Усе, що перебуває в Атма-таттві, вічне. Усе, що існує в нашому мирському розумінні, минуще. Світ, який ми сприймаємо, ефемерний. Хоча ми знаємо, що наші тіла недовговічні, як і все, з чого складається наше буденне життя, ми продовжуємо обманювати себе, вважаючи їх постійними.
Коли ми забуваємо про непостійність, ми продовжуємо обманювати себе. Коли ми пам’ятаємо про непостійність, ми наближаємося до Істини. Непостійність — одна з фундаментальних істин цього життя. Ті, хто цього не розуміють, просто самовпевнені невігласи. Ті, хто це розуміють, — люди дхарми. Часто ми вводимо себе в оману, забуваючи про непостійність, і тоді наш розум надає значення якимось іншим речам, крім дхарми, абсолютно неважливим, тривіальним. Коли ми не пам’ятаємо про непостійність, наші амбіції важливі, наші прив’язаності важливі, і ми такі важливі з усіх боків. Ми просто не знаємо, хто ми є. Але непостійність одразу показує, хто ти є насправді. Замість того щоб уявляти себе важливим, краще пам’ятати про непостійність, очищуватися й практикувати. Це набагато важливіше.
Непостійність як джерело натхнення
Звикнути до постійного пам’ятання про непостійність — означає радикально змінити свій світогляд. Зазвичай ми шукаємо, чим би себе надихнути або розважити. Але справжній, автентичний практик надихає себе непостійністю. Непостійність його не пригнічує, не засмучує, а навпаки, надихає. Він розуміє безмежність світу й усвідомлює безмежний потенціал до трансформації. Це постійний виклик для нього, з яким він завжди працює. Непостійність дає йому змогу утримувати розум у чистоті, ясності й смиренні. Вона не дозволяє йому чіплятися за тривіальні речі цього світу. Вона постійно спонукає його рухатися вперед.
Того, хто не практикує, непостійність може сильно збентежити — до сліз, переляку, депресії, якщо він глибоко замислиться. Тому звичайні люди просто прагнуть уникати думок про непостійність. Хочете збентежити людину — поговоріть із нею про непостійність. Вона одразу похмурнішає, відвернеться й думатиме про вас не дуже добре, оскільки ви зруйнуєте всі її ілюзії та повітряні замки.
Але від правди не можна тікати! Треба завжди дивитися їй прямо в очі. Практикуючий — це той, хто прямо дивиться правді в очі; щосекунди бачити непостійність — це вже виклик, спонукання до трансформації. Якщо світ непостійний, то як я можу засуджувати іншого? Якщо світ непостійний, як я можу щось із себе вдавати, важничати, якщо я знаю, що перебуваю перед обличчям непостійності? Якщо світ непостійний, як я можу серйозно прив’язуватися, як можу забуватися чи відволікатися? Усе це просто тьмяніє. Але лише ті, хто уявляють себе безсмертними, псевдобезсмертними, можуть собі таке дозволити. Істинний садху не дозволяє собі такого. Якщо світ непостійний, як я можу переживати через якісь сансарні дрібниці й надавати їм великого значення? Я знаю: усе це неважливо перед обличчям непостійності. Найголовніше — це мій духовний досвід, садхана та звільнення від егоїзму.
Пошук справжнього фундаменту
Непостійність — це такий потужний визвольний чинник, який дає змогу впоратися з багатьма речами. Спочатку ми відчуваємо, як у нас з-під ніг іде ґрунт. Усе, що ми побудували, ненадійне, ефемерне, як замок на піску, і якщо він іде, то туди йому й дорога. Він непостійний, тимчасовий і не вартий того, щоб ми на ньому стояли. Це такий ґрунт і такий фундамент, на якому, можливо, й не варто стояти. Рано чи пізно він усе одно піде. Отже, нам треба шукати інший фундамент — глибший, справжніший, автентичний.
Поки ми не станемо автентичними, уся наша духовна практика буде формальністю. Ми формально кланятимемося Гуру, формально співатимемо мантри, формально медитуватимемо, формально прийматимемо якісь обітниці, статуси, клятви. Усе це буде формою гри, задоволенням его, чимось несправжнім. Лише коли ми перебуваємо в автентичному стані й знаємо, що вирішили перевершити непостійність, беремо відповідальність за свій вибір, за свою садхану, у нас пробуджуються справжня віра, справжня рішучість і щире бажання практикувати. Ми вже перестаємо накладати свої егоїстичні оцінки і на реальність, і на практику.
Я хотів би, щоб усі мої учні були справжніми або прагнули до такої справжності, тому що фальшивий стан ніколи не дасть Визволення. Рано чи пізно, навіть якщо ми ховаємо його глибоко й ретельно, ми зіткнемося з фальшивим станом, зі своєю внутрішньою фальшю, рано чи пізно вона неодмінно виповзе: у ритриті, під час спілкування з іншими, у поїздці під час виходу карми. Рано чи пізно доведеться зіткнутися з цим.
Іноді дивишся на людину й думаєш: «Почекаємо, почекаємо, подивимося, яким ти героєм будеш через п’ять років, через десять, у трирічному ритриті. Увесь твій героїзм одразу проявиться. Не надавай надто великого значення своїй ученості, своїм якостям, своїм великим чеснотам. Подивимося, ще не час. Ще він не настав». Я як духовний Учитель багато чого надивився на «великих» практиків, «великих» учнів, «великих» монахів, «великих» садху, «великих» відлюдників. Не все так просто. Тільки справжність гарантує, що ви правильно йтимете шляхом. Тому істинний садху завжди практикує зі скромністю, зі смиренням і з оглядкою на себе та своє его. Він завжди пильний, тверезий і ніколи не сп’яніває ні від зовнішньої реальності, ні від своїх якостей, ні від своїх досвідів. Така тверезість походить від внутрішньої смиренномудрості та справжності.
Одного разу до лікаря прийшла одна людина й сказала: «Докторе, у мене депресія, чи не могли б ви мені чимось допомогти». Лікар сказав: «Ви б вирушили в подорож, подивилися різні країни, якісь кокосові острови». Ця людина сказала: «Я вже всюди був, усе побачив, мене ніщо не радує. Об’їхав усю землю». Тоді лікар каже: «Ви б надихнули себе любов’ю. Знайшли б когось, кого все життя могли б любити й кому могли б віддаватися. Таке щастя, натхнення!» Він сказав: «Я вже кохав, ніхто так, як я, не кохав, але все одно це мені не допомагає». Тоді лікар сказав: «Може, вам зайнятися якимось хобі: гірськими лижами, колекціонуванням чогось? Це теж дуже веселить і радує». Він сказав: «Це я теж усе перепробував, і ніщо мені не допомагає». Тоді лікар подумав: «Є остання порада для вас. Сходіть на виставу великого Гарика. Це просто захват і екстаз, ви просто не уявляєте, вся ваша депресія одразу мине». Ця людина подивилася на лікаря й сказала: «Це ваша остання порада?» «Так». «Тоді я пропав, докторе. Річ у тім, що я і є великий Гарик!»
Оцей «великий Гарик» — це его, яке завжди страждає. У чому б воно не намагалося знайти якісь задоволення, рано чи пізно воно розчаровується. А коли йому пропонують подивитися на самого себе, зайнятися дослідженням, воно завжди впадає в замішання, тому що йому належить виконати велику роботу — виявити власне неіснування. Коли его — цей великий Гарик — звертається на самого себе, починає вічару (самодослідження), воно впадає у величезне здивування та замішання, виявляючи факт свого неіснування, і намагається знайти іншу, глибшу опору. Від цього моменту починається наша справжність.
Вічна Атма-таттва та шлях до Вічності
Вічною і нетлінною є лише Атма-таттва, яка є Джняною, або Мудрістю. Вона існує незалежно від того, усвідомлюємо ми це чи ні. Вона вища за всі наші втрати й потрясіння, і ніщо не може похитнути її.
Коли ми виявляємо неіснування его, вловлюємо тонкий простір за межами всіх наших хибних спонукань, спираючись на непостійність з одного боку, на вічару — з іншого, на метод і віру — з третього, ми виявляємо Атма-таттву. Це — те безсмертне, вічне, неруйнівне, що є в нас. Тільки на неї й можна покладатися.
Ця Атма-таттва — втілення Істини. Вона також є втіленням найвищого Блаженства, або Ананда-сварупою. У Гіті є чимало віршів, у яких говориться про вічне життя нашої душі. Господь Крішна навчає Арджуну:
«Ніколи не було так, щоб ти не існував! Усі, кого ти бачиш: Бхішма, Дрона та інші — теж ніколи не зникали й не зникнуть. Вічний і цей світ. І Я — Ішвара, і ти — джива, і цей світ (джагат) — усі ми існували завжди».
Роздуми про непостійність зрештою мають привести нас до Вічності. Ми неодмінно повинні прийти до Вічності. Усе фальшиве, несправжнє має піти, его має послабити свою хватку, і ми приходимо до постійного переживання Вічності. Не може бути так, що ви практикуєте й не приходите до переживання Вічності. Ви неодмінно в неї упретеся. Ба більше, ви не можете проминути її й потрапити кудись іще. Вічність — позаду, Вічність — попереду. Вічність — унизу, угорі, праворуч, ліворуч, усередині, зовні, де завгодно. Справжня практика Лайя-йоги починається, коли ви вже наблизилися до переживання Вічності. Тоді всі санкальпи починають працювати, навіть невеликі методи приносять досвіди й реалізацію.
Підійдемо ми до Вічності чи ні, залежить від того, чи зуміємо ми відректися від егоїзму. Для відречення від егоїзму не існує фіксованих методів. Це метод за межами методів. Питання в тому, наскільки ми зможемо бути усвідомленими, наскільки зможемо себе відпустити, наскільки нам вистачає віри й відданості? Хтось звільняється від егоїзму Джняна-йогою, практикою лише усвідомлення; хтось — вірою, відданістю та самовіддачею. Яким би шляхом ви не йшли, якщо ви звільнитеся від свого егоїзму, ви прийдете до переживання Вічності. Коли ви приходите до переживання Вічності, усе ваше життя змінюється. Зникають усі фальшиві зв’язки, стосунки, усе подвійне бачення. Ви залишаєтеся самі в усьому світі, наодинці з Богом і тільки з Богом. Ваші старі прив’язаності також зникають, усе перестає мати значення, крім Вічності, вас і ваших стосунків із Вічністю. Усе інше, якщо й відбувається, то як гра.
Даршани індійської філософії
Три начала: джива, Ішвара та Пракріті існували в усі часи, навіть до створення цього світу, і існуватимуть вічно. Хоча фізичні тіла зазнають змін, Атма-таттва залишається вічною та незмінною.
Існували три основні філософські школи або системи, які розробляли ці теоретичні підходи до осягнення Атма-таттви. Це — Двайта, Адвайта та Вішишта-двайта.
Спробуємо спочатку зрозуміти, у чому сутність Двайти, або філософії подвійності. Згідно з Двайтою, світ утворений двома споконвічно існуючими началами: дживою та Пракріті, які незалежні одна від одної й ніколи не зливаються воєдино. Визнається незмінність цих різних, нетлінних сутностей.
У Двайті джива, Ішвара, Пракріті — це різні речі. Джива завжди вічна, безсмертна, незнищенна, незалежна й існує окремо від Бога. Бог також всюдисущий, безсмертний і вічний. Реалізація — це завжди досягнення певних стосунків між душею та Богом, дживою й брахманом, Абсолютом. Ті, хто йде шляхом Двайти, не прагнуть до Саюджья-мукті, Визволення через розчинення, возз’єднання. Вони прагнуть до інших видів мукті. Наприклад, набути такої самої форми, як в обраного божества, або жити в тій самій локі, що й обране божество (Салокья-мукті, Сарупья-мукті), встановити певні вічні, духовні, трансцендентні стосунки й завжди їх підтримувати.
Вважається, що для тих, хто надто тримається за ідею самості, ідею «я», підходить Двайта. Вони так бояться втратити своє відчуття індивідуальності, возз’єднавшись з Абсолютом, що їм підходить такий шлях: треба очистити своє «я» до чистого стану, перетворити егоїзм на шуддха-саттва-сварупу, найчистішу форму дживи, і насолоджуватися нескінченними стосунками з Богом. Цього достатньо. Вони кажуть так: «Навіщо ставати цукром? Краще їсти цей цукор і насолоджуватися його смаком. Адже в такому стані немає страждань і немає обмежень. Джива за своєю природою безсмертна, брахман за своєю природою безсмертний, і вона завжди перебуватиме в любовному, трансцендентному служінні Йому. Спочатку її служіння Йому як безперервний зв’язок — це і є її призначення». А ось Саюджья-мукті — возз’єднання дживи з брахманом — їх не приваблює.
Вішишта-адвайта постулює наявність «чіт» і «ачіт», що мають свідомість і не мають свідомості у проявленому світі, та визнає феномен реальності й ілюзії. Обидва начала — «чіт» і «ачіт» — вважаються істинними та значущими. Вішишта-адвайта проголошує єдину основу джагату, або світу, наділеного властивістю інертності (джади), або дживи (душі), наділеної свідомістю. Згідно з цією філософією, і джада, і чайтанья, тобто інертність і свідомість, є проявом одного й того самого принципу: божественності, і тому вважаються однаково сутнісними. Незважаючи на те, що ці два вічно існуючі начала ніколи не зливаються одне з одним, вони визнаються різними аспектами однієї й тієї самої форми та складовими частинами одного й того самого принципу.
У Вішишта-адвайті все є проявами одного Абсолюту. Джагат — проявлений світ, джива — свідома душа, а Пуруша — найвищий Дух — це не три окремі сутності, а зрештою одне й те саме. Велич Вішишта-адвайти полягає в тому, що вона визнає їхню єдину основу. Хоча її прояви та способи осягнення окремих її аспектів надзвичайно різноманітні, стверджується присутність єдиного начала — об’єднавчого, вічного та незмінного божественного Духа.
У Вішишта-адвайті кажуть: «Звичайно, джива тотожна Господу (Бгаґавану). Однак вона тотожна Йому якісно, але не кількісно. Господь (Бгаґаван) у формі локалізованої Параматми — індивідуальної іскри душі — перебуває в кожному тілі. Але якщо поглянути кількісно, то Господь всемогутній, всезнаючий, володіє всім, має величезне тіло, славу, багатство, відреченість, красу та інші якості. А джива цього не має, натомість має незначні забруднення, обмеження, клеші та карми. Тому не можна говорити про повну тотожність дживи й Бгаґавана — лише якісно, по суті, але не кількісно».
Такою є Вішишта-адвайта. Водночас існує тотожність і водночас існує відмінність. Цей принцип називається ачінтья-бхеда-бхеда-таттва — незбагненна тотожність і відмінність, тобто, з одного боку, є відмінність, а з іншого — немає відмінності.
Для ілюстрації цього послідовники Вішишта-адвайти користуються таким прикладом: золоті прикраси мають різну форму, але саме золото, з якого вони виготовлені, завжди однакове. Більше того, вони стверджують, що якби Бог не мав у своєму розпорядженні всього різноманіття тонких і грубих форм, що існують у світі, сама його природа була б неповною.
Наведу вам приклад: уявімо собі якесь царство. Без царя не може бути царства; без народу також не може бути царства, і якби не було народу, не було б і царя. Усі вони взаємозалежні, оскільки і цар, і царство, і народ пов’язані нерозривними узами. Вішишта-адвайта визнає єдність цих трьох сутностей. Якщо ми розглянемо істинну природу царя та народу, то зрозуміємо, що тут також закладений принцип Адвайти, або недуальності. Цар — це одна з людей. Цар — правитель і законодавець, а народ — це ті, ким керують за законом і хто його дотримується. Однак, незважаючи на те, що правитель і його піддані здаються нам окремими один від одного, їхня людська природа єдина.
Класифікація філософських шкіл
Філософію Вішишта-адвайти іноді також називають «обмеженим монізмом»: недуальність є, але вона обмежена. Філософію Двайти часто також називають у деяких школах монотеїзмом. Тобто монізм і монотеїзм не слід плутати. Монізм означає — усе єдине, а монотеїзм означає, що є один Бог, але завжди є джива, яка визначає свої стосунки з Ним і описує Його. Вішишта-адвайта — це також обмежений монізм, тобто недуальність існує, але є певні обмеження.
Вважається, що джива (душа) — це прикордонна енергія Абсолюту, а його внутрішня енергія (сварупа-шакті), або тонка (атма-шакті), — це його власна, чиста, внутрішня, трансцендентальна енергія, а зовнішня, груба, матеріальна енергія — це інша енергія (майя-шакті). Ці три енергії — наче три в одному, але все ж різні.
Однак Васіш̣тха говорить, що дві попередні філософії підходять для тих, хто не готовий відкритися, прийняти й зрозуміти трансцендентну філософію Адвайти. Оскільки трансцендентна філософія Адвайти лякає й приводить у замішання тих, хто прив’язаний до ідеї індивідуальної душі. Їхній розум не здатен вмістити таку трансцендентну й глобальну Істину. І, звісно, ми маємо замислитися, чому так? Ми не повинні думати: «Я-то точно одразу можу вмістити. Для мене жодних проблем немає — одразу зрозуміти філософію Адвайти. Вона мене зовсім не лякає й не приводить у замішання. Усе це зрозуміло: «Ахам брахмасмі» і «Сарвам ева брахман». Але очевидно, що все не так просто, оскільки філософія Адвайти дуже велична. Щойно ми починаємо занурюватися в неї у світогляді та реально практикувати, ми виявляємо, які безодні вона відкриває. Ми добре розуміємо двайтинів і вішішта-двайтинів: насправді нелегко одразу сприйняти й жити філософією Адвайти. Це означає радикально переоцінити й перевернути всі свої смисли та цінності.
Шлях до Пратьякша-адвайти
Поступово, розмірковуючи над цими видами філософії, дедалі більше підносячись і підносячись, ми приходимо до Адвайти.
Пратьякша-адвайта — це ще вища садхана, це навіть не філософія. Вона передбачає відсутність концептуальних пояснень. Наприклад, учень запитує: «Що є Бог?» Учитель відповідає: «Пхат!» Усе зрозуміло, більше не потрібні жодні філософії — Двайта, Вішішта-двайта й Адвайта. Є безпосереднє введення, підтримуй його, якщо можеш. Це Лайя-йога. Лайя-йога починається з Пратьякша-адвайти, навіть оминаючи філософію. Коли ми роз’яснюємо філософію та інше, це поправки до загального процесу навчання, а сама Лайя-йога з цього рівня лише починається.
У Пратьякша-адвайті неважливі ваші філософські знання. У Пратьякша-адвайті взагалі багато речей неважливі, які важливі у Двайті, Вішішта-двайті. Можна сказати так: узагалі нічого не важливо, крім усвідомлення. Вона передбачає, що ви це все вже зрозуміли, реалізували, пройшли. Що ви чудово дотримуєтеся принципів, самайї, у вас чисте бачення, чисті канали, відреченість. Ви вже готова посудина, вам потрібно лише займатися спогляданням, перебуванням у природній усвідомленості й тонко працювати з методом.
Але якщо ми поцікавимося: «Де ж є такі дивовижні люди?», то, звісно, ми їх знайдемо: Рамана Махаріші, Рамакрішна, Будда Шак’ямуні. Тому, навіть заявляючи, що ми послідовники Пратьякша-адвайти, ми все одно проходимо цей попередній шлях. А в Пратьякша-адвайті багато речей неважливі. Багато людей цього не розуміють. Неважливі концептуальні визначення, неважливі різні описи, тексти, сутри, шастри, неважливі різні правила та інше. Усе це взагалі неважливо. Передбачається, що ваш рівень самодисципліни дуже високий і ви самі все розумієте, усе самі робите, усе самі дотримуєтеся за замовчуванням, що у вас достатньо заслуг. Важливим є перебування, скажімо, у Шамбхаві-мудрі, приблизно так.
Єдність дживи й Чайтаньї
Ми вже знаємо про єдність дживи й Чайтаньї, і тому виявляємо Чайтанью, або свідомість, в інертності, а риси інертного знаходимо у свідомості. Тому, по суті, вони нероздільні. Інертне не може існувати поза свідомістю, свідомість не може існувати поза інертністю. У нашому повсякденному житті, у світі предметів і явищ, ми часто помиляємося, вважаючи, що сила свідомості не здатна проникнути в матерію, і навпаки. Однак це хибна думка.
Ми знаємо, що весь світ пронизаний шабдою, або звуком. Шабда (звук) може народитися лише там, де є рух або пробудження до дії. Ми постійно моргаємо, заплющуючи й розплющуючи очі, безліч разів протягом однієї хвилини. Під час руху повік виникає слабкий звук. Але цей звук настільки тихий, що ми його не вловлюємо. Через те, що звук ледве чутний, ми не можемо заперечувати його наявність. Так само як ми нездатні вловити дуже тихий звук, ми нездатні розпізнати й наявність свідомості в інертності та побачити елементи інертності у свідомості.
Парінама і віварта — два аспекти ілюзії
У цій ілюзії є два аспекти:
Один із них — це парінама, або еволюція
Інший аспект — це віварта, властивість ілюзії, яка змушує бачити зміни там, де їх насправді не було. Ця властивість ґрунтується на здатності мозку створювати в уяві форми й образи
Парінама — це видозміна, модифікація, трансформація одного в інше. Наприклад, було молоко, стало кисле молоко; було молоко, вийшло масло, молоко перетворилося на масло, якісно змінилося, було модифіковане. Це — парінама.
Що ж таке віварта? Коли на нашому шляху з’являється мотузка, що лежить, ми помилково приймаємо її за змію. Мотузка не зникає, а змія не приповзає. Увесь образ — плід нашої фантазії. Віварта — це властивість, яка змушує нас забути реальну річ і підміняє її іншою уявною формою, яка насправді не існує.
Віварта — це наша ілюзія, наша проєкція, це не реальна видозміна чи модифікація. Наприклад, ми дивимося на людину й думаємо: «Ця людина — злодій!», а вона нічого не крала. Потім з’ясовується, що вона зовсім не злодій. І ось цей стан: «це злодій», коли насправді жодного злодія не було, — це віварта. Або ми заходимо в темну кімнату й думаємо: «Там є чорна кішка і десь бігає», але вмикаємо світло, і там немає жодної кішки. Це приклад віварти.
Це один з ефектів, притаманних ілюзії (маї). Парінама несе в собі властивість ілюзії, або зміни, подібної до тієї, яка перетворює молоко на кисляк. Якби не було молока, не вийшов би й кисляк. Парінама — це якість, завдяки якій відбувається зміна чогось реально існуючого. Але і парінама, і віварта є аспектами світової ілюзії, або маї.
Деха-бхранті — тілесна ілюзія
Сьогодні ми живемо, повністю підкоряючись впливу віварти, попри те, що всі ми є Атма-сварупами, втіленнями Атми. Ми забули про Вищу Реальність і занурилися в деха-бхранті, або тілесну ілюзію. Ми помилково вважаємо наше ефемерне існування єдино реальним.
Бхранті означає — помилка, омана, непорозуміння; деха — тіло. Помилка ототожнення з тілом називається деха-бхранті. Наприклад, кожен із нас на рівні тонкого тіла є астральним потоком, що постійно тече з минулого в майбутнє, нескінченним, вічним, а за своєю суттю порожнім, сповненим образів, і шлейфом карми, який іде з минулого, та шлейфом прарабдха-карми, який є в майбутньому. І кожен із нас одночасно присутній і в минулому, і в майбутньому, і в теперішньому в тонкому тілі — це так. Хіба ні? У кожного з вас є спогади тонкого тіла, минулого. Просто зараз минуле є у вас, і воно у вас, і ви в ньому. У кожного з вас є самскари майбутнього. Просто зараз ці самскари є в тонкому тілі. Будь-який ясновидець може їх прочитати. Насправді у вашому тонкому тілі теперішнє, майбутнє й минуле — усе існує разом.
Але деха-бхранті означає, що ваше тонке тіло — це нескінченний потік, що тече в будь-яких напрямках, причому в тонкому тілі минуле й майбутнє не мають лінійності, тобто лінійного вектора часу, який тече в одному напрямку — з минулого в майбутнє, у тонкому тілі немає такого. Його взагалі немає. Це характеристика цього феноменального, матеріального світу. А в тонкому тілі час може текти в різних напрямках, залежно від спрямованості свідомості.
Як це продемонструвати? Навіть суб’єктивно ви можете вільно повернутися в минуле, почати прокручувати минуле, перебуваючи в теперішньому. Ви можете фантазувати про майбутнє, і коли ви фантазуєте, це означає, що ви задіюєте аспекти свого астрального тіла: вектором часу ви можете керувати як завгодно, він підкоряється вам на рівні тонкого тіла.
Але що означає деха-бхранті? Це означає, що під час переродження цей потік увійшов у людський зародок і втратив свій зв’язок із тонким тілом. Потік свідомості ототожнився з грубим тілом, у якому час має чітку лінійну спрямованість, у якому діють закони причин і наслідків, і було втрачено зв’язок із минулим, було втрачено зв’язок із майбутнім. Оця нелінійність, нелокальність, квантова невизначеність, притаманна астральному світу, була втрачена. Є жорстка фіксація на тілі, чітка ідентифікація: «я, звичайно, це тіло, а інші — теж тіла». Минуле з життя забуте, майбутнє не видно. Здатність нелокально спрямовувати вектор часу теж втрачена. Усе це стосується деха-бхранті. Астральне тіло здатне інтуїтивно перебувати за принципом голограми в кожній точці Всесвіту. Це теж втрачено під час втілення в тіло. Усе це також стосується деха-бхранті, помилки ототожнення себе з тілом.
Ми не боїмося мотузки, але панічно боїмося змії. Ми не боїмося Атми — божественної душі, але сповнені страху перед життям. Попри те, що ми є Атма-сварупами й маємо бути вільними від страху, ми перебуваємо в полоні страху та ілюзії.
Єдність Атмана в множині тіл
Упадгі, або окремі вмістилища, є проявом єдиної Реальності, подібно до того, як є лише одне Сонце, що сяє на небосхилі. Коли ми наповнюємо водою тисячу глечиків, у них відбивається те саме Сонце. Але оскільки тисячі глечиків наповнені водою, яка має властивість відбиття, нам здається, що Сонце розкололося на тисячі Сонць. Але це лише наше відчуття, і воно хибне. Істина полягає в тому, що на небі світить лише одне-єдине Сонце. Подібно до цього наші тіла можна порівняти з глечиками, наповненими водою, у яких відбивається єдина Атма, розколота в нашій уяві на безліч частин.
Тіла можна уподібнити до глечиків (упадгі). А єдиний Атман перебуває в кожному тілі. Тому й говориться: «Прагніть бачити Бога в усьому! Любіть усіх! Чисте бачення», якщо єдиний Атман, подібно до води, налитої в усі глечики, перебуває в кожному тілі. Не бачити цього, зачаровуватися різноманіттям, захоплюватися різноманіттям, ґрунтуючись на деха-бхранті, ототожненні з тілом, — це майя. Прагнення прозрівати це — шлях до Пробудження.
Багато хто не зовсім розуміє принцип чистого бачення, кажучи: «Я не бачу жодних божеств і тому подібного». Питання не в цьому. Було б дивно, якби ви одразу їх побачили. Божеств бачать святі. Це просто настанова: «любити інших і намагатися бачити Бога в інших», розуміючи хоча б філософськи, що Атман перебуває в усіх тілах. Якщо ти розумієш цю настанову, то завжди прагнутимеш це робити. Це не важко. Це не означає, що вам одразу потрібно бачити якимось особливим чином, бачити богів, що виходять із тіл інших.
Багато хто ставить запитання: «Свамі, скажи, будь ласка, куди вирушає Атма (душа) після смерті тіла?» Коли глечик розбивається і вода виливається на землю, куди дівається Сонце, що відбивалося в цій воді? Сонце не приходило й не йшло. Воно являлося нам у вигляді відбиття, оскільки в глечиках була вода. А коли глечик розбився і вода вилилася, відбиття зникло.
Постає й інше запитання: «Якщо в глечиках відбивається одне Сонце, чи означає це, що всі відбиття рівноцінні?» Відбиття справді рівноцінне, але цінність глечиків різна. Деякі з них можуть бути зроблені з глини, інші — з міді або бронзи, треті — зі срібла чи навіть із золота. Таким чином, цінність глечиків змінюється залежно від достатку, суспільного становища, освіти людини тощо. Але цінність Атма-сварупи (втіленої Атми) залишається незмінною. Усі ці відмінності лише позірні, вони ілюзорні. Вони стосуються лише фізичного тіла. Атма-таттва (природа Атми) єдина й неподільна.
Притча про пастушка та ведмедя
На березі річки діти пасли корів. Стояв сезон дощів, і течія повноводної річки була бурхливою та стрімкою. Сталося так, що ведмідь, який послизнувся на камені, не втримався на березі й упав у воду. Його одразу підхопила швидка течія, і винесла на самісіньку середину річки. Один із пастушків, здалеку помітивши, що річкою щось пливе, прийняв ведмедя за купу зв’язаних вовняних ковдр, які забрала течія річки. Він сказав своїм приятелям: «Я стрибну у воду й упіймаю ці ковдри», — і кинувся в бурхливу річку. Оскільки він прийняв ведмедя за згорнуті ковдри, то, підпливши до нього, міцно обхопив звіра руками. Ведмідь, зі свого боку, обхопив хлопчика лапами. Скільки пастушок не намагався вирватися з могутніх обіймів, ведмідь не відпускав його. Він мертвою хваткою вчепився в хлопчика. Товариші на березі щосили кричали: «Швидше пливи до берега. Залиш ці ковдри, інакше тебе понесе разом із ними». А хлопчик, борючись у воді з ведмедем, кричав їм у відповідь: «Я хочу звільнитися, але не можу. Мене не відпускають».
Пливучи бурхливою річкою життя, ми приймаємо «небезпечного ведмедя», або майю, за купу нешкідливих ковдр, мирських благ, сподіваючись, що вони забезпечать нам комфорт, добробут і щастя. Ми кидаємося в річку й намагаємося їх упіймати. Пізніше, коли в нас виникає бажання звільнитися, ми виявляємо, що це неможливо. Силою майї створюються різноманітні привабливі для нас образи, але божественний принцип, прихований за ними, завжди один. Із часів глибокої давнини Вішишта-вайта вчить єдності неподільного й вічного Пуруші, прихованого в різноманітті та уявній множинності форм.
Чотири рівні взаємин з об’єктами
Отже, ми розглянули принцип Двайти й Адвайти. Що означає ведмідь, який хапає хлопчика в бурхливій річці? Це означає неправильні взаємини із зовнішніми об’єктами. Коли ми будуємо взаємини із зовнішніми об’єктами без усвідомлення, рівновага (самйога) відсутня. Коли відсутня самйога, будь-яке сприйняття супроводжується сильною транспортуючою праною, а транспортуюча прана захоплює усвідомлення. Захоплене усвідомлення змушує нас втрачати енергію. Усе це відбувається тому, що ми неправильно вибудовуємо зв’язок із зовнішнім світом. Це принцип першого рівня, який називають принципом «мирської дружини», пов’язаний із бажанням володіти, ревнощами, ненавистю та іншими подібними речами.
Коли ж ми вчимося правильно вибудовувати взаємини із зовнішніми об’єктами, то поступово рухаємося до самйоги, і тоді більше немає ведмедя, який нас хапає.
На стадії «сестри» ведмідь стає плюшевим, коли ми добре споглядаємо, стаємо уважними, і об’єкти більше нас не схоплюють. Нехай вони ще неконтрольовані, але й вони також не контролюють нас. Припустімо, ви перебуваєте у спогляданні, ваш розум ясний, неупереджений і уважний. Ви помічаєте об’єкти, але вони вам не заважають. Ви усвідомлені, у вас є рівний, необумовлений і радісний стан, є невелика самйога.
А коли ви глибоко занурені у споглядання, то енергія об’єктів навіть живить вас, тому що ви отримуєте даршан Ануграхи через інтеграцію та розкриття себе. Сила вашого занурення в присутність виявляє порожнистість усіх об’єктів. Тоді всі об’єкти стають Великою Матір’ю, і «мати починає годувати сина», тобто Світло Порожнечі зовнішніх об’єктів починає являти даршан вашому внутрішньому Світлу й вашій внутрішній Порожнечі, і ваша внутрішня Порожнеча лише розквітає під час сприйняття видимих і чутних об’єктів, якщо ви перебуваєте у спогляданні й самйога виконана, тобто встановлена рівновага під час споглядання. Тоді цей ведмідь перетворюється на прекрасного павича, і він сам витягує цього хлопчика з води.
Нарешті, останній рівень — це ще глибші взаємини з об’єктами, коли павич перетворюється на могутнього Гаруду і, розправивши крила, несе хлопчика та повністю виносить його з річки сансари.
