Якості учня та історія набуття недвоїстого вчення

Сьогодні ми поговоримо про ставлення до вчення. У нашому монастирі існує шість основних ліній передачі: лінія Даттатреї, лінія Анами Прабху, Шуддха Дхарми, лінія Шанкари, лінія Матсіендранатха, Горакшанатха, лінія Сарахи, лінія Уддіяни. Деякі з них близькі, безпосередні, а деякі далекі.

Через нашу невелику заслугу в нас немає великої бібліотеки з великою кількістю текстів. Проте завдяки вашій великій заслузі ви маєте зв’язок із вченням і Гуру, який виражає квінтесенцію всіх духовних текстів і безпосередньо Дхарму, яку ви практикуєте. Однак, коли ми практикуємо, ми повинні завжди плекати якості «гідної посудини», контактуючи з ученням. Учення — це річ дуже містична й глибока.

Кажуть, що існує шість видів «посудин», або учнів, із яких три гідні й три негідні (неготові). Три гідні такі: подібний до лева, подібний до орла і подібний до кита. Три неготові такі: подібний до мавпи, подібний до собаки і подібний до свині.

Хто такий «подібний до лева»? Це той, хто, почувши вчення з вуст Гуру, набуває глибинного розуміння і ричить подібно до лева, виявляючи свою пробуджену природу. Тобто це йогін найвищих здібностей, який схоплює вчення на льоту.

Хто такий «подібний до орла»? Це той, хто, побачивши коштовність у руках людини, миттєво каменем падає вниз, вихоплює її, а потім носить у своєму серці, ширяючи серед хмар. Так само й гідний учень, побачивши сердечне вчення, повністю зосереджується на ньому, опановує його, робить власною опорою в житті й ширяє вільно, не маючи ані страхів, ані чіплянь, ані надій.

Хто такий «подібний до кита»? Це той, хто бере коштовність, випадково натрапивши на неї, трохи проковтує, а потім глибоко пірнає, щоб сховати її в глибинах океану. Це той, хто, увібравши сутнісну частину настанов, із головою занурюється в практику, застосовуючи їх на ділі, у повсякденному житті, у ретритах, у денній та ранковій медитації.

Такими є три найкращі «посудини».

Тепер розглянемо три незрілі «посудини».

«Подібний до мавпи». Мавпі дали золото. Вона носила його із собою, але хтось із торговців, побачивши це, поманив її й дав їй натомість банан. Мавпа, не розуміючи, що золото цінніше за банан, обміняла його на банан, думаючи, що уклала вигідну угоду. Такими є учні, подібні до мавпи.

Наприклад, я чув, що в Єкатеринбурзі стався розкол у громаді, хоча там іще навіть немає серйозно сформованої великої громади. Розкол — це серйозна річ, коли йдеться про велику організацію. Проте там кілька людей вирішили: «Вчення лайя-йоги, звісно, хороше, але в Туреччині є жінка-медіум, яка живиться праною, і якщо ми будемо голодувати, живитися праною, то це допоможе нам швидше досягти звільнення». Вони вирішили практикувати це вчення. Немає заперечень проти якихось учень, однак коли люди, не знаючи цінності вчення, не можуть обрати правильне вчення, це викликає жаль.

«Подібний до собаки». Це ті, хто не може одразу зрозуміти вчення. У них виникає велике замішання через невисокі здібності. Це подібно до собаки, який, побачивши щось незвичайне, бігає туди-сюди й безупинно гавкає у великому збудженні. Так само такі люди дуже багато говорять, збуджуються і думають, маючи цілковито хибні погляди, але до пуття застосувати й зрозуміти вони нічого не можуть через свій «собачий» розум. Просто їхній розум надто збуджений і неконтрольований, тому все, що говориться, переважно проходить повз вуха, оскільки вчення сприймається лише в дуже ясному розумі, у стані самовіддачі й порожнинності.

«Подібний до свині». Скільки б перед свинею не ставили смачних напоїв і страв, скільки б не подавали якихось сприятливих речей, її все одно постійно тягне до її улюбленої їжі: гною, випорожнень. Чому? Тому що вона так звикла. Це означає, що якщо клеші дуже сильні, то навіть коли людина зустрічає вчення, клеші перебивають можливість практики, вони відводять її на стару стежку.

Усі ці шість «посудин» є в нас у певних пропорціях. Наше завдання полягає в тому, щоб придушити нечисті «посудини» й максимально стимулювати розвиток трьох найкращих, чистих, тобто придушити внутрішню свиню, внутрішнього собаку, внутрішню мавпу й розкрити внутрішнього орла, внутрішнього кита і внутрішнього лева.

Історія передачі вчень недвоїстості

Щоб це зробити, зараз ви отримаєте урок про те, як ставитися до вчень. Багато текстів ми вивчаємо не за власними перекладами, а за перекладами, що прийшли до нас здалеку, наприклад із Тибету, оскільки наші власні переклади ще не готові. Іншими словами, ми вивчаємо власну Дхарму, роблячи гак через треті руки. Але якщо ми займатимемося служінням, зробимо добрі переклади й створимо велику бібліотеку, то матимемо безліч текстів, перекладених нашими силами.

Отже, текст про те, як цар Трисонг Децен посилав ченців до Індії по вищі вчення недвоїстості.

«Цареві Трисонгу Децену привиділося божество, яке сказало: «В Індії є вчення, що зветься Святе Велике Вдосконалення» (тобто вчення недвоїстості). На відміну від учення про причину, яке необхідно вивчати, воно дає звільнення тієї самої миті, коли його осягаєш. І ти маєш послати по нього двох тибетських перекладачів».

Коли цар порадився з Падмасамбхавою, той сказав, що це сприятливий сон. Він порекомендував зробити двох жителів його царства ченцями, навчити їх перекладу й послати до Індії. Цар обрав двох молодих людей, які мали відповідні здібності: Вайрочану з Пагора й Легдрупа з Цанга. Він наказав їм стати ченцями й навчитися перекладу. Вони стали ченцями, прийнявши обітниці, й навчилися перекладу. Падмасамбхава навчив їх мистецтва швидкої ходьби, щоб вони могли швидко подолати пішу дорогу до Індії й назад. Цар дав кожному по мірі золотого піску, золотий глечик і послав їх до Індії по вчення недвоїстості. Фактично він посилав їх до Індії по вчення адвайти, які були модифіковані, пристосовані до того часу.

Кажуть, що на кордоні вартові намагалися відібрати в ченців золото. Але завдяки магічній силі Вайрочани їм усе ж вдалося пройти до Індії. Коли вони прибули до Індії, то почали розпитувати, хто є найкращим знавцем недвоїстих учень у їхній традиції. Їм сказали, що це вчитель Шрі Сингха. Тоді вони підійшли до Шрі Сингхи, піднесли йому золотий пісок, глечик золота й сказали, що цар Тибету наказав їм доставити з Індії вчення про недвоїстість поза межами причин і наслідків, яке веде до просвітлення за одне життя. Вони від усього серця попросили дати їм це вчення, бо інакше цар їх покарає.

Тоді Гуру Шрі Сингха сказав: «Цар Тибету має велику віру, а ви — два дуже старанні ченці. І оскільки цьому вченню судилося розквітнути в Тибеті, то я передам його. Але знайте, що цар Індії дуже ревно оберігає це вчення. Він не дозволить йому поширюватися, тому під час його передачі треба бути винахідливими». Шрі Сингха передавав ченцям ці вчення таємним способом. Він провів їх до будинку, оточеного дев’ятьма стінами, і дав посвяту.

Таємна передача вчення

«У своїй кімнаті Шрі Сингха поставив на три великі камені глиняний казан, оточив його сіткою й заліз усередину. Там був отвір, закритий великою кришкою, на якій стояла миска, повна води. Крізь отвір у казані проходила трубка, яка потім через тріщину в стіні виходила назовні, і саме через цю трубку мали лунати слова Шрі Сингхи.

Вайрочана й Легдруп залишалися зовні, вдягнені у великі накидки з оленячої шкури, з вантажем на плечах і палицями, удаючи подорожніх. Опівночі вони приготувалися слухати вчення. Легдруп записував їх козячим молоком на білій бавовняній тканині, тоді як Вайрочана миттєво їх запам’ятовував, ховаючи у своєму серці. За іншими джерелами, він писав молоком на пальмовому листі, щоб написане не можна було розгледіти, тобто невидимим чорнилом».

Це робилося для того, щоб ніхто не почув, як він передавав учення: ні ті, хто має людські вуха, ні ті, хто має божественні вуха, містичні сили. Учення так охоронялося, що за його несанкціоновану передачу, згідно з указом царя, могли стратити того вчителя, який його передавав. Тому він одягнув бавовняне вбрання, узяв до рота мідну трубку й почав давати вчення.

«Шрі Сінгха передав двадцять п’ять тантр. Щоб показати великі й малі аспекти пробудженого Ума, він дав тантру «Великий неосяжний простір». Потім, щоб показати сенс пробудженого Ума, він дав тантру «Великий чистий простір». Щоб показати, що природа Ума цілковито вільна, він дав тантру «Звільнення великого простору». Щоб роз’яснити, що природа Ума незмінна, він дав тантру «Цар сутності». Потім він дав тантру «Тігле пробудженого Ума». А щоб показати, що природа Ума є самосущою Мудрістю, він дав тантру «Сутність Мудрості». Щоб показати природу Ума на щаблях реалізації, він дав тантру «Гірлянда настанов». Щоб роз’яснити природу Ума в аспекті рівностності, він дав тантру «Таємний океан». Щоб показати й пояснити, що природа Ума є природним станом, він передав тантру «Мудрості знання». А щоб об’єднати всі настанови в одне ціле, він дав тантру «Чистий простір». Таким чином він передав величезну кількість тантр, загалом двадцять п’ять.

Потім він передав вісімнадцять інших головних текстів, таких як:

• «Зозуля природного стану»

• «Велика сила природного стану»

• «Агама погляду великої Гаруди»

• «Чисте золото на камені»

• «Ніколи не пониклий стяг великого простору»

• «Дивовижна мудрість»

• «Звершення медитації»

• «Верховний цар»

• «Ненароджена тілака»

• «Колесо життєвої сили»

• «Цар великого простору»

• «Самодосконала вершина»

• «Всеосяжне блаженство»

• «Всіяне коштовностями блаженство»

• «Велика різноманітна скарбниця»

• «Короткий виклад Вчення»

Потім він запитав у монахів, які прийшли: «Сини благородної родини, чи задоволені ви?» Перекладачі відповіли: «Ми щасливі».

Однак кажуть, що, коли вони пішли, залишився лише Вайрочана; він відповів, що незадоволений, і простягнувся долілиць, не підводячись три дні.

Жага істинного розуміння

«Побачивши його в такому стані, Шрі Сінгха запитав: «Ти засмучений через те, що пішов твій друг?»

Вайрочана відповів: «Завдяки спільній кармі ми, двоє друзів, зустрілися, немов подорожні на заїжджому дворі, а потім кожен вирушив своєю дорогою. Чого мені засмучуватися?»

«То ти хворий?» — знову запитав учитель.

«Так, я хворий», — відповів Вайрочана.

«У чому ж річ?» — запитав учитель.

Тоді Вайрочана в такій пісні пояснив причину своєї хвороби:

«Я Вайрочана, не маю хвороби від зовнішніх причин. Страждаю я тому, що чув, та не зрозумів. Страждаю я тому, що бачив, та не осягнув. Страждаю я тому, що скуштував, та не наситився. Причина моєї хвороби — у вісімнадцяти текстах санде. Боляче мені від того, що я досі не знайшов упевненості у власному стані. Я прошу дієвих ліків від хвороби, що вразила мене».

«Я навчив тебе всього, — відповів учитель, — чому ж ти у відчаї?»

Тоді Вайрочана заспівав:

«Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що блаженство Самонародженої Мудрості спіймане в густі тенета прихованих схильностей.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що погляду за межами крайнощів перешкоджають карми та двоїсті думки.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що природне, беззусильне споглядання затьмарюється станом отупіння та збудження.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що поведінці поза прийняттям і відкиданням перешкоджають бажання та зусилля.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що шлях, який не знає проходження, затуляють вислови та вигадки.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що стан будд трьох часів приховав сумнів думок.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що стан природної досконалості й недіяння не може бути переданий через знаки та смисли.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що із самодосконалістю плоду трьох кальп так важко ознайомити.

Я у відчаї й на небезпечній стежці через те, що, незважаючи на посвячення прямого ознайомлення, не зрозумів Просвітлення, яким володію від природи».

Іншими словами, хоч він і отримав безліч настанов, він іще не зумів зробити їх своєю сутністю. Тому він відчував збентеження й залишився в Учителя.

«Учитель задоволено усміхнувся й дав йому ще настанови, такі як «Простір океану», а потім запитав: «А тепер ти задоволений?» Вайрочана сказав: «Ні». Тоді вчитель передав йому тантри й настанови щодо простору та запитав: «Чи задоволений ти зараз?» Вайрочана знову сказав: «Ні». Тоді Учитель виклав йому безліч текстів і настанов, різних розділів тантр та інших учень, але Вайрочана все ще не був задоволений. Нарешті він дав йому розділ брахманських тантр — для розрізнення істинного смислу, царських тантр — для виходу за межі понять, а також безліч упадеш, і запитав: «Чи задоволений ти?» Вайрочана відповів: «Я хотів би бути ознайомленим із безпосереднім самозвільненням, щоб зрозуміти істинний спосіб застосування всіх отриманих настанов, не покладаючись на зусилля». Тоді Шрі Сінгха провів для нього пряме введення й довірив усі писання, включно з п’ятьма корінними тантрами та двадцятьма п’ятьма вторинними тантрами разом з упадешами. Лише після цього Вайрочана зрозумів самозвільнення й здійснив цей стан. Його двоїсті думки розчинилися, і він упевнено осягнув стан пробудженого Ума.

Сповнений вдячності до Учителя, він підніс йому на знак подяки вірші.

Шрі Сінгха напучував його:

«Настанови, які я тобі дав, здатні дозволити тобі зрозуміти всю сансару й Нірвану та воістину узріти їхню сутність, тому бережи їх як зіницю ока. Вони — корінь усіх учень, вершина всіх колісниць, сутність ума всіх просвітлених. Бережи їх, немов власне життя й серце. Оскільки вони є джерелом усіх сіддхі, як вищих, так і звичайних, бережи їх, немов коштовність, що виконує бажання.

Потім він передав йому інші вчення, пов’язані з тантрою та медициною, і порадив якнайшвидше повертатися до Тибету. Він порекомендував йому опанувати мистецтво швидкої ходьби й сказав, що його друг помер на зворотному шляху».

Повернення до Тибету

Його друг, Легдруп із Цанга, захотів справити враження на царя й дістатися швидше за Вайрочану. Він не опанував досконало мистецтво швидкої ходьби й вирушив уперед, але на кордоні його спіймали спеціально навчені прикордонники в горах, воїни-скороходи. А за іншими джерелами, він упав у прірву, тікаючи від них. Вайрочана теж боявся, що вартові відберуть у нього вчення. Тоді він соком арури (особливої рослини), який був невидимим для звичайних очей, переписав усі настанови й тантри на пальмове листя.

«Індійські пандити бачили погані сни про те, що тибетський чернець винесе з їхніх країв учення, тому вони доповіли про це цареві, і цар під страхом смерті заборонив будь-кому передавати вчення, якщо хтось прийде з чужих країн.

Коли Вайрочана хотів виїхати з монастиря, у якому перебував Шрі Сінгха, замки на всіх воротах самі собою задзвеніли, і монастирська варта попередила воротарів: «Тибетський чернець виноситиме Дгарму, не випускайте його». Воротарі замкнули всі ворота й стали на варту. Наступного ранку, коли прийшов Вайрочана, йому сказали: «Уночі всім снилися погані сни, тож погляньмо, що несе тибетський чернець».

Хоча Вайрочана опанував мистецтво швидкого бігу, він боявся, що прикордонна варта може його не пропустити, тому підкупив начальника прикордонної варти. Начальник, щоб ніхто не бачив, відіслав решту воїнів і пропустив Вайрочану через кордон. У цей час індійські пандити побачили уві сні, що монах забрав до Тибету сонце, і воно зникло. Кажуть, що дерева всохли, а спів птахів утратив своє звучання.

Цар Ваджрасани зібрав учених і запитав: «У чому причина?» Вони сказали: «Мабуть, тибетський монах забрав наше вчення». Тоді за ним спорядили погоню з вправних воїнів-скороходів, які мали його наздогнати. Начальник прикордонної варти сказав, що пройшов лише один монах із поголеною головою, але в нього нічого не було, найімовірніше, він уже потрапив до Тибету. Тобто воїни-скороходи не змогли його наздогнати.

Вайрочана прибув, постав перед царем і сказав, що повернувся з ученнями, а індійці дуже ревно оберігають Дгарму. Він також сказав, що тибетські радники вороже ставляться до Дгарми, а великий цар легко піддається впливу, тому вони можуть почати зводити на нього наклепи. Він попросив царя не звертати на це уваги.

Викриття вчителя та індійська помста

У цей час цар Ваджрасани сказав, що ловити тибетського монаха вже запізно, оскільки він уже дістався Тибету, але наказав покарати вчителя, який передав ці вчення. Оскільки ніхто не знав, хто цей учитель, почали звертатися до ворожок, оракулів та астрологів, щоб за гороскопами визначити, хто міг передавати ці вчення в цей час. Оракули навіть силою ясновидіння не могли з’ясувати, що це був за вчитель, оскільки саме з цією метою він передавав учення магічним способом, сидячи в чані та промовляючи через трубочку.

Але все-таки одна стара жінка-брахманка, вправна у ворожінні, сказала, що бачить щось таке, що суперечить здоровому глузду, але боїться розповісти цареві. Цар сказав їй, що вона може говорити без страху. Вона сказала, що побачила озеро на вершині гір, а там — різнобарвну долину, побачила когось, чиє тіло було вкрите очима, а в нього був червоний дзьоб завдовжки з руку. Саме він передав учення. Тобто сила її ясновидіння все-таки здолала магію Шрі Сінгхи. Вона дещо побачила, але все-таки не змогла розпізнати, хто це був конкретно. Проте інші не повірили, що хтось із очима на тілі та дзьобом передає учення.

Тоді цар сказав, що треба послати до Тибету воїнів-скороходів і поширити там наклепи, щоб не дати вченню розповсюдитися. Для цього спорядили двох воїнів, вправних скороходів (це як у нас спецпризначенці), які вдали із себе жебрущих монахів (бгікшу) з Індії. Вони почали поширювати чутки, мовляв, цей тибетський монах приніс з Індії не Дгарму, а безліч шкідливих мантр і чорну магію, бажаючи таким чином згубити і царя, і Тибет, тому його потрібно вбити.

Наклепи та захист Вайрочани

Вони посіяли розбрат серед радників, які почали говорити, що він хоче згубити Тибет і що його самого потрібно втопити. Цар Трисонг Децен почав захищати Вайрочану, він казав, що це підступи індійців, які ревно оберігають учення. Але радники, маючи на нього великий вплив, не хотіли його слухати.

Тоді цар удав, ніби хоче покарати Вайрочану. Він наказав узяти жебрака з дикого племені та вдягнути на нього шапку й одяг Вайрочани. Цар сказав: «Це Вайрочана, і я його караю». Цього жебрака посадили в мідний казан, щільно закрили кришкою і кинули в річку, щоб він поплив униз за течією.

До речі, цей жебрак усе-таки виплив у якомусь місці. Начальник застави тієї місцевості побачив людину в казані й дуже здивувався. Він урятував цього жебрака і навіть дав йому дім, дружину та золото. Хоча його начебто покарали, але його заслуга проявилася так: він постраждав за Дгарму, а ці страждання обернулися для нього тим, що він не лише залишився живим, а й навіть поліпшив свою долю.

Наприклад, коли ми почали замовляти статуї у скульптора, я сказав Ананда Лілі, що це величезна заслуга і що його доля незабаром зміниться. І коли він закінчив третю статую, президент Росії вручив йому орден і посвідчення заслуженого скульптора Росії. Тому що немислимо, щоб ти ліпив Даттатрею, Рамалінгу, Шанкару, але твоя доля після цього не змінилася. Тобто це прямий прояв заслуг. Тому всі ті, хто хоче досягти успіху в мирському житті, повинні, наскільки це для них можливо, накопичувати заслуги: ліпити статуї, перекладати тексти, малювати зображення святих, створювати священні символи, будувати храми. Я іноді навіть дивуюся відсутності підприємливості у мирян, тому що навіть у мирському сенсі вони втрачають свою щасливу долю.

Таємна передача вчення

Отже, цього жебрака врятували, і його доля покращилася, а Вайрочана залишився у верхніх кімнатах палацу. Цар попросив його все-таки передати йому вчення. Вайрочана вдень сидів усередині порожнистої колони, а вночі передавав учення цареві. Опівночі цар власноруч носив Вайрочані їжу й отримував від нього настанови.

Коли Вайрочана закінчив давати вчення, що називалося «Вісімнадцять чудес розуму», царський слуга й одна жінка з прислуги помітили, що відбувається. Вони розбовкали, що насправді цар не покарав Вайрочану, а сховав його в колоні й таємно ночами отримує від нього вчення.

Коли царські радники дізналися про це, вони зібралися й почали говорити: «Ти припускаєшся великої помилки, ти витрачаєш золото з нашої скарбниці, покриваючи ним глиняних ідолів і кажучи нам, що будуєш Дхарму. Ти обдурив нас, кинувши дикуна з племені замість Вайрочани в чан, а сам переховуєш у палаці чорного мага, який хоче згубити Тибет». Вони почали виламувати двері, кричачи, щоб він відчинив їх, і погрожуючи йому повстанням. Цар там не мав великої влади, тому що це було щось на кшталт конституційної монархії. Радники казали цареві, що якщо Вайрочану не покарають, то він таким чином порушить закон царства.

Вигнання Вайрочани

Трисонг Децен засмутився і запитав у Вайрочани, що йому робити. Тоді Вайрочана сказав: «Я маю кармічний зв'язок з одним місцем у Тибеті, тому ти повинен заслати мене туди. Ти повинен удати, ніби заслав мене туди. В Індії є вчитель Вімаламітра, який дає простіші вчення. Запроси його, а потім збери всіх учених, щоб вони підтвердили й сказали, що це істинне вчення. Потім ми з тобою зустрінемося». Цар нічого не міг зробити, оскільки радники крутили ним, як хотіли, і Вайрочану вигнали.

Коли Вайрочана прийшов до центрального Тибету, птахи зібралися в повітрі над ним і облетіли навколо. Жителі впізнали його й сказали: «Це з'явився ошуканець із Тибету». Вони кинули його в яму з жабами й вошами, але він залишився неушкодженим. Тоді його випустили й почали вважати святим. Після цього Вайрочана почав проповідувати в цій місцевості.

Запрошення Вімаламітри

Тим часом цар Трисонг Децен вирішив будь-що поширити Дхарму й запросити іншого святого, який міг би поширити вчення в Тибеті. Але він вирішив запросити ченця, який навчав би нижчого вчення. Для цього він запросив великого вчителя Вімаламітру, який був найобізнанішим із п'ятисот індійських учених-пандитів.

Він знову наказав кільком перекладачам вирушити до Індії, до індійського царя, передати йому золото й попросити його надіслати вченого, який міг би передавати вчення. Цар скликав велике зібрання, і всі вчені на зібранні одностайно подивилися на Вімаламітру, сказавши, що це найвідоміший святий, який знає вчення.

Вімаламітра тоді подумав: «Можливо, цар Тибету й вірить у Дхарму, але його радники обмовляють Дхарму й погано до неї ставляться. Вони вже прогнали Вайрочану, тож який сенс мені туди йти, адже мене вони теж зашлють. Навряд чи я зможу приборкати міністрів, нерозумних тибетців». Він не хотів іти, але потім подумав: «Усе-таки я не повинен ослухатися наказу царя Індії, доведеться йти». Він відповів такими словами: «Бодхісаттва дадхім». Перекладачі переклали це так: «Якщо стрілу випущено з лука сильною чоловічою рукою, вона зможе влучити в ціль».

Прибуття Вімаламітри та випробування

Коли Вімаламітра прибув до Тибету, цар зустрів його з великою пошаною, однак Вімаламітра не вклонився царю й не виявив шани статуям божеств у храмі. Радники обурилися й сказали царю: «Ми запрошували багатьох учених, але ти, мабуть, не справжній святий. Чому ти не виявляєш шани?»

Вімаламітра запитав: «А ви знаєте, що означає виявляти шану?» Вони відповіли: «Не знаємо». Він сказав: «Я виявляю шану тим, що перебуваю в недвоїстості, у нероздільності з божеством. Тому символічні божества у вигляді статуй, зображень не можуть витримати моїх поклонів. Ось чому я не вклоняюся статуям святих, царю я також не вклоняюся». Тобто Вімаламітра сказав, що він перебуває в недвоїстості, і його перебування настільки сильне, що якщо вклонятися статуї або царю, це буде нерівноцінне поклоніння. Це щось на кшталт того, коли Вірупа казав: «Старший брат не повинен вклонятися молодшому». Тобто це означає таке: «Божество в моєму тілі величніше, ніж зовнішнє божество або цар. Я здійснюю вшанування, перебуваючи в недвоїстій присутності».

Цар подумав: «Не можу зрозуміти, хто він: пройдисвіт чи справжній святий». Вімаламітра запитав: «То ти все-таки незадоволений моєю відповіддю?» Після цього він одягнув ритуальне вбрання й шанобливо схилився перед статуєю, яку споглядав цар, зі словами: «Я, Вімаламітра, божество мудрості у відносному стані, поклоняюся Вайрочані, тілу вищого божества». І статуя після цих слів розкололася від маківки до трону.

Цар засмутився ще більше, думаючи, що це точно пройдисвіт, він був незадоволений. Тоді Вімаламітра знову шанобливо вклонився статуї й сказав: «Я, Вімаламітра, вище божество мудрості, даю посвяту божеству мудрості у статуї, Вайрочані». Він поклав руки на голову статуї, після чого вона стала цілою, ще величнішою й почала сяяти. Тоді цар набув відданості Вімаламітрі.

Прояв сиддх і початок учення

Вімаламітра почав давати царю посвяту. Цар зробив йому підношення золотом та іншим, і Вімаламітра похвалив його за підношення. Цар подумав: «Мабуть, хоч він і великий святий, але жадібний, якщо так вихваляє підношення». Вімаламітра прочитав його думки, взяв трохи піску й насипав йому в рукави, сказавши: «Потримай». Але цар не зміг його втримати, і з рукавів висипався золотий пісок. Вімаламітра сказав: «Мені не потрібне твоє золото, для мене все видиме — золото. Я приймаю твої підношення лише для того, щоб ти міг накопичити заслугу, тому твої думки неправильні». Цар знову розкаявся.

Тобто цар постійно чинив апарадхи в душі: то слухав дурних радників, то погано думав про Падмасамбхаву, про Вімаламітру, то відсилав Вайрочану у вигнання. Але завдяки своїй мудрості він постійно каявся, тобто він порушував і очищував самаї. Завдяки очищенню він усе-таки навчився справжньої духовної практики.

Зустріч двох традицій

Вімаламітру посадили у велике крісло, і він почав проповідувати Дхарму. Вайрочана, який у цей час був у вигнанні, почув, що прийшов учений святий Вімаламітра й проповідує нижчу Дхарму, ніж він, і подумав: «Коли я проповідував вищу Дхарму, мене відправили у вигнання, а тепер прийшов інший монах, який проповідує початкову Дхарму, то його посадили на золотий трон».

Тоді він послав свого учня до царя. Учень одягнув плащ, полотняну корону мага, узяв у руки дерев'яний меч і сувої. Він проник до покоїв царя, де проповідував Вімаламітра, роздягнувся догола, осідлав дерев'яний меч, немов коня, і в'їхав до зали, де читалася лекція. Він шмагав себе батогом по сідницях, вигукуючи: «Какапарі, какапарі».

Вімаламітра побачив його, усміхнувся й відповів: «Дадхім, дадхім». Цар запитав: «Що означає ця вистава?» Вімаламітра відповів: «Це посланець від Вайрочани, який обурився через те, що ти слухаєш нижчу Дхарму. Він послав свого учня, який у такий спосіб сказав, що просвітлення не досягти за допомогою незрілих учень шраваків, що велику відстань не подолати воронячим кроком. Без вищих учень про плід миттєвого просвітлення немає сенсу загрузати у вченнях лише про закони причин і наслідків».

Тоді цар запитав: «А що ти йому відповів?» Він сказав: «Я відповів, що всі вчення чисті й позбавлені двоїстості, якщо ти сприймаєш їх у правильному стані. Тому навіть те, що проповідую я, також є вищими вченнями, лише я викладаю їх словами нижчих учень».

Об’єднання вчень і торжество Дгарми

Цар захотів дізнатися, що то за йогін так увійшов до зали. Коли цього йогіна знайшли, він сидів у таверні й пив чанг. Найімовірніше, він уже був доволі реалізованим авадгутою-магасиддгом. Чомусь багатьох магасиддгів люблять зображати так, ніби сидіти десь і пити чанг — це їхнє улюблене дозвілля.

Після того як знайшли цього йогіна, його також запросили, щоб він давав учення. Йому піднесли золоту мандалу й посадили на трон із коштовностей. Тоді цар і його учні вранці отримували вчення від Вімаламітри, а ввечері — від учня Вайрочани. Так вони отримали всі основні переклади вчень про недвоїстість.

І коли тибетські радники побачили, що вчення цих двох учителів однакові, вони покаялися в тому, що заслали Вайрочану. Вони відправили до Вайрочани трьох посланців із золотим глечиком у подарунок, щоб примиритися з ним і запросити його навчати їх.

Таким чином Дгарма недвоїстості прийшла до Тибету й поширилася.