Спрямування енергій і шлях недіяння до божественної милості

Для того щоб учення засвоїлося, ми співаємо Ом на початку й наприкінці: на початку — щоб воно було сприйняте, а наприкінці — щоб воно було закарбоване. Ом — це також спосіб увійти у стан усвідомленості, відсікти неспокійний розум, прочинити простір за межами розуму. Якщо у вас є якесь напруження в розумі, ви просто співаєте Ом, розслабляєтеся у вібрації Ом і залишаєтеся деякий час у присутності поза розумом, не оцінюючи реальність, а усвідомлюючи, тобто це спосіб занурюватися у природний стан, спираючись на вібрацію Ом.

Ом — це вібрація самого Абсолюту. Співати Ом — означає налаштовувати свою свідомість в унісон із божественною реальністю, із Сатья-локою. Ми почнемо з «Пісень Пробудженого», а потім продовжимо коментарем до «Трипура Рахасьї».

«Куди і що слід спрямовувати йогіну?

Свою відданість слід спрямовувати на три скарби, зустріч із якими — рідкісна удача для істоти, схопленої марою (невіданням).

Свою віру слід спрямовувати на святих сиддхів і вчителя, який володіє реалізацією та подібний до магічного діаманта, що очищує інші діаманти від домішок.

Свою любов слід спрямовувати на грішників, які терплять жахливі муки в пеклах, таких як ліс Шалмалі та інших, а також у світах претів і тварин.

Своє відразливе ставлення слід спрямувати на сансару, звичку перебувати в невіданні, несвідомості, відволіканнях і затьмареності нечистого бачення.

Гнів слід спрямувати на свою лінь, егоїзм, гординю, сумніви, безвір’я і тупість.

Свою прану хтивості слід спрямувати в центральний канал сушумну, уміло поводитися з вітрами.

Свою завзятість слід спрямувати на служіння силам просвітлення та на інтенсивну практику в усамітненні.

Свою волю слід спрямувати на досягнення плодів учення, реалізацію ознак пробудження, таких як шістнадцять стадій місяця, три ознаки, п’ять просторів, вісім дх’ян та інші.

Свій розум слід спрямувати на безперервне споглядання корінної основи, простору природної усвідомленості.

Свою ясність слід спрямувати на здобуття реалізації мудрості (джняни), що дозволяє зрозуміти: «я не є цим тілом», «мій розум подібний до простору».

Свою іронію та скептицизм потрібно спрямувати на ілюзорні мрії про мирське щастя в цьому світі снів.

Свій захват і радість слід спрямувати на дерево Притулку та дорогоцінну Дхарму.

Своє благоговіння слід спрямувати на лінію передачі та Майстра.

Свою повагу слід спрямувати на старших монахів і досвідчених братів та сестер по Дхармі.

Свою дружелюбність і відчуття спорідненої близькості слід спрямувати на сангху (святу спільноту самайних братів і сестер).

Свої дари слід спрямувати на здійснення підношень святим і божествам.

Свої сили слід спрямувати на переклади, друк і поширення священних текстів, створення зображень великих святих і богів, будівництво місць для ритритів і життя йогінів, які шукають безсмертя.

Свою мудрість слід спрямувати на пояснення тонкощів учення Дхарми новачкам.

Свою гордість слід спрямувати на лінію передачі та свою школу, пишаючись ними й захоплюючись ними.

Свою педантичність слід спрямувати на дотримання прийнятих обітниць і зобов’язань у поведінці, а також на регулярну садхану.

Свою свободу й невимушеність слід спрямувати на бачення, ширяючи в недвоїстому баченні поза словами, як вільний птах.

Свою безстрашність слід спрямувати на здобуття єдиного «смаку», практикуючи в особливих місцях на стадії загартування.

Свою грайливість, спонтанність, легкість і гнучкість потрібно спрямувати на всі дії, що виконуються на стадії відпускання.

Своє смирення й слухняність слід спрямувати на шанування святих, сиддхів, ріші та божеств.

Свою широту душі й заступництво слід спрямовувати на тих, хто практикує Дхарму й потребує допомоги.

Свою внутрішню велич, геніальність, запредельність і таємничість слід спрямувати на споглядання божественної гордості, що веде йогінів до бездоганної реалізації.

О йогіне, усе, що б ти не переживав і не відчував, спрямовуй до кореня всесвіту — великого царя природної усвідомленості, сповненого величі, слави та могутності, до того, про кого з благоговінням говорять навіть великі боги».

«Пісні Пробудженого»

Настанови початківцю

«Якщо є взяті обітниці та самайні зобов’язання, їх треба дотримуватися ретельно й дбайливо.

Якщо в тебе є Гуру, його треба розглядати в чистому баченні.

Якщо є Дгарма, її треба цінувати як чарівний коштовний камінь.

Якщо є кундаліні, її потрібно пробуджувати.

Якщо є чакри, їх треба очищати.

Якщо є тема для медитації, її треба утримувати, не відволікаючись.

Якщо є поза для медитації, у ній слід залишатися якомога довше.

Якщо є вітри й канали, їх треба очищати.

Якщо в тілі є блаженство, треба поєднувати з ним споглядання.

Якщо в тебе є ум, треба досліджувати його природу, доки не зрозумієш.

Якщо є відчуття «я», треба зосереджуватися на ньому, доки воно не вкаже на те, що за ним.

Якщо є дорогоцінне людське народження, його треба використати для звільнення.

Якщо є білі та червоні сутності, їх треба об’єднувати в центральному каналі.

Якщо є санкальпа, її треба односпрямовано утримувати в умі, немов самому нею стаючи.

Якщо є думки, їх треба звільняти в безумовному перебуванні в природній присутності.

Якщо є природний стан, у ньому треба перебувати аж до повного пробудження й розчинення елементів тіла.

Якщо є клеші, їх треба упокорити, немов диких звірів або розбійників, і, посадивши на ланцюг, перетворити на прикрасу та гру енергії божеств.

Якщо є сангха, треба поважати її правила й розглядати її в чистому видінні.

Якщо є самайні брати й сестри по Дгармі, до них потрібно ставитися з любов’ю, турботою та повагою.

Якщо є інші люди, до них, без винятків, треба виявляти співчуття та чисте бачення.

Якщо є випробувальні завдання, їх треба проходити з честю та гідністю.

Якщо є ретрити, на них треба практикувати з ретельністю та дотримуючись мовчання.

Якщо є священні тексти, їх треба вивчати, перечитуючи знову й знову.

Якщо є егоїзм, його треба упокорити й відкинути, як непотрібну річ.

Якщо є таланти та здібності, їх треба виявляти лише на благо Дгарми.

Якщо є багатство, його потрібно використовувати на благо поширення та процвітання Дгарми.

Якщо є чернече вбрання, його слід носити з гідністю, честю та пошаною.

Якщо є старші монахи, до них треба ставитися шанобливо.

Якщо є можливість служити Дгармі, до цього треба приступати з радістю та вірою в Три Скарби.

Якщо є таємні методи йоги, їх треба ретельно вивчити в самайї та виконувати уважно й старанно.

Якщо є сім’я, дім і дружина, слід підтримувати з ними гармонійні стосунки, пробуджуючи в них віру в Дгарму, пошану до святих, щоб не було перешкод і перепон.

Якщо є статус монаха, слід поводитися належно, щоб пробуджувати віру мирян у Дгарму.

Якщо є думки, слід досліджувати їхню порожню основу — природний ум, і, розслабившись, не турбуватися про те, що було й буде.

Якщо є прани, їх треба вводити в серединний канал умілими методами.

Загалом, що б не було у твоєму житті — важливе чи не дуже, слід робити це так, як велить Дгарма, і тоді, безсумнівно, здобудеш свободу».

«Пісні Пробудженого»

Коментар до тексту «Трипура Рахасья»

Продовжуємо текст «Трипура Рахасьї» («Містерія за межами троїстості»), глава 21, «Про досягнення мудрості, її природу та скарб знань, що міститься у священних писаннях», у якій царевич бесідує з брахмаракшасом, відповідаючи на його запитання.

Принцип сантоші — задоволеність

Привид запитав:

— Хто цей Бог і що означає відданість йому? Хто такі мудреці?

Царевич відповів:

— Бог — Владика Космосу. Відданість — це непохитна любов до Нього. Мудрець — це той, хто перебуває у найвищому умиротворенні й сповнений любові до всіх.

Привид:

— Хто завжди перебуває у владі страху, хто — у владі страждання й убозтва, хто — у владі бідності?

Царевич:

— Страх утримує у своїх обіймах людину, яка володіє величезним багатством; страждання й убозтво — там, де велика родина; а бідність — це ненаситні бажання.

Привид:

— Хто безстрашний? Хто вільний від убозтва? Хто ніколи ні в чому не має потреби?

Бідність — це ненаситні бажання. Є принципи яма-ніяма, один із них — сантоша (задоволеність). Ми повинні зрозуміти, як застосовувати цей принцип у своєму житті, як бути задоволеними тим, що є, не просити зайвого, як змінити вектор своїх бажань на бажання звільнення, із бажання матеріального — на бажання звільнення. Бажання матеріального приводить до матеріального результату, разом із бажанням матеріального з’являється бажання перероджуватися в наступному житті, отримувати тіло й знову мати матеріальне втілення в матеріальному житті.

Усе це відбувається через шість трансформацій тіла: народження, ріст, розвиток, збереження, в’янення, смерть. Таким чином, бажання матеріального завжди пов’язане зі стражданням, тому що сам матеріальний світ, сансарний світ, за своєю основою дисгармонійний, адже сам по собі матеріальний світ — це свого роду пастка для душі, чорна діра, у яку її через необережність затягнуло. Він не призначений для насолод, він призначений для очищення карми, для розчарування в сансарі та пошуку духовного пробудження.

Але спочатку це здається не так, і спочатку людина вступає в життя, сповнене надій на матеріальне; вона закінчує школу, їй здається, що все життя біля її ніг, увесь світ біля її ніг, у неї величезні амбіції, величезні надії, і суспільство це заохочує. Але потім минає певний час, і вона розуміє, що весь світ зовсім не біля її ніг. Багато разів душа, зазнавши розчарування в сансарному житті, починає шукати інший вектор застосування своїх бажань, і цей інший вектор — Дгарма, шлях звільнення.

Сантоша означає, що ми повинні знайти внутрішню задоволеність і позбутися незадоволеності. Незадоволеність походить не від матеріального, а від невідання, і лише невідання може усунути незадоволеність, тому існує принцип — не проси зайвого, задовольняйся малим. Цей принцип допоможе спрямувати свою свідомість до пошуку Бога. Коли ми багато просимо у Всесвіту, треба очікувати, що Всесвіт також багато попросить у нас; коли ми хочемо, незадоволені, багато просимо у Всесвіту — це означає, що ми духовно бідні, усередині в нас нічого немає, нам потрібно щось ззовні.

Навпаки, коли ми нічого не просимо, ми дуже багаті. Адже ніхто не бачив, щоб акціонер «Газпрому» прийшов і попросив у вас щось; йому від вас нічого не потрібно. Навіть на матеріальному рівні ніхто не бачив, щоб божество прийшло й сказало: «Дай мені щось». Божество скаже: «Чого ти хочеш?» — якщо ви покличете його тапасом.

Одного разу один святий виконував тапасью так, що Шива й Парваті помітили це, а він водночас десь працював — зшивав взуття, шкіру, — і вони вирішили його благословити. Коли вони прийшли, то сказали: «Ти так старанно читав мантру, молився, став таким праведником, ми хочемо щось для тебе зробити, благословити тебе», — у нього була повна вайраґ’я, і він замислився, що не має жодних бажань. Шива й Парваті сказали: «Ми не можемо піти, не благословивши тебе», — явлення божества завжди супроводжується благословенням. Тоді він сказав: «Добре, зробіть так, щоб нитка сама просилювалася в голку, і я буду шити далі».

Коли один санньясин в Індії за часів завоювання Індії Александром просто лежав у пилюці, до нього прийшов цар Александр, поспілкувався з ним, захопився ним і сказав: «Що я можу зробити для тебе, чим я можу тебе обдарувати? Я все-таки не проста людина, я цар». Санньясин сказав: «Будь ласка, відійди, не затуляй сонце — це все, що ти можеш для мене зробити», — це сантоша (задоволеність).

Від незадоволеності до божественної радості

Причина людських страждань у тому, що людина не шукає цієї задоволеності всередині, не починає йогу із сантоші; вона незадоволена як у мирському житті, так і навіть у духовному житті проходить через незадоволеність — це хибний шлях.

Незадоволеність у мирському житті спонукає шукати дедалі більше багатства, дедалі більше влади, більше сили, більше слави, більше успіху, більше й більше — і цьому немає кінця, тому що джерело, причина цього неясні. Незадоволеність у духовному житті спонукає знову читати ті самі книги, інші книги; загалом, це хороша річ, ми маємо почати з незадоволеності сансарою, але не повинні залишатися вічно незадоволеними.

Щоб поїсти, потрібне здорове відчуття голоду, але коли ви їсте — тіло має насичуватися, і в міру духовної практики незадоволеність має змінюватися на відданість, любов і самовіддачу. Якщо протягом тривалого часу присутня незадоволеність духовним життям, ми застосовуємо один метод, інший, звертаємося до одного Гуру, до іншого, читаємо цей текст, інший текст, практикуємо цю медитацію, іншу медитацію, але так і не напилися з джерела. Але коли ви зустрічаєте Гуру, який задоволений, із вченням, здатним звільнити розум, така задоволеність зароджується у вас; це не лінь, не самозадоволення, не самозакоханість, не розслабленість — це відчуття того, що ви знайшли правильний напрямок.

Нехай ви не просвітлені, не звільнені, але ви зрозуміли правильний напрямок, і незадоволеність замінюється на віру, відданість і радість. Від сантоші ми йдемо далі, до ананди (радості), до поглиблення божественної присутності, від ананди — до маха-ананди. Святий мудрець — це не той, хто в жахливій незадоволеності плаче: «Коли ж я пізнаю Бога, коли ж Бог явиться мені, коли ж я досягну самадхі, коли ж кундаліні розв’яже три вузли та всі чакри, підніметься в сахасрару і дихання зупиниться».

Святий — це той, хто перебуває у найбільшій радості, у найбільшому блаженстві, у найбільшому екстазі щосекунди, хто п’є нектар Бога і щосекунди, завжди повністю задоволений, і в нього немає жодних незадоволених думок: «Коли ж мене визнають великим Майстром, коли мене визнають великим йогом, коли мене визнають авторитетним садху, коли мене визнають авторитетним монахом, коли мене визнають шанованим мирянином, коли мене оцінять по заслугах, коли мене помітять, коли я нарешті почну літати в тонкому тілі», — незадоволений розум ставить ці запитання.

Розум, який перебуває в ананді, позбавляється «коли»; він каже: «Зараз, більше немає “коли”, більше немає часу». Бгаґаван Шрі Раджніш одного разу давав даршан в Індії, і йому прийшла записка: «Я слухаю вас десять років, щодня по три години, але коли ж це станеться?». Він відповів: «Не коли, а як», — це не питання часу, це питання розуміння того, як прямо цієї секунди спрямувати розум, прибрати розум, увійти у стан поза розумом і спрямувати його до найвищого Джерела.

Але спочатку ми привчаємо себе до сантоші (задоволеності), так, щоб задовольнятися малим, не мати амбіцій розуму, приймати те, що є, і завжди спрямовувати свій розум до Бога. Незадоволеність означає, що ми не маємо медитативного сприйняття життя, тому що будь-яке медитативне сприйняття життя в будь-якому разі дає нам таку задоволеність. Але задоволеність — це не те, на чому треба зупинятися, це лише початок, коли ми просто стали нормальними, незадоволений — означає ненормальний.

Задоволеність — це просто нормальність, нормальний садху без амбіцій, без гордості, без претензій, без самозакоханості, доброзичливий, чистий, гармонійний, порожній — це найбільш нормальний, саттвічний, найзвичайніший стан, нічого складного. Але звідси ми можемо зробити великий стрибок у бік великої радості, великого блаженства, великої мудрості, тому що це — та точка, з якої все це можливе. Споглядання природного розуму, природний стан починається із задоволеності.

Ця задоволеність не має бути штучною, награною, коли ми на кшталт аутотренінгу: «Так, я задоволений, я задоволений, зі мною все гаразд», — а всередині ось так трясе. «Я задоволений, я задоволений», — це все ігри розуму, так ми не зробимо себе задоволеними. Справжня задоволеність приходить, коли ми знаходимо джерело за межами розуму й розуміємо, що в цьому джерелі все міститься, і воно так недалеко, воно поруч, із нього можна пити й пити. Те, що ми шукаємо, міститься в цьому джерелі, і це джерело божественне, нам треба просто розвернутися до нього, привчитися живитися його променями, його благословеннями.

До мене приходив християнський монах або священник, який вісімнадцять років усамітнювався, жив у дуплі, він сказав: «Мій розум так і не задоволений», — і ось двічі його намагалися розстріляти в гарячих точках, він там проповідував, екстремальна людина, яка жила в таких аскетичних умовах, такий справжній садху, але розум і досі не задоволений, тому що є бажання, є той, хто бажає, але немає розуміння того, хто бажає, джерела всього цього, а це джерело — Бог. Ми повинні виявити Бога й повністю почати покладатися на нього, ось звідси виростає така справжня задоволеність, шлях до отримання божественної милості (Ануграхи).

Навіть ступивши на духовний шлях, ми часто багато чого хочемо, а питання в тому, щоб хотіти не багато чого, а одного Бога, і сама така односпрямованість відсіче інші бажання, але це бажання не має бути егоїстичним.

Виявлення не-розуму і велике недіяння

Привид запитав:

– Хто безстрашний? Хто вільний від злиднів? Хто ніколи ні в чому не має потреби?

Царевич:

– Людина без прив’язаностей вільна від страху; людина з приборканим розумом вільна від страждання і злиднів; самореалізована людина ніколи ні в чому не має потреби.

Привид запитав:

– Хто той, хто вищий за розуміння людей, і хто видимий, хоча в нього немає тіла? Якою є діяльність бездіяльного?

Царевич:

– Вищий за розуміння людей — людина, звільнена за життя; вона видима, хоча не ототожнює себе з тілом; її діяльність є бездіяльною».

Задоволеність веде до розвороту розуму, свідомості в бік не-розуму, коли ми виявляємо не-розум, ми починаємо цінувати усвідомлення не-розуму як стопи Бога.

Вищий за розуміння людей — людина, звільнена за життя; вона видима, хоча не ототожнює себе з тілом; її діяльність є бездіяльною.

Коли ми виявляємо не-розум, дія і недіяння поступово зрівнюються. У житті кожного йогіна є такий момент, точка прийняття рішення, коли ми приймаємо рішення увійти у велике недіяння, коли одного разу зупиняємося й кажемо собі: «Стоп, мені нічого не треба робити, я вже все зробив. Усе, що я навіть робитиму, нехай або відбувається спонтанно, як гра, але це не я буду робити, нехай це відбувається через мене, нехай це проживається через мене, але я сам не буду брати участі в цьому. Нехай це відбувається мимоволі, як відбувається дихання, чхання, моргання, травлення».

У таких речах немає нас як діяча, немає навмисної дії — це відбувається само собою. Але ми приймаємо рішення: «Я сам не буду цього робити, сам я буду усвідомлювачем». Така точка прийняття рішення називається входженням у велике недіяння. Коли ми зупинилися, вдихнули й сказали: «Мені нічого не потрібно робити у зовнішньому сенсі». Такому входженню у велике недіяння обов’язково передує виявлення природи Ума. Входити в недіяння, не виявивши природи Ума, не побачивши Бога, у певному сенсі марно: ми просто ляжемо на диван і ліниво заснемо.

Прийняття рішення про велике недіяння обов’язково супроводжується виявленням природи Ума, перебуванням поза умом, перебуванням у стані споглядальної присутності. Сила цієї присутності така, що вона важливіша за будь-які дії, і будь-які дії на її тлі виглядають безглуздими, навіть абсурдними, якщо й надалі здійснювати їх з его, із прив’язаностей. Вони можуть відбуватися, так, природно, вони можуть відбуватися через тіло або ум, але ми більше не можемо діяти, як раніше, зі стану неусвідомленості, тому що стан усвідомленості не передбачає наявності діючого его, діяча, пристрасного прагнення до отримання плодів, результатів. У стані усвідомленості відсутні карта (діяч) і картритва-буддхі (свідомість того, хто діє) — це стан поза умом.

Перебування в Бозі

Це не наш стан, це, скажімо так, Бог, який переживається через нас. У Бозі немає діяча, немає того, хто діє, Богу не потрібно нічого робити, Бога не потрібно очищати мантрами, візуалізацією чи ритуалами. Бог існує сам по собі, ми не можемо нічого йому зробити, не можемо його вдосконалити, якось відполірувати. Бог існує поза нашими зусиллями, ми не можемо покращити його медитацією, пранаямами, концентрацією і навіть мільйонолітнім самадхі.

Бог існує поза нашим знанням про нього, поза нашим знанням адвайти, вішішта-адвайти чи двайти, поза тлумаченням священних писань. Ми взагалі не можемо нічого робити, коли перебуваємо в Бозі. Бог — це не становлення, не дія, не плоди, не результати, не мотивація — це чисте буття за межами всього, у якому, якщо можна описати його словами, є сат-чит-ананда, сатьям, шивам, сундарам (істина, краса, блаженство).

Коли ми відмовляємося від дії, приймаємо рішення перебувати у великому недіянні, ми збігаємося зі станом Бога, вловлюємо це, розуміємо, що нам просто потрібно залишатися в ньому. Це як ми піднялися на Кайлас, найвищий перевал заввишки п’ять тисяч вісімсот метрів — куди нам іще йти? Ми не можемо піти кудись іще, не можемо підстрибнути, ми перебуваємо в найвищій точці. Нідідх’ясана полягає в тому, щоб вростати в цей стан, поглиблюватися й перебувати в ньому без відчуття діяча, егоїстичної мотивації та бажання.

Перехід до божественного шляху

Це не означає, що це якась вершина, межа, що ми досягли всього — зовсім ні. Це означає, що вектор нашого духовного життя розгортається в бік божественного шляху (див’я-марга), що манушья-марга (людський шлях), заснований на его, на діячеві, завершився, що наш такий неправильний, затуманений духовний шлях завершився — можна привітати себе. Починається див’я-марга (правильний духовний шлях) — велика радість, велика свобода, велика спонтанність, велике блаженство, велика мудрість, усе починає розкриватися з цієї точки недіяння.

Ми нарешті стали нормальними садху, побачили стопи Бога, почали триматися за них, почали йти нормальним духовним шляхом усіх святих, тобто ми наче потрапили до товариства святих. Можливо, ми перебуваємо в самому низу цього товариства, але все-таки ми вже в ньому. Ми не ходимо по колу, нехай і перебуваємо на самому низу, але ми в цьому товаристві, ми побачили стопи Бога.

Див’я-марга на духовному шляху означає, що ми йдемо шляхом недіяння, шляхом самовіддачі, звільнення, божественної присутності, віри, відданості, і діяч у нас зник, незадоволеність зникла, і з кожним днем ми все більше й більше вростаємо в радість, ананду та пізнання Божественного.

Божественна милість

Це той момент, коли божественна милість (Ануґраха) починає виливатися, раніше вона не може вилитися. Точніше, вона виливається завжди, для неї немає вчора, завтра, раніше чи пізніше — це наче вічний небесний потік, але ми можемо бути або відкритими, або закритими.

Ми не можемо бути відкритими до божественної милості (Ануґрахи) раніше, ніж увійдемо в споглядальне недіяння, ніж приймемо це рішення й припинимо відчуття діяння, діяча, відчуття его, тому той, хто увійшов у недіяння, бачить стопи Бога, він завжди купається в божественній милості. Який тут вибір для садху? Або він купається в божественній милості й танцює в екстазі, або ні.

Коли людина іноді приходить до мене й щось каже:

– Така проблема, ось із цим ось таке.

Я кажу:

– Ні, це не проблема, у тебе одна проблема.

Він каже:

– Багато проблем.

Я кажу:

– Небагато проблем, є лише одна.

– Яка?

– Ти не танцюєш в екстазі від божественної милості, усе, інших проблем немає.

Так звана проблема – це не проблема. Немає божественної милості – ось і всі проблеми. Божественна милість може прийти до нас, але якщо ми перебуваємо в достатньо порожньому, достатньо чистому, відкритому стані, якщо ми прибрали его, якщо ми готові до здачі, самовіддачі (прапатті), якщо прапапатті-йога здатна здійснитися. Якщо ми настільки довіряємо Богові, Божественному, що можемо перекласти всі проблеми й турботи на божественну милість.

Іноді, коли виникають якісь, здавалося б, нерозв’язні проблеми, я кажу так: «Брахма створив цей Всесвіт, нехай він і вирішує, це ж його Всесвіт, не мій. Він же дуже мудрий, розумний, він розбереться з цим, моя турбота – пам’ятати про нього». Принцип споглядального недіяння означає, що ми розуміємо свою справжню турботу, наша справжня турбота – пам’ятати про Бога й бути в Бозі. Із цього пам’ятання все відбувається добре, події трапляються, розум працює, дії здійснюються без діяча, усе відбувається.

Звільнення

Привид запитав:

– Що реальне? Що нереальне? Що недоцільне? Відповідай на ці запитання, і ти звільниш свого брата.

Царевич:

– Суб’єкт, або реальність, тобто вища Сутність – те, що реальне; об’єкт, тобто не-сутність – те, що нереальне; мирські справи недоцільні. Тепер я відповів на твої запитання. Будь ласка, негайно звільни мого брата.

Коли царевич промовив це, привид із задоволенням випустив Рукманґаду, а сам перетворився на брагмана. Побачивши постать брагмана, сповненого рішучості й тапасу, два царевичі запитали його, хто він такий.

– Колись я був брагманом із Маґадги. Моє ім’я – Васуман. Моя вченість принесла мені славу, і я був відомий як непереможний полеміст. Я пишався собою й шукав зустрічі з тими вченими пандитами, які перебували під царською опікою. Серед них був один великий святий, досконалий у мудрості й повністю занурений у вищу Сутність. Він був відомий під ім’ям Аштака. Я вирушив до нього через любов до дебатів; хоча я був лише простим логіком, я наводив аргументи, що суперечили його твердженням про самореалізацію, просто тиснучи на нього силою своєї полеміки. Він підкріплював свої аргументи численними цитатами зі священних писань, але оскільки я хотів за будь-яку ціну здобути лаври переможця, я продовжував спростовувати його твердження. Зрозумівши, що я невиправний, він припинив говорити.

Однак один із його учнів, нащадок Каш’япи, був розгніваний моєю зухвалістю й прокляв мене перед царем, сказавши: «Ти, паршива вівця серед брагманів! Як ти смієш спростовувати твердження мого вчителя, навіть не спробувавши спочатку зрозуміти їх? Нехай же ти перетворишся на привида-вампіра й залишатимешся ним довгі часи!» – я затремтів від страху перед прокляттям і став шукати притулку біля стоп мудреця Аштаки.

Завжди занурений у вищу Сутність, він змилосердився наді мною, хоча щойно я був його противником у суперечці; і він змінив прокляття свого учня, виголосивши його завершальну частину так: «Нехай же ти повернеш свою колишню форму, щойно мудра людина дасть належні відповіді на всі запитання, які були поставлені тут тобою і на які я відповів, але ти відкинув мої відповіді своєю полемікою».

– О царевичу! Тепер ти звільнив мене від цього прокляття, і тому я вважаю тебе найкращим серед людей, який знає все, що стосується цього життя й наступного.

Царевичі прийшли в подив від цієї історії його життя. Брахман поставив Хеманґаді ще кілька запитань, і після цього він здобув ще більше просвітлення. Потім, попрощавшись із брахманом, царевичі повернулися до свого міста.

– Тепер Я розповів тобі все, о Бгарґаво!

Так закінчується двадцять перша глава про епізод із привидом-вампіром у «Трипура Рахасьї».