Випробування Даттатреї: Чисте бачення за межами подвійності

Коментар до тексту «Невичерпні історії про Даттатрею»

«Близько Сахіадрі є місце Матапура, де жив брахман, якого звали Вішнудатта. Він був вельми обізнаний у вивченні вед і стійкий у їх застосуванні. Його дружина Сушила була надзвичайно відданою і доброчинною. Я не маю можливості описати стійкість, аскетизм і відсутність бажань, властиві цій благородній парі. Вони ні про що не турбувалися і жили у власному світі, просто дотримуючись своїх релігійних звичаїв. Якщо мешканці села давали їм трохи зерна, ставлячись до Вішнудатти як до доброго брахмана, це було для них великим багатством. Поступово навіть мешканці села перестали звертати на них увагу.

Перед їхнім домом росло дерево піпал, на якому жив брахмаракшас. Він збирав і їв зерна вареного рису, які щодня пропонував Вішнудатта всім живим створінням після здійснення підношення всім божествам. Тому брахмаракшас не завдавав шкоди цій парі, а натомість він часто дошкуляв іншим людям. Поступово він зрозумів, що шкодити іншим — гріх. Він сам був здивований цими думками. З часом його благочестя зростало дедалі більше. Незабаром він усвідомив, що все це — результат жертвоприношень, здійснюваних тим благочестивим брахманом.

У міру того як його доброта зростала, у ньому росло й почуття вдячності. Воно досягло найвищого ступеня бажання відплатити брахманові за доброту. Одного разу він достатньо наважився, щоб з’явитися у своєму істинному вигляді перед Вішнудаттою, який ставив підношення з вареного рису під деревом. Брахман був наляканий, побачивши його огидну й жахливу зовнішність, але брахмаракшас попросив його не лякатися, висловив свою вдячність з усією можливою люб’язністю і сказав Вішнудатті, що хотів би віддячити йому за доброту, що той може просити в нього всього, чого забажає. Вішнудатта був зовсім спантеличений. Брахмаракшас наполягав, щоб він висловив своє бажання. Однак, як брахман не старався, він не міг придумати жодного бажання».

Брахмаракшас — це істота, що володіє деякими духовними знаннями й силами, але переродилася в погане існування через якісь допущені духовні падіння. Кажуть, що це падші брахмани. Тобто якщо якийсь йогін або брахман практикував і досяг певних успіхів, але допустив порушення самаї або вчинив якісь осквернювальні дії, то він може переродитися брахмаракшасом. Це ще називають брахмабрашта, тобто той, хто припустився помилки. Дуже часто буває, що духовні практики припускаються якихось помилок: плутають погляд із поведінкою, нехтують відносним тощо. І цей брахмаракшас отримував підношення від Вішнудатти, оскільки той робив такі підношення.

У тонкому світі навколо нас є безліч живих істот. Іноді вони дуже слабкі й навіть залякані. Наприклад, прети. Вони не підійдуть, якщо ви самі їх не запросите, роблячи їм підношення. І під час великих яг’їв зазвичай робляться підношення не лише божествам, а й усім нижчим істотам.

«Нарешті Вішнудатта подумав, що буде краще порадитися зі своєю дружиною. Спочатку вона теж не могла придумати жодного бажання, але після багатьох роздумів їй спала на думку одна ідея. Вона сказала своєму чоловікові: «Хіба ти вже довгий час не бажаєш отримати даршан Господа Даттатреї? Брахмаракшас, очевидно, володіє великими силами, можливо, він зуміє тобі допомогти». Її пропозиція дуже йому сподобалася, і він висловив її брахмаракшасу.

Ледве почувши ім’я Даттатреї, брахмаракшас підскочив і відсахнувся в паніці. Він сказав погрозливо: «О брахмане, ти повинен забути свої розпорядження. Ніколи не повторюй це ім’я, від звуку якого наші серця розриваються, і ми помираємо. Як я можу привести тебе до нього? Чи може бути щось більш несправедливе, ніж це?»

Чому брахмаракшас так говорить? Тому що саме його тіло, саме його бачення, сам брахмаракшас є втіленням якоїсь помилки, затьмареності. А в присутності Даттатреї будь-які затьмарення й помилки лускають, наче бульбашки на воді. Це означає, що все тіло брахмаракшаса, яке складається із затьмарень і помилок, лише від одного імені Даттатреї починає очищатися, і оскільки це очищення дуже сильне, то це тіло просто зникає, розчиняється.

Перша зустріч із Даттатреєю

Вішнудатта засмутився і сказав:

«Добре, мені здавалося, що ти маєш надлюдські сили, ось чому я попросив тебе, вірячи, що для тебе немає нічого неможливого. Забудь про це. Я нічого не хочу. Я поставлюся до цього так, ніби ти вже виявив мені люб’язність. Тому не турбуйся».

Через нову для нього внутрішню шанобливість брахмаракшас навіть не думав узяти назад свою обіцянку, але він і не міг гарантувати успіх. Після довгих суперечок він усе ж наважився і сказав: «О брахмане, харчуючись твоєю їжею, я не можу обманювати тебе. Ти такий непоступливий і кажеш, що не бажаєш нічого іншого. Добре, я зроблю те, чого ти бажаєш, але з однією умовою. Той, кого ти згадав, — великий йог. Більше того, він великий чарівник і може набувати найнеймовірніших образів. Він пересувається забороненими місцями. Я з’ясую, де він перебуває, повернуся і покажу тобі його здалеку. Потім ти маєш без вагань піти й припасти до його стоп. Я сам не можу близько підійти до нього. Запам’ятай: доторкнутися до його стоп і служити йому з вірою. Але я попереджаю тебе, я не відведу тебе до нього більше трьох разів. Тоді моя обіцянка буде виконана».

Сказавши так, брахмаракшас пішов. Пізніше він раптово з’явився і схвильованим голосом сказав: «Ходімо зі мною» — і повів Вішнудатту до м’ясної крамниці. Там був божевільний, який ходив довкола і випрошував шматочки м’яса. Його зовнішній вигляд був страшний, а обличчя жахливе. Його великі очі горіли, мов вуглини. Здавалося, він був п’яний і наскрізь просяк пальмовою горілкою. То похитуючись, то зупиняючись у нерішучості, то падаючи й потім підводячись, він нетвердо ходив туди-сюди. Коли він рухався, мухи, що роїлися по всьому його тілу, розліталися. Сяйво його палаючих очей наводило на думку, що він шукає нагоди задушити когось.

Вказавши на нього здалеку пальцем, брахмаракшас сказав: «Бачиш того божевільного? Це і є твій Датта. Біжи й припади до його стоп». І в страху він пішов.

Ви можете уявити собі такий даршан Даттатрєї і стан Вішнудатти? Уявіть, що ви заходите до м’ясної крамниці й бачите божевільного п’яного чоловіка. Зрозуміти, що це Даттатрея, означає повністю перевернути своє кармічне бачення. Це і символ, і реальний стан. Це вираження наших затьмарених станів, наших внутрішніх енергій, які є клешами, які ми маємо побачити прямо й освітити їх силою відданості, чистого бачення і співчуття, доки вони повністю не перетворяться на внутрішніх божеств і сяючий простір світла.

Кармічне бачення і три світи

У кожному з нас є клеші, нечисте кармічне бачення. Ми живемо у світі лише у вузькому спектрі. Вище нашого людського світу — простір чистого бачення, боги, небеса, святі, чисті країни. Це наше майбутнє, те, що нам недоступне. Нижче — нечисте бачення. А наш спектр — це чисто-нечисте бачення, людське. Ми прагнемо бути чистими, але повністю це не виходить. Нижче — це нечисте бачення: страждання, біль, бруд, страх, користолюбство, жадібність, гнів, смерть, війни, убивства, хіть, тобто все, що пов’язане з муладхара-чакрою, свадхістана-чакрою. Світи пекел, тваринні енергії — усе це нижні світи. Сім нижніх світів — Патала, Вітала, Расатала, Талатала і т. д. — це потужні енергії нижніх світів. І все це енергії ентропії, хаосу, нечистоти. Усі живі істоти мають свої межі нечистих світів і хаосу, і свої межі чистих світів. Але вони, як правило, займають свою нішу кармічного бачення.

Усі ми прагнемо позбавлятися нечистого і прагнемо до чистого. Що таке нечисте? Це хаос, ентропія, деструктивність, дезорганізація, тобто та енергія у всесвіті, яку ми не контролюємо. Ми знаємо, що якщо торкнемося цієї енергії, то нічого не зможемо зробити. Вона може затьмарити наш розум. Якщо ми надто зануримося в гнів, хіть, користолюбство, страх, біль, фізичну неміч, хвороби, обмеження тіла і в будь-який інший стан нижнього світу, то відчуємо, що наш дух згасає, санкальпи змітаються, медитація відходить, рівень прани падає. Ми відчуємо, що наша життєва сила і свідомість не витримують такого натиску. Лише великі святі здатні сублімувати енергії деструктивності, болю, хаосу, користолюбства, страху, хіті, жаху, смерті, убивства. Це величезний пласт нижніх світів, якого ми не помічаємо, поки живемо у світі людей. Але, як кажуть: «Пекло не далі твоєї долоні». Тобто нижні світи, енергії хаосу і деструктивності завжди поруч, так само як і верхні, просто ми глибоко занурені у своє кармічне бачення.

Єдиний «смак» і рівень авадхути

Святі, подібні до Даттатреї, настільки реалізували силу святості, що можуть вільно занурюватися в ці енергії та грати з ними. Їхній рівень святості такий, що, занурюючись у ці світи, вони можуть із них створювати чисті країни, мирні та гнівні мандали, проявлятися як гнівні божества (наприклад, як маніфестація десяти гнівних богинь-махавідій). Але звичайні благочестиві люди в пашу-бгаві, які слідують вайшнава-чарі та веда-чарі, мають досить фіксовані уявлення про чистоту. І чистота в них завжди асоціюється із саттвою.

Усім зрозуміло, що чистота – це саттва, що треба плекати саттву й прагнути до неї, що треба уникати тамасу й раджасу. І багато тантричних шкіл надають особливого значення чистоті – саттві. У багатьох духовних школах або традиціях дуже високі стандарти чистоти, особливо в брахманських традиціях: здійснювати омовіння тричі на день, носити лише чистий одяг, не спілкуватися з тими, хто нижчий і має затьмарений розум, харчуватися лише освяченою їжею з чистого й красивого посуду, каятися або виконувати очищення після спілкування з тими, чий розум затьмарений тощо.

Однак Даттатрея сам не дотримувався подібного підходу до чистоти. Даттатрея – авадхута, він є втіленням єдиного «смаку» (самарасьї). Для нього стандарти саттви не є якимось обмеженням. І єдиний «смак» означає, що якщо природний стан глибоко реалізований, то свідомість може інтегруватися з раджасом і навіть із тамасом. Повна чистота передбачає, що інтегрується не лише саттва, а також раджас і тамас. Тому авадхути не пов’язані лише саттвічними уявленнями. Вамачара і каулачара, які належать до семи ачар індуїстської класифікації, говорять, що рівень сіддхи, рівень авадхути – це завжди здатність поєднати чистоту з дуже глибокими, навіть раджасичними й тамасичними деструктивними, ентропійними енергіями хаосу. Сила природного стану така, що вона може інтегруватися з цими енергіями. Це і є єдиний «смак», який уже нічого не розділяє і бачить увесь світ як Брахмана.

Але Вішнудатта не належав до такої категорії, як Даттатрея. У нього були різні дуалістичні обмеження.

Випробування брахманської чистоти

«Найкращий серед брахманів відчув, ніби ціле яблуко застрягло в його горлі, а валун притиснув груди. Його першою проблемою було, як витерпіти той жахливий запах. «О Боже, після такого чистого життя, тепер я мушу йти в це страхітливе місце через дружбу з ракшасом».

Брахман – це високий стандарт чистоти. Однозначна відмова від алкоголю, м’яса, риби, яєць. Обкурювання пахощами, освячення тіла мантрами тощо. У брахманських традиціях стандарт чистоти надзвичайно високий. Тому Вішнудатта зіткнувся з дилемою, що через дружбу з ракшасом йому доведеться порушити ці стандарти чистоти.

«Чи правду сказав ракшас, що цей огидний чоловік непристойної поведінки і є Господь Даттатрея? Не схоже, щоб ракшас пожартував. Але чи можна уявити, що бог Даттатрея, улюблений син Атрі й Анасуї, був би схожий на це. Навіть якщо він авадхута, як він може бути таким жахливим? Але здається, що брахмаракшас заслуговує на довіру. Яка йому вигода мене обманювати? Можливо, він говорить правду. Однак як може знавець вед увійти до такого магазину? Як можу я увійти туди й торкатися такої страхітливої людини. Що скажуть про мене ті, хто це побачать? Якби ж тільки я знав, що маю зробити».

Для брахмана зайти до м’ясної або винної крамниці – це рівнозначно втратити репутацію брахмана. А в невеликих місцевостях або селах, де всі його знають, це рівнозначно втраті соціального статусу, тому що таку людину більше не вважатимуть обізнаною у ведах і духовно чистою.

«Поки брахман розмірковував таким чином, божевільний зник. Коли брахман повсюди шукав його, повернувся здивований брахмаракшас і сказав:

«О брахмане, спочатку я сказав тобі, що ця людина — великий ошуканець і її зовнішність вселяє жах. Я сказав, що ти не повіриш мені. Цей шанс утрачено, але я покажу тобі його знову. Принаймні тоді май трохи здорового глузду».

Брахман затремтів: «Воістину, яку помилку я вчинив! Господь керує дгармою й адгармою. Веди — це його дихання, світи — це його іграшки. Які правила поведінки можуть існувати для нього? Які порушення пристойності? Я втратив розум, я не пройшов випробування Господа». Так Вішнудатту мучили докори сумління.

«Через кілька днів брахмаракшас знову прийшов поспіхом і сказав: «Ходімо, він проїжджає поблизу». Він узяв Вішнудатту на кладовище. Там, серед купи обвуглених людських кісток, був кат. Його оточували собаки. Разом із собаками він витягав напівобгорілі трупи з поховального вогнища і, здавалося, їв їх. Його очі були схожі на червоне вугілля з тамариндового дерева, що тліє в попелі. Шию обвивала гірлянда з кісток. А на вухах висіли кишки. Усе його тіло було вимазане кров’ю. Такою була його лячна форма.

Указавши на нього, брахмаракшас сказав: «Дивися, це твій Господь. Будь обережний». І втік так швидко, як тільки міг».

Гнівні божества та внутрішні енергії

Існують гнівні божества. Часто, дивлячись на зображення гнівних божеств (наприклад, Калі, гнівну форму Тари, Калабхайраву), ми бачимо їх у жахливих подобах, а не в таких, як зазвичай зображають мирних чи радісних божеств. У гнівних божеств намисто з черепів, спідниця з людських рук, у руках вони тримають вигнутий ніж, з якого крапає кров, або чашу з черепом. Здавалося б, що в таких демоноподібних істотах може бути божественного?

Одного разу, коли в нас був ашрам в Україні, до нас прийшла одна людина, яка, побачивши гнівних божеств, сказала: «Я не хочу поклонятися таким істотам! Я прихильник ненасильства». Він був дуже збентежений і навіть наляканий. Я спробував пояснити йому, що не все так просто, що це вираження наших внутрішніх енергій, що не слід розуміти це буквально, етерналістськи.

Хочемо ми цього чи ні, але у всесвіті існують різні енергії, не лише мирні. Мирні, радісні та гнівні — такі три типи божеств. Мирні божества пов’язані з аспектом шанті (спокою). Радісні пов’язані з аспектом раджаса (пристрасті). Гнівні пов’язані з аспектом тамаса (гніву). Ці гнівні енергії існують усередині наших пран, усередині тіла. Зазвичай ми з ними не контактуємо, але в певних станах (у самадхі, у проміжному стані) ми можемо з ними контактувати.

Під час переродження кожна людина бачить персоніфікацію своїх енергій. Наприклад, вона бачить свою персоніфіковану муладхару в подобі жахливої Калі. Якщо вона її побачить і злякається, то впаде в подвійність, її розум затьмариться. Але якщо вона визнає її як внутрішнє божество, об’єднається з нею і побачить у чистому видінні, розчинивши в порожнечі, то в неї є шанс звільнитися в проміжному стані.

Погляд і поведінка

Єдиний «смак», чисте видіння, божественна гордість — повна реалізація цих трьох принципів означає прояв чистого видіння щодо трьох типів божеств (мирних, радісних і гнівних), об’єднання споглядальної присутності та інтегрування його (злиття) з будь-якими проявами.

Якщо ж ми вмикаємо подвійний ум і не здатні це зробити, то для нас починають існувати чисте й нечисте, погане й хороше, тому нам не вдасться пережити бгаву «Ахам Брахмасмі» в її цілісності. Завжди буде подвійність, тому ми не зможемо вести мову про єдиний «смак».

Водночас ми повинні чітко знати, що є погляд, а що є поведінка, щоб ніколи їх не плутати. Великою помилкою було б думати так: «Коли в погляді все чисте й недвоїсте, то немає потреби очищати себе й вирощувати саттву». Безсумнівно, це було б великою помилкою, оскільки перебувати в чистому баченні на рівні погляду і на рівні поведінки – це різні речі. Наприклад, навіть реалізувавши чисте бачення в погляді, слід підтримувати в поведінці умовний поділ на чисте й нечисте, оскільки по-справжньому торкатися деструктивних (ентропійних) енергій можуть лише великі святі, такі як Даттатрея. Звичайна ж людина, роблячи це, може з великою легкістю створити передумови для поганих перероджень. І тут завжди є межа усвідомленості, яка показує, наскільки ваше чисте бачення проявляється в погляді й наскільки в поведінці.

Третя перевірка Даттатреї

«Вішнудатта підготувався до цього моменту з пильним розумом, вирішивши, що в якій би формі Господь не був, він не повинен розгубитися. У цей момент у нього не було жодного сумніву. Він був наляканий, однак контролював себе. Тремтячи, він підійшов до нього і простягся долілиць. Коли кат відійшов убік, здавалося, його тіло охоплене язиками полум’я. Він ударив Вішнудатту кісткою, яку тримав у руці. Бідний Вішнудатта відчував, ніби його життя ось-ось згасне. Тим часом собаки почали гавкати й кидатися на нього. Брахман був поза себе від жаху. Він зібрав усю свою силу й побіг.

Діставшись дому, він упав. Брахмаракшас, що сидів під деревом піпал, весело сміявся з нього: «Привіт, пане пандите. Я й не думав, що ви можете так швидко бігати. Удача знову покинула тебе. Перевірки Даттатреї не прості. Ти не єдиний, хто зазнав невдачі. Я сподівався, що цього разу ти витримаєш. І чого я турбуюся про тебе? Я надам тобі ще один шанс, якщо ти наважишся піти знову». Сказавши так, брахмаракшас зник.

Відчуваючи глибокий сором, Вішнудатта сів на порозі свого дому, де його знайшла дружина Сушила й утішила ніжними словами: «Мій бідний чоловіку, ти дуже старався, однак удача не була прихильною до тебе. Забудь це. Заслуг, які в нас є, достатньо. Цей ракшас сказав, що Господь великий вигадник. Чому ти маєш тягнути свої руки до грон винограду, до яких не можна дотягнутися».

Але для Вішнудатти його прив’язаність до тіла була нестерпною колючкою в серці: «Як міг я втекти, боячись, що це тіло буде пошкоджене?» Тому він відчував сором і провину під час виконання своїх релігійних ритуалів.

Одного разу брахмаракшас прийшов і покликав його знову. Цього разу він не боявся. «О брахмане, – сказав брахмаракшас, – згідно з моєю обіцянкою, я надаю тобі третій і останній шанс. Ти вже втратив два з них. Пам’ятай це й не змарнуй і цей». Це доводило, що він не вірив у те, що брахман витримає цю перевірку.

Вішнудатта пішов за брахмаракшасом із відчайдушною рішучістю: «Чи може бути дурень, рівний мені? Як я можу приписувати недоліки самому Господу й звинувачувати його в непристойній поведінці? Який я нещасний, що хоч і знаю, що він один і тільки один – Господь, який захищає всі світи, і навіть після цього, побачивши його на власні очі, я рятувався втечею, переповнений страхом, побоюючись, що моє тіло буде пошкоджене. Це має статися знову, це остання перевірка. Є лише дві можливості: отримати милість Господа або померти».

У цей час брахмаракшас повів його в поселення в Хариджан. Тепер в умі Вішнудатти не було ні краплі сумніву».

«Хариджан» буквально перекладається як «діти Бога». Це недоторканні. Для брахмана піти в поселення хариджан, допустити, щоб тінь недоторканного впала на нього (я маю на увазі не брахмана двадцять першого століття, а ортодоксального брахмана періоду середньовіччя) – це рівноцінно ритуальному оскверненню й вигнанню зі своєї касти, втраті соціального та релігійного статусу.

«Тепер у розумі Вішнудатти не було ні краплі сумніву, ні найменшого страху не було в його душі. Кинувшись уперед, він упав до його ніг і, схопивши, міцно тримався за них, кажучи: «Господи, я шукаю твого захисту! Будь ласка, будь до мене милосердний!»

Хариджанин ударив браміна в обличчя й почав ображати його. Він навіть плюнув на нього, бив його й мучив різними способами».

Уявіть, що приїжджає брахмачарі (кандидат у послушники), і його зустрічає таким чином якийсь старший монах. Скільки секунд після цього він перебував би в «Дів’я лоці»? Через скільки секунд його віра й бажання стати послушником зникли б? Думаю, можна було б ставити секундомір. Час, імовірно, вимірювався б сотими частками секунди.

І так відбувається тому, що в нас немає по-справжньому глибокої віри й чистого бачення. Усе це поки що поверхове. Справжня віра пробуджується пізніше, з роками, коли ми справді здатні не втратити віру й чисте бачення навіть у таких ситуаціях. Іноді майстри в традиції сіддхів намагаються вирішити питання відразу, прямо зараз: або у вас є віра, або до побачення.

Наприклад, коли до одного дзенського монастиря до просвітленого майстра прийшли троє кандидатів у монахи, то він замість доброзичливої зустрічі просто накричав на них і облаяв, а потім узяв діжку з холодною водою й облив їх. Двоє злякалися, були у великому збентеженні й поїхали назад. Третій же виявився наполегливішим. Він уклонився майстрові й сказав:

– Я подолав такий довгий шлях, щоб досягти просвітлення, тому я не збираюся йти просто так, через якісь свої дурні почуття. Прошу вас, наставляйте мене!

Учитель відповів йому:

– Що ж, ти годишся.

І ця межа, коли людина годиться чи не годиться, визначається її вірою.

Дуже часто нам бракує віри. Загалом, віри ніколи не вистачає. Але питання в тому, чи можемо ми її зміцнювати? Вішнудатті двічі забракло віри, щоб він наблизився до Даттатреї й отримав його даршан.