, практикує внутрішній шлях. Але якщо це в ключових моментах не проявляється назовні й він робить помилки, то він відмовляється від свого тапаса.
Коли він відмовляється від тапаса зовні, звичка відмовлятися від тапаса й потурати своїм схильностям пробирається всередину як тенденція. І потім у нього з’являється такий настрій: «А чому б не відмовитися і від внутрішнього тапаса, не забутися? Не медитувати, не практикувати, не читати мантру». Коли він таким чином втрачає свої позиції, то єдину самайю споглядання він уже не може підтримувати. Це тапас для майстрів, тапас для сиддхів. Для цього потрібні роки садхани, роки самовіддачі, роки медитації. Це такий тонкий шар свідомості, що трохи прани знизилося — і ти його забуваєш, ніби його й не було. Усе тонке легко забувається, але важко пригадується.
І тоді він живе лише зовнішнім. А якщо зовні тапас не дотримується, то йому важко тримати себе як практикуючого, важко тримати себе як монаха. І тут він починає стикатися з енергіями. Ці енергії бувають або внутрішніми (емоції, клеші, карми), або зовнішніми (наприклад, планетарні впливи), або ж це можуть бути зовнішні ситуації. І йому, на жаль, нічого їм протиставити. Емоції пішли, зовнішні карми пішли, а протиставити нічого, бо тапасу не було. Але якщо він робить якийсь тапас, то в нього є ця сила — він її просто видобуває і каже: «Ні. У мене сила є, тому це не проблема».
Різноманіття форм тапасу
Тапас — це і сева, і читання текстів, а не лише практика. Тапас багатогранний. Різні речі дають духовну силу й заслугу. Якщо ви робите севу, відкидаючи себе, тобто в правильному стані, то це теж тапас, причому не слабкий. Коли ви здатні віру й дух самовіддачі поставити вище за своє «я», вище за свої інтереси, свої амбіції, втому тіла та інше, то це означає, що тонке перемогло грубе, що сахасрара перемогла інші чакри. У вас є пам’ять про те, що ви можете це, що у вас є ця здатність. І коли приходять внутрішні клеші та якісь зовнішні проблеми, то це тонке у вас є — ви можете його зсередини витягнути й показати як документ: «У мене є тапас. У мене є заслуги». І воно не похитне вас.
Для монаха тапас радше має полягати в сталості: коли ви роками робите одну й ту саму садхану, одну й ту саму дисципліну стабільно, не порушуючи. Коли ви вкладаєте в це певну силу, певну обітницю, певну етику, певну садхану, то через деякий час це стає вашою силою. Коли ви пишете трактати, коли ви медитуєте на якісь філософські теми тривалий час, то через ці глибоко опрацьовані філософські теми, у які ви вклали свою вічару, через священні тексти ви починаєте отримувати Ануграху. Наприклад, ви прозріваєте щодо п’яти шакті, щодо принципу Абсолюту, сат-чит-ананди. Шляхи тапасу різноманітні. Коли ви виконуєте послух і при цьому дуже уважні, то це стає вашою силою. Коли ви дотримуєтеся певної етики, то ця етика стає вашою силою.
У миру теж є такі речі. Наприклад, у військових є культура військових, яка стає їхньою силою, якщо вони її дотримуються. Вони стають провідниками власної кшатрійської шакті. Чому вони стають її провідниками? Тому що вони дотримуються військової етики й отримують як благословення кшатрійську силу, вищі контури свідомості: обов’язок, честь, відвага. Те саме відбувається і в чернечому житті.
Важливо не забувати й не нехтувати цим, бо якщо починаєш нехтувати через неуважність або через падіння у відхилення, яке називається «втрата дії у погляді», то можна втратити духовну силу. У яких випадках нехтують? По-перше, просто через неуважність. По-друге, коли переоцінюють свої здібності до самоосвобождення, присутності, єдиної самайї споглядання, тобто до погляду. Думають так: «Погляд усе спише. Єдина самайя все спише». Загалом-то, так — у сиддхів вона списує багато. Єдина самайя — це найвища самайя, якої ми тримаємося, але вона передбачає реальну силу й реалізовану здатність до самоосвобождення. І багато хто, навіть коли вони тримаються єдиної самайї, виконують зовнішню садхану, зовнішню тапасью — для інших, для підтримання Дхарми.
Отже, коли ми дотримуємося тапасьї, наша духовна сила розкривається. Це і є шлях монаха, шлях садху. Завдяки цій духовній силі ми можемо робити севу, можемо переживати досвіди, виконуємо свою дхарму, просуваємося шляхом реалізації. У проповіді, у місіонерстві, у служінні шакті (сила) дуже важлива. Якщо немає шакті, ви нічого не зможете. Ця шакті і є заслуга, яка відкривається тапасьєю. Ні амбіції, ні его, ні фантазії не відіграють жодної ролі. Заслуга — це здатність добре служити Дхармі.
Також тапасья — це джняна, внутрішня мудрість, внутрішнє розуміння. Джняна можлива, коли ми досконало оволодіваємо самовіддачею і самоосвобожденням, коли ми глибоко виконали дхарану на філософські концепції, на тексти й вийшли за межі концепцій, щоб отримати шастра-крипу.
Тапасья як радість, а не тягар
Питання в тому, як виконувати свою тапасью, щоб вона не стала пригніченням, а стала радістю, анандою. Найсильніша тапасья — це та, яка виконується через ананду, яка поєднує всі ваші частини й робить тапасью відданістю, самовіддачею та радістю. Тапасья на волі й пригніченні одних частин свідомості та енергії іншими контурами свідомості — це тапасья в дусі сутри. Ця тапасья можлива й особливо сприятлива на початкових стадіях, однак вона не виражає сутність практики ануттара-тантри. Як досягти того, щоб тапасья була радісною і робила розум розкутим та вільним? Це велике мистецтво, яке передбачає дотримання межі між садханою, тапасьєю, свободою погляду й духовною силою ігрового прояву. Коли в нас є ця самйога, є це дотримання, то це може проявлятися як гра, як досконалість, як майстерність.
Усіх живих істот багато святих називають «сансаричними буддами». «Буддами» в тому сенсі, що їхня природа вже відкрита, вона існує, вона пробуджена. А «сансаричними» в тому сенсі, що їхня карма не дозволяє усвідомити це. І чи стане садху із сансаричного будди справжнім пробудженим — це залежить від його майстерності виконувати таку тапасью і підняти її на рівень ануттара-тантри, перетворити тапасью на чит-шакті-віласу, на ананду.
Спочатку треба полюбити тапасью. Спочатку треба зрозуміти: якщо я відмовляюся від тапасьї, то я просто сам не виросту. Це як на тренуванні треба відтискатися, бігати, стрибати, робити розтяжку. Якщо всього цього не робити, то не стати хорошим спортсменом. Тобто логіка в монаха й послушника така: «Я не буду відмовлятися від тапасьї. Навпаки, я маю її бажати». Але не за своїм его, не за своєю примхою, не на власний розсуд — тому що таке бажання тапасьї може стати новою формою потурання. Коли ми бажаємо робити тапасью і в нас сформована правильна мотивація, нам узагалі не складно дотримуватися етики. Ми говоримо: «Учіть мене, як дотримуватися етики». Ми дозволяємо старшим давати нам вказівки й радісно їх приймаємо.
Нескладно дотримуватися садхани й розпорядку, нескладно служити іншим. Ми думаємо: «Як я ще можу послужити іншим?» Ми знаємо, що тапасья принесе нам користь, що це добре. Ми не зайняті ідеями про те, як самому собі зробити добре, — ми зайняті роздумами про те, як робити тапасью. Ми починаємо цінувати тапасью, розуміючи, що це принесе нам заслугу. Монах і послушник завжди мають бути повернуті обличчям до тапасьї — не відвернуті, а повернуті.
Коли ми повернуті до свого его, до свого розуму, це називається мано-мукхі. А коли ми повернуті до принципу богів, гуру, тапасьї — це принцип, який називається гуру-мукхі. Важливо, куди ти повернутий: до мано-мукхі чи до гуру-мукхі. Якщо людина повернута до свого розуму, то видно, що вона переоцінює свою думку, надто звертає увагу на дрібниці, які не притаманні садху, її розум нестабільний і неспокійний. Якщо ж людина з принципом гуру-мукхі, брахма-мукхі, джняна-мукхі, то вона повернута до Абсолюту, тому вона завжди перебуває в радості, у щасті. Вона радісно робить тапасью, тому вона стає її силою, її радістю, перестає бути обов’язком, перестає бути тягарем. Дуже важливо не робити тапасью тягарем, не робити її обов’язком, не тягнути лямку, як солдат.
Тапасья як радість, а не тягар
Солдат живе за принципом «до дембеля залишилося стільки-то днів». Усі солдати закреслюють на календарі дні, що залишилися, думаючи: «Коли ж увесь цей кошмар закінчиться? Коли я піду додому, зустріну рідних, сходжу в ресторан і зможу насолоджуватися життям?» Солдат не насолоджується життям, поки служить. Він мріє й передчуває: «Коли ж я вже вирвуся звідси?» Чому? Тому що він страждає. Це не його вибір — його призвали насильно, проти його волі. Він просто віддає свій борг і все.
Але коли садху виконує свою тапасью, він її бажає, він їй радіє. Це його шлях, він її прагне, бо знає, що на крок стане ближче до Бога. Навіть якщо це важко й тяжко, психологічно він не страждає. Тіло може втомитися, але його дух радіє. Це як у спорті: спортсмен після тренування відчуває задоволення й розслабленість. Навіть якщо тіло втомилося, він відчуває: «Я добре попрацював! Я підняв свою форму ще на один рівень». Так само, коли садху робить тапасью — якщо це правильно вмотивована тапасья — він відчуває задоволеність (сантоша). Наявність такої задоволеності є ознакою того, що тапасья здійснюється правильно, що дух самовіддачі, віри, прихистку, усвідомленості, самозвільнення поглиблюється завдяки їй.
Складність людей у тому, що одні з них не можуть виконувати тапасью, а інших цього не навчили — вони не розуміють, яке благо вона дає. Якби люди хоч трохи виконували тапасью, у них відкрилася б духовна сила й духовна мудрість. Їхня шакті посилилася б у рази й дозволила б їм розв’язувати свої завдання в садхані, служити Дгармі та допомагати іншим. Але людям складно виконувати тапасью. Багатьом складно виконувати навіть звичайну людську тапасью, тому що їхня карма обтяжена.
Садху — це той, хто приступає до тапасьї не одразу, а поступово. Не треба намагатися одразу брати велику тапасью, тому що це теж може бути формою его: «Я такий великий, я такий достойний, тому мені одразу потрібна достойна тапасья. Адже я хочу великої сили». В одному випадку садху справді здійснює тапасью, а в іншому — це не тапасья, а потурання его.
Тапасья садху може бути простою: сева, послух, садхана, розпорядок, етика, вростання в дух і культуру. А найславніше — це внутрішня тапасья усвідомленості (антар-тапасья). Це найтонша й найневловиміша тапасья, у якій ми вправляємося. І починається вона з вівеки.
Вівека і внутрішній свідок
Вівека означає, що я маю свідкуюче усвідомлення сакші — що я помічаю тонкі тенденції душі. Цей спостерігач є, і в якомусь сенсі він безсторонній, нещадний. Розум, бажання, ілюзії рухаються то туди, то сюди, а цей спостерігач каже: «А я все бачу, я знаю, про що ти думаєш, чого ти хочеш, куди ти втік. Я все бачу». І коли ви відчуваєте цього спостерігача, це означає, що у вас відкритий буддгі.
Цей внутрішній свідок — те, що найближче до Бога, те, спираючись на що ви можете вдосконалювати свою присутність і свою єдину самайю. Цей спостерігач помічає всі ваші перемоги, програші й невдачі, він їх реєструє. Він увесь час показує вас самих — як перед дзеркалом.
Питання не в тому, щоб рефлексувати. Рефлексія — це вже спотворений спостерігач, це буддгі плюс манас: буддгі дивиться, а манас перехоплює в нього його відблиск, починає все це розкручувати й забалакувати. Цей спостерігач багато не говорить, він не розкручує, він не рефлексує. Він дозволяє розуму прорефлексувати зовсім трохи — він просто спостерігає, він просто щомиті показує нас самим собі.
Якщо такий спостерігач відкритий, ми можемо зробити його своєю опорою, щоб розвивати його далі. Важливо розуміти, що це не абсолютна опора, а тимчасова, відносна. Він не абсолютний, тому що буддгі походить з Атмана, а Атман — це іскра в Брахмані. Тому в цьому спостерігачі завжди має також бути присутня самовіддача Вищому. Такі результати тапасьї.
Коли ми утверджуємося в цьому спостерігачі й у цій самовіддачі, ми здобуваємо рівну свідомість. І з цієї рівної свідомості ми можемо зробити палаючу свідомість. Рівна свідомість — це ще не результат, не досягнення і не самоціль. Це просто певний показник. Далі ми маємо зробити з неї усвідомлення, що палає вірою й самовіддачею. Це й буде результатом правильної тапасьї. З цього палаючого вірою й самовіддачею усвідомлення народжується чисте бачення, відданість, любов, духовна сила, містичні досвіди, самадгі, усвідомленість — усе з нього народжується.
Смирення як шлях до Абсолюту
Що робити, якщо ще не пробрався на рівень цього спостерігача, на рівень самовіддачі, якщо ще тільки борешся за це? Потрібна регулярна самодисципліна, регулярна садхана й дуже великий дух смирення. Дух смирення приборкує те, що заважає перебувати в цьому, тому що розум постійно продукує, постійно генерує якісь речі. І якщо цього спостерігача немає, то весь час із ними ототожнюєшся. А дух смирення все це розчиняє й самозвільняє.
Насправді дух смирення нас підносить. Непосвяченій людині здається, що дух смирення чи то принижує, чи то не дає проявитися шакті. Якщо немає істинного бачення, виникає таке хибне розуміння духу смирення. Але справжній дух смирення підносить людину. Як підносить? Він одразу дає їй надмирний, трансцендентний, абсолютний погляд із цілком іншої площини — з абсолютної площини. Відмовляючись від малого, ми підносимося до великого.
Можна навести такий грубий приклад: вам в обличчя плюнули, а ви зі смиренням сприйняли це — тобто піднеслися від тілесної позиції, від миттєвої ситуації, до вселенських масштабів. Ви стали вище ситуації, проявивши дух смирення. За вселенськими масштабами це дрібниця. З погляду нескінченного часу, нескінченного всесвіту — хіба мало що відбувається щодня на планеті Земля. Ця ситуація не варта «виїденого яйця». Ви цю ситуацію не переоцінили, а проявили смирення — сприйняли її з миром, перебували в сантоші, у задоволеності. У смиренні ви піднялися до абсолютного погляду, тобто стали Самим Абсолютом. Із цього Абсолюту ви вже можете проявляти величезну шакті, величезну мудрість. Уся сила й уся мудрість полягає в цьому — тому смирення ніколи не принижує, а лише підносить і наділяє величезною силою.
Це схоже на те, як іноді показують: істинний майстер бойових мистецтв іде, а до нього чіпляються хулігани. Вони поводяться нахабно й розв’язно, провокуючи його, а майстер сприймає все це зі смиренням. Він міг би їх усіх побити, тому що в нього величезна сила, але він поводиться смиренно, навіть дозволяє образити себе і просто йде далі. Він стримує свою силу, тому що вихований у дусі: найкращий бій — це бій, який не відбувся; справжній ворог не зовні, а ти сам для себе; справжня перемога — це перемога над своїм умом. Він діє згідно з етикою істинного кшатрія бойових мистецтв. Це та сама етика, що в дзені, у даосизмі, у тантрі. Він демонструє смирення і завдяки цьому не розплескує свою силу. Якби він ударив цих хуліганів, то здобув би перемогу, його его було б задоволене, але він розплескав би свою силу, розплескав би свій дух, вищі контури свідомості відключилися б, він утратив би абсолютну позицію і перейшов би на людський рівень. Чи варто було це того? Ні, звичайно, не варто було втрачати такі високі речі заради якоїсь дрібниці.
Так само і садху не повинен через дрібниці розплескувати свою силу, не повинен заради дрібниць втрачати абсолютні речі. Дрібниці трапляються нам щодня по багато разів — усе життя складається з дрібниць. Якщо ми переоцінюємо дрібниці, втрачаємо погляд, втрачаємо абсолютний дух садху, то це не є самозвільнення.
Самозвільнення означає, що ми не втрачаємо, не розплескуємо свій дух, а весь час перебуваємо в абсолютному погляді. При цьому ми не відгороджуємося від світу. Багато хто намагається зайняти «відморожену» позицію і відгородитися: «Нічого не бачу, нічого не знаю. Я трансцендентний!» Але з цього стану вони не можуть гармонійно нічого робити, не можуть ефективно взаємодіяти. Це інша помилка — «втрата дії в погляді». Мистецтво полягає в тому, щоб не відгороджуватися від реальності, а, не втрачаючи абсолютного погляду й трансцендентного бачення, потроху грати, бути гнучким, проявляти повноту поваги до зовнішньої шакті.
Божественна реальність. Самозвільнення, самотрансценденція, самовпізнавання
«Це — Об’єднувальне Світло Єдності. Світло, яке не ввійде й не з’єднається з тим, чиє серце не сповнене любові. Це — Вічне Світло Лучезарності, подібно до світла моєї душі, що завжди наповнює мене. Світло Істини, що стало Істиною (тобто Найвищою Правдою або Неподільним Буттям-Свідомістю-Блаженством, яке стало Універсальною Істиною, триєдиною Сат-Чит-Анандою)».
Рамалінга перевершив рівень сутри й рівень тантри. Рамалінга описує шлях єдиної самайї. Усі пісні Рамалінги — це пісні самовіддачі й самовпізнавання. Це і є найвищий шлях абсолютного досконалого погляду, найвищий шлях єдиної самайї, шлях чит-шакті-віласа. Коли є абсолютна відданість і абсолютна самовіддача, усі інші питання вирішуються самі, природно. Природний стан означає, що з духу самовпізнавання, духу самовіддачі всі речі відбуваються спонтанно, природно й найкращим чином.
«Світло, що явилося у Сферу "Саду Веданти" (Реальності Осягаючого Надрозуму). Це — Чисте Світло Шивананда, що є Світлом Найвищої Істини Сат-Чит-Ананди. Це — Світло, яке сяє і сприймається як Реальність Гуру Тур’я (Брама Найвищої Позамежності входження в Надрозум)».
Рамалінга описує це словами, лекції теж читаються словами, але справа не в словах, а в бхаві. Тому рано чи пізно потрібно переходити від ментального сприйняття Дхарми до переживання самої таттви, бхави. Наприклад, гуру передає вчення, але вчення не в словах — це гуру-таттва. Рамалінга передає вчення не в словах — це Брахма ахам бхава. Коли ми переходимо до таттви, до бхави, сприйняття вчення змінюється, ми відкриваємо його новий вимір. Відкриття цього нового виміру дозволяє нам здійснювати справжню тапасью, дотримуватися справжньої єдиної самайї.
«Це — Світло Досконалості (Сада Джьоті), природа якого — Найвища Істина (Шивамайя Сада Джьоті). Це — Сяйне Світло Досконалого Прибіжища "Сада Сіддханти" (Сфери Осягаючого Надрозуму). Це — Незрівнянне Безкінечне Світло!»
Сфера Осягаючого Надрозуму — ми також називаємо це «екабінду»: єдина, унікальна, неподільна сфера. Коли ми до неї торкаємося, наш ум перестає змінюватися, знецінює думки та емоції, зовнішні речі сприймаються як ліла, гра. Ми здатні сприймати як лілу все, що відбувається. Перше переживання — це ілюзорність. Друге переживання — реальність, але ігрова, як ліла, невіддільна від свідомості.
«Це — Світло, що наповнило все моє єство і засяяло в мені. Це — Світло, яке створило мене, ставши Собою (в Осягаючій Гармонії Надрозуму). Це — Світло, що повертає до життя померлих тут, на Землі. Це — Світло, що доброзичливе як Мати. Це — Світло Радості, що заволоділо мною й почало керувати мною, насичуючи мене Нектаром Блаженства».
Наше завдання — дозволити цьому Світлу заволодіти нами. І друге — дозволити цьому Світлу почати керувати нами. Керування цього Світла і є Божественна Воля. Воно не конкретне, воно дуже тонке й делікатне. Але ми повинні заплатити дечим, щоб це сталося. Такий стан називається самавеша. Авеша, або самавеша, — це розчинення безпорадного обмеженого «я» у Верховному Шиві й становлення тотожним із Ним, який перебуває в єдності з первісною шакті. Самавеша означає підпорядкування обмеженої природи індивідуума й прийняття природи Верховного.
«Це — Світло, що перетворило мою свідомість на Природу Шиви, Найвищого Божественного. Це є Внутрішнє Сутнісне Світло (ут-Джьоті), яке я пізнав і реалізував за допомогою Тапаса. Це — Світло освіжаючої Амріти. Це — Причинне Світло, що проявляє Загальне Благо (Сукха Пуранакарана Джьоті). Це — Світло, що піднесло мене на рівень Головного Принципу (який згадується як Тур’я Стамбха, Принцип Трансцендентності або П’єдестал Світла)».
Тур’я означає четвертий позамежний стан. Стамбха означає стійкість, монолітність, фундаментальність — це як п’єдестал. Рамалінга говорить, що потрібно в стані тур’я встановити свій п’єдестал. Це той п’єдестал, на якому ми повинні воцаритися в природному стані — як на вершині гори, а у випадку тантричної практики — як центральне божество в мандалі.
На жодних інших п’єдесталах садху не має наміру воцарятися, якщо це правильний садху, тому що всі інші п’єдестали пов’язані з его, з майєю, з кармою. Навіть воцарившись на них, садху не отримає великого задоволення, тому що Звільнення — це не те, Бог не там, а душа прагне іншого. Усе це — тимчасові п’єдестали, руйнівні кармою і часом. Воцарившись же на п’єдесталі, що називається тур’я-стамбха (п’єдесталі Божественного Світла), садху ніколи більше його не втратить. Це як царство, яке неможливо втратити. Але щоб на ньому воцаритися, треба дещо заплатити — потрібно відмовитися від звички йти за думками, умом, его й бажаннями. Така відмова, вивільнення свідомості — це тапасья. Не пройшовши через тапасью, неможливо воцаритися на цьому п’єдесталі.
«Світло, яке дбайливо перенесло мене на Алмазну Основу Мані Медай, на Виступ Променистості Мудрості, подібний до Діаманта в Троїчній Гармонії Надрозуму. Неподібна Променистість "Перу Велі" Простору Світу Істини. Світло, що проявило Основу і Шлях в області Світу Істинного Знання».
З погляду джняни, це Світло осягається вівекою, вічарою. У результаті вівеки й вічари з’являється вайраг’я. Вайраг’я дає можливість його сприймати. З погляду гуру-йоги й бхакті-йоги, дуже важливий принцип відданості й ананди. Треба навчити свій ум радіти й віддаватися цьому Світлу, налаштовуватися на нього через відданість і молитву.
Ананда як основа садхани
«Світло — що є Істинною Природою Блаженства (Сукхамайя Джьоті). Це — одвічне внутрішнє Світло Існування, або одвічне Світло всередині (Сварупаут Джьоті)».
Коли у вас є відданість Богові, то все життя для вас стає анандою, радістю. Ви прокидаєтеся з думкою: «Бог є! Як радісно, що Бог є! Яке ж це щастя». Ви думаєте: «Який же я щасливий! Щастя просто переповнює мене нізвідки. Чому? Тому що Бог є, а я при Ньому». Ви засинаєте, прокидаєтеся і живете з цією думкою. Тому що якщо Бог є, то чого вам ще сильно бажати? Одна ця думка й одне це розуміння живлять вас величезною силою натхнення. Тоді прасад готується як гра, з радістю; сева робиться як гра, з радістю; практики виконуються як гра, з радістю. Усе стає ігровим — «у темпі вальсу». І коли ви все робите як гру, усе стає самоусвобожденим природно, без докладання ваших зусиль. Якщо вам вдається увійти в це переживання і бути в ньому усвідомленим, то це найкращий спосіб тапасьї.
Садху має навчитися радіти Богові без будь-яких установок, без очікувань, без рамок, без претензій — просто тому, що Бог є. І для хорошого садху достатньо живитися цією радістю. Ця радість преобразить душу садху, розчинить його карми, чіпляння та ілюзії, зробить його повністю самодостатнім, переведе його в режим гри, ліли, переведе його в мандалу.
Тому вранці, коли ви прокидаєтеся, треба перевірити, чи радієте ви Богові. І коли ви засинаєте — треба зробити те саме: перевірити, чи є у вас радість, чи розум переповнений чимось: турботами, думками, емоціями. Ця переповненість і є сам факт невідання та карми. Буває, що розум переповнений, але у вас паралельно є радість і самоусвобождення — ви не звертаєте на це уваги, а живете за принципом «ну, рухається, то нехай рухається», тому що розум неможливо заблокувати.
Розум — це енергія, а будь-яка енергія любить рухатися. Якщо ви захочете мати цілковито порожній розум, якщо ви захочете його заблокувати, ви станете напруженими, тому що розуму природно рухатися. Але питання в тому, що ви не ототожнюєтеся з цим рухом — ви дозволяєте розуму рухатися, і це на вас ніяк не впливає. Ваша ананда, ваша радість від цього зовсім не залежить. Ви легко відпускаєте і розгортаєте своє сприйняття від розуму зовсім в інший бік. І тоді ваша ананда не затьмарюється. Що б не було у вашому розумі, ананда не затьмарюється. Ваша підключеність до гри (ліли) не затьмарюється.
Світло Буття-Свідомості-Блаженства
«Одвічне Світло всередині, яке стало всіма видами світла. Світло, яке усунуло всі розділення між «Ахам» та «Ідам», «я» і «щось зовнішнє», індивідуальною душею та світом. Це — Світло Буття-Свідомості-Блаженства».
Це світло іноді приходить як переживання, бхава. Іноді — як буквальне світло в медитації, іноді — як переживання присутності. Не обов’язково мати дхарану і дхьяну, щоб його переживати. Для цього достатньо сильної віри. Сама віра відкриває вимір цього світла. І ми кожної секунди маємо діяти з віри. Ви можете не бути в самадхі, не бути великим медитатором — одразу це неможливо, це приходить поступово — але необхідно завжди й усюди виховувати віру, діяти з віри, ставитися до себе з віри, протиставляти віру рухам розуму, рухам его.
Виховання віри
Віра теж не приходить одразу, її треба виховувати. Це ірраціональна річ, тому навіть важко сказати, як правильно її виховувати, які вправи для цього робити. Якщо ви звертаєтеся до ішта-девати з проханням дарувати вам сильну віру, просто виражаєте таку санкальпу, читаєте молитви, концентруєтеся, досліджуєте принцип віри, звертаєтеся до Бога, до Дерева Прибіжища, до принципу Гуру з проханням, щоб вам дали таку сильну віру, — вона прийде. Тобто віра, як і Ануграха, має властивість відгукуватися на прохання, на наміри.
Для цього ми маємо зародити мотивацію. І поки зсередини такої мотивації у формі єдиної самайї усвідомлення немає, ми маємо підтримувати її на рівні ума. Якщо у вас є молитовні збірники — «Датта-стотра», «Датта-става», Бхаджан Мандала і Сутра — використовуйте їх, читайте, звертайтеся до ішта-девати, щоб ця віра приходила до вас. Навіть якщо їх немає, читайте молитви своїми словами — тоді віра прийде і здійснить чудеса. Для її здобуття потрібні уважність і намір. Вона буде приходити.
«Це — Світло Садананда — Вічно Існуюче Блаженство Вищої Самості. Це — Вічне Світло Вищого Блаженства (Нітья Парананда Джоті). Це — Світло Вічної Чистоти і Неперевершеного Вищого Щастя (Сада Ніратісайянанда Нітья Джоті). Це — Світло Недвоїстої Єдності (Адвайтананда Джоті). Це — Світло, що стає всіма видами й варіаціями Щастя».
Садху, чий дух перебуває в Богові
Коли у садху є сильна віра, то чим він переймається? Богом. Про що він думає? Про Бога. Які в нього плани? Бути в Богові далі й поглиблювати цей стан. Які в нього спогади? Як він учора був у Богові, у якому саме переживанні. Який його теперішній стан? Він і зараз у Богові. Що він бачить в інших? Бога. Коли виникають думки, про що вони? Вони всі теж зводяться до Бога і розчиняються. Що він робить тілом, мовою й умом? Служить Богові. Усе обертається навколо Бога.
Коли все обертається лише навколо Бога, дух садху відкривається й отримує справжню духовну мудрість і духовну силу. І коли до нього приходять думки не про Бога, якісь енергії, він не відгукується на них. Він їх не заперечує, але й не відгукується на них. Він ніби пропускає їх крізь себе, кажучи: «Це все — дурниці. Це все неважливо. Бог важливий, а це все — дурниці». При цьому не можна сказати, що він погано виконує служіння або що він неадекватний, як юродивий. Зовсім ні. Він може бути достатньо гнучким у відносному вимірі, усе робити як належить, але його дух завжди перебуває в Богові.
Це означає, що садху по-справжньому реалізував порожнечу ума, відданість, Брахма ахам бхаву і багато інших речей, про які йдеться у вченні. Такий садху не має складнощів зі світом, з іншими. Він сам стає тим, хто розв’язує проблеми інших, допомагає усувати складнощі, тому що через нього починає діяти Бог — Божественне Світло через нього починає надихати й благословляти інших.
Свамі Ананада Ліла: Багато хто через побут і взаємини забуває, що Бог і через це мовить. Це найскладніше в мандалі практиків.
Так, тарілка деренчить і мовить про Бога. Посуд миється, і деренчання посуду мовить про Бога. Балаканина людей поруч мовить про Бога. Усе залежить від твоєї позиції.
Я знав одного вайшнава, який ходив ашрамом, хапав когось і запитував його: «Ну, як можна не думати про Бога?» — коли вони починали говорити щось не те. Таким він був фанатичним.
Пильнування духу серед побуту
Ми маємо думати про Бога завжди. Ум може говорити на різні теми, але ум — це не ми. А головна частина нашої свідомості має бути в Богові. Якщо не виходить, говоріть стримано. Якщо ви в Богові духом, то ум неважливий. Є такий вислів: «чутки про далекі події, як лепет божевільного». Мені байдуже, про що говорити — я можу говорити на будь-які теми, співати пісні, розповідати анекдоти. Усе одразу самозвільняється, тому що базова частина свідомості перебуває в дусі. Неважливо, що я говорю. Мої слова, мої думки в моєму випадку повністю знецінені — вони знецінені самі по собі й не відіграють жодної ролі. Вони приходять зі світла й ідуть туди ж, я можу ними грати як завгодно.
Це ж стосується і побуту. Посеред побуту ми маємо навчитися грати з цими енергіями, але дух має бути в Богові. Те саме стосується будь-яких інших ситуацій. Але для цього потрібне пильнування, авадхана, тверезіння. Потрібно бути тверезим, а не сп’яніти від сансари, не сп’яніти від майї. Якщо не вдається підтримувати таке пильнування всередині, треба використовувати зовнішні методи.
«Це — є Світло Чистоти без будь-якого відбитка брехні. Світло, що принесло в моє «я» Гармонійний Прояв Природи Істини, що існує в її незліченних варіаціях і визначеннях (усіх створіннях Буття і принципах, силах і здібностях, об’єктах і речах)».
Бхава відданості як шлях до присутності
І якщо ми неспроможні перебувати в повноцінній присутності, якщо Ніргуна-Брахман для нас іще не є переживанням, якщо для нас це ще як зачинені двері, то ми маємо виховувати бхаву відданості, ананду через поклоніння імені та формі. Наприклад, коли ви здійснюєте поклоніння ішта-деваті, бхава виникає через ім’я та форму. Коли ви читаєте тексти, бхава виникає через ім’я та форму. Мантри, візуалізації — усе це способи для того, щоб виникла бхава. Коли ця бхава виникне, ви можете прибрати ім’я та форму, а бхава залишиться.
«Світло, яке збільшує дари Своєї Милості, не зберігаючи нічого для Себе. Це — Світло, яке створило «мене», і «Сам» став єдиним в остаточному Союзі (тобто принцип блаженного дуалізму в єдності душі та Всевишнього в Троїчності Надрозуму)».
