Санатана Дгарма — це вічний божественний шлях, вічний божественний закон, вічний божественний принцип. Санатана Дгарма — це про Бога, про взаємини душі з Богом. Тому, коли ми вступаємо на шлях Санатана Дгарми, це подібно до того, як ми вирушаємо в довгу подорож до Бога — ми робимо Бога номером один.
Усі ми народилися в цьому світі, у нас були якісь важливі справи, важливі речі, але все це — доти, доки Бог не став номером один. Слідувати шляхом Санатана Дгарми — означає зробити головним Бога, а не себе. Але парадоксальним чином, коли ми робимо головним Бога, то робимо головними й себе в Бозі, лише в єдності з Богом. Слідувати шляхом Санатана Дгарми — означає зробити головним шлях пізнання Бога, а не щось інше. Це дуже важливо зрозуміти.
Умови звільнення за Шанкарачар'єю
Віра — шраддха — початок шляху, хоча й не для кожного. Іноді шлях починається з філософії, іноді з хатха-йоги та асан, іноді з долучення до ритуалів і божеств.
Але Шрі Шанкарачар'я говорить, що шраддха, віра — це умова звільнення. Він називає чотири умови:
Шраддха — віра.
Вівека — розрізнення: що є істиною в житті, а що є неістинним.
Вайраг'я — відсторонення від сансарного способу мислення, поведінки та цінностей. Як ви зреклися сансарних цінностей і цілей? Треба поставити собі це питання. Без вайраг'ї немає мокші.
Мумукшутва — прагнення до звільнення, намір досягти просвітлення і звільнення в цьому житті. Причому не егоїстичний намір, а цілком альтруїстичний — на благо всіх живих істот.
Іноді в нас з'являється вівека, розрізнювальна мудрість. Ми починаємо розуміти, що в цьому житті істинне, а що неістинне, якими є сенси, цінності, цілі та пріоритети. Потрібна велика ясність — це досвід душі, незріла душа не може набути вівеки. І навіть коли є вівека, є відсторонення від сансарних сенсів і є мумукшутва — чогось усе одно бракує. Це як у рецепті бракує солі: і несмачно.
Віра як паливо духовного шляху
Потім ми бачимо: бракує віри. І ми приходимо до віри через розуміння — коли усвідомлюємо, що віри немає, але вона потрібна. Що я маловірний. Віра — це як паливо у духовному світі, як бензин для автомобіля. І тоді ми починаємо застосовувати розрізнювальну мудрість для того, щоб виховати віру. Віру можна виховувати. Ми починаємо з точки, де віри немає, приходимо до усвідомлення, що віра потрібна — тому що так говорять святі, так говорять священні тексти, так говорять авторитети. І так ми розуміємо, що віра — це певна сила, яка нам необхідна.
У XX столітті до терміна «релігія» почали ставитися зневажливо — це пішло від комуністів, а ще раніше від епохи Просвітництва на Заході. Усі вирішили, що можна без віри, що достатньо свободи, рівності, братерства, ліберальних цінностей. А віра не потрібна — вона лише обмежує, заганяє в рамки, заважає творчому вираженню індивіда, шаблонізує. Католицька церква десь сильно помилилася — настільки, що навіть Вольтер висловився жорстко.
Уся епоха Просвітництва прагнула демонтувати віру, щоб зробити людину більш упевненою в собі. Але зрештою все закінчилося культурою споживання, атеїзмом, матеріалізмом, сцієнтизмом, комунізмом, соціалізмом — коли людина настільки втратила свої орієнтири, що виявилося: без віри не можна. Без віри нічого не працює. Без віри все скочується до чогось споживацького, егоїстичного, меркантильного, обмеженого. Виявляється, увесь світ богів і святих живе за вірою. Невіра — це доля лише обмежених істот.
Здається, був такий філософ Френсіс Бекон, і він говорив:
«Трохи розуму приводить до ідеї Бога, більше розуму відводить від ідеї Бога, ще більше мудрості знову приводить до ідеї Бога».
І кожен проходить цю стадію: спочатку вірить у Бога наївно, стихійно. Потім стає освіченішим і розуміє, що його наївна віра не узгоджується з картиною світу. Він — як той учений-філософ, який сказав, що боги існують, але вони не такі, якими їх уявляє натовп. У цей час у нього може навіть з'явитися безвір'я. Але коли він заглиблюється ще далі, то починає по-справжньому зароджувати віру.
Виховання віри: упасана та її аспекти
Віра — один із головних складників на шляху звільнення. Йдеться про віру не в его, не в розум, не в матеріальні цінності, а про віру в Бога. Коли ми розуміємо, що віра потрібна як зв’язок із Богом і що її недостатньо, ми усвідомлюємо важливість її виховання.
Виховання віри — це щоденна упасана, поклоніння. Її аспекти:
Шравана — слухати про Бога.
Смарана — пам’ятати Бога, згадувати Бога.
Кіртана — оспівувати божественні імена, робити підношення.
Пада — поклонятися стопам Бога.
Севана — служити Богу.
Коли ми починаємо виховувати в собі віру, відкривається багато різних таємниць і сакральних знань: хто такий гуру, хто такий учень, що таке обране божество, що таке шаранам — Прихисток. Усе це відкриває нам віра.
Від віри — до відданості та самовіддачі
Рано чи пізно віра стає відданістю. Відданість Богу — це наступний крок. Спочатку невіра, потім маловір’я, потім віра — можливо, не дуже сильна, можливо, породжена розумом. Але все одно якась віра вже є. А потім — відданість. Відданість — це вже сильна віра.
Відданість означає:
крім Бога, ніщо не цікавить;
Бог — найголовніший у житті;
я просякнутий духом Бога, сенс мого життя — Бог;
моя цінність у житті — Бог, і моя мета в житті — реалізувати Бога;
мої дії — це втілення всіх цих смислів, цінностей і цілей.
Я немов супутник, який обертається по орбіті навколо Бога. У центрі — Бог, а я обертаюся по орбіті й прагну дедалі ближче скоротити цю дистанцію до Бога. Це і є відданість.
Той, хто відданий Богу, немов під’єднався до якогось невидимого джерела благодаті, сили, щастя, енергії, радості — і всього, чим є Бог. Це так, ніби ви жили лише на власному ресурсі — на ресурсі, закладеному природою, на ресурсі їжі, пранаями, розуму, засвоєних знань — і раптом під’єдналися до якогось джерела, генератора вільної енергії. У вас з’явилося власне джерело внутрішньої енергії, але воно не зовсім ваше — воно від Бога. Оце і є віра та відданість.
Коли є відданість, турбот мало — тому що порівняно з відданістю ці турботи не такі важливі. Коли є відданість Богу, автоматично зникають довіра до власного его та чіпляння за нього. Немає прив’язаності до матеріальних речей, до матеріальних стосунків, до конкретного місця, часу, обставин. Усі ці жорсткі прив’язаності, які тримають душу, мов ланцюги, — відпускають. Немає прив’язаності до власного розуму, до своїх оцінок, суджень, засвоєної інформації, освіти, до тіла. Усе це відпускає нас.
Це не означає, що все це повністю зникає з нашого життя, але це відпускає нас. Немає прив’язаності ні до чого, що не пов’язане з Богом. Тому що душа розуміє: усе це не так важливо, усе це тимчасове, усе це непостійне, усе це приходить і йде. Минуло сто років — Бог залишиться, душа залишиться, а все інше — буф — ось де.
Відданість Богу інтуїтивно дає нам багато одкровень: ніщо інше не можна ставити на п’єдестал своєї душі, нікому й нічому іншому не можна довіряти, ні на що інше не можна спиратися, ніщо інше не можна робити центром. Навіть самого себе як его не можна робити центром. Усе це називається створенням хибних кумирів, ідолопоклонством. Ідолопоклонство означає, що ми налаштовуємося на щось, що не є Богом. Кумиром можна зробити що завгодно.
Коли ми шукаємо Бога й шануємо гуру, обране божество, сангху — ми шануємо їх саме як єдиних із Богом. Тільки у зв’язку з Богом. Ми шануємо Бога в зображенні, шануємо Бога в гуру, шануємо Бога одне в одному. Ми всюди й у всьому шукаємо тільки Бога, шануємо тільки Бога. Бог — це основа нашої душі, основа нашого життя, основа світобудови й усесвіту.
Неможливість просвітлення без Бога
Звільнення від законів карми приходить через Бога. Звільнення і просвітлення неможливі для індивідуальності без Бога. Атеїстичного варіанта просвітлення і звільнення немає — просто немає.
Якось я читав тут, під Києвом, лекцію з атма-вічари. І одна жінка сказала: «Ось є люди, які говорять те саме, що й ви, — про усвідомленість і так далі. Але вони говорять не в релігійному форматі, а у форматі сучасної наукової парадигми. Хіба це не одне й те саме?» Я відповів їй, що якщо глибоко розбиратися з точки зору наукової парадигми, вона прийде до Бога — вона просто ще не прийшла до цього.
Неможливо оминути Бога й вирішити питання з просвітленням і звільненням кулуарно, на кухні, минаючи Бога. Це питання вирішується лише з Богом, тому що Бог — це основа душі. Не пізнавши основу своєї душі, душа не зможе досягти звільнення і просвітлення. Бог — основа душі кожної живої істоти, від великих богів до найменших.
Коли в душі зароджується відданість, з’являється прагнення повністю віддати себе Богові, віддатися Богові. Це і є самовіддача. Самовіддача означає: «Я не свій — я Божий». Тепер я не прагну належати самому собі, я прагну належати Богові.
Коли є відданість, то поклоніння Богові всім, що є, завжди і всюди — це упасана. Медитувати — дх’яна. Насправді це одне й те саме: налаштування на Бога, співналаштованість. Гуру-йога — те саме, йога обраного божества — те саме. Різними способами ми налаштовуємося на Бога. Коли ми налаштовуємося на Бога, ми можемо отримувати Його благодать, Його мудрість, Його силу, Його послання.
Це подібно до того, якби я хотів роздати вам інтернет через модем: ви повинні налаштуватися, ввести пароль — і тоді у вас з’явиться інтернет. Потрібна налаштованість. Така налаштованість і є відданість: ми слухаємо про Бога, думаємо про Бога, поклоняємося Богові, читаємо Його мантру, медитуємо на Бога, споглядаємо Бога. Споглядати — це джняна-йога.
Плани Бога щодо душі
Душа спочатку належить Богові, спочатку створена Богом. У Бога є певний план для кожної душі. Подібно до того, як у садівника, коли він саджає дерева на своїй ділянці, є певний план, — так само і в Бога, коли з’являється душа, теж є план щодо нас.
Про ці плани можна дізнатися зі священних писань, можна дізнатися від гуру. Але все одно це не замінює того, що ми повинні дізнатися про них особисто, всередині себе. У кожного з вас є свій план життя. Але ви повинні знати, що в Бога план щодо вашого життя був ще раніше — до того, як ви навчилися думати й усвідомлювати себе в дитинстві, до того, як ви народилися. Наше завдання як душ — дізнатися цей план і здійснити його.
Тоді ми повинні запитати себе: чи знаю я плани Бога щодо моєї душі? Якось я узгоджую свої плани з планами Бога? Бог не нав’язує свої плани — Він не тиран і не диктатор. Він дає душі свободу волі й каже: якщо ти не дуже хочеш дотримуватися мого плану, ти цілком можеш помилятися, діяти по-своєму, погратися, розважитися. Але коли тобі це набридне, ти повинен знати, що цей план існує і він був завжди.
Наш світ і свобода волі душі
Ми тут, у матеріальному світі, — це такі душі, які скористалися свободою волі й десь заблукали. Наш матеріальний світ, світ сансари, — не єдиний. Таких світів нескінченно багато: світи богів угорі, світи наґів, тварин, духів, пекельних істот унизу, світи духів предків. І всюди питання одне: як використати свою свободу волі, щоб повернутися до Бога? Як виправити ту помилку, завдяки якій нас сюди занесло?
Є повсякденні справи й турботи: дім, машини, дачі, політика, гроші, банківські картки, стосунки, їжа, робота, побутові питання. Але найголовніше питання: як нас узагалі занесло сюди, у це життя? Чому саме в це людське тіло, у цей світ? Причина — наша свобода волі. Брак досвіду нашої душі дозволив нам скористатися свободою волі так, що ми народилися у світі, де Бог проявлений не повністю.
Адже існує безліч світів, у яких Бог явний і проявлений, де від ранку до вечора святі, боги й ангели споглядають Бога, оспівують Його славу, живуть, живлячись божественною благодаттю. Їхні тіла — з райдужного світла, з благодаті. На них не діє час, немає просторових обмежень, немає карми. А ми — важкі, щільні, із плотського тіла, з кармою в умах, каналах і пам’яті минулих життів, у непростому світі. Сили волі нашої душі вистачило, щоб потрапити в такий світ. Але він є — це наша даність.
Мокша, просвітлення та розрізнювальна мудрість
Питання полягає в тому, як використовувати свободу волі, щоб стати ближчими до Бога — настільки ближчими, щоб зникли всі обмеження, вся карма, вся несвобода. Коли людина стає настільки близькою до Бога, це називається мокша — визволення. Коли її розум ясно просвітлений божественним — це називається просвітленням. Коли ми все це ясно розуміємо — це називається вівека, розрізнювальна мудрість.
Коли в нас з’являється відраза до сансари, до сансарного мислення — не до світу з його хмарами, деревами, горами й людьми, а саме до менталітету сансари, до сансарного сприйняття, яке заважає осягати Бога, — це називається вайраг’я, відчуженість. У нас з’являється бажання відсторонитися від неправильного менталітету в собі, від неправильного сприйняття, відокремити себе від цього. Але це непросто — це споглядальна практика, садхана, тапасья.
І в нас з’являється мумукшутва. Мумукшутва — це прагнення досягти Бога, стати настільки близькими до Бога, щоб звільнитися від усіх обмежень сансари, від усієї карми. Мумукшутва означає:
Я прагну стати настільки близьким до Бога в цьому житті, щоб досягти просвітлення та визволення. Я прагну цього, щоб допомагати іншим живим істотам зробити те саме, оскільки немає важливішого завдання, ніж це. Я прагну проводити божественну волю. Божественна воля полягає саме в цьому.
Панча-мукха Шива — п’ять ликів Садашиви
У Бога безліч волі, сил і дій. Панча-мукха Шива, п’ятиликий Шива, також називається Садашивою і має п’ять ликів. П’ять ликів — це п’ять граней, п’ять сторін, п’ять аспектів усвідомлення, оскільки Шива — це усвідомлення, Чисте Світло.
Садьоджата — лик, пов’язаний із західним напрямком. Садьоджата означає «народжений сьогодні» — той, хто породжує все видиме в цьому світі. Він відповідає за сришті-шакті, енергію творення. Усе творіння перебуває під його контролем. Садьоджата може навчити нас творчості: як творити, як створювати нову реальність.
Вамадева — лик, пов’язаний із північним напрямком. Це той, хто підтримує все в цьому світі. Усі процеси, які потребують підтримки, перебувають під його контролем — це стхіті-шакті, енергія підтримання. Вамадева може навчити нас, як усе зберігати, як підтримувати стійкість, гармонію та баланс.
Агхора — лик, пов’язаний із південним напрямком. Агхора означає «не страшний». Це той, хто все руйнує і показує: не бійся — те, що руйнується, не є Істиною; чиста свідомість є Істиною. Агхора може навчити нас, як відпускати непотрібне, як руйнувати перешкоди, як без чіпляння прибирати зайве. Наприклад, якщо у вас захаращена кімната й гнітючий настрій у ній, Агхора скаже: «Викинь усі ці старі меблі, очисти простір, зроби все красивішим, не чіпляйся за цей мотлох». А якщо мотлох у душі — він скаже: «Викинь цей мотлох із голови. Не носи в собі хибні спогади, амбіції, образи — це тобі не потрібно».
Татпуруша — лик, пов’язаний зі східним напрямком. Татпуруша означає «та людина», мається на увазі ахамкара, его. Якщо Аґхора все руйнує, то Татпуруша все ховає — приховує божественність, мудрість та Істину за его, за інструментом его. Але водночас він може всього досягти, це добрий інструмент для реалізації будь-яких цілей. Ось коли ми думаємо: «Нічого, я зараз сконцентруюся, отримаю бажане, а потім ітиму до Бога, до звільнення — мені зараз треба вирішити питання. Я трохи забуду про практику, про мантру, атма-вічару, про Бога, трохи відсуну вбік — мені треба заробити гроші, а потім ось я йтиму до звільнення» — ось це в нас діє Татпуруша.
Татпуруша — це інструментальна сила в поточному моменті, що дає змогу досягати цілей. Ця сила походить від его. Але часто, коли ми невміло прагнемо діяти, ця сила ототожнює нас із механізмом діяння, вмикає всі егоїстичні мотиви, так що божественне ховається всередині нас. Тому Татпуруша може все заховати, приховати, якщо ми діємо невміло. Але якщо ми діємо правильно, Татпуруша може навчити нас, як діяти, не втрачаючи Бога, як бути ефективними, не втрачаючи Бога. Татпуруша вчить нас діяти ефективно, вплітаючи практику в тканину повсякденного життя.
Ішана — останній лик, пов’язаний із верхнім напрямком, із зенітом, з елементом простору та вішуддха-чакрою. Елемент простору найбільше підходить для практики споглядання. Ішана є тим ликом Бога, завдяки якому розкривається недвоїста усвідомленість. Саме через Ішану в чистому вигляді проявляється божественна воля — як милість, як благодать, як благословення, як безумовне добро, що спонукає нас звільнятися від обмежень і досягати просвітлення. Пізнати Бога в аспекті Його божественної Милості — це і є шлях самовіддачі.
Шлях від віри до самовіддачі
Отже, спочатку ми починаємо з безвір’я, потім із невеликої віри. Ми приходимо до необхідності виховувати віру. Віра переростає у відданість. Відданість переростає у самовіддачу Богові. Самовіддача означає: я сприймаю Бога саме в аспекті Ішани, божественної Милості — цієї останньої, найголовнішої енергії. Я відкриваюся божественній Милості, я медитую на цей п’ятий, найважливіший лик Шиви.
Самовіддача означає: я настільки споглядаю Бога, настільки зробив Його першим у своєму житті, що починаю відчувати Його, Його якості, Його дух — на своєму, звісно, людському рівні, але починаю відчувати. Як кажуть: якщо ви довго вдивляєтеся в безодню, то безодня починає вдивлятися у вас. Якщо ви довго медитуєте на Бога, Бог починає звертати на вас увагу.
Як ви починаєте відчувати, що Бог звернув на вас увагу? У вас з’являється радість, безпричинне щастя. Ви вже просто не можете перебувати в похмурому, обмеженому стані. Ця радість виливається сама собою, природно, вона не потребує зовнішніх стимуляторів. У вас поглиблюється ясність, внутрішня мудрість. У вас з’являється вайраґ’я — відсторонення від неправильних сансарних дій, думок, цінностей і цілей, природним чином. У вас з’являється віра у святих, у священні писання і бажання йти шляхом звільнення. І у вас з’являється співчуття до тих, хто цим шляхом не йде.
Існує безліч ознак того, що Бог почав вдивлятися у вас, допомагати вам, обирати вас — адже доторкнутися до ануґраха-шакті означає бути обраним Богом. Це не та обраність, яка ділить одних на еліту, а інших — на нижчі касти. Обраним може бути будь-хто, за умови, що він почне медитувати на божественну Милість. Бог обирає кожного. Але сприйнятливість до цієї обраності можлива лише тоді, коли ми достатньо себе очищуємо.
Мумукшутва як божественний задум, а не особиста мета
Отже: віра, відсторонення, розрізнення і мумукшутва. Мумукшутва означає, що я прагну досягти звільнення й просвітлення в цьому житті. І це не егоїстична мета, яку я сам собі ставлю. Якщо я сам собі ставлю мету, цьому не можна довіряти — це щось дуже ненадійне. Це може бути почуте від інших: ми почули в інтернеті про якогось майстра, і він сказав про звільнення та просвітлення. «Так, точно. Це модно, це тренд. Друзі вирішили йти шляхом звільнення — чудово, і я піду. А чому б і ні? Усі йдуть, і я йду».
Коли це наше рішення і ми приймаємо його як особисту мету для его, через кілька років усе може змінитися. Можуть з’явитися інші друзі, інтернет може сказати щось інше. У наш розум можуть увійти інші планетарні сили, грахи. Вони можуть сказати: «З просвітленням ти спробував — усе зрозуміло. І звільнення — справа нешвидка. Спробуй-но бізнес». І все це може відбуватися періодами, залежно від багатьох впливів — тому що це ви обрали як особисту мету, і в списку цілей вона стоїть нарівні з іншими, оскільки походить від его.
Мумукшутва насправді має обиратися як самовіддача, як служіння:
Я прагну звільнення й просвітлення, тому що це божественна воля. Це моя квітка підношення Богові. Тому що я прагну ще краще виявляти божественну волю. Тому що коли я не звільнений і не просвітлений, я не можу добре розуміти божественну волю, не можу добре її проводити, не можу розуміти божественну мудрість і виявляти божественні дії. Це моя квітка підношення Всевишньому, це не моя маленька особиста мета.
Хоча маленька особиста мета, звісно, теж сюди входить — але це щось набагато більше. Ця мета — завдання від Бога. Це та роль, те призначення, яке Бог вклав у мене, і я прагну його реалізувати.
Коли ми приймаємо шлях звільнення й просвітлення не як особисту мету, з якою можуть конкурувати інші особисті цілі, а як щось трансцендентне, що походить як завдання від самого Бога, — це зовсім інший підхід. Я вже намагаюся виправдати покладену на мене місію. Наскільки можу, звичайно, оскільки Бог не вимагає жорстких рамок — «практикуй пранаями вранці, роби чанкраманам, читай мантру». Він каже: практикуй відповідно до своєї свободи волі, на основі власного вибору, через усвідомлення. Тому що будь-яке підношення — це добровільна й сповнена любові річ. Тут немає жорстких рамок, у нас є свобода.
Але мумукшутва — це саме використання свободи волі заради виконання божественного плану, заради втілення божественного задуму. І тоді нижчі цілі не можуть скасувати цей план. Те, що обране й вигадане людиною, легко скасовується. Але те, що вкладене божественним задумом, скасувати неможливо. Оце і є мумукшутва.
Розуміючи все це, ми зароджуємо намір досягти звільнення й просвітлення, щоб втілити божественний план, через це служити Богові та всім живим істотам. Тоді вже складно збитися з духовного шляху, тому що ми всюди поставили Бога на перше місце.
Мумукшутва є не що інше, як намір ближче пізнати Бога, як намір душі наблизитися до Бога — стати настільки близькими до Бога, щоб досягти стадії нероздільності. Настільки близькими, щоб стати вільними від карми, сансари, часу, простору, відчуття діяча, обмежень, особистості, мирських бажань.
Канчуки — обмеження, що розчиняються божественною Милістю
Усі ці обмеження санскритом у шиваїзмі називаються канчука. Канчука — як кольчуга українською: обмеження, які тримають нас.
Раґа — одна з канчук. Вона змушує нас почуватися незадоволеними, неповноцінними, несамодостатніми, завжди чогось бажати. Звідси всі мирські бажання: «Я неповноцінний без подружжя, без партнера, без грошей, без автомобіля, без статусу, без брендів, без престижного житла, без друзів, без зв’язків». А хтось думає інакше: «Я неповноцінний без сиддх, без самадхі, без йогічних досягнень». Усе це — раґа.
Коли ми йдемо шляхом звільнення, божественна Милість стирає це обмеження. Бог втручається й каже:
Ти спочатку досконалий, але не сам, а зі Мною. Коли ти зі Мною, ти досконалий. Є в тебе щось чи ні — це вже не важливо. Ти самодостатній і цілісний, тому що Я — пурна, парипурна, Я досконалий. Так само і ти, як частина Мене, теж пурна, парипурна.
Шива — це повнота, гранична повнота, абсолютна повнота, парипурна.
Відья — інша канчука. Відья означає: «Я чогось не знаю. Я обмежений знанням і хочу дізнатися. Мені постійно бракує знань». Тому людина допитлива, навіть жадібна до накопичення знань, але не задоволена. Вона не вміє отримувати знання зсередини себе, з божественного Джерела, і шукає їх зовні. Її пошук не завершений. Вона пурхає від одного вчителя до іншого, з однієї традиції в іншу, з однієї лінії передачі в іншу. Ніде не задоволена: там щось дали, тут щось дали, там щось почула. Різні грані, але скласти все в одну картину не виходить, і незадоволеність не закінчується. Вічний шукач, але той, хто ніколи не знайшов.
Бог каже:
Зупинися, стань тим, хто знайшов, — адже ти вже знайшов свою традицію, ти вже знайшов свого гуру, ти вже знайшов свої писання. Але якщо ти хочеш і далі шукати зовні замість того, щоб іти вглиб, ти маєш знати: ти ніколи не знайдеш. Писань нескінченно багато, учень нескінченно багато. Твоє завдання не шукати — твоє завдання знайти. Тому що якщо ти хочеш шукати, Я можу дати тобі таку можливість — бути вічним шукачем. Скільки ти хочеш? Сто років? Тисячу років? Тисячі кальп? Тисячі мільярдів кальп? Але звільнення — це знайти, це не шукати.
Звичайно, шукачем треба побути певний час, але не сто мільярдів життів і навіть не все життя. Тому що звільнення і просвітлення — це знаходження. Коли божественна Милість розчиняє відья-канчуку, ми розуміємо, як бути тим, хто знайшов, а не вічним шукачем.
Є також інші канчуки:
Ніяті — закон карми, причинності та простору.
Кала — закон прив’язаності до дії та діяча.
Кала — закон часу, дискретного сприйняття часу.
Усі ці обмеження, канчуки, розчиняються в процесі звільнення потоком божественної Милості.
Мумукшутва — прагнення до звільнення — означає бажання бути настільки близько до Бога, щоб усі ці обмеження розчинилися в цьому житті. Можливо, це дуже складно, можливо, для багатьох нереально — але ж ніхто не може заборонити нам ставити мету. Як кажуть, мріяти не шкідливо. І мумукшутва спочатку — це велика мрія.
З часом ця мрія — заснована на священних писаннях, на давній традиції, на настановах гуру і святих — набирає сили. Ми маємо право як послідовники мріяти на цю тему. Тим більше що в символах віри Санатана Дгарми один із символів так і звучить: мокша-сансара — увесь світ є сансарою, треба досягти звільнення. Ця мрія законна, правильна, вона освячена тисячолітньою традицією та великими авторитетами.
Від мрії до садхани й тапасу
З часом ця мрія стає наміром, силою волі, іччха-шакті. Тоді це вже не просто прекраснодушні фантазії, нічим не підкріплені. Це намір, який конкретно говорить: «Я йду шляхом звільнення, отже, я робитиму так, так і так. Я планую своє життя так само, як планую тривалу подорож». Коли такий намір визріває, він переростає в садхану.
Садхана означає: я знаю, що мені треба робити, щоб моя мрія здійснилася і мій намір втілився. Я знаю, як практикувати вранці, вдень, увечері, під час їжі, під час обмивання, як практикувати навіть уві сні. Я навчився цього у своїй традиції. Коли ви виконуєте садхану і знаєте, як практикувати, це означає, що ви завершили першу бгумі. Перша бгумі, якщо її опановано, робить вас садху — тим, хто добре й професійно практикує.
Нарешті, коли ви зрозуміли, як практикувати, і вже практикуєте серйозно, із зануренням, ваша мумукшутва, ваш намір веде вас до розуміння тапасу, аскези — тапасьї, тапа-див’ї, божественної аскези. Тапас означає: я не просто практикую, а практикую із завзяттям, я практикую як герой. Я вже не потураю своїм слабкостям, не потураю своєму его, не йду на компроміс ні з чим. Я впевнено, потужно, сильно йду шляхом до Бога, до своєї мети, я не боюся аскези. Я не боюся контролювати бажання, я не боюся зрікатися. Я стаю віра-йогом, героєм — у хорошому сенсі цього слова. Не в сенсі війни з кимось, а в сенсі того, хто може перемогти самого себе.
Тапас: інтенсивність і сила в духовному житті
Тапас — це не обов’язково щось зовнішнє. Тапас може бути й внутрішнім, але це завжди тапас. Тапас означає певну силу, інтенсивність у духовному житті. І ось така сила, така інтенсивність спалює карму.
Тапас означає: я не боюся планувати трирічний ретрит, або річний ретрит, або тримісячний ретрит. Це нормально, я включаю це поняття у своє життя. Я не боюся наслідувати святих. Я не вважаю, що святі давнини настільки далекі від мене, що це якісь нелюдські, позамежні істоти, а я — слабка, безвольна, обмежена сансарна істота споживацького світу XXI століття. Я не боюся цього. Я вважаю, що можу бути гідним сином тих святих, яких наслідую, або гідною дочкою.
Але тапас не зводиться лише до ретритів. Насправді більша частина тапасу — у повсякденному житті. Тапас означає: я практикую щодня, практикую повсякденно — нітья-садхану, пратах-критьям, мантри Притулку, очищаючи сім аспектів життя, споглядаю природно й безперервно, в атма-вічарі. Тапас означає, що моє життя постійно наповнене практикою: упасана, поклоніння, споглядальна практика, джапа-мантра-йога, карма-йога, сева — служіння.
Багато видів тапасу може бути відповідно до ваших карм. Для когось тапас — виявити смирення, скласти руки в намасте й промовчати у відповідь. А для когось це не тапас: він може скільки завгодно мовчати й виявляти смирення — він так робив і у світі. Але для нього тапас, наприклад, — встати вранці й читати мантру. У кожного свій тапас.
Друга бхумі: вічарана
Тапас означає, що ваше життя наповнене інтенсивною відданістю Богові, інтенсивною садханою. І коли наше життя наповнюється тапасом, ми можемо здобути другу бхумі — другу стадію просвітлення. Вона називається вічарана. Це означає, що ми перебуваємо в безперервному контакті з Богом, у безперервному зв’язку з Ним. І звідси вже видно сяючі божественні вершини. Шлях просвітлення ще дуже довгий, але вже дещо починає бути видно.
Це подібно до того, як якщо ви приїхали в Дарчен — є таке місто в Тибеті — і на озері Манасаровар поставили намет або оселилися в одному з тамтешніх простеньких готелів. Звідти вже видно вершину Кайласа. Ви ще не на Кайласі, вам належить пройти різні пункти, але вершину вже видно.
І мої благословення, щоб ваша віра, відданість, мумукшутва та садхана зростали, щоб Бог був усе ближче й ближче.
Ом, намасте
2021.10.23
