Істинне бажання звільнення та відмова від ілюзорного его

Коментар до тексту «Йога Васіштха», глава 6 «Історія про Касу»

Васіштха сказав:

Як і Сікідвайя, Каса також досяг просвітлення. Колись, іще в юні роки, він прагнув звільнитися від цього світу. Він прийшов до свого батька Бріхаспаті й запитав: «Ти знаєш усе. Скажи мені, як можна звільнитися з цієї клітки, відомої як колесо життя, або сансара?»

Перша з важливих якостей, яку Шанкара згадує серед якостей йогіна, — вівека, тобто здатність розрізняти, відрізняти істинне від неістинного. Друга — безпристрасність, відчуженість (вайраг’я). Третя — різноманітні шість якостей саттви: спокій розуму (шама), контроль над тілом і органами чуття (дама), терпіння (тітікша), непохитність (самадхана), стійкість (упараті), віра (шраддха). І нарешті, четверта — палке прагнення до звільнення (мумукша).

Правильне бажання звільнення

До звільнення потрібно прагнути, його потрібно бажати, але робити це необхідно правильно. Є дві крайнощі. Перша крайність — це коли людина впадає в етерналізм і прагне звільнення так само, як у мирському житті прагнула чогось іншого. У мирському житті люди мають дуже багато бажань. Якби вони весь потенціал своїх бажань спрямували на звільнення, то вся земля вже стала б чистою землею, переповненою ріші та сіддхами. У мирському житті люди дуже сильно чогось прагнуть, наприклад: стати багатими, здобути владу, возз’єднатися з коханою людиною, досягти успіху в мистецтві й отримати звання народного артиста, стати фотомоделлю, видатним політиком, набути високого статусу, зрештою влаштувати революцію тощо — усе це різні мирські бажання, які люди мають і здійснюють. Тобто якщо людина володіє потенціалом вище середнього, то її бажання дуже сильні й вона має великий потенціал домагатися їх здійснення — потенціал наміру, волі, лідерства. Тобто такі люди вже володіють щонайменше якостями віра-бхави.

Коли ми стаємо на шлях звільнення, нам потрібно ніби стиснути всі бажання воєдино й перетворити їх на одне бажання — бажання звільнення (мумукша). Багато хто, читаючи тексти з адвайта-веданти, вважає, що навіть саме бажання звільнення заважає, оскільки, мовляв, воно йде «від его» і його потрібно відкинути. Вони читають слова різних джняні про це й думають: «Мабуть, треба відкинути це бажання звільнення». І виходить так, що тонкі самскари в них залишилися, тобто бажання все одно є, оскільки бажання неможливо так просто відкинути, а нове бажання, яке було б альтернативою і протистояло їм, ще не стало сильним або взагалі було «відкинуте». Тому така людина часто зазнає невдачі на духовному шляху.

У жодному разі не слід відкидати бажання звільнення завчасно. Не слід думати, ніби бажання звільнення заважає на духовному шляху. Це поверхова позиція легкої неоадвайти. Звичайно, слід плекати бажання звільнення. І доки ви не стали великим шукачем звільнення, ви не можете піти далі. Якщо не буде бажання звільнення, яке зведе нанівець усі інші бажання, то старих дрібних бажань вам ніяк не подолати, бо вийде так, що бажання звільнення відкинуте, а колишні примітивні бажання залишилися. Вони досі з нами, вони не дають зосередитися й зібратися. Брак рішучості, нездатність практикувати, нездатність проходити ретрити, нездатність жертвувати всім заради звільнення — усе це прояв браку бажання звільнення.

На шляху джняни людина каже: «Я хочу досягти звільнення, але не можу, бо в мене такі-то обставини». Я такій людині кажу: «Ні, ти не хочеш досягти звільнення. Ти обманюєш себе. Ти брешеш самому собі. Як таке можливо, що ти хочеш, але тобі заважають якісь обставини?! Революціонери хотіли революції, і вони були готові піти на все. Вони були готові їхати на заслання до Сибіру, потрапити до в’язниці тощо. Вони справді прагнули втілити своє бажання». Я не схвалюю їхньої поведінки, але поважаю за вірність своїм ідеалам. Хтось хоче стати мільйонером і підпорядковує все життя своїй кар’єрі, починаючи простим клерком, а в результаті досягає бажаного.

Так само, коли ми заявляємо, що прагнемо досягти звільнення, ми повинні бути готові поставити на кін свого бажання все, що маємо. Інакше ми не зможемо здійснити це бажання. Інакше людина думатиме так: «Я, звісно, прагну досягти звільнення, але влітку в мене дачний сезон, робота не чекає — треба підгортати город». Але це неможливо! Якщо у вас є справжнє бажання, то воно тотальне, всепоглинальне.

Наприклад, якщо людина прагне стати олімпійським чемпіоном, вона підпорядковує своє життя суворому розпорядку, довіряє себе тренерові, купує найцінніше спортивне обладнання. Вона практично живе на стадіоні. Тобто вона цілковито віддана своєму бажанню, і тоді досягає успіху.

Секрет здійснення будь-якого бажання простий: треба підпорядкувати своє життя досягненню своєї мети, треба бути готовим наполегливо, навіть зазнаючи нестатків і долаючи труднощі, роками безперервно йти до своєї мети, роблячи все, що для цього потрібно. Саме так практикували Дхарму давні ріші, сиддхи, йогіни, саме так практикують нині ті, хто по-справжньому йде до звільнення. Але так практикувати можна лише в тому разі, якщо сила вашого бажання велика й справжня. Тоді це бажання не ослабне через два роки, воно не розвіється, ви не зазнаєте невдачі, коли зіткнетеся з перешкодами або коли різні ситуації оголять приховані карми вашого его, а це неодмінно станеться. Навпаки, ви думатимете так: «Від усього цього я лише стаю сильнішим». Адже все це не так важливо, якщо ваше бажання звільнення сильне, чи не так? Такий йогін подібний до воїна, який мислить приблизно так: «Усе, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Він здатний усе обертати на користь своїй меті. Його не надто турбують якісь труднощі, негаразди, проблеми — усе це лише зміцнює й загартовує його дух, оскільки його бажання звільнення набагато сильніше.

Як набути істинного бажання звільнення

Але як можна набути такого бажання? Треба дуже сильно в нього вірити. Віра — ось ключ. Водночас слід зрозуміти, що бажання звільнення — це особливе бажання, не таке, як усі інші. Справді, його не можна бажати етерналістським, мирським способом. Якщо ми бажаємо по-мирському, то малюємо собі якусь райдужну мету, у нас є жадібність, надія, страх, і все це справді егоїстично: ми прагнемо здобути звільнення як якийсь жаданий плід. Але бажання звільнення надто тонке, і його треба плекати, проте плекати вміло, тому що, якщо плекати його невміло, таке бажання звільнення також може стати формою егоїзму, серйозними «рогами» на духовному шляху. І тут радше можна говорити про те, як це подолати.

Можна сказати, що важливим є не стільки бажання звільнення, скільки бажання Бога. Тому що якщо я прагну звільнення, то це щось особисте, щось «моє». І виходить так, що я сам наштовхуюся на те, чого прагну позбутися. Усе одно це певне егоїстичне формулювання. Натомість бажання Бога (Абсолюту) не передбачає егоїстичності. Це бажання таке, що, якщо треба, то я й від власного звільнення відмовлюся заради того, щоб реалізувати Бога. Парадоксальним чином саме це і є прямий та найвищий шлях звільнення.

Отже, сильне й правильне бажання звільнення — неодмінна запорука успіху. Рано чи пізно в нашій свідомості, у долі настає певний баланс цілей і пріоритетів. І ми починаємо розуміти: «Ось бажання звільнення, а ось інші бажання». І вони як на терезах: іноді одне бажання переважує, а іноді — інше. І ми повинні уважно дивитися, яке бажання в цей момент переважає. Іноді є бажання его самозадовольнитися, є бажання комфорту, безпеки, соціального статусу, впливу на інших, влади, примітивних чуттєвих насолод, бажання як допитливість розуму, бажання самовираження: «Ось який я! Подивіться на мене! Я не такий, як усі!» — усе це також різні бажання. Іноді бувають бажання пригод, астральних досвідів, сиддх — їх можна сплутати зі звільненням. Іноді виникають бажання вищих світів небес, наприклад небес Індри. Людина думає: «Поки що взагалі незрозуміло, що таке звільнення і коли воно настане, але вищі світи небес — це цілком зрозуміло». Але якщо в неї немає стійкої санкальпи самозвільнення, вона цим задовольняється і спочиває на лаврах.

Таких різноманітних бажань дуже багато. І вкрай важливо виокремлювати серед цих бажань істинне, правильне бажання звільнення. Виокремити його серед мирських бажань, грубих чуттєвих насолод, явних зазіхань і маневрів его досить легко, коли ти бачиш, де его намагається здійснити маневр, де воно намагається самоствердитися, явити свою славу або прив’язатися до чогось. Ці маневри примітивні для тонкого усвідомлення, і йогіну-споглядачу іноді навіть смішно спостерігати за собою збоку, адже він сам усе це бачить. В істинного йогіна є спостерігач, який бачить усі ці маневри, тому він сам сміється з них і думає: «Ну, давай, давай...». І він не слідує за цим, а припиняє це.

Один учитель, у якого був учень-монах, що служив йому, отримав як пожертву для ритуалу смачний йогурт. Учитель попросив принести його. Оскільки учень був дуже голодний, він подумав: «Залишу цей смачний йогурт собі, а старий йогурт віддам на спільний бенкет». Але потім він помітив цю цілковито мимовільну гру свого розуму, відчув відразу до цього й зробив навпаки: випив старий йогурт, а свіжий віддав усім. Коли всі його їли, він не їв. І тоді його запитали:

— А чому ви не їсте такий смачний йогурт?

А він відповів:

— Мій розум уже наївся.

Тобто йогін, який займається спогляданням, нещадно й холоднокровно бачить усі зазіхання та маневри свого его. Енергії й самскари однаково існують на тонкому рівні, але оскільки його розум швидший і ясніший, ніж рухи его, то він усе це помічає, причому відразу ж. І він миттєво вивільняє свою свідомість від цього, він не слідує за цим, а просто посміюється всередині й думає: «Ну-ну, давай, мій розуме, дурій мене». І розум, присоромлений таким чином, відразу ж стихає й повертається до своєї основи. Дії такого йогіна завжди чисті, тому що все це розігрується дуже швидко, розпізнається за якісь частки секунди. І це цілком можна подолати, якщо ви уважний практик. Але набагато складніше подолати тонкі досвіди й переживання, які здаються пов’язаними зі звільненням: астральні видіння, переживання тонкоматеріальних світів, астральні подорожі, видіння богів і духів, надприродні сили. І тут бажання звільнення — це вже не певна мета, а чиста присутність.

Бажання звільнення як самодостатність

Важливо правильно зрозуміти, що означає «бажання звільнення». Спочатку для нас бажання звільнення — це декларація. Ми проголошуємо певну мету, але не зовсім розуміємо, що це. Проте поступово бажання звільнення вимальовується в нас як бажання бути самодостатніми. Звільнення — це самодостатність. Ми звільняємося від зовнішніх об’єктів, від цілковитої пов’язаності з ними, від органів чуття, від свого розуму, від его, від усього грубого, від астральних досвідів. Виокремлюючи в собі тонку частину, ми вчимося бути самодостатніми лише завдяки цій тонкій частині, коли ми не залежимо ані від кола спілкування, ані від зовнішніх матеріальних умов, ані від зовнішніх елементів, ані навіть від тіла й елементів тіла, ані від астральних образів і видінь — коли ми від усього цього звільняємося. Пристрасне бажання звільнення перестає бути якимось етерналістським поняттям, нібито ми бажаємо його так само, як і чогось мирського, і прагнемо до нього. Воно стає внутрішнім прагненням до усвідомлення, внутрішньою безмежною відданістю цьому самодостатньому усвідомленню. І щоб бути настільки відданим цьому самодостатньому усвідомленню, потрібно справді дуже сильно цього бажати.

Бажати звільнення — означає бажати щосекунди бути усвідомленим, споглядальним. Щосекунди органи чуття нас спокушають, зовнішні об’єкти нас зваблюють втратити цей стан, вийти з нього, із чимось ототожнитися. Ці об’єкти діють двояко: зсередини й через залишкові враження, ментальні сліди (самскари). І щоб звільняти свій розум від них, ми справді повинні бажати перебувати в усвідомленості, причому це бажання не повинно мати форми якоїсь егоїстичної примхи — це зовсім не те. Егоїстична примха — це щось дитяче й несерйозне, коли ми вимагаємо чогось зовнішнього або домагаємося зовнішнього. Бажання звільнення — це прагнення до Джерела самодостатньої усвідомленості щосекунди, це абсолютна відданість (або бажання її) внутрішньому Джерелу усвідомлення щосекунди, коли це бажання переростає у віру, коли воно полишає свою егоїстичну форму, коли воно просто стає «диханням душі», спрямованим на усвідомленість, розкриття себе Ануґрасі та віддання Абсолюту. І таким чином, поступово плекаючи бажання звільнення від зовнішнього до внутрішнього, ми справді вирощуємо це дуже сильне бажання.

Бажати звільнення — не означає мріяти: «О, коли ж я сяду в дуже тривалий ретрит? Коли ж я здійснюватиму найбільшу аскезу (або найсуворішу мауну)?» Таке бажання не є зрілим. Це не означає, що не треба проходити ретрити. Їх, звісно, треба проходити. Але істинне бажання звільнення — це не потяг до зовнішніх форм, проявів того чи іншого, а абсолютна всеосяжна відданість і бажання усвідомлювати цю відданість Всевишньому Джерелу, бажання перебувати в цій відданості за допомогою споглядання й самовіддачі. І це бажання з роками не повинно слабшати, навпаки, воно має лише посилюватися.

Є таке прислів’я: «Практик-початківець настільки неприв’язаний, що готовий зректися навіть останнього одягу. А досвідчений практик, побачивши на дорозі навіть старий шматок шкіри, подумає: “О, це я можу вигідно продати”». Тобто дехто каже, що в процесі духовної практики людина може втрачати таке прагнення до звільнення. Їхні старі карми все одно переважають, беруть гору й можуть давати небажані паростки (анартхи). Але істинний йогін у процесі духовної практики не втрачає свого бажання звільнення, він його лише розвиває й посилює, тобто з роками воно стає сильнішим і перетворюється на форму вираження віри (шраддхи). І воно проявляється не лише як неухильне прагнення перебувати в усвідомленості й споглядати, а й у проявленні на зовнішньому рівні всього того, що потрібно проявити.

Чим би така людина не займалася: чи занурена вона в служіння, діяльність, чи практикує в ретриті — її найвище бажання не слабшає. І таке бажання неодмінно переростає в односпрямовану поглинутість природним станом, у цілковиту відданість цьому природному стану до самозабуття.

На відносному рівні це проявляється як висока вимогливість до себе, самодисципліна, ґуру-йога, чисте бачення, смирення й безперервне самозвільнення, неухильне односпрямоване перебування в природному спогляданні. Коли такі якості проявляються, це справді свідчить про те, що людина бажає звільнення.

Зовнішнє зречення та його обмеження

Брігаспаті сказав:

«Звільнення з цієї клітки життя можливе лише завдяки повному самозреченню, мій сину!»

Васіштха продовжив:

Почувши це, Каса пішов жити до лісу, відмовившись від усіх життєвих зручностей. Це ніяк не вплинуло на Брігаспаті. Мудрі залишаються поза впливом зустрічей і розлук. Через вісім років усамітнення та аскетичного життя Каса знову зустрівся з батьком і запитав: «Батьку, вісім років я вів життя аскета, відмовившись від усього. Чому ж я досі не досяг стану найвищого блаженства?»

Брігаспаті просто повторив свої колишні слова «відмовся від усього» й пішов.

Неодмінна умова звільнення — відмова. Каса спочатку сприйняв відмову зовнішнім чином і, вісім років перебуваючи в аскетичній практиці та усамітненні, так нічого й не реалізував, оскільки його відмова мислилася як щось зовнішнє. І коли він прийшов до свого ґуру, ґуру сказав йому: «Ти повинен відмовитися від усього». Каса дивувався: від чого ж іще відмовитися? А ґуру сказав йому: «Ти повинен відмовитися від его».

Кача викинув навіть шматок кори, яким прикривав своє тіло, і продовжив жити в лісі ще три роки. Він знову прийшов до батька і, привітавши його, сказав: «Батьку, я відмовився навіть від своєї палиці, від одягу та від усього іншого, але досі не пізнав самого себе!»

Бріхаспаті сказав: «Під “усім” мається на увазі лише розум, бо розум і є все. Відмова від розуму означає відмову від усього». Сказавши це, Бріхаспаті зник із поля зору. Кача зазирнув усередину себе, намагаючись знайти розум і відмовитися від нього. Але хоч як старанно він його шукав, ніяк не міг знайти те, що міг би назвати розумом! Не виявивши розуму, він почав міркувати: «Фізичні субстанції, такі як тіло, не можна вважати розумом. Чому ж тоді я даремно караю це невинне тіло? Я мушу повернутися до свого батька й запитати в нього, де перебуває цей жахливий ворог, відомий як розум. Дізнавшись про це, я від нього відмовлюся».

Вирішивши так, Кача знайшов свого батька й запитав: «Скажи мені, що таке розум, і я від нього відмовлюся».

Істинна природа відмови від розуму

Справжньою відмовою є відмова від ототожнення з розумом. При цьому це не відмова від розуму чи розумової діяльності як такої. Наприклад, є людина, яка сидить в автомобілі й через свою дурість уявила, що вона не людина, а автомобіль. А її друг, бажаючи допомогти їй і врятувати від цієї омани, каже: «Ти можеш стати людиною, але для цього мусиш відмовитися від автомобіля, ти мусиш вийти з нього, покинути його». Коли ця людина залишає автомобіль і бачить свою людську природу, то розуміє, що річ була не в автомобілі, а в її розумі, який ототожнився з автомобілем.

Щоб відмовитися від розуму, необхідно спочатку знайти цей розум, адже всі дії з відмови ми здійснюватимемо на цьому рівні. Акт відмови від розуму (атма-ніведана, прапатті) неможливо здійснити на іншому плані. Тобто якщо ви здійсните відмову лише на зовнішньому рівні, це не допоможе. Справжня відмова починається лише з того моменту, коли ви, старанно й ревно займаючись самодослідженням, виявляєте розум як джерело зв’язаності.

«Бріхаспаті відповів:

«Ті, хто знають розум, кажуть, що це твоє “Я”. Почуття власної важливості в тобі — це і є твій розум».

Кача вигукнув: «Але це важко, якщо взагалі не неможливо!»

Бріхаспаті відповів: «Навпаки, це простіше, ніж розчавити квітку в долоні чи заплющити очі! Те, що постає через невідання, зникає зі світанком знання. Насправді немає жодного его — почуття власної важливості. Те, що воно існує, лише здається через невідання та оману. Де це почуття его? Як воно виникло? Що це таке? У всіх істотах завжди є лише одна чиста свідомість! Тому почуття его, власної важливості — це лише слово. Відмовся від нього, мій сину, відмовся від власного психологічного самообмеження. У тебе немає жодних меж і зумовленостей часом, простором чи будь-чим іншим!»

Васіштха продовжив:

Отримавши цю найвищу мудрість, Кача став просвітленим. Він був вільний від почуття власної важливості й від бажання володіти будь-чим. Живи, як він, Рамо. Почуття его нереальне. Не вір у нього й не відмовляйся від нього. Як можна відмовитися або, навпаки, вхопитися за те, що є нереальним? Якщо почуття его саме собою не існує, то чи існують народження і смерть? Ти є цією найтоншою і найчистішою свідомістю, неподільною, вільною від ідей, але такою, що наповнює всіх істот. Лише у стані невідання й нерозуміння світ бачиться як ілюзія, у стані усвідомлення все бачиться як найвища свідомість. Облиш концепції єдності-розділення й будь просвітленим. Не будь як та нетямуща людина й не страждай, як вона!

Рама сказав:

Твої слова, немов нектар, наповнюють мене блаженством. Я перебуваю в трансцендентальному стані, але ще не наситився. Хоча я й задоволений, але знову запитуватиму тебе, адже хто може насититися нектаром? Хто ця нетямуща людина, про яку ти згадав?»

Далі Васіштха розповідає Рамі про нетямущу людину. Він каже, що колись жила така людина, яка складалася з невігластва. Сама вона народилася й виросла в пустелі, але в якийсь момент у неї виникла певна ідея. Вона почала думати: «Я народилася з простору, я — це простір, цей простір — мій». Потім у неї виникла ідея: «Я повинна зберегти цей простір і забезпечити його безпеку». Вирішивши так, вона збудувала великий будинок, щоб захистити простір. Коли вона бачила, що простір у її будинку в безпеці, вона була щаслива. Але коли будинок через деякий час почав розвалюватися, людина почала ридати: «О, мій простір! Куди він подівся?! На жаль, він зник!» Ця нетямуща людина і є его.

«Потім вона викопала глибоку яму й відчувала, що простір у ній добре захищений. На жаль, одного разу й це було втрачено. Потім вона зробила великий горщик, викопала ще одну яму й посадила алею з чотирьох дерев. Усе це було недовговічним і не приносило щастя нетямущій людині.

Ось значення цієї історії, о Рамо. Людина, створена з невігластва, — це почуття власної важливості, почуття его. Воно виникає так само, як рух виникає у вітру. Його істинна сутність — свідомість. Не знаючи цього, почуття его дивиться на простір навколо себе як на себе і як на своє. Тому воно помилково ототожнює себе з тілом і з усім, що бажає захистити. Тіло й усе інше існують лише деякий час, після чого руйнуються і зникають. Через свою оману почуття его час від часу ридає, думаючи, що воно втрачене й померло. Але коли горщик розбивається, простір усередині нього залишається неушкодженим».

Природа его і внутрішнього інструменту

Внутрішній інструмент (антахкарана) складається з манасу, буддхі, чітти й ахамкари, яка все це пов’язує воєдино, у певний єдиний конгломерат, у певну єдину субстанцію. Почуття его — це щось тимчасове й нереальне, воно походить із хибних уявлень. Як у фільмі, у віртуальній реальності, у театрі персонажі плачуть, страждають, ридають, сваряться, люблять або ненавидять одне одного, але глядач знає, що все це насправді нереальне, і не переймається через це, відчуваючи лише розвагу, так само наше вище «Я» ніколи не переймається, воно завжди вільне. Навіть якщо люди плачуть, страждають, ридають, сваряться, люблять або ненавидять одне одного — це лише штучно створені поняття, істинне ж «Я» ніколи не може ані страждати, ані прив’язуватися, ані ненавидіти. Це подібно до того, як глядач не може насправді переживати те, що грають актори, знаючи, що все дійство на сцені або на екрані — не більше ніж гра, призначена лише для розваги.

Однак чому ж виникає его? І чи можна сказати, що его немає? Насправді, звичайно, воно є. Наприклад, вам кажуть щось неприємне, і у вас відразу ж виникає рух розуму й пран, розум починає гарячково оцінювати це, унаслідок чого ваш стан змінюється. Звичайно, це реакція его. Не можна сказати, що его не існує. Можливо, его прямо не видно, але воно проявляє себе в різні моменти, коли має можливість проявитися. Або у вас виникає досада, злість чи навіть гнів через те, що ви втратили якусь цінну й дорогу для вас річ, — це також прояв самскар его. Або у вас виникає моторошний страх, мороз іде по шкірі, коли ви йдете ввечері лісом і чуєте, як кричить сова й шелестить листя на деревах. Тобто его дуже легко вивести назовні й виявити, що воно справді існує. Его існує, але не як щось самосуще, а проявляється в момент сприйняття через самскари, оцінки й судження.

У перший момент сприйняття виникає тонка оцінювальна робота розуму, заснована на попередньому досвіді й самскарах. Після цього вже его, певним чином оцінюючи ситуацію, видає рішення й визначає своє місце в цій ситуації. Таким чином его підтримує свій статус недоторканності. Але якщо вправний йогин у перший момент сприйняття може відсікти, немов тонким хірургічним скальпелем, оцінювально-розсудкову діяльність і судження та відразу ж увійде в простір самозвільнення, замість того щоб ототожнитися із самскарами, які випливли, тоді его не проявить себе. Або воно проявиться, але як ігрова активність істинного «Я» (сахаджа-спанда), яка ніяк не зв’язує.

«Також, коли тіло втрачено, сутність завжди залишається неушкодженою. Ця сутність є чистою свідомістю, яка тонша за простір, о Рамо. Вона незнищенна, ніколи не народжувалася й ніколи не помирає. Лише ця безмежна свідомість сяє як ілюзія цього світу. Знаючи це, будь завжди щасливим».

Двадцять чотири аспекти розрізнювальної мудрості

Коли ми визначили цю нереальність его, і що всі біди походять саме від нього, і що воно становить сутність внутрішнього інструменту, поєднуючи воєдино в просторі свідомості манас, чітту, буддхі та ахамкару, і що умовою звільнення є відмова (а істинна відмова — це не зовнішня відмова, а відмова від его), коли ми визначили, що его проявляє себе в момент будь-якої ситуації через розсудливо-оцінювальну діяльність і формування якоїсь окремої точки, окремої позиції під час цієї ситуації, тоді дуже важливо зрозуміти, що ж є протиотрутою та умовою відмови від его.

Цією умовою є розрізнювальна мудрість (вівека), яка проявляється у двадцяти чотирьох аспектах. І спочатку слід хоча б на рівні розуму зрозуміти, що ж це за двадцять чотири аспекти. Мало сказати: «Будь усвідомленим». Це все одно, що сказати: «Будь здоровим!» або «Будь щасливим!» Якщо людина хвора, а їй просто сказати: «Будь здоровим!», то це не допоможе, бо такі гасла-заклинання насправді не працюють. Якщо людина приходить і каже: «Я голодний, мені холодно, мені ніде жити», а ти плескаєш її по плечу й кажеш: «Будь щасливим! З оптимізмом дивися у світле майбутнє! Усе буде добре!», то це не спрацює. Тут потрібно щось тонше, конкретніше: треба нагодувати людину й реально запропонувати їй допомогу у розв’язанні її проблеми. Якщо людина хвора, а їй сказати: «Будь здоровим! Будь оптимістом! Тіло — це прояв духу, у здоровому тілі — здоровий дух», то це теж не спрацює. Треба проявити ясність і, майстерніше поєднуючи погляд із поведінкою, відносне з абсолютним, одночасно працювати на кількох рівнях: рівні свідомості, тіла, енергії, ситуації та психологічних установок людини.

Так само, коли ми говоримо «треба розсіяти его», «треба відмовитися від его», «треба бути усвідомленим», слід зрозуміти, що саме треба робити, як можна «розсіяти его», завдяки чому, що означає «бути усвідомленим». І тоді ми говоримо, що необхідно розв’язати шістнадцять вузлів, які зв’язують нас і, власне,  утворюють его. І доки ці вузли існуватимуть, існуватиме й его. Ці шістнадцять вузлів невідання (відья-грантх або аджняна-грантх) треба розв’язати за допомогою альтернативи, за допомогою двадцяти чотирьох розпізнавань (пратипакша-бхавани).

Є двадцять чотири види ясності, які слід породити й спрямувати на різні частини нашого «я», щоб осяяти їх світлом розрізнювальної мудрості (вівеки). Двадцять чотири — це лише число, що виражає певні грані розрізнювальної мудрості. За бажання їх можна було б класифікувати й ширше: як тридцять шість або сто вісім. Число не має принципового значення. Радше йдеться про глибину й силу проникнення розрізнювальної мудрості в різні частини нашого его. Такі двадцять чотири види розрізнювальної мудрості зароджуються самі собою, природно, якщо ми належним чином утверджуємося в споглядальній практиці, супроводжуючи її самовіддачею та привносячи її в повсякденне життя.

Саме набуття двадцяти чотирьох видів розрізнювальної мудрості (вівеки) дає змогу подолати й розв’язати шістнадцять вузлів невідання. Коли ж ці вузли починають розв’язуватися й з’являються двадцять чотири типи розрізнювальної мудрості, ми раптом бачимо, що всі розумові конструкції перестають мати значення.

Потік благословень і сахаджа-самадхі

І що ж має значення? Тотальна поглиненість, абсолютна відданість і любов до Джерела. Такою тотальною поглиненістю та любов’ю все має завершитися, коли ви одного разу входите в неї й більше не полишаєте її, не виходите з неї. Вона не обмежена ані логікою, ані описами, не пов’язана з почуттям, особистістю, не спрямована на якості (гуни), категорії чи зовнішні об’єкти. І якщо ви безперервно перебуваєте в такій любові, потік благословень починає проливатися на вас.

Потік благословень (Ануграха-шакті) виливається завжди, лише наша недостатня уважність і закритість не дозволяють їх сприймати. Справжня сахадж'я, сахаджа-самадхі, означає, що ми нарешті осягаємо, як відкритися цьому потоку благословень і, відкрившись одного разу, більше не втрачаємо його, а вдосконалюємо й постійно підтримуємо. Усі методи, які ми практикуємо в сахаджа-крії, спрямовані на те, щоб, одного разу увійшовши в нього, не залишати його, а просто відточувати й удосконалювати. Низхідний потік благословень унаслідок такої відкритості рано чи пізно починає спадати на васани, самскари й розчиняти їх. На самому початку, доки немає розуміння самовіддачі та відстороненості, це може бути навіть болісно, але в міру практики це стає чимось радісним і сприятливим. Для того щоб перебувати в такому потоці благословень, окрім споглядання й уважності, необхідні постійний пильний контроль і настанова на анти-его.