Коментарі до тексту «Поради духовного друга»
Настанови щодо поведінки індійського майстра Діпанкари Шріджняни (Атіша), які називаються «Поради духовного друга».
Спочатку тут висловлюється пошана майстрам і божествам. Текст починається з таких рядків:
«Геть усі сумніви. Доклади всіх зусиль заради успішної практики».
Яким би не був предмет нашої практики, об’єкт медитації, садхана, ми повинні заздалегідь ретельно його вивчити. Ми повинні зрозуміти, чого ми хочемо цим досягти, а потім усунути сумніви щодо цієї практики.
Якщо нам кажуть: «Концентруйся на відчутті "я". Медитуй на порожнечу», а ми не прояснили для себе, що це таке, минають роки, а ми залишаємося в неясності, то це, звичайно, не можна назвати духовним навчанням. Тому ми чітко повинні прояснити для себе всі тонкощі вчення, щоб нічого не було втрачено. Можливо, ми думаємо щодо якоїсь практики одне, а думка досяглих, сіддхів або вчителя щодо цієї ж практики зовсім інша. Нам ніколи не слід мати такого розриву в розумінні. Ми повинні чітко й глибоко проникнути в усі тонкощі методів, щоб отримати з них користь.
Іншими словами, перші дванадцять років вбирайте все, як губка, проникаючи в усе до дрібниць. Копіюйте майстрів у всьому, занурюючись у всі тонкощі. Намагайтеся зрозуміти роботу їхньої свідомості, їхній погляд на світ, повсякденну поведінку, взаємини, стиль спілкування. Навіть якщо просто перейняти все це, це значно допоможе вам на вашому шляху.
Не думайте так: «Дхарма – це щось одне. Але в мене в душі щось є, і я це триматиму як щось дорогоцінне». Дхарма – це все. Вона повинна торкнутися нашої душі, нашого розуму й піти навіть ще глибше. Вона повинна змінити наші взаємини зі світом і з людьми, змінити погляди на себе. Вона фактично повинна змінити взагалі все.
Тому в усьому, що ми робимо, ми спробуємо перейняти такий глибший погляд. Це не означає сліпе копіювання. Ми робимо це усвідомлено й намагаємося застосувати до власної ясності, оскільки, орієнтуючись на інших, ми повинні пробудити своє власне усвідомлення. Мета майстра полягає не в тому, щоб зробити учня своєю зовнішньою копією, а пробудити в ньому усвідомленість, щоб він став повністю самодостатнім. Тому ми повинні усунути всі можливі сумніви.
На початку в нас дуже багато сумнівів через те, що ми недостатньо твердо зміцнилися у вченні, у нас слабка інтелектуальна база, слабке відчуття розуміння дій енергій, у нас може не бути розуміння суті процесу споглядання. Ми ніби йдемо в темряві, навпомацки. Проте, коли вчення з роками прояснюється, усі сумніви зникають, особливо якщо вони підкріплюються особистим досвідом. Чим швидше ми усунемо такі сумніви, тим краще для нас як для практиків.
Далі йогін Атіша говорить:
«Геть сонливість, тупість і лінь. Постійно наповнюйся ентузіазмом».
Це означає, що ми припиняємо наше розпливання, нашу збудженість. Ми їх помічаємо, ми знаємо, як їх припинити, ми боремося, щоб перемагати в кожній медитативній сесії. Для нас кожна сесія подібна до виходу на ринг, коли вирішується, хто кого переможе: або твій розум тебе, або ти свій розум. Ти або переможеш розпливання і збудженість, або знову підеш за думками, впадеш у розпливання. Спочатку ми подібні до недосвідченого бійця, якого б’ють усі, кому не лінь. Але коли, нарешті, наша ясність і рівень енергії стабільні, то ми постійно здобуваємо перемоги.
Є така жартівлива розповідь. «Я записався в секцію кікбоксингу й ходив туди три місяці». – «А чому ти зараз не ходиш?» – «А вони сказали, що їм груша більше не потрібна».
Спочатку ми постійно зазнаємо таких невдач у медитації, тобто ми програємо або збудженим думкам, або розпливанню (тамасу). Але з роками ясність бездоганно плекається, дух зміцнюється, тому ми дедалі частіше здобуваємо перемоги. Так відбувається доти, доки ми не починаємо здобувати перемоги в кожну сесію, у кожну секунду. Досвідчений майстер-практик – це той, хто в будь-якому становищі, з будь-якими пранами, за будь-якого астрологічного розкладу, за будь-яких карм здобуває перемогу в медитації. Його ясність бездоганно контролює думки, проникає в порожнечу. Тому Атіша говорить: «Постійно наповнюйся ентузіазмом».
Також у тексті говориться, що ми повинні виявити старанність і ретельність, щоб наша медитація просувалася.
«Дже Цонг Капа казав: "Носіть захисний панцир із натхнення та старання, і нехай цей ваш панцир потовщується, як прибуваючий місяць".
Чандракірті казав: "Усі глибокі й поверхневі цілі йдуть за натхненням і старанням, за допомогою цих якостей досягається будь-що".
За допомогою усвідомленості, пильності та уважності весь час стій на сторожі всіх дверей чуттів».
Усвідомленість – це ваш тонкий спостерігач, ваша тонка ясність, що проявляється в даний момент. А пильність – це контроль над тим, проявляється вона чи ні. Ми повинні вважати пильність і уважність сторожами біля воріт нашого тіла, мови й ума.
Принципи енергії та контроль випромінювання
Існує два принципи енергії: перший – коли ми випромінюємо енергію, а другий – коли ми її вбираємо. Принцип випромінювання ще називається спанда, або атма-шакті. Коли ми говоримо, думаємо або здійснюємо дії, ми при цьому здійснюємо випромінювання, тобто енергія з нас виходить назовні. Коли ми дивимося, слухаємо, налаштовуємося, то це принцип вбирання, коли енергія, навпаки, входить у нас. Це творіння і руйнування всесвіту в мініатюрі. Коли ми щось думаємо або говоримо, то це подібно до того, як Брахма творить всесвіт.
Під час цих двох випромінювань енергії ми повинні бути пильними, тобто стежити за тим, щоб думки, які з нас виходять, завжди були чистими, самозвільненими, щоб завжди була проявлена їхня основа. Ми не повинні дозволяти собі думати направо й наліво: «Цей просто дурень. А цей узагалі нічого не розуміє», коли в душі ми всіх лаємо, а зовні робимо «намасте». Інакше це звичайне духовне лицемірство. Насправді ми повинні робити «намасте» в душі, навіть якщо зовні цього не робимо. Іншими словами, ми повинні бути дуже пильними щодо нечистих думок. Можна сказати, що початкова стадія духовного тренування успішно пройдена, коли з вас узагалі не вислизає жодна нечиста думка. А якщо вона вислизає, то ви її одразу прихлопуєте.
У міру практики не лише нечисті думки перестають із вас вислизати, але ви виявляєте їхню єдину основу. Тобто ви виявляєте, що самі думки невіддільні від пустотної основи. І тоді думки починають виходити, але вони від початку ігрові, самозвільнені, за ними немає реальної сили. Вони виходять, як танець, як музика, як цвітіння. Вони виходять і зникають. Вони перестають бути тим, що вас дурить, вводить в ілюзію. Це подібно до кіл, які виникли на воді, а потім розходяться, не залишаючи після себе нічого. Якщо ж думки не самозвільняються, вони складаються в цілі візерунки, несуть свою бхаву й огортають нас, і ми немов у коконі перебуваємо у відчутті захопленості думками.
Але той, хто оволодів секретом самозвільнення, не дозволяє думкам огортати його. Вони миттєво розходяться в момент свого виникнення. Зрозуміло, і мови немає про те, щоб проявляти нечисті дії тіла або мови. Це грубіші прояви. Усе, що стосується нашої мови й дій нашого тіла, повинно виходити чистим.
Чисте бачення і сприйняття
Коли ми бачимо зовні щось таке, що спонукає нас проявити нечистий стан, нам слід думати так: «Мабуть, це моє бачення нечисте, мій ум нечистий. Не може бути, щоб Три коштовності проявлялися нечисто. В абсолютному сенсі весь світ є досконалістю і чистотою, і лише моє бачення ще не дозволяє це побачити». Коли ми так намагаємося бачити, ми контролюємо власне випромінювання, власний прояв. На сторожі стоїть наша пильність. Також, коли ми інтегруємося із зовнішньою енергією, а не випромінюємо її, ми теж повинні намагатися розглядати все, що сприймаємо, як чисте, виявляючи його пустотну основу. Навіть якщо нам це не здається таким, проте треба намагатися бачити це як пустотне, як чисте.
Усе залежить від ступеня нашого усвідомлення. Здатність ума до усвідомленості можна порівняти із залізним гаком. Коли ум схиляється до нечистого бачення або до нечистих проявів, усвідомленість підчіплює його й повертає на потрібний шлях.
Усе, що ми сприймаємо, є проєкціями нашої свідомості. Якщо ми змінюємо себе, то й сприйняття теж змінюється. Наші друзі постають як мирні боги, наші вороги й демони – як гнівні боги, світ – як мандала, звуки – як досконала чистота, а ми самі – як божества в центрі мандали, як абсолютний Брахман, як Будда. Усе залежить від того, наскільки ми можемо набути такого чистого сприйняття.
Наприклад, ви бачите, що їде автомобіль. Звісно, у вашому кармічному баченні це автомобіль. Але насправді, якщо ви поглянете на нього зі світу асурів, цей автомобіль бачитиметься вам інакше – подобою НЛО, дуже містичним засобом. А якщо ви набудете бачення світу богів, то замість автомобіля ви побачите колісницю, божественний віман – літальний апарат світу богів. Усе виникає через взаємозалежні умови.
Щоденна перевірка стану ума
Далі Атіша говорить:
«Три рази на добу незмінно перевіряй стан своїх думок».
Як мінімум тричі на день подумки, у душі слід приймати Прихисток, тричі на день перевіряти свій рівень усвідомленості, тричі на день підтверджувати самаї, тричі на день пам’ятати про чотири усвідомленості. Це не означає, що ви сідаєте й починаєте перебирати в умі: «Так, страждання, закон карми...». Я б сказав, що це тонша річ, тобто ви просто підтримуєте дуже пильний стан. Без цього немає монаха як такого. Монах відрізняється від мирянина саме своєю пильністю, коли він і кроку не зробить без самоконтролю, без самодисципліни. І це шлях до справжньої святості.
Раніше, коли було мало монахів, які мали стаж чернецтва кілька років, і сангха переважно складалася з монахів, у яких стаж був від шести місяців до півтора року, то це були ще ті ліли. Мені постійно доводилося самозвільняти й практикувати чисте бачення, відсікаючи свої надії. Тут такі гуляли енергії! Я навіть дивувався тому, що можна всерйоз бути такими, коли его як у слона, сексуальні взаємини й прив’язаності мало не до родинних, справжня боротьба за владу, коли нагору мало не будь-якою ціною готові були йти, бажання домінувати над іншими, жадібність, потреба володіти речами тощо. Я думав: «Як усе це може бути в сангсі? Адже вони ж прийшли практикувати». Здавалося, що всі людські вади випирали одна за одною. Про нечисте бачення, лихослів’я й критику взагалі годі й говорити, бо це було просто нормою життя. Але я знав, що потрібен час, щоб ці люди очистилися й створили основу для справжньої святої сангхи. Так воно й сталося.
З часом усе змінюється. Ми вже можемо спостерігати наші клеші, наші недоліки. У нас уже є господар, який це контролює, тому все нечисте нами помічається. Це подібно до того, як якогось неотесаного чоловіка, селюка запросили у вищий світ аристократів. Він сів за стіл, а всі з нього регочуть, бо він буквально на кожному кроці робить помилки: то візьме не ту ложку, то вип’є воду, якою миють руки. Аристократи або відкрито регочуть з нього, або вдають, що все нормально, а самі давляться від сміху. Але з часом він набуває потрібної витонченості й виховання, у нього з’являється потрібна ясність, тому він уже може дотримуватися всіх манер, прийнятих у цьому товаристві. На тоншому рівні щось подібне відбувається з вихованням монаха. Навіть якщо спочатку він робить безліч помилок, з часом у нього з’являється така уважність і витонченість.
Визнання помилок і ставлення до недоліків інших
Далі Атіша говорить:
«Визнавай свої помилки».
Багато хто думає, що визнання своєї помилки – це ознака слабкості, тому вони готові впертися й триматися за це. Насправді визнати помилку – це означає дистанціюватися від неї, зайняти вищу позицію усвідомленості, поспостерігати її як щось зовнішнє й завдяки цьому набути сили. Тобто якщо людина думає, що вона знизить свою самооцінку, свій образ, визнавши помилку, то ця людина ще не дуже високого рівня розвитку. Але якщо людина має велику духовну зрілість і силу, то вона, навпаки, підвищує свою самооцінку, визнавши помилку. Тобто вона вважає себе настільки розвиненою, що має право робити помилки й визнавати їх. Вона може дозволити собі таку розкіш, і це ніяк їй не шкодить.
Якщо ж ми приховуємо свої недоліки й ретушуємо їх, то ми просто посилюємо своє почуття провини, невлаштованості, незадоволеності. Ми дивимося на світ якимось спотвореним поглядом або поглядом сліпого, тобто таким поглядом, який не дозволяє істинно дивитися. Коли ж ми визнаємо свої помилки, ми знижуємо силу їхнього впливу. Вони перестають бути чимось самодостатнім, тому що ми від них відокремлюємося, дистанціюємося, тобто вони більше на нас не впливають.
«Не шукай помилок в інших людях».
Також немає потреби безперестанку вишукувати помилки в інших. Коли ми бачимо помилки в інших, треба думати так: «Можливо, критикований елемент є в мені самому, якщо я це бачу. Оскільки все є роботою свідомості, то можливо, що моя підсвідомість таким чином проявляє цей світ, що я стикаюся з цим. І доти, доки я не зміню самого себе, я продовжуватиму стикатися з цим». Це справді так. Якщо наша концентрація сильна, то вона може таким чином згущувати світ навколо нас, що ми зовні постійно стикатимемося із ситуаціями, які відповідають тому, що є у нас у душі.
Приховування чеснот і відкидання почестей
«Приховуй свої добрі якості, але прославляй добрі якості інших людей».
Є така приказка: «Ваші досягнення й осяяння мають бути схожі на олійний світильник, що горить усередині вази. Він освітлює навколишній простір, але іншим не видимий». Це означає, що ви намагаєтеся берегти свої внутрішні чесноти й не розхлюпувати їх. Ви не намагаєтеся домінувати над іншими, використовуючи свої духовні досвіди, ви не намагаєтеся зайняти якесь становище, оскільки всі ці ігри его послаблюють духовну практику. Особливо важливо не хвалитися надприродними силами, не демонструвати їх як засіб самовираження, тобто без потреби. Наприклад, у нас є монахи, які володіють певними надприродними силами, але я їм рекомендую стримано до цього ставитися.
«Якщо ви бачите свої недоліки й ніколи не бачите недоліків в інших людях, тоді ви — мудрець, навіть якщо у вас немає інших позитивних якостей».
Отже, не шукати недоліків в інших — це вже саме по собі дуже висока практика. Виявлення вад в інших людях являє собою марну спробу приховати власні вади.
«Відкидай похвали й почесті. Ніколи не бажай слави».
Похвали й почесті належать до однієї з мар — мара-син небожителя. Іншими словами, це фактор небес пристрасті, фактор бажання проявитися як щось вище, але егоїстичне. Ті, хто обходять пастку прив’язаностей, мару клеш, мару скандх, можуть легко потрапити на гачок цієї мари — мара-сина небожителя. Вони практикують аскезу, можуть контролювати бажання, але коли постає питання про їхню владу, перевагу, славу, вплив на інших, то вони раптово втрачають голову. Ви маєте зрозуміти, що все це є черговими іграми майї, і ніколи не потрапляти на такі хитрощі.
Якщо ми не прагнемо вигоди, поваги, слави й респектабельності, опановуючи вчення, то наша самодостатність зростає. У душі ми маємо бути подібні до самотньої скелі, яка росте сама, ні від кого не отримуючи ні почестей, ні похвали, оскільки все це є просто черговими снами майї.
Чому людина бажає влади, похвали й почестей? Тому що, коли вона їх отримує, її его на якусь мить починає відчувати себе божеством, Брахманом. Ці енергії в ній відкриваються, її думка про себе змінюється, тобто вони, грубо кажучи, їй роблять поа, і виникає залежність, а без них поа вони не роблять. Тоді вона стає своєрідним наркоманом цієї влади, тому підсвідомо постійно прагне влади, слави або почестей. Це хвороба багатьох видатних людей і зірок шоу-бізнесу. Вони відчувають, що мирська слава обтяжлива, але водночас вона для них як наркотик, тобто без неї вони теж не можуть. Публіка верещить, коли вони виходять на сцену, і від цього вони відчувають себе богами. Це для них мить, коли їхня свідомість переживає майже самадхі. А коли цього немає, вони відчувають себе такими ж, як інші люди: звичайними, пересічними, нудними. Вони знову відчувають свою нікчемність.
Тим не менш практик повинен відчувати себе Богом незалежно від того, звеличують його чи, навпаки, лають, аплодують йому чи, навпаки, він перебуває серед дерев і трав на самоті. Його думка не залежить від того, чи має він владу, чи, навпаки, служить комусь, оскільки істинне «Я» від усього цього не залежить. І тільки тоді ми по-справжньому правильно зможемо розпоряджатися владою, знати ціну почестям тощо.
Коли святий отримує владу, йому віддають почесті й хвалу, він знає, що все це призначене не йому, а Богові, що він тут зовсім ні до чого, просто його тіло якимось чином тут опинилося. Він відчуває, що це до нього не стосується, що це торжество Абсолюту. Це Абсолют прославляється, Абсолют отримує почесті, Абсолют проявляє свою владу й силу у вигляді могутності. А яке відношення це має до його его, до нього? Жодного. Він відчуває, що все це адресується комусь вищому, а він просто подібний до перекладача мовою світу людей, або передавача, або листоноші.
Він розуміє, що взагалі нерозумно сприймати на адресу свого его будь-які похвали й почесті, тому що бачить, з якого величезного океану його его черпає енергію. Йому взагалі смішно відносити на свій власний рахунок якісь досягнення, це здається цілком безглуздим. Тому святий ніколи не впадає в такі речі. І при цьому він не втрачає можливості похвалити й віддати почесті Абсолюту, проявити Його славу.
Задовольнятися малим і бути самодостатнім
«Задовольняйся малим. Будь самодостатнім. Відповідай добром на добро».
Ви щасливі люди, тому що є монахами. Це означає, що ви не розсіюєте свій дух, свою карму, роками привчаючи себе до малого. Ви можете мати душевний спокій, незалежно від того, як ви практикуєте Дхарму.
Задовольнятися малим — це означає мати самодостатній розум, коли ви не прив’язані ні до чого. Що б у вас не було, ви не чіпляєтеся за це.
Нагарджуна писав: «Якщо ви задовольняєтеся малим, вважайте себе найбагатшою людиною, навіть якщо вас пограбували дочиста. Але якщо ви не самодостатні, тоді ви слуга свого багатства, якою б великою сумою грошей ви не володіли».
З точки зору розвитку сангхи й Дхарми, у нас завжди має бути тенденція процвітання, однак це питання колективної енергії сангхи. З точки зору абсолютного «Я» у нас завжди має бути тенденція до неприв’язаності.
Споглядання любові й співчуття
«Споглядай любов і співчуття. Підтримуй стійкість пробудженого розуму».
Говориться, що Нагарджуна завжди зазначав, що споглядання чистої любові й вилив любові до інших істот кращі, ніж забезпечення їх матеріальними благами, оскільки вони в такому разі отримують триваліше задоволення.
Споглядати любов і співчуття — це означає ставати в позицію божества, займати позицію бога святих небес Брахми, який має співчуття до всіх живих істот, оскільки вони є його частиною.
Є така розповідь про те, що в одного з учнів Будди Шак’ямуні, Шарипутри, не було співчуття, хоча він уже був близький до того, щоб досягти просвітлення. Одного разу до нього підійшов мара в подобі людини й зажадав, щоб Шарипутра відрубав собі руку й віддав йому. Шарипутра відрубав собі праву руку й віддав йому її лівою рукою. Однак з точки зору ведичного етикету ліва рука вважається нечистою, тому нею не можна подавати дари, їжу тощо. Тому цей мара в подобі людини відмовився прийняти відрізану руку, сказавши так: «Ти повинен простягнути мені свою відрубану руку тією ж правою рукою». Шарипутра розгубився й подумав: «Якщо на світі є такі злісні істоти, то як я взагалі можу розвинути співчуття?» Він остаточно занепав духом і вирішив більше не слухати якихось дурнів.
Говориться, що якщо такі люди, як Шарипутра, потрапляли в подібні ситуації, то ми теж маємо бути дуже пильними, коли наше співчуття піддається перевірці. Легко відчувати любов і співчуття до тих, хто до нас відчуває аналогічні почуття, особливо якщо ми самі перебуваємо в добродушному стані. Однак важко відчувати співчуття до того, хто щодо нас налаштований інакше.
Але святий природним чином відчуває співчуття й любов до всіх живих істот, навіть якщо вони щодо нього налаштовані злобно. Тобто він бачить їхню злобність і розуміє, що вони так поводяться, бо не задоволені, не мають контакту з Всевишнім Джерелом. Якби вони мали цей контакт і були задоволені, то перебували б у величезній радості й екстазі. Він думає: «Не щастить їм. Вони перебувають у такому поганому стані. Вони почуваються так тому, що не відкрили те Велике Нероджене, яке для мене є чимось природним».
Тому він дивиться на них радше як лікар на хворого. Він не дивиться на них із позиції якихось особистих взаємин. Він у принципі не встановлює з ними прямих взаємин, а просто дивиться на них як на тих, хто хворий, тому в нього природно проявляється співчуття. Він думає так: «Якби вони володіли просвітленим умом, хіба були б вони такими злобними чи нечистими?»
«Уникай десяти шкідливих учинків. Завжди зміцнюй свою віру. Подолай гнів і гординю. Смири свій ум».
