Коли ви виконуєте садхану з мантрою Ом, ви вслухаєтеся у звукову вібрацію. Ця звукова вібрація трояка. Початковий склад «А» вказує на творення, склад «У» — на підтримання, «М» — на розчинення, руйнування. А мовчання та бездумність після «М» вказують на непроявлене. Ці три склади означають три стани свідомості — стан неспання, підсвідомість і надсвідомість. А бездумність після «М» вказує на турію.
Коли ми начитуємо мантру Ом у стилі лайя-йоги, ануттара-тантри, то вчимося не розділяти ці три звуки, вслухаючись у єдність усіх звуків. Ми вслухаємося у звук і намагаємося не просто концентруватися на ньому, як це відбувається у звичайній практиці раджа-йоги, а інтегруватися, тобто поєднувати споглядання зі звуком. Процес начитування мантри у спогляданні в тисячу разів ефективніший, ніж начитування мантри просто в концентрації, оскільки справжня сутність мантри проявляється, коли ми перебуваємо в присутності, начитуючи мантру. Таким чином, практика начитування мантри є засобом поглибити споглядання.
Відмінність ануттара-тантри від нижчих шляхів
Стиль практики ануттара-тантри завжди відрізняється від нижчих шляхів або попередніх практик. Він відрізняється тим, що ми все інтегруємо, возз’єднуємо, змішуємо. І якщо у відносних садханах можна успішно виконувати кундаліні-йогу або начитувати мантру, займатися практикою ходіння, виконувати ритуальну практику якогось божества в надії отримати siddhi або містичний досвід, то в ануттара-тантрі до всіх цих практик додається абсолютно новий вимір — присутність недвоїчної усвідомленості, розуміння того, що суб’єкт і об’єкт нероздільні.
Якщо у двоїстій бгакті-йозі бгакта поклоняється якомусь святому або божеству в надії отримати його благословення чи милість, у надії під час такого поклоніння відкинути своє его і розчинити його, то в лайя-йозі будь-яка садхана супроводжується розумінням недвоїчності та наявністю споглядання. Тобто до вашої практики завжди додається новий вимір, який невидимий, але присутній і оголює саму сутність вашої практики, оголює справжній дух.
Іншими словами, ви все виконуєте усвідомлено, і тоді ваша ритуальна практика, технічні та базові практики набувають цілком іншого значення, ніж у звичайних видах тантри. Вони підкреслюють і поглиблюють ваш природний стан. Можна сказати, що ви не хочете від них чогось конкретного або їх самих по собі, а хочете тільки Всевишнього, тому що ваша свідомість глибоко занурена у природний стан. Тоді відбувається злиття методу і мудрості. Ви перестаєте бути обмеженими своїм его, почуттям практикувальника, бажаннями. Ви від самого початку входите в досконалість, в абсолютний стан, а практики — це методи, які підкреслюють і поглиблюють цю досконалість. Це єдиний спосіб по-справжньому подолати двоїстість, коли ти практикуєш, і вступити на шлях вищої колісниці.
Є така розповідь. Зустрічаються два ченці. Один іде радісний, піднесений, а другий — сумний, напружений. І радісний запитує другого: «Про що ти постійно думаєш?» «Як про що? Я день і ніч думаю про просвітлення і страждаю, тому що досі його не досяг». Потім він запитує першого ченця: «А ти про що думаєш?» Той відповів: «А я думаю про Бога». Це і є приклад правильної та неправильної практики.
Людина, яка думає про просвітлення, виходячи зі своїх маленьких уявлень, зі свого его, ніколи не вийде за межі особистості. Навіть якщо її бажання буде настільки сильним, що вона все ж вийде якимось неймовірним способом, їй усе одно доведеться думати про Всевишнє Джерело, а не про своє маленьке просвітлення. Коли ж ми спрямовуємо розум на Всевишнє Джерело і робимо це правильно, то просвітлення досягається саме собою. Спрямування розуму на Всевишнє Джерело — це відмінна особливість ануттара-тантри. Тут немає місця егоїстичному бажанню звільнення.
Звільнення як проміжна мета
Святі кажуть, що звільнення — це не кінцева мета духовної практики. Це проміжна мета, тобто вона справжня, але не кінцева. Іншими словами, звільнення — це певний рівень, який настає на певній стадії природного споглядання, але після звільнення практика триває. Боги, святі, махасиддхи продовжують возз’єднання з Абсолютом. Тільки це вже перестає бути практикою, а стає чимось незмірно більш глобальним, тонким і піднесеним. Але такий рух усе одно не припиняється навіть після звільнення, після досягнення безсмертя. Святі, боги, махасиддхи, великі боги-творці всесвітів — усі вони медитують на абсолютну істину відповідно до своїх уявлень.
Одного разу Нім Каролі Бабу запитали про йогу та досягнення звільнення. Він сказав так: «Так, я практикував асани, пранаями тощо. Але потім я зрозумів, що любов до Бога — це найголовніше». Асани та пранаями виражають метод, а любов до Бога — це шлях споглядання та входження в природний стан, це медитація на Абсолют і повна самовіддача, це мудрість. Метод завжди має бути підпорядкований мудрості. Коли в нас є така мудрість, ми можемо виконувати асани, поєднуючи їх зі спогляданням, або виконувати будь-яку роботу. Зрештою ми маємо вийти на такий рівень, коли практика й непрактика мають один «смак», коли будь-яка дія стає возз’єднаною з природним станом.
Три золоті правила вчення
«Це Брахман, який не має частин, незмінний, незаплямований. Знаючи: «Я — цей Брахман», людина неодмінно досягає Брахмана».
Вчення містить у собі три золоті правила. Перше означає ознайомлення з баченням або пряме введення, друге — відсікання сумнівів і прояснення, третє — безперервне перебування. Фактично зрозуміти три золоті правила — це означає схопити саме серце вчення.
Ознайомлення з баченням означає входження в недвоїстість, впізнавання своєї недвоїстої природи, отримання такого спалаху, який ясно показує неіснування «я» та повну єдність з Абсолютом. Це означає відкрити божественну гордість. Санскритом це називається «брахма-ахам-бхава», тобто світовідчуття «Я є Абсолют». Щойно у вас відбувся хоча б секундний спалах такого світовідчуття, ваш розум отримав передачу під час медитації, під час даршану гуру, під час вивчення вчення, можна сказати, що перше золоте правило виконано.
Потім ви маєте відсікати всі сумніви, переконатися в тому, що це правильний стан, отримати якісь підтвердження зі священних текстів або від духовного вчителя й працювати з ним далі. Надалі необхідно безперервно утримуватися в цьому стані, щоб він набув справжньої сили, став дуже глибоким і яскравим. Коли цей стан набув сили, необхідно надати йому гнучкості, відпрацювати його в умовах навантаження, перевірити його в чистому баченні, у дестабілізуючих або шокуючих станах, у жорстких умовах або під час насолод, тобто в усьому розмаїтті енергій із миттєвим вивільненням цього. Такою є завершальна стадія тренування, яка відрізняє звичайного йогіна від сиддхи.
Визнання незмінного та нескінченного
«Визнавши незмінного, нескінченного, позбавленого причини й подібності, незмірного та безпочаткового, він пізнає й найвище благо».
Що означає відкрити природний стан, розкрити божественну гордість, визнати в собі незмінне? Незмінне — це те, що не змінюється з часом, із метаморфозами, з усім зовнішнім. Дехто каже, що це внутрішній центр, спостерігач. Я б не поспішав так говорити. Звичайно, це і внутрішній центр, і спостерігач, але це лише самий початок.
Внутрішній центр розвивається звичайною сатіпаттханою, звичайною поверхневою атма-вічарою. Але це лише самий початок. Внутрішній центр означає просто певну центровану ясність, певну уважність, яка зібрана в пучок і дає змогу помічати клеші, бажання, самозвільняти думки. Але цього абсолютно недостатньо, це лише самий початок.
Потім цей внутрішній центр виявляється зовсім не як центр, а як певний простір. Це і центр, і периферія, його неможливо якось визначити, він не внутрішній і не зовнішній. Це не лише притаманний тобі спостерігач, а певна глобальна свідомість, притаманна всім живим істотам. Це не є чимось особистим, що ти носиш усередині своєї черепної коробки. Тобто внутрішній центр надалі розвивається у глобальний простір. Тому тут далі говориться: «Визнавши незмінне й нескінченне, ви виявляєте в цьому центрі нескінченну глибину, яка непізнавано різноманітна, не має обмежень».
Ця глибина перевершує людський розум. Ви виявляєте її як притаманну вам самим, яку ви ніколи не втрачали. Ви починаєте визнавати її своєю справжньою сутністю. Коли така глибина визнається, поступово приходить бачення всього світу таким же глибоким. Ви бачите, що у світі немає нічого скінченного, немає нічого поверхового, все трансцендентне, священне й абсолютне. Тоді полуда спадає з ваших очей, зовнішній світ, думки й почуття більше не вводять вас в оману.
Наприклад, якщо ви сприймаєте гуру як людину або ж сприймаєте його вчення лише розумом, то це також тонка ілюзія. Природа гуру — це нескінченність, яка просто проявляється у скінченній формі. Якщо ви сприймаєте монаха, який сидить поруч, як звичайну людину, то це також омана. З вами грає Абсолют, який прийняв такий вигляд відповідно до вашої карми.
Поглиблення споглядання та божественна гордість
«Визнавши незмінного, нескінченного, позбавленого причини й подоби, незмірного й безпочаткового, він пізнає і найвище благо».
Поглиблення споглядання полягає у дедалі більшому визнанні всіх цих якостей у самому собі. Спочатку, звісно, ми отримуємо певне переживання, яке може бути зовнішнім. Потім ми поступово визнаємо ці якості в самому собі. Однак говорити, що ми визнаємо їх у самому собі, десь усередині, — це також помилка. Я б сказав, що ми визнаємо їх не всередині самого себе, а як невіддільні від нашої свідомості. Але це не внутрішнє й не зовнішнє. Велика помилка початківців-споглядальників — надто глибоко занурюватися всередину, ігнорувати зовнішнє, надавати значення внутрішньому. Насправді немає ні внутрішнього, ні зовнішнього. Природний стан перевершує суб’єктивну ясність.
Коли ми намагаємося визнати це, наше знання про себе й пам’ять про себе як про обмежених істот періодично спливають, особливо в моменти, коли ми втрачаємо усвідомленість. Пильність полягає в тому, щоб постійно підтримувати таке визнання й вірити в нього. Це споглядання — природний стан, це Гуру-йога. Це можна назвати істинною вірою. Наша стара пам’ять постійно намагається заволодіти нами й навіяти, що ми є маленькою обмеженою істотою, але ми повинні звільнитися від такого впливу й повернутися до визнання в собі незмінного й нескінченного.
Святі — це ті, хто безперервно визнають свою незмінну, нескінченну природу. Немає навіть секунди, коли б вони її не визнавали. У них немає поняття про себе як про окрему особистість. Вони завжди по праву вважають себе нескінченними, абсолютними, вічними, непізнаваними. Водночас є святі, які втрачають цей стан під певними впливами. Якщо їхній розум трохи занепокоїться, вони швидко його втратять. Є святі, які не втрачають цього світовідчуття, їхні уми дуже гнучкі. Є святі, які не втратять його навіть за найсильніших навантажень, оскільки їхній рівень іще вищий.
Коли ми незмінно визнаємо цей стан, то кажуть, що в нас зароджується божественна гордість. Помилково вважати божественну гордість якостями особистого «я» або особистої свідомості. Божественна гордість тому й божественна, що вона неособистісна. Це гордість Всевишнього, проте вона проявляється в нашому тілі як відчуття піднесеної свідомості, величі й розширеності, як переживання глобальності, внутрішнього масштабу, широти та складності, як переживання внутрішньої незбагненності й глибини, як переживання найбільшої любові, натхнення та всеосяжного співчуття. Коли ми пізнаємо притаманну нам божественну гордість, егоїстичне бачення себе відходить, самооцінка поступово змінюється, і тоді духовна практика по-справжньому набуває глибини.
Безопорне споглядання
«Тут немає ні руйнування, ні виникнення, ні того, що гідне похвали, ні покарання, ні прагнення до звільнення, ні звільнення — такою є ця вища Сутність».
Коли ми намагаємося простежити джерело цієї божественної гордості, то бачимо, що воно не визначається жодними параметрами, воно невловиме, проте переживається. Утвердити свою безперервну свідомість у невидимому, невизначеному, нескінченному, що не має центру, зробити свідомість безопорною (ніраламбха) — це і є шлях істинного споглядання. У «Шива-самхіті» є такий вислів: «Існує один Бог — Нірала́мбха».
Для нас Бог не пов’язаний з ім’ям, формою, доктринальними догматами, а є цим безопорним станом споглядання. Сама ідея такого безопорного споглядання вибиває опору з-під маленького его. І доки его не набуло віри в цю безопорну свідомість, воно може відчувати велике замішання, відчуття, що наближається до океану, який може його поглинути. Тому є така приказка: «Уперед, у пащу лева». Ця безопорна свідомість і є таким океаном, а наша практика — поступовим наближенням до нього.
Ми маємо наближатися до нього з усією обережністю, уважністю та знаннями й не втратити себе в ньому. Завдання практики полягає не в тому, щоб стати танцюючими божевільними. Завдання практики — у тому, щоб его перебудувалося, зрозуміло свою підлеглу природу, постійний і нерозривний зв’язок із цим Джерелом. Ба більше, воно має навчитися черпати силу з цього Джерела, тому що его практикуючого — це той інструмент, який ми маємо для садхани.
Єдність трьох станів свідомості
«Слід мислити Атман як єдиний у стані неспання, сні зі сновидіннями та глибокому сні. Той, хто подолав ці три стани, більше не народжується у світі».
У деяких текстах говорять так: «Як усе видиме у сновидінні (звірі, будинки, гори, чоловіки та жінки) є одним великим сновидінням, так само цей світ, світ сновидінь і світ сну без сновидінь також є одним великим сновидінням». Усі ці явища мають однакову природу, але зрозуміти це можна лише після пробудження. Людина, яка бачила у сновидінні різноманіття предметів, після пробудження бачить усю їхню несуттєвість, розуміючи, що це лише акти її свідомості. Так само під час великого пробудження святий бачить несуттєвість усіх об’єктів неспання та сну зі сновидіннями, знаючи, що всі вони мають природу свідомості.
Нове народження у світі святих
Коли таке бачення відкрите, йогін має навчитися жити з цим баченням у проявленому світі. З одного боку, повнота відкриття цього бачення означає певне просвітлення, але з іншого боку, духовна практика з цього лише починається. З відкриттям недвоїстості духовна практика в певному сенсі завершується, а з іншого боку, можна сказати, що вона лише починається.
Йогін, який відкрив недвоїстість, почувається новонародженим у світі святих. Йому потрібно заново вчитися дивитися на світ, єднатися з енергією, проявляти ігри, гармонію та чисте бачення. Він немов новонароджений бог. Він вийшов зі світу людей і народився у світі недвоїстості. Тому з відкриттям недвоїстості практика не закінчується. Можна сказати, що з цього моменту ми лише по-справжньому починаємо бачити світ і розуміти, що означає взаємодіяти з енергіями цього світу.
І подальша практика споглядання полягає в його поглибленні настільки, щоб можна було поєднувати його з енергією та трансформувати цю енергію. Цей процес починається в тілі людини, але не має кінця. Далі це відбувається в тілі божества, у тілі творця мандали чистих земель, у тілі великого бога, який творить усесвіти, такого як Брахма чи Вішну. Подальший розвиток споглядання завжди пов’язаний з інтеграцією з певними енергіями (шакті). Тобто це споглядання, яке набирає сили й може проявлятися у зовнішньому. Коли святі або боги хочуть дізнатися про рівень реалізації недвоїстості, вони демонструють один одному таку шакті. І саме ступінь опанування такої шакті є показником зрілого споглядання.
Є історія про те, як Брахма та Вішну сперечалися про те, хто з богів вищий. Звісно, це була гра. Такі історії завжди слід розуміти як метафори. Вони сперечалися про те, хто з них сильніший, хто глибше зрозумів принцип Абсолюту. Щойно вони вирішили випробувати один одного, то раптом побачили величезний стовп світла, який зійшов на них. Тоді вони вирішили виміряти його. Вішну опустився вниз — у саму безодню, у найщільніші матерії аж до пекельних світів, а Брахма полетів угору — до найпорожніших безодень. Але ні внизу, ні вгорі вони не змогли знайти межі цього стовпа. Потім цей стовп зменшився й набув форми Шиви. І тоді Брахма та Вішну з пошаною схилилися перед Шивою, визнавши, що він є найвеличнішим з-поміж них. Шива продемонстрував глибину свого споглядання у вигляді проявленої шакті.
Рівні реалізації святих
Можна сказати так. Є святий, який реалізував присутність і просвітлення. Є святий, який може контролювати елементи. Є святий, який перетворив своє тіло на божество. Є святий, який не лише став божеством, а й силою своєї думки створив світ, мандалу з її мешканцями. А є святий, у якого такі світи виходять із кожної пори його божественного тіла. Усе це різні рівні одного й того самого природного стану, а різниця полягає в глибині та здатності оперувати вселенськими шакті. Тому ми говоримо, що з просвітленням духовна практика лише починається, але починається вона вже в іншій якості.
