Сатсанг є святими зборами та спілкуванням з істиною. Спілкування з істиною завжди передбачає, що ми говоримо лише про одне — про цю саму істину. Ми говоримо про неї зараз, будемо говорити завтра, післязавтра, через двадцять років, і це не зміниться, тому що садху, окрім Абсолюту, окрім Бога, окрім абсолютної істини, ні про що інше не говорить, а якщо й говорить про щось інше, то лише у зв’язку з абсолютною істиною.
Садху — це той, хто спочатку звикає вести розмови про абсолютну істину, розмови про Бога, про духовну реалізацію. І нам потрібно спочатку звикнути до такої розмови, до такого ведення діалогів. Якщо у миру люди збираються, щоб поговорити про політику, про гроші, «перемити комусь кісточки», попліткувати, обговорити поточні справи, то садху збираються для інших цілей, і в цьому особливість культури садху.
Садху збираються, щоб говорити й слухати про абсолютну істину, і через це їхня свідомість очищується. Поступово вони набувають смаку до таких розмов і розуміння їхньої важливості, і ні про що інше більше говорити не хочуть. Звичайно, їм доводиться говорити й про інші речі, але це другорядне. Те, про що вони найбільше люблять говорити, — це про Абсолют, про Бога, про абсолютну істину.
Шлях від розмов до прямого сприйняття
Такий смак, пробудження такого смаку — ознака того, що ваш розум очищується від прарабдха-карми. І потім від звички до розмов ви йдете в бік звички думати про абсолютну істину. Ваш розум від прарабдха-карми розвертається в бік божественної істини, ви починаєте трохи очищати розум.
І потім від звички думати про Бога, про абсолютну істину, у вас виникає звичка поза розумом, без думок, безпосередньо, прямо (пратьякша) сприймати абсолютну істину, досліджувати її. Це не означає, що якщо тільки ви зупинили розум і вийшли за межі думок, то ви вже єдині з Богом, єдині з Брахманом, ні, звичайно. Це означає лише одне: що у вас з’явився інструмент для дослідження божественної реальності, для встановлення зв’язку з нею, дуже чистий, дуже добрий, дуже тонкий інструмент, але це ще в жодному разі не можна назвати реалізацією. Інакше кожен, хто зупинив би розум, мав би богоподібність і богореалізацію. Це інструмент, і цей інструмент ми вирощуємо.
І ось коли ми трохи оволоділи цим інструментом, у нас зародилася споглядальність, усвідомленість поза думками, у нас виникає певна зануреність у єдність з Абсолютом. І це вже успіх, невеликий, але успіх. І нам важливо цю зануреність не втрачати, а поглиблювати, поглиблювати, поглиблювати...
Отже, спочатку виникає смак (раса) до розмов, до думок, до перебування поза розумом і до дослідження тонким апаратом поза розумом. Поза розумом — означає, що ваше тонке тіло починає рухатися, ваше причинне тіло активується, і тонким, і причинним тілом також можна досліджувати внутрішню реальність, проводити брахма-вічару.
Потім виникає зануреність, бгава, зануреність у нескінченність, зануреність в абсолютність, як палець занурюється в мед. І коли ця зануреність триває, вона стирає наші самскари, прив’язаності, ототожнення, вона вже переростає в бгава-самадхі, або сахаджа-самадхі. Бгава-самадхі й сахаджа-самадхі — приблизно одне й те саме, явища одного порядку. І коли бгава-самадхі, сахаджа-самадхі триває, настає прапatti (самовіддача), атма-ніведана — віддання душі Атману.
Божественна милість як жива реальність
Я хотів би поговорити про Божественну милість, тому що поняття Ануграха (низхідна божественна милість) є центральним поняттям у Вченні, одним із центральних. Ми часто говоримо, що в Ішвари, в Абсолюту є п’ять сил: сили творення, підтримання й руйнування, приховування та проявлення Божественного. Це звучить доволі академічно: санскритський термін, структура. Але насправді, що ж таке Божественна милість? Це ж не філософська категорія, це те, що ми можемо відчувати, те, чим ми можемо жити, те, що ми можемо переживати, те, що приходить. Це те, що не вписується в жодні санскритські терміни, філософські поняття, те, що реально є, це частина життя садху.
Коли ми йдемо духовним шляхом, ми не відмовляємося від життя, як деякі школи, від проявленого, від руху, від активності, радше ми прагнемо жити в повноті життя, перетворюючи його на лілу, на Божественну гру, до повноти життя під Божественною милістю, прагнемо бути провідниками цієї Божественної милості. Жити, щоб її проводити, щоб стати її ілюзорним тілом, її руками й ногами. Саме такий підхід є повнотою духовної реалізації.
І що ж таке Ануграха, Божественна милість? Це сила любові й благословення Бога, що сходить на всі душі у Всесвіті. Вона є незбагненним Божественним Світлом, сповненим благоговіння, мудрості й величі, що сходить на душу, коли вона готова.
Приклади дії Божественної милості
Милістю Бога і завдяки настановам мудреця Васіштхи принц Рама став святим. Святий Шука милістю Бога вознісся до богів. Милістю Бога стали святими царі: Багіратха, Джанака, Юдхіштхіра, Балі та інші великі душі. Милістю бога Брахми з’явилися Веди й усі священні писання, а також мудрі святі вчителі та ріші. Милістю Вішну була врятована Земля, а боги отримали нектар безсмертя. Милістю Вішну, в образі Крішни, Арджуна усунув своє невідання і досяг просвітлення під час битви на Курукшетрі. Його милістю в образі Нарасімхи також урятувався Прахлада, а Дхрува став божеством у зоряному небі, також завдяки своїй відданості. Милістю Даттатрейї Парашурама досяг бога Індри, а інші боги здолали асурів. Милістю Шиви досягли звільнення Шукрачар’я, Матсієндранатх, Горакша та інші мільйони сіддхів.
П’ятеричний простір і самовіддача
Ануграха, Божественна милість — це особлива сила Абсолюту, Брахмана, особлива сила Бога, подібна до яскравого простору світла, що сяє силою тисячі сонць. У Вченні ми говоримо про п’ятеричний простір (вйома-панчака), і цей п’ятеричний простір включає переживання дуже тонких вимірів свідомості. Гуна-рахіта-акаша спершу — без’якісний простір; маха-акаша, таттва-акаша, сур’я-акаша — найтонші рівні Всевишньої Свідомості. Десь на рівні випробування цих найтонших рівнів свідомості відбувається самовіддача душі Богові й відбувається самовпізнання. Без самовіддачі, без самовпізнання у вимір цих просторів неможливо проникнути. І душа знаходить себе саме в цих просторах, вона відкриває Бога в цих просторах, відкриває нові виміри життя.
Божественна милість — це коли душа входить у контакт із цими просторами, вона розуміє, що ці простори вже не її, вони не є її суб’єктивним вигадуванням, це простори трансцендентні, вони за межами її розуму, її карми, її особистості, її індивідуальності. Вона не може маніпулювати цими просторами, візуалізувати їх, оголосити власним породженням, вона не може з ними нічого зробити, це абсолютно не залежні від неї простори. Вона розуміє, що цим просторам Бога можна тільки здатися.
Це як вода: ви нічого не можете зробити з водою, якщо стоїте на березі океану. Ви можете або стрибнути в океан, або не стрибати, але ви не можете змінити океан, маніпулювати ним, це марно, це шакті зовсім інших категорій. Так само й душа. Божественна милість виникає, коли душа виявляє цей божественний простір і надихається ним. Це виявлення й натхнення — ось що спонукає її здаватися Богові, тому що ніщо інше не має такої сили зачарування над душею, не може спонукати її здатися, бо душа сама по собі дуже егоїстична, вона дуже прив’язана, вона зациклена на своїй індивідуальності, вона чітко пильнує межі свого его, і вона боїться розмивання цих меж. І тільки Божественна милість здатна переконати душу зробити крок уперед і здатися на милість Богові.
Переживання Божественної милості
Отже, Божественна милість — це особлива сила Бога, подібна до яскравого простору світла, що сяє силою тисяч сонць. Коли йогін переживає маха-акашу, сур’я-акашу, таттва-акашу, описані в Упанішадах, він ніби дивиться на цю Божественну милість, і ця милість торкається його. Але навіть якщо він не переживає подібних речей, він може бути благословенний подібною милістю, бо не в усіх вона саме переживається — через досвід світла в медитації. Вона може переживатися і як ясність, і як радість, бхава й натхнення, і як відчуття себе провідником Божественної свідомості, вона може переживатися по-різному.
Але в будь-якому разі душа починає надихатися нею, у неї починає з’являтися невигадана, істинна віра, справжній ентузіазм, і головне — справжнє смирення. Вона розуміє, якою вона була дурною, якою вона була самовпевненою, коли прагнула звільнення, просвітлення, мудрості, не беручи до уваги Бога, якою вона була егоїстичною, бажаючи ніби в обхід Бога зробити це, зберігши своє я, що це в принципі неможливий підхід. В обхід Бога, оминаючи Бога, неможливо здобути щастя, просвітлення, бо щастя душі, майбутнє душі не в ній самій, воно в Богові.
Безпричинність Божественної милості
Божественна милість зветься милістю, тому що вона безпричинна й подібна до милості великодушного царя, який щедро обдаровує бідняка без жодних причин. У світі всьому є причина — від руху зірок до мурах, але для милості Бога немає причини, бо сам Бог безпричинний, він сам є собі причиною, і його милість також ґрунтується сама на собі.
Ануграха, Божественна милість, енергія благословення, звільнення — це Його творча сила, яка ґрунтується на ньому ж і не має жодної причини. Не можна сказати, що Божественна милість сходить на вчених, на просунутих. Вона сходить на тих, хто здобув заслуги, тут жодні рейтинги, духовні рахунки не працюють, вона безпричинна, вона не зумовлена нічим, тому що якби вона була чимось зумовлена, була б зумовлена якоюсь причиною, то вона не була б Божественною милістю, вона була б якоюсь вторинною, чиєюсь милістю, тому що сам Бог нічим не зумовлений, він не будується ні на яких причинах, бо якби він будувався на якихось причинах, він був би частиною цього зумовленого, земного світу, частиною сансари, де все зумовлено причина-наслідок, причина-наслідок (карана-вікара). Але Бог — це трансцендентне, це Те, що за межами причинно-наслідкових зв’язків, і милість його теж трансцендентна.
Два види чистоти Бога
У Бога, в Абсолюту є два види чистоти. І перший вид пов’язаний із шуддха-саттвою. Шуддха-саттва — це найчистіша енергія світла, саттва — це світлоносність. Боги, ангели, божественні істоти, усі вони перебувають у шуддха-саттві, і це один із видів чистоти Бога. У чистих країнах їм притаманна особлива чистота таттв, елементів.
Наші таттви, земні, таттви нашого тіла, воду чи каміння не можна назвати чистими за проявом, вони чисті в основі, але за проявом вони не чисті. Тому вся наша земна реальність, уся наша сансара — це так зване нечисте бачення, і сім мільярдів людей зібрані разом саме тому, що в них домінує нечисте бачення, і Земля для них підібрана відповідно — теж нечиста. Нечисті елементи означає, що елементи проявляються грубим чином: через свою тамасичну й раджасичну частину.
Але є інший тип чистоти елементів, це чиста земля, чиста вода, чистий вогонь, чистий вітер, чистий простір, із них складаються чисті країни. Коли ми робимо практику семи насичувальних дихань, ми уявляємо не звичайні елементи, а саме чисті, світлоносні, коли кожен елемент складається зі своєї світлоносної частини. Чисті виміри діють у райських світах, у небесних вимірах, у чистих країнах. Вони всі нематеріальні, вони всі просякнуті Богом, вони всі не зумовлюють, не палять, не змочують, не дмуть, вони чисті, вони лише благословляють, нічого поганого від них немає. Наприклад, нечисті елементи іноді можуть приносити проблеми: можна замерзнути, забитися, бути обвіяним вітром або обпектися, але чисті елементи ніколи такого не роблять, вони лише благословляють, надихають, насичують праною, життєвою силою. І це перший тип чистоти Бога. Але навіть ці елементи — це не є сама чистота Абсолюту в первозданному вигляді.
Другий тип чистоти Бога — це трансцендентна чистота, чистота за межами проявленого, за межами чистого й нечистого, за межами таттв, за межами гун, елементів, вона вища за саттву. І наше завдання, з одного боку, у поведінці йти до чистих елементів, до чистих таттв, а з іншого — йти ще вище, у ту трансцендентну, позамежну чистоту, про яку говорили сіддхи, яка поза часом, поза причиною, у квантовий, первозданний хаос світобудови, у ту чистоту, де Вішну лежить на своєму лотосі, на причинному океані, як його описують. Ось цей причинний океан — це первозданний квантовий хаос світобудови, де ще немає елементів, немає гун, немає таттв.
Тому всі боги, такі як: Вішну, Шива, Брахма, Даттатрейя, вони утверджені саме в тій позамежній, трансцендентній чистоті, тому їм підкоряються три гуни, п’ять елементів, двадцять чотири таттви, вони самі можуть їх творити з цієї трансцендентної чистоти.
Два рівні Божественної милості
Божественна милість також приходить через ці два види чистоти. Спочатку вона приходить через саттву: через чистоту, світлоносність, витонченість, піднесеність. Ми відчуваємо тонкість, це дуже тонке переживання. Ця тонкість, ця витонченість нас очищає, виникають чисті божественні знаки, чисті сновидіння, у поведінці ми починаємо проявлятися чисто, наші нечисті думки відходять, наші нечисті емоції відходять, нечисті зв’язки, стосунки відходять, нечисті звички відходять, ми просякаємо саттвою, саттвічним підходом. Дух самайї, віра, благоговіння, Прихисток, біль, співчуття, гармонія, чисте бачення щодо самайних братів і сестер — усе це починає в нас проявлятися. Це означає, що Божественна милість першого роду чистоти торкнулася нас і почала нас очищати.
І слідом за цим, через деякий час, важко сказати через який саме, у кожного індивідуально, приходить благословення Божественною милістю другого роду. Це вже чистота трансцендентна, чистота, позамежна саттві, тамасу, раджасу і п’яти елементам, та, що поза его, поза причинами й наслідками. Якщо Божественну милість першого роду можна отримати, залишаючись індивідуальним его, душа може залишатися самою собою, зберігаючи свої егоїстичні уявлення, лише ставлячи їх на служіння Божественному, підкоряючись йому, долаючи своє его, але все-таки зберігаючи свою тонку індивідуальність, то Божественну милість чистоти другого роду можливо отримати тільки через самовіддачу, через повне віддання себе Богові, і ніяк інакше.
Дія Божественної милості на душу
Отже, ця милість походить із самого серця Бога, а її дотик подібний до спалаху вселенського вогню. Сходячи, вона пронизує морок невідання душі, розтоплює лід егоїзму, розчиняє всі її гріхи й розбиває ланцюги карми, звільняючи її від жахливого сну ілюзій. Виливаючись, Божественна милість насичує душу світлом, любов’ю, неземною, небесною славою, пробуджуючи її до нового життя, подібно до того, як вогонь багаття зігріває замерзаючого подорожнього.
Часто наша душа, доки її не торкнулася ця Божественна милість, або страждає, або замерзає в сансарі, або відчайдушно бореться, або зміцнюється у своєму егоїзмі й самовдоволенні. Залежно від таттви. Але в будь-якому разі, без Божественної милості вона перебуває серед різного роду обмежень. Але Божественна милість розвертає душу зовсім в іншому напрямку, вона показує: твоя мета не в тобі самому, твоє майбутнє не в тобі самому, ти сам собі не належиш, ти не свій, ти — Божий, ти — частина Абсолюту. Ось хто є істинний ти. Ось що є твоє істинне обличчя.
І відчувши її дотик, душа тоді тріпоче і наче прокидається, піднявшись після довгого, похмурого сну, радіючи й дивуючись.
Якщо душа не тріпоче, не радіє і не дивується, то це означає, що вона або вже реалізована, або її ще не торкнулася Божественна милість, бо, торкаючись, Ануграха завжди змінює вас, вона завжди відкриває вас у новий вимір життя, ви вже не можете ігнорувати Бога, переживши це, не можете забути його.
Душі, що не пізнали Божественної милості
Божественна мудрість і милість невідомі сплячим душам, цілком загрузлим у мирській метушні, у турботах про тіло, земне, і застряглим у думках та почуттях. Такі душі загрузли в уподобаннях і не можуть визнати верховенство Бога, у них немає ні віри, ні любові до Бога. Втілившись у тілі, ці душі забули своє призначення: шукати Бога, його мудрість, милість і служити йому, щоб повністю з’єднатися з ним.
Забувши, вони занурилися в ілюзію, особливу, чарівну силу Бога (майю), яка повністю захопила їхні серця. Ілюзія зачарувала їх, як зачаровує підступна спокусниця недосвідченого сільського простака. Вона, немов владна цариця, змусила одні душі шукати розваг розуму, інші — насолод тіла, треті — володіння багатством, четвертих — насолоджуватися речами, п’ятих — стосунків із людьми, інших — ще досвіду, влади й престижу, навіявши їм, що це і є щастя.
Душі, занурені в ілюзію
А інші душі вона спонукала день і ніч насолоджуватися своїми думками, волею, почуттями, відчуттями. Наслідуючи цю ілюзію, душі почали занурюватися в ілюзорні світи, створені ілюзією і ними ж самими. Коли вони занурилися в них, вони втратили будь-яке розуміння того, хто вони, де вони перебувають, куди їм іти, у чому сенс життя.
Такі душі — це молоді душі, вони ще глухі до променів і мелодій Божественної милості, вони сліпі до її променів, як сліпі сови й кроти при сонячному світлі. Живучи без віри й любові до Бога, не визнаючи його верховенства, вони вважають, що їхні вподобання — це єдине, за чим потрібно слідувати. Вони надто занурені в себе, занурені в перебирання своїх емоцій, думок, почуттів, а інші душі занурені в цей світ і зайняті перебиранням поведінки інших, подій, новин тощо. Одні душі занурені назовні, інші — всередину, але ніхто з них не занурений у Бога, бо їхній час ще не настав, їхня зрілість ще не розвинулася.
Але Божественна милість виливається на всіх: на зрілих, незрілих, на пашу, на маха-пашу, на віра, на дів’я, вона не вибирає. Сонце також світить на всіх — і на мураху, і на собаку, на птаха, людину, але одні душі можуть бути відкритими, розуміти, сприймати її, а інші повністю закриті.
Душі без Божественної милості живуть, ніби й не живуть, вони тягнуть існування і переживають свої карми, тому що вони не знають Бога, не знають Абсолюту, не шукають його і не радіють йому. Страждаючи, вони тужать, переживаючи свої карми, подібно до дитини, яка загубила дорогу додому. Але навіть для таких душ є надія, що, якщо вони відкинуть своє невідання і стануть на шлях Брахма-вічара (дослідження Божественної мудрості, пошуку Бога), севи, служіння Богу, вони можуть здобути Божественну милість, тому що Божественна милість і любов виливаються на всіх без причини, не вибираючи, не роблячи різниці між деревами, людьми, камінням. Садху, який це розуміє, прагне відкинути невідання і стати на шлях, щоб шукати цю Божественну мудрість і милість.
Необхідність духовних зусиль
Для чого потрібні зусилля, якщо Божественна милість виливається на всіх і вона безпричинна? Адже ми не можемо своїми зусиллями породити якусь причину, щоб Божественна милість притягнулася до цієї причини, бо тоді вона була б причинно зумовленою. Але насправді зусилля потрібні не для цього, зусилля потрібні для очищення, для того, щоб наша душа могла розпечатати свою посудину і повернутися до цього потоку божественної милості.
Божественна милість виливається, подібно до водоспаду, на всіх, скрізь, усюди, в усі часи. Брахма-джьоті (світло Абсолюту) світить завжди, воно проникає абсолютно в усе, але отримати його можуть лише обрані, лише гідні, не всі — обрані нею чисті посудини, ті, хто шукав її і пошуком очистив свою душу. Той, хто розпізнав Божественну мудрість і віддався Богові, прийняв рішення служити волі Бога і не шукає нічого іншого, ось він гідний сходження Божественної милості.
Ми стаємо гідними отримати блага від сходження Божественної милості лише тоді, коли в нас є певні якості, певна готовність. Якщо цих якостей немає, вона виливається, але нам від цього жодної користі, ми її не розпізнаємо. На що це схоже? Припустімо, є певний комп’ютер, точка доступу, яка всім надає послуги інтернету, і хтось може підключитися, а хтось не може. Ця точка доступу надає всім, їй байдуже, кому. Але в одних є підключення, а в інших чомусь немає. Деякі можуть вийти в інтернет, завантажити потрібну інформацію, користуватися всіма інформаційними послугами, а в інших немає зв’язку, немає конекту, або їхній комп’ютер не заряджений, у них батарея розряджена, або не встановлена операційна система.
Душа, яка не віддала себе Богові, подібна до посудини із запечатаним горлечком: скільки б згори не лився нектар, усередину не потрапить ані краплі. Божественна милість торкається лише тих, хто очистив себе внутрішньою аскезою, як алхіміки очищають золото від усіх домішок. Вона приходить до тих, хто віддав себе Богові, подібно до вірної дружини, яка віддала себе служінню чоловікові. Така душа подібна до могутнього птаха: вона живе самотньо, де хоче, завжди задоволена тим, що є, ні до чого не прив’язана, ні за що не чіпляється, не нарікає, не скаржиться, нічого не очікує і ні на що, крім Бога та Його милості, не сподівається.
Шлях очищення душі
Садху прагне стати гідним Божественної милості. Ми можемо думати про себе: я — розумний, я — красивий, я — найгідніший, але для Божественної милості неважливо, що ми думаємо, для Божественної милості важливо, хто ми є. На якомусь етапі ми можемо її сприймати, а на якомусь не можемо, що б ми не думали. Тому садху прагне очищати себе.
Як відбувається таке очищення? Приборкання розуму, виховання віри, відданості, джняна, розпізнавання божественної мудрості, коли ми розуміємо: Божественна мудрість — це не прана, не тіло, не тонке тіло, не ментальне, не причинне, це все вище за це, панча-коша-вівека. Коли з’являється панча-коша-вівека, ми стаємо гідними Божественної милості. Коли є віра і відданість, коли в нас навіть немає панча-коша-вівеки, а віра і відданість є, ми теж стаємо гідними Божественної милості. Коли ми віддаємо всього себе Богові і говоримо: я — провідник Божественного, ось мої ноги, ось мої руки, Даттатреє, користуйся, я здаю тобі це тіло в оренду, ось тоді ми теж стаємо гідними Божественної милості.
Божественна милість подібна до сяйва блискавки в нічному небі: навіть короткий її спалах освітлює все довкола; вона подібна до чарівного золота алхіміків: до чого б не торкнулася, усе очищується і преображається. Святі кажуть: не будь дурнем, іди шляхом мудрих, ретельно звершуй свою внутрішню алхімію, щоб здобути це внутрішнє золото.
Ось такий парадокс: з одного боку, вона завжди і всюди виливається на всіх, а з іншого боку, треба йти шляхом внутрішньої алхімії, внутрішнього преображення, очищення, щоб ця мудрість тебе торкнулася і була тобою розпізнана.
Трудись, не відволікаючись, не шкодуючи себе, в ім’я Бога, як від зорі до зорі трудиться орач на своєму полі, щоб мати врожай. Очищай себе без утоми, як садівник, що бажає закласти прекрасний сад, працюючи, очищає занедбану землю від бур’янів, коріння і гілок.
Наше духовне життя — це безперервна праця, і тільки той, хто добре працює в саду своєї душі, може розраховувати на Божественну милість, погані працівники не можуть на це розраховувати. Духовне життя — це постійне очищення, очищення себе, коли ми викорчовуємо пні свого егоїзму: ми викорчували один пеньок, дивимося, а інший уже поруч, цей викорчували, пройшли два кроки, дивимося, а там ще ціле поле. Коли ми вириваємо різні камені безвір’я зі своєї душі, коли ми очищаємо, очищаємо й очищаємо. І тільки той, хто добре трудиться на полі своєї душі, гідний бути достойним Божественної милості. Такі труди не створюють Божественну милість, але вони очистять нашу душу, вони створюють ґрунт.
Очистившись, душа засяє, немов злиток золота без домішок, і стане прозорою, як чисте скло. Чистота і прозорість наділять її особливою мудрістю: завжди і всюди бачити стопи Бога.
Бачення стоп Бога
Що це за стопи Бога? Це розпізнавання безмежного трансцендентного простору поза суб’єктом, поза об’єктом і поза п’ятьма кошами (оболонками).
І тоді величне сліпуче світло, подібне до нескінченного неба, зійде просто у твоє серце і змусить душу спершу злякатися, завмерти в захопленні, а потім — танцювати, співати й плакати від щастя. Це і є стопи Бога. Побачивши стопи Бога, твоя душа буде радіти день і ніч та дивуватися тому, як вона раніше не могла їх бачити. Навіть побачивши на мить стопи Бога, вона згадуватиме його знову і знову, ридаючи від щастя і дивуючись, і не буде такої сили, яка змусить душу забути їх. Побачивши одного разу стопи Бога, душа вирішить завжди дивитися на них і ніколи не втрачати їх із виду.
Що означає дивитися на стопи Бога? Це і є завжди перебувати в споглядальній присутності, у стані усвідомленості. Але це не є просто уважність до дихання, до тіла, це все методи, допоміжні інструменти для початківців. Стопи Бога — можна сказати, це досвід сахаджа-самадхі, досвід раси недвоїстого стану, коли ти справді пережив близькість до Божественного.
Коли ти вирішив завжди дивитися на стопи Бога і ніколи не втрачати їх із виду, це і є невідволікана присутність. І тоді в душі постає страх втратити Бога і знову впасти в невігластво світу. Вона повернеться до Бога і вирішить жити тільки в Бозі. І неодмінно, якщо ви — істинний садху, у вас з’являється таке розмірковування, роздум, такий страх втратити Бога, тому що душа відчуває, що вона намацала щось дуже велике, дуже цінне, неймовірно цінне, чарівну коштовність, що виконує всі бажання, що вона знайшла ключ від усіх дверей, вона знайшла корінь розв’язання всіх проблем, вона знайшла джерело і причину всіх своїх життів у минулому, майбутньому й теперішньому.
Вона відчуває, що знайшла якийсь величезний золотий злиток і починає дорожити ним, дуже починає ним дорожити, вона розуміє, що те, що вона знайшла, настільки велике, настільки цінне, настільки дорогоцінне, що всі інші проблеми, які в неї були, усе неважливе, що ця коштовність розв’язує всі її проблеми. Це так само, як селянин, якщо він випадково в лісі натрапив на величезну скелю із золота, він розуміє, що тепер йому не треба думати про продаж дров, про роботу в полі, йому треба думати, як цю скелю освоїти, як її сховати, зберегти й пустити в обіг, як зробити її своєю, тому що, маючи таку скелю із золота, йому більше не доведеться ні орати в полі, ні рубати дрова на продаж, це розв’язує всі його проблеми.
Преображення душі
І тоді душа повертається до Бога й вирішує жити тільки в Бозі. Але щоб жити в Бозі, потрібно забути все, чого навчав світ, і віддати себе Йому. І душа вирішує це зробити: забути не на фізичному рівні, а на психологічному рівні. На фізичному рівні ми цілком можемо користуватися набутим світським досвідом, набутими знаннями, але на психологічному рівні ми не повинні надавати цьому досвіду жодного значення, бо істина Бога настільки перевершує всі ці досвіди, що вони не можуть навіть якось бути поруч із нею.
І душа вирішить це зробити. І тоді вона відкине старе життя, немов зношене взуття, стане уважною й обережною, немов мисливець-птахолов, що вистежує дивовижного птаха в лісі. І тоді садху рухається обережно, ходить обачно, говорить тихо й смиренно, стежить за собою, щоб не забути Бога навіть на мить. Це ознака того, що садху споглядає Бога, перебуває в усвідомленості, що він прагне щомиті не втрачати цей зв’язок із Божественною реальністю.
Тоді ні радість, ні горе більше не вразять твоє серце, ні чисте, ні нечисте не збентежить тебе, низьке й високе, велике й мале стануть ніби одним, а ти сам станеш, немов Божа дитина на колінах своєї матері. Те, що було приховане, проявиться, що було закрите — відкриється, що здавалося втраченим — знайдеться, невидиме — побачиться, нечутне — почується, недосяжне стане близьким, небувале — станеться.
Душу завжди й усюди тягнутиме лише до Бога, Його мудрості й милості, вона шукатиме тих, хто їй подібний, а тих, хто їй не подібний, буде трохи сторонитися, бо буде ще молодою духовно й недосвідченою, щоб бачити Його милість у кожному; усе це — знаки дотику Божественної милості.
Садху має щодня трудитися в дусі, щоб прикликати Божественну милість, як трудиться алхімік, що мріє розбагатіти, стоячи біля тигля у своїй майстерні.
Мої благословення, щоб ви трудилися подібним чином і щоб Божественна милість, Ануграха, благословення святих, Бхагавана Даттатрейї завжди торкалися вас.
Ом. Намасте.
