Коментар до тексту «Бесіда Пападжі та Чокі Німа Рінпоче»
Це запис бесіди Пападжі з Чокі Німа Рінпоче, зроблений у 1993 році.
Рінпоче: У всіх нас спільна мета. Ми рухаємося в одному напрямку. Це напрямок, на який орієнтовані всі.
Пападжі: Я так не думаю (сміється).
Рінпоче: Чому, чому ви не згодні?
Пападжі: Тому що напрямків не існує. Немає напрямків. Будь-який напрямок веде в минуле.
Це дуже рідкісний діалог, коли спілкуються представники індуїзму та буддизму. І Рінпоче тут уособлює відносну мудрість, або метод, а Пападжі — це бездоганний самоосвобожувальний недвоїстий погляд. І в них розгортається така гра. Рінпоче говорить, що те, що ми практикуємо, походить з одного напрямку, на це орієнтовані всі релігії. Але Пападжі говорить, що це не так, бо в абсолютному сенсі навіть говорити про напрямки — це ілюзія.
Говорити про напрямки має сенс у відносному вимірі, де є схід і захід, північ і південь, зеніт і надир, минуле і майбутнє, а також той, хто йде в певному напрямку. Коли ж ми торкаємося сутнісного простору серця, питання про напрямки відпадає. Щоб мати ідею про напрямки, потрібно прийняти точку зору суб’єкта. Ми говоримо, що абсолютний ум перебуває поза фіксаціями, поза точками зору.
Рінпоче: Але ненаправленість — правильний напрямок.
Пападжі: Направленість — це...
Рінпоче: Правильний напрямок (сміються).
Пападжі: Я усунув усі напрямки. Напрямки передбачають, що є вихідна точка, є мета і є шлях, яким рухаються в якомусь напрямку: на північ, південь, захід чи схід. Це все ментальні концепції. Я відкинув концепції. Концепції — це минуле, а минуле пов’язане з умом. Відстань і напрямки перебувають в умі, тому я не даю уму жодного напрямку. Якщо надати йому якусь спрямованість, це затягне в цикл, що триває тридцять п’ять мільйонів років. Усі твердження походять з ума. Вони складаються з ума. Навіть фраза «я вільний від ума» — це ум.
Чому вони сміються? Здавалося б, у них спочатку виникли розбіжності. Нібито вони сперечаються. Але насправді жодних розбіжностей у них немає. І ця суперечка — це лише прояснення спільних позицій. Наприклад, якби Пападжі спілкувався з якимось представником православної церкви чи католицизму, то напевно між ними розгорілася б дуже гаряча суперечка, оскільки той, хто тримається за концепції та ідеї, не може визнати безсутнісність, самоосвобожденість концепцій.
Але коли обидва майстри утвердилися в природі Ума, вони розуміють, що концепції не мають жодного значення, оскільки виражають відносну істину, а відносна істина завжди підпорядкована абсолютній істині. Пападжі говорить, що він відкинув концепції, оскільки концепції пов’язані з минулим, а минуле пов’язане з умом. Відстань і напрямок перебувають у відносному умі.
Коли ми говоримо про абсолютний ум, немає жодних напрямків. Пападжі говорить, що якщо увійти в ілюзію подвійності й надати їй якісь напрямки, то це знову затягнеться на тридцять п’ять мільйонів років. І тут Рінпоче погоджується й додає: «Тридцять шість мільйонів». Тобто їхня суперечка — це своєрідне шоу для інших. Жодної суперечки насправді немає, оскільки вони займають одну точку зору, їхня реалізація рівностна.
Тому й кажуть, що якщо ви занурите палець в одній точці океану, то він буде солоним, якщо ви занурите його в іншій точці, він також буде солоним. Їхня реалізація однакова, але вони просто приймають певні точки зору й як практикою гри насолоджуються ними.
Рінпоче погоджується, що якщо приймеш якусь ілюзію, то це знову перетвориться на величезний цикл сансари. І не важливо, скільки він триватиме: тридцять п’ять чи тридцять шість мільйонів років.
Атман
Пападжі: Усі твердження походять з ума. Вони складаються з ума. Навіть фраза «я вільний від ума» — це ум.
Рінпоче: Так, що б людина не стверджувала, це походить з ума. Стверджувати щось — природа Ума.
Тут слід зрозуміти, про які уми йдеться. Ми чітко повинні в цьому розібратися.
Є понятійний ум (манас), а є Всевишній Ум, Атман. Тибетською їх ще називають семс і семніт. Понятійний ум — це те, чим ми оперуємо, це концепції. Природа Ума — це безкінечна свідомість, це те, звідки походить усе. Насправді не існує одного ума й іншого, оскільки це однорідна субстанція, але в подвійності відносного бачення такі точки зору все ж приймаються.
З погляду йоги понятійний ум — це все, що становить его, тому, узагальнюючи, кажуть: «Усе це — его». Его й ум — це одне й те саме. Якщо докладніше розглянути це питання, то відносним малим умом можна назвати:
- ахамкару (хибне відчуття «я»)
- манас (ум, який приймає і відкидає)
- читту (сховище розумових вражень про минуле, пам’ять)
- буддгі (тонка інтуїція, творчий розум)
Цей малий ум утворює ідею самобуття, тобто в нього є ідея своєї безперервності, ідея «Я» як окремої істоти. Він подібний до бульбашки на поверхні океану або хвилі. Переважно він базується на загальній пам’яті, на минулих враженнях. Понятійний ум зазвичай приймає і відкидає, оцінює те чи це, орієнтуючись на минулі враження. Для понятійного ума, поверхневого манаса, добрим є те, що відповідає його старим, раніше засвоєним фіксованим ідеям, а те, що не відповідає, для нього погане. Усе це разом становить его — ахамкару, ілюзорне відчуття «я».
Коли свідомість людини загрузла в понятійному умі, орієнтується на раніше ввібрані ідеї, вона не відчуває велике світло Атмана, яке стоїть за всім цим, тому що жорстко приліплюється до цих концепцій і логічних схем. Для того щоб увійти в недвоїстий ум, ми маємо подолати концепції. Тобто намацати тоншу свідомість, яка ними не пов’язана, зрозуміти, звідки походять усі концепції.
Рінпоче: Нічого не стверджувати — це теж ум.
Пападжі: Так. Поняття «я поневолений» сформоване умом, ідея «я вільний» також є породженням ума.
Рінпоче: Звичайно.
Пападжі: «Я поневолений» — те саме, що «я вільний», тому що рабство і свобода взаємопов’язані. У них спільне коріння. Це коріння звідкись росте. Але звідки? Треба подивитися на коріння, на його Джерело — на Джерело концепцій ума, свободи й рабства. Потрібно узріти корінь. Якщо ми побачимо, звідки він походить, якщо ми дійдемо до кореня, то не буде ні рабства, ні свободи.
Ідея «я звільнений», ідея «я зв’язаний» походять із більш глобальної ідеї — ідеї самобуття «я», тобто ідеї відчуття «я» як такого. В основі будь-яких ідей лежить головна ідея, заснована на невіданні, тобто ідея, що «я» — це «я». Це ідея Ахам Врітті. Усі інші ідеї є модифікацією або розгалуженням цієї першої ідеї. Якби ми не попалися на цій ілюзорній ідеї, нам не потрібно було б уже возитися з більш розгалуженими ідеями. Можна сказати, що перше невідання виникає в момент ототожнення з ахам-врітті.
В Ошо є розповідь про те, як натовп демонстрантів-комуністів розганяла поліція. Один чоловік стояв осторонь і спостерігав за цим. До нього теж підійшов поліцейський, грубо штовхнув його й сказав, щоб він забирався звідси. Чоловік сказав: «Але ж ви розганяєте комуністів, а я — антикомуніст». Поліцейський подивився на нього і сказав: «Мені байдуже, який ти комуніст. Забирайся звідси».
Це щось на кшталт цього. Незалежно від того, чи є у вас ідея зв’язаності, чи ідея звільненості, ця ідея все одно походить із того, що є ви як суб’єкт, як особистість, якій усі ці ідеї потрібні. Сансара і нірвана — це теж ідеї, які сприймає певний суб’єкт. Щойно ми дістаємося до суб’єкта, усі інші ідеї починають тьмяніти в цій ідеї суб’єкта. Коли ж ми виявляємо неіснування суб’єкта, то автоматично звільняються й інші ідеї, такі як сансара, нірвана, життя, смерть, страждання, насолоди тощо.
Пападжі: Тому я кажу: ви вже вільні, вже вільні.
Рінпоче: Тибетською ми називаємо це неукоріненістю і безґрунтовністю.
Пападжі: Будь-яка мова є ґрунтом. Але те, що за межами мови, те, про що я говорю, мові недоступне.
Ви вже вільні. Зрозуміло, наївно було б думати, що наш зв’язаний ум уже вільний. Він має обмеження у відносному сенсі. І якщо ви просто скажете самому собі «я вільний», то легше вам від цього не стане. Проте в абсолютному сенсі навіть цей відносний ум, який думає, що він зв’язаний, усе-таки є вираженням абсолютного ума. І коли говорить Пападжі, то йдеться про абсолютний ум.
Він говорить, що ваш абсолютний ум уже вільний, що вам потрібно лише визнати факт своєї звільненості, звернути на нього увагу, пильно подивитися на нього й повністю переоцінити свою позицію щодо «я». Потрібно перестати вважати себе зв’язаним, перестати вважати себе окремою особистістю, окремою кармічною істотою і визнати факт своєї звільненості, просто перенісши фокус сприйняття в стан того, що вже вільне. Коли ми визнаємо таким чином, то всі відносні зв’язаності в одну мить розв’язуються.
Навіть якщо ми чуємо це, повірити в це нелегко. Наприклад, якщо селянинові кажуть, що він насправді — нащадок шляхетного роду, то селянинові важко в це повірити, оскільки надто вже в нього в’їлися звички нижчих станів. І він у сумнівах думає: «Чи справді я є нащадком шляхетного роду?» Але, припустімо, у нього є старший брат, який добре знає їхній справжній родовід, і він знову й знову переконує цього селянина: «Ти маєш повірити у свою шляхетну природу». Але селянин чухає голову й думає: «Яким же чином це зробити?» Тобто він і вірить, і не вірить. Можливо, він і мріє їздити як пан, але надто вже треба змінити свій погляд на все, тому він навіть не знає, з якого боку до цього підступитися. Проте його брат, шляхетний принц, увесь час нагадує йому про його чисту шляхетну природу, каже, що в них один батько, а якщо вони є братами, то й селянин також має право на майно, владу та інше. З часом селянин усуває свої ілюзії й вступає в повноту володіння.
Позамежність слів і концепцій
Рінпонче: Без слів важко щось сказати, але я згоден. Слова — просто ярлики, щось поверхове.
Пападжі: Тому, якщо користуватися словами, усі будуть за них триматися.
Рінпонче: Це так.
Пападжі: А якщо всі тримаються за слова, то краще ними не користуватися.
Рінпонче: Саме тому майстри минулого користувалися не словами, а лише жестами, наприклад указували пальцем на небо. Немає таких слів, якими можна було б указати на абсолютну істину.
Пападжі: Так, слово подібне до пальця, що вказує на місяць. Люди хапаються за палець і не бачать місяця.
Рінпонче: Так, це правда. Палець покликаний лише допомогти перевести погляд на місяць, але ж і місяць не місяць.
Пападжі: Відмовимося від обох, тому що і те, і інше — слова. Місяць — слово, палець — теж слово. Але звідки з’явилися ці слова? Будь-які слова? Звідки походять усі слова?
Рінпонче: Слово створюється думкою.
Пападжі: Так. Думка й ум — одне й те саме.
Через те, що святі користуються словами, постійно виникає безліч суперечностей, тому що люди звикають чіплятися за слова, хоча насправді суперечностей не існує. Це подібно до того, як один поет подивився на захід сонця і сказав, що він багряний, а другий із ним не погодився і сказав, що захід пурпуровий, а їхні шанувальники потім почали сперечатися, яким же насправді був захід. Але це питання естетичного бачення або художнього погляду на захід сонця, це не є питанням його сутності.
Коли людина вийшла за межі концепцій, вона це чітко розуміє. Якщо ж вона не вийшла за межі концепцій, вони мають магічну владу над нею. Вона надає їм самостійного значення, вони стають переконаннями, відбитками в її свідомості. Іноді люди навіть готові боротися за концепції.
Рінпонче: Думка являє собою функцію ума.
Пападжі: Добре. У такому разі думка буде функцією лише за наявності «я». Думка, ум, «я», простір, минуле — це все одне й те саме. Коли з’являється «я», з’являється все: з’являються слова, з’являється сансара, з’являється поневолення, з’являється свобода. Головна причина всього цього — «я». Я поневолений, я хочу звільнитися, я шукаю, у кого навчитися звільнення, і нарешті, я вільний. У кожному з тверджень «я» й надалі присутнє.
Спочатку здається, що ми вчимося різних методів: теорії, структури всесвіту, будови чакр, методів керування вітром та інших речей. Але зрештою процес навчання виявляється не як процес внесення чогось нового, а процес усунення зайвого. Ми вчимося не тому, як привнести щось нове в себе, а як прибрати все зайве, тобто це негативний процес. Фактично ми навчаємося того, як прибрати своє ілюзорне «я».
У нашому монастирі прийнята більш академічна схема навчання. У традиції індивідуального навчання махасіддхів прийнята більш пряма система навчання, пов’язана з розсіченням вузла его. Але в підсумку вони ведуть до одного й того самого. Наприклад, навчання за методом Тілопи передбачає, що вчитель не читає лекцій, а просто дає такі завдання, під час виконання яких учневі доводиться змінити своє уявлення через конкретні ситуації. Тобто Тілопа не пояснює так: «Це манас, це буддгі, це ахамкара...», а він просто ставить у таку ситуацію, коли потрібно відсікти его, «я», коли знання виникає спонтанно. А наприкінці Тілопа ще й наспівує: «Відмовся від ідеї «я є тіло»». Іншими словами, якого б типу навчання ми не дотримувалися, ідея полягає в усуненні ілюзії «я».
Ця ілюзія «я» передбачає, що нам слід учитися привнесенню чогось штучного. А суть навчання полягає саме у відсіченні того, що є ілюзорним. Тому духовний шлях вищих шляхів, особливо ануттара-тантри, відрізняється від навчання на шляху науки, мистецтва чи чогось іншого. Там майстерність — це завжди розвиток і привнесення чогось нового. Але навчання на шляху вищих рівнів ануттара-тантри — це не привнесення чогось нового, а постійне усунення старого. Учень цього іноді може спочатку не розуміти, але такий один із найпряміших методів старих майстрів.
Типова ситуація, коли вчитель навмисно не вчить учня. Він каже: «Ти можеш тут ходити, їсти, спати, займатися певним служінням. Головна умова — залишатися тут». Учень стільки часу витратив на дорогу, сподівався на навчання, а йому просто кажуть робити те чи це, не вчать жодних таємних прийомів. І так триває місяць, два місяці, пів року, рік. У душі в учня все перевертається. Він мріяв про те, як навчиться і буде отримувати з цього користь, але бачить, що досі нічого не вчиться і жодної користі так і не отримав. Він не навчився ні вітер стрясати, ні левітувати, він і далі не може блищати своїми знаннями й уміннями перед іншими. Тоді він думає: «Чого ж я вчуся? На що я витрачаю час?» Він приходить у повне замішання, не розуміючи суті такого навчання. Але вчитель чудово знає, що він таким чином вчиться самозречення. Тобто він вчиться не чомусь малому, окремому, а вчиться докорінно відсікати ідею «я». Окремі знання — це, можна сказати, шаманізм, а учень вчиться найглобальнішому — самозреченню, виходу за межі «я».
Нарешті, лише коли учень осягнув порожнечу серця і зрозумів цей принцип, він знайомиться з різними методами, пов’язаними з нижчими практиками. Він здобуває майстерність, однак ця майстерність уже ґрунтується на недвоїстому баченні, на виході за межі «я». Вона зовсім не така, як учень припускав, вона набагато глибша.
На одному із сайтів, присвячених магії, я прочитав чудові рядки: «Спочатку, звісно, неофіт думає, що магія — це шлях набуттів. Але лише досвідчений практик розуміє, що магія — це шлях втрати». Тобто магія в істинному сенсі — це шлях втрати его, втрати ілюзій, відмови від подвійності. Учитель майстерно навчає того, як втрачати те, що тобі ніколи й не належало. Те, що ти запозичив (тіло, ум, его, почуття, думки), тобі не належить. Це означає, що ти маєш від усього цього відмовитися. У якому сенсі? Йдеться не про те, що ти маєш їх відкинути, а про те, що ти маєш відсікти чіпляння за все це, тобто повністю переорієнтувати себе з позиції власника.
Пападжі: Це «я» є самим умом. То як же прибрати «я»?
Рінпоче: Знання, за допомогою якого дивляться за межі «я» і осягають його відсутність, називається праджнею. Це знання — праджня — є ліками від «я», від прив’язаності до поняття «я».
Шлях набуття і шлях відмови
Наша школа навчає двох підходів: шляху набуття і шляху відмови. Тренування в спогляданні — це розвиток праджні. Тому можна сказати, що ми щось набуваємо, а саме мистецтво усвідомлення. Проте нам здається, що ми це набуваємо лише на самому початку. Наприкінці це мистецтво усвідомлення переростає у виявлення того, що завжди було нам притаманне.
Однак зрозуміти те, що завжди було нам притаманне, спочатку неможливо, оскільки воно щільно закрите понятійним розумом, его і шаром пам’яті. Тому ми говоримо, що тренуємося в дуже тонкому мистецтві практики споглядання, тобто ми ніде не програємо. Іншими словами, ви навчаєтеся майстерності споглядання, але ця майстерність споглядання сама по собі призводить до того, що ілюзія его починає розсіюватися. Можна сказати, що у вас вигідніше становище порівняно з учнями старих шкіл, які не знали, у чому річ, доки в них у результаті відсікання саме по собі не породжувалося споглядання. Вам дуже докладно розповідають про споглядання і всі його етапи, тобто вам немає потреби впадати в розгубленість.
Осягнення відсутності «я»
Рінпоче: «Я», его — це корінь сансари. Якщо людина тримається за ідею «я», з’являється подвійність: «я» та інше. Саме через «я» є занепокоєння, насолода, карми і страждання. Тому осягнення нереальності «я» дозволяє позбутися всіх бід. Якщо сказати коротко, то звільнення, просвітлення приходить як наслідок усвідомлення відсутності «я». І все саме так, як ви сказали: це знання є позамежним щодо думок і розуму. Є природа, в якій відсутні суб’єкт і об’єкт у медитації. Осягнення відсутності «я» не можна навіть називати медитацією, тому що тут немає медитації на щось. Чому? Тому що це природна істина, яку називають таковістю. Вона присутня в кожному.
Осягнення відсутності «я» не можна назвати медитацією. Це перебування в стані за межами медитації. Він так і називається — йога не-медитації. Медитація потрібна для того, щоб надати розуму необхідного напрямку. Коли ви досягли успіху в медитації, вам слід перейти до не-медитації. Не-медитація відрізняється від медитації тим, що усувається зусилля і поняття «я медитую». Можна сказати, що це високопросунута стадія медитації, коли медитація переростає в сахаджа-самадхі. Це означає те, що триває природно, саме по собі, без зусилля.
Такий святий навіть наяву перебуває в стані сну без сновидінь. Можна сказати, що це дуже чіткий, конкретний стан. Тобто це не якесь легковажне самозвільнення, притаманне домашнім адвайтистам, які начиталися Рамеша Балсікара, а це справді дуже глибокий стан. Він подібний до того, як ви наяву перебуваєте в стані сну без сновидінь. Тобто ви все сприймаєте, але ваш розум функціонує по-іншому. Якщо просканувати хвилі вашого мозку, то вони відповідатимуть хвилям сплячої людини.
В одного святого вчені виміряли хвильову активність мозку. Вони сказали: «Такого не може бути! Хвильова активність вашого мозку відповідає активності людини, що глибоко спить або мертва». Святий сказав їм: «Я справді мертвий». Учені здивувалися: «Але це неможливо! Ви ж ходите, розмовляєте». Святий відповів: «Усе це відбувається внаслідок діяльності функцій мого тіла і здійснюється автоматично відповідно до карми, що залишилася. Але моє «я», з яким люди зазвичай себе ототожнюють, давно зникло, тому я не вважаю, що я щось роблю».
Природа позамежна щодо думок
Рінпоче: Якщо ми привнесемо у своє життя цю природу, яка вже тут, то вона сама стане методом просвітлення. Вона сама по собі є природою всіх речей. Таким чином, не має значення, прийшла у світ просвітлена істота чи ні, навчає просвітлена людина чи ні. Природа всіх істот єдина. Як ви сказали, ця природа позамежна щодо думок. То на що ж вона схожа? Якщо вона поза думками, ми не можемо знайти слів для її опису.
Пападжі: Я вам розповім (сміх). Його святість говорить про знання. Знання передусім передбачає наявність того, хто знає, знання й об’єкта пізнання. Той, хто знає, знане і пізнаване. То хто є тим, хто знає? Має бути той, хто пізнає, отримує знання. А якщо є знання, то воно з минулого.
Рінпоче: Є два види знання. Звичайне знання — знання, пов’язане з тим, хто пізнає, пізнаваним і актом пізнання.
Пападжі: Так.
Рінпоче: Але є також трансцендентне знання — праджня параміта. Воно виводить за межі подвійності.
Пападжі: Отже, є два види знання?
Рінпоче: Так.
Рінпоче уособлює тут відносне бачення, ученость тибетського буддизму, де абсолютна істина й відносна чітко розрізняються. У звичайному житті ми повинні розуміти, що є відносна істина й абсолютна. В абсолютній істині є лише недвоїстість: немає чоловіків і жінок, мирян і монахів, відлюдників і авадхутів, учителів і учнів, тих, хто вище, і тих, хто нижче, небес і пекел, просвітлених і непросвітлених, немає понять причинності, часу й простору. В абсолютній істині все відпочатку досконале. І коли ми говоримо про природний стан, зв’язок із Всевишнім Джерелом, ми повинні завжди орієнтуватися на абсолютну істину, на погляд. Коли ж ми приймаємо відносний погляд, ми говоримо, що є старші й молодші, чоловіки й жінки, чисте й нечисте, монахи й миряни. Залежно від обставин ми можемо прийняти ту чи іншу точку зору.
Пападжі тут говорить з точки зору недвоїстості.
За межами концепцій
Пападжі: Що ж (він розсуває склянки з соком, що стоять на столі). Ось знання одного виду (він указує на одну склянку), а це знання іншого виду (він указує на іншу склянку)? У нас тут є один і два. Там, де два, — там ілюзія. І поняття один, і поняття два прийшли з минулого. Є два види знання? Приберемо одну склянку (прибирає). Приберемо іншу (прибирає). Ось, нічого не залишилося. Сказати «один» можна лише у зв’язку з поняттям «два». Один — це теж концепція. Якщо ці концепції усунути, не залишиться нічого. Немає поняття ні про одне, ні про два.
Рінпоче: Це правда. Усе саме так. Одна концепція завжди пов’язана з іншою.
Пападжі: З вашого дозволу я продовжу. Те, про що я говорю, — це порожнеча. Якщо немає ні цього, ні того, значить, залишилася порожнеча. І в ній «я» припиняє своє існування. Щойно з’являється знання, виникає «я». Але в порожнечі немає «я». Не варто давати назви різним видам знання, тому що ці знання — не що інше, як невідання.
Рінпоче: Те, що ви сказали, справедливе. Але ми просто називаємо словом «праджня» (вище знання) стан, у якому немає того, хто пізнає, і пізнаваного.
Пападжі: Правильно. Це називається праджня. Праджня — це позамежність. Те, що вище за розум. Праджня — надзнання, те, що вище за знання. Але це надзнання не є словом. Не треба триматися навіть за слово «праджня». Праджня — це не слово, не концепція.
Рінпоче: Час — теж просто концепція.
Пападжі: Що?
Рінпоче: Час — теж просто концепція.
Пападжі: Згоден. Час — концепція.
Природа часу
Важко зрозуміти, що час, минуле й майбутнє — це концепція. Уявіть, що існують самскари минулого, самскари майбутнього і самскари теперішнього. І спробуйте побачити, що вони існують не в часі, а одночасно. Це дуже просто зробити, якщо ми уявимо стрічку кінофільму. Є такі величезні бобіни, які крутять у кінотеатрах. Початок кіноплівки — це минуле, сюжет кіноплівки, на якому ми зупинили фільм, — теперішнє, кінець кіноплівки — майбутнє. Той, хто перебуває в середині фільму, пам’ятає початок, тобто минуле, але він не може уявити собі, що майбутнє вже визначене наперед, оскільки ще не бачив кінця цієї кіноплівки. І тепер уявіть людину, яка може знімати цю кіноплівку і переглядати навіть окремі кадри. Вона бачить, що весь набір ситуацій — це одна велика бобіна, яку можна прокрутити як уперед, так і назад, зупинивши стрічку будь-якої миті.
Ситуація з часом нагадує щось подібне. Усі самскари існують одночасно й одномоментно. Іншими словами, ще до того, як ми народилися, кінофільм про нас уже був знятий. Можна сказати, що ваше чернецтво теж було запрограмоване цим великим режисером. І все ваше життя, починаючи від страждань, невідання, пошуку істини, уже було відзняте за цим сценарієм. Ви його просто втілюєте, тому що ці самскари існували раніше й тепер втілюються.
Коли ми це усвідомлюємо, то розуміємо, що силою свого розуму можна повноцінно проникати в минуле й заново переживати старі самскари. Тобто можна проникнути в минуле і знову все пережити, наприклад зустрітися зі своїми далекими родичами. Можна силою свідомості проникнути в майбутнє, щоб пережити всі свої майбутні самскари. Це справді можливо, тому що все це — прояв нашого розуму. І уявіть собі, що плин часу від минулого через теперішнє до майбутнього — це просто розмотування кіноплівки. Але якщо ваш розум достатньо сконцентрований і вільний, ви можете не слідувати логіці подій у кінотеатрі, а переміщати свої уми в минуле або в майбутнє, оскільки це набір самскар з одного й того самого потоку.
Один курйозний випадок стався в сімдесятих роках. В Аргентині в купе поїзда раптово з’явилася людина, яка виглядала дуже дивно: вона була одягнена в старовинний капелюх і камзол. Вона була у великому замішанні, налякано озиралася й говорила приблизно таке: «Мене звати так-то, я такий-то міністр. Терміново дайте мені можливість зв’язатися з мером міста». Пасажири — жінка, її донька і чоловік — викликали провідника й сказали йому, що в їхньому купе раптово матеріалізувалася людина. Провідник прийшов не одразу, і на момент його приходу дивна людина зникла. Провідник, звісно, не повірив у цю розповідь. Однак після зникнення цієї людини залишилися іменний годинник і якась деталь туалету.
З цього приводу було призначено розслідування. І справді, коли підняли архіви, то побачили, що людина з таким іменем існувала у вісімнадцятому столітті й обіймала досить високу посаду в одному з міст Аргентини, була якимось міністром. У літописі було написано, що ця людина пережила дивний досвід: вона перенеслася в якусь область, де, як вона згодом описувала, побачила величезного залізного черв’яка з якимись світними отворами. Потім її втягнуло через якийсь тунель усередину цього черв’яка, і вона побачила, що там сидять люди, на яких був дивний одяг. Вона назвала їм своє ім’я, але ці люди дивилися на неї в подиві. Потім її знову викинуло з цього тунелю, і вона зрештою опинилася в себе на батьківщині. Після цього випадку оголосили, що вона втратила розум, тому вона втратила свою посаду й решту життя лікувалася. Тобто люди того часу не зрозуміли, що вона подорожувала в майбутнє.
Про цей випадок існують записи в архівах, тобто детальне розслідування підтвердило подорож у часі. Просто людину силою незбагненних карм занесло в самскари майбутнього, а потім винесло назад. Це означає, що рух від минулого до теперішнього — це процес свідомості, процес розуму, в якому можна переміщатися силою розуму.
Але час як такий — це єдиний стан разом із простором. Це споконвічне усвідомлення, яке просто проявляється таким чином.
Немає ні приходу, ні відходу
Рінпонче: Отже, немає відходу...
Пападжі: І приходу. Отже, сансара...
Рінпонче: Якщо немає відходу, то, звісно ж, не може бути й приходу. Безумовно, немає ні відходу, ні приходу.
Пападжі: Ніхто ніколи нікуди не приходив.
Рінпонче: Але ви прийшли? (Сміються.) Ви прийшли сюди?
Пападжі: А я скажу, чому. Ти привів мене сюди. (Сміється). Я поясню. «Ти прийшов, я прийшов» — це сансара. Одразу після просвітлення Будда не розмовляв. Він мовчки сидів під деревом Боддгі. Здобувши мудрість, він замовк (перекладач: на сім тижнів). Потім Ананда запитав його: «Господи, що ти відчуваєш?» Будда не відповів. Він продовжував мовчати. Що це означає? Він здобув просвітлення у двадцять дев’ять років і до вісімдесятирічного віку говорив про просвітлення. Його слова виходили з не-розуму, не-думки. Вони виходили з праджні. А те, що сьогодні сказано, виходить із думки? Ні. З не-розуму.
Коли говориться, що немає ні приходу, ні відходу, це означає, що коли ви розсіюєте суб’єктивну точку зору, то не існує місця, куди можна було б прийти. Не існує суб’єкта, який міг би кудись прийти. Нам здається, що ми кудись ідемо, зустрічаємося з чимось. Однак це не зовсім так. Це подібно до того, як людина сиділа б за комп’ютером, одягнувши шолом віртуальної реальності й переміщаючись у віртуальній реальності в різних іграх-бродилках. Вона блукає, переходячи з одного лабіринту в інший, але людина збоку, яка дивиться на неї, хіба може сказати, що та кудись пішла чи прийшла? У який би лабіринт людина не потрапила в комп’ютерній грі, вона сидить у своїй кімнаті на своєму стільці. Вона нікуди не йшла і нікуди не приходила. Можна сказати, що вона рухається всередині самскар, усередині програми, створеної програмістом, усередині тонких відбитків. Усі її рухи ментальні. Усе це ілюзія.
Те саме і в цьому світі. Коли ми йдемо, нам здається, що ми пересуваємося з «Безтурботного Океану» в «Райдужне Світло», а звідти — у «Співучий Очерет». Однак насправді просто змінюються самскари в потоці нашої свідомості. З наших грудей і очей проєктуються самскари. Вони то насуваються на нас і проєктуються сильніше, то зникають і розчиняються, а наше тіло переставляє ноги, щоб генерувати прану, яка ці самскари або розчиняє, або проявляє. Таким чином у нас виникає ілюзія, що ми кудись ідемо як окрема особистість. Але це просто пересування всередині самскар, подібне до переживань людини зі шоломом віртуальної реальності. Той, хто зрозумів це, вийшов і зняв шолом. Він відокремив себе від цих комп’ютерних лабіринтів. Куди б він не пішов, він бачить, що його розум незмінний, що він сидить на одному й тому самому стільці. Тому він каже, що нікуди не йшов і нікуди не приходив.
Наприклад, коли я подорожую, я жодного разу не відчув, що звідкись насправді поїхав чи кудись приїхав. Це справді один стан. Це бачиться і переживається так, ніби змінюються картини на екрані комп’ютера, але ви сидите в одній і тій самій кімнаті.
Говорити з не-розуму
Пападжі: Говорити з не-розуму може не кожен. Звичайні люди, говорячи, користуються розумом. Щоб говорити з не-розуму, людині потрібно знати, що вона вже просвітлена. Якщо хтось відчуває, що просвітлення — це щось, що треба здобути, то воно потім буде втрачено, бо здобуте завжди втрачається. Якщо чогось тут не було, якщо воно новоздобуте, то одного дня воно втратиться.
У тантрах є такий вислів: «Те, що є тут, є всюди; чого немає тут, того немає ніде». Це означає, що пробудження не є чимось здобутим, що можна знайти зовні. Пробудження — це те, що ми завжди маємо, як нашу невід’ємну якість. Якби це було щось створене, сфабриковане, змодельоване, то воно було б штучним, не вічним, не споконвічним, не справжнім, а людським. Воно не заслуговувало б потрапити до категорії вічності, тому що те, що змодельовано, не може бути вічним, адже якщо в нього є початок, то неминуче буде й кінець. Отже, немає потреби домагатися того, що має кінець. Тому, коли ми говоримо про природний стан, ми говоримо, що він не народжений, не створений, не змодельований. Ми шукаємо лише те, що перебуває за межами зусиль.
Якщо ми створюємо своїми зусиллями щось, наприклад досягаємо сіддхі, то ці сіддхі можуть спочатку бути, а потім зникнути, тобто все це тимчасове. Поки прана в центральному каналі є, сіддхі можуть бути: ви можете робити різні чудеса, зачаровувати людей. А коли прана слабшає, сіддхі теж зникають. Але якщо ви відкрили те, що не змодельоване, тобто природний стан, воно не може зникнути.
Абсолютна істина
Пападжі: Якщо знати, що нічого не можна набути і нічого набувати, то усвідомлюєш, що ніколи нічого не існувало. Це абсолютна істина. Ніколи нічого не було.
Рінпонче: Абсолютна істина чогось варта?
Пападжі: Як?
Рінпонче: На що годиться абсолютна істина? Яка від неї користь? Чи є в ній щось добре?
Пападжі: Це загальна істина. І тепер істина запитує істину: яка від цього користь? Окрім істини нічого немає, і вона відкривається святим. Істина сама відкриває себе святим.
Рінпонче: Це вірно. Але чи згодні ви, що абсолютна істина приносить мудрість, співчуття і здатність допомагати?
Пападжі: Так. Так. Так.
Рінпонче: Тоді хіба не можна назвати ці якості властивостями абсолютної істини?
Пападжі: Абсолютна істина включає в себе співчуття, але це не співчуття до когось іншого. Для істинного співчуття немає інших. В океані є хвилі. У кожної хвилі певна форма, довжина, ширина, висота, і вони рухаються в певному напрямку. Але чи відділені вони від океану? Хвиля може відчувати, що вона відділена від океану і може вирушити на його пошуки. Але хіба вона колись була від нього відділена?
Питання: Я не розумію, як можна співчувати, але не комусь іншому?
Пападжі: Я розповім про співчуття. Співчуття й істина — це одне й те саме. Якщо моя рука візьме з тарілки їжу і відправить мені до рота, я не скажу: «Дорога руко, дуже тобі дякую, ти поклала мені до рота їжу». Хто кому може співчувати? Тільки сансара. Тільки в ній є розділення.
Пападжі каже, що істинне співчуття може випливати з недвоїстості. Доти, доки співчуття передбачає суб’єкт, який співчуває, та інші об’єкти, це ще не істинне співчуття, воно фальшиве, змодельоване, штучне, оскільки ґрунтується на певних увібраних ідеях. Істинне співчуття справді випливає з недвоїстості, воно навіть не думає про це, просто така його функція. Це подібно до того, як Сонце не думає про те, що йому треба світити, зігрівати людей, комашок та інше. Люди часто кажуть: «О Господи, дякуємо, що ти такий добрий! Ти даєш нам хліб, життя, сонячне світло і все інше». Це все одно, якби мурахи вранці вставали й казали: «Дякуємо тобі, Сонце, що ти світиш спеціально для того, щоб ми могли щодня пробуджуватися, тягати свої смітинки й робити інші мурашині справи». Але Сонце навіть не знає про існування мурах, воно надто далеко від них. Просто світити — це властивість Сонця.
Усі живі істоти отримують свою користь відповідно до карм. Як тепло і світло — це властивості Сонця, так абсолютне благо, абсолютне співчуття — це властивість абсолютної істини. Сонце не має якихось ідей: «Я зараз спущу промені на Землю. Я нагрію домівки людей, щоб їм було добре». Так само й абсолютна Істина, або Бог, не думає: «Я дам людям хліб і все інше, що їм потрібно», тому що таким чином можна договоритися до того, що Бог дає людям справді все, що вони мають: і хліб, і ядерну зброю. Абсолют, Бог, не бере участі у відносних речах, а все це робиться за законом карми, тобто кармами людей. Можна сказати, що абсолютна Істина заломлюється, але початкова властивість абсолютної Істини — це абсолютне благо. Тому істинне співчуття можливе лише тоді, коли немає суб’єкта, немає об’єкта. Воно бездомішкове, чисте і не заплямоване жодною егоїстичною мотивацією.
Істинне співчуття і місіонерство
Є безліч людей, які мають двоїсті місіонерські ідеї. Їм властиві ідеї спасіння світу, поширення вчення серед усього людства. Деякі місіонери з великою вірою приїжджають на далекі острови й навертають у свою віру аборигенів. У них дуже сильна шакті. Але насправді таке співчуття пов’язане з ідеями, з концепціями, наприклад із вірою в наявність суб’єкта й об’єкта. Але лише тоді, коли ви вийдете за межі віри в суб’єкт і об’єкт, ваше співчуття стане справжнім, природним. Це подібно до того, як властивість Сонця — світити.
Тому по-справжньому можна поширювати співчуття, стати бодгісаттвою, істинним спасителем лише тоді, коли усунута ідея «я спасаю», коли усунута ідея «я — спаситель і є хтось, кого я повинен спасати», коли ти повністю вийшов за межі двоїстості. Лише тоді ти по-справжньому можеш співчувати й допомагати іншим.
У «Ваджра-ччхедика праджня-параміта сутрі» Будда говорить: «Хіба є у святого ідея «я допомагаю іншим живим істотам»?» Субгуті йому відповідає: «Ні». Чому? Тому що, якби в нього була така ідея, він чіплявся б за его, за поняття «я», за особистість. А тому він допомагає іншим, не маючи такої ідеї. Лише в цьому разі це буде справжнє співчуття.
Іншими словами, перш ніж допомагати іншим, ми чітко повинні зрозуміти, що немає якихось інших, які потребують нашої допомоги. Увесь світ є наш ум, і якщо можлива якась допомога, то ця допомога полягає в тому, щоб допомогти іншому зрозуміти це. Коли ми це розуміємо, співчуття стає нашою сутністю, воно випромінюється з нас.
Історія про торговця діамантами
Пападжі: Будда був уособленням співчуття, самим співчуттям, яке забуло про все. Воно не знає нічого, крім себе. Воно все забуло. Вам, мабуть, відома історія торговця діамантами, чий син став учнем Будди. Єдиний син пішов до Будди й став монахом. Коли Будда проходив через місто ювеліра, той вийшов до нього й почав його ображати. Він шість годин усіляко лаяв Будду, а Будда, який був самим співчуттям, увесь цей час просто усміхався торговцеві. Просто усміхався. Коли потік образ, нарешті, вичерпався, Будда сказав: «Тепер моя черга» — і усміхнувся торговцеві. Продавець діамантів пішов до себе, викинув усі алмази на вулицю, зачинив крамницю, підпалив її й пішов слідом за Буддою. Ось це співчуття. Істинне співчуття спалює корені его. Якщо протистояти з істинним співчуттям, страждання зникне назавжди. Слово «співчуття» включили до свого лексикону християнські місіонери, але те, чим вони займаються, — це не істинне співчуття. Вони намагаються допомагати іншим.
Рінпонче: Так, співчуття, засноване на концепції «інші», помилкове й ілюзорне. Але є також співчуття, в якому немає двоїстості, яке походить не з помилкових концепцій.
Пападжі: Саме про це я й говорю — про співчуття, яке не пов’язане з умом, з его.
Рінпонче: Мати співчуття з концепціями краще, ніж відчувати гнів чи ненависть. Але я згоден, що порівняно з недвоїстим співчуттям звичайне співчуття виглядає нечистим, неістинним.
Звісно, ми повинні тренувати себе для того, щоб змінювати свої стани гніву на співчуття, навіть якщо ще не відкрили природу Ума. Принаймні це не створює проблем ні вам, ні іншим. Однак у міру практики ми повинні поглиблювати своє співчуття відкриттям природи Ума, проясненням того, звідки має походити це співчуття.
Рінпонче: Неконцептуальне усвідомлення можливе лише при усвідомленні порожнечі. Дуже добре. Ми згодні в усьому.
Пападжі: У мене немає місця для незгоди.
Перекладач: Рінпонче говорить, що радий був зустрітися з вами, він дуже задоволений бесідою.
