Ануграха як відповідь на щире розкриття душі
1 квітня 2014 року
Ануграха приходить у відповідь на щире розкриття душі й змінює її. Саттва як здатність чути світобудову. Коментар до тексту Рамалінги Свамігала «Пісня Божественної милості».
«О ви, чоловіки й жінки, що ворогуєте у своїх суперечках, вислухайте лише одне слово, перш ніж сонце вашого життя зайде. Думайте про Бога, моліться Йому — Господу, що танцює в серці всесвіту милості. Не приховуйте жодного злого вчинку, жодного злого слова, і, воістину, Господь урятує вас. Хіба можу я брехати?»
Структура свідомості та вплив карми на пам’ять
У нас є ум — манас, манас аналізує враження та відбирає їх, ухвалює миттєві рішення. Розум — буддгі, який оцінює, зважує враження, формує цінності, пріоритети, ухвалює стратегічні рішення. Є чітта — пам’ять, яка зберігає всі накопичені раніше враження. Вважається, що зв’язок між пам’яттю та умом забезпечує планета Меркурій, тобто вона відповідає за роботу цієї пам’яті, аналіз інформації, формулювання висновків, логічне мислення, налагодження зв’язків.
Наприклад, якщо людина багато грішить, чинить багато поганих дій, то це може призвести до того, що вона втрачатиме пам’ять. Чому? Тому що негативні дії завдають їй страждань під час згадування. Тоді в неї виникає схильність забути це, не пам’ятати. Вона дає своїй свідомості команду не торкатися пам’яті, не торкатися чітти. У цьому разі вона забуває свої минулі життя й під час втілення зазнає шоку, бо сама не хоче їх пам’ятати.
І навпаки, якщо людина діє саттвічно, у єдності з божественним, то вона має велику вівеку, велику ясність, усвідомлює все, що перебуває в потоці свідомості, у чітті, і може пам’ятати або пригадувати минулі життя.
У міру нашого очищення, у міру того, як ми починаємо очищатися й діяти в саттві, усе, що ми накопичили раніше, стає нам доступним. Це наче розархівовуються файли пам’яті: минулі втілення, різноманітна накопичена інформація, усе, що є в цьому житті. Але умова тут така, каже Рамалінга: ви нічого не повинні приховувати від божественного. Ви повинні повністю довіритися божественному в самому собі, відкритися йому й представити всі накопичені раніше думки, вчинки, дії, щоб освітити їх світлом божественного, перевести все це в інший стан.
Страхи его перед божественним світлом
Але насправді его боїться цього, его має свою позицію, і йому страшно представляти все це світлу божественного. Воно почувається надто нікчемним, надто дрібним, надто брудним перед божественним. І хід думок его приблизно такий: «Якщо мене торкнеться світло божественного, що ж від мене залишиться? Я недостойний стояти перед ним, і мені соромно перед ним, тому що у світлі божественного все відразу буде виявлено». Тому що в его є сильне розділення: ось світло божественного, а ось я. Я — це я, а божественне — це божественне. Его не розуміє адвайти, его не розуміє, що воно теж є частиною Брахмана. Це так само, як ми за життя розділяємо себе та інших і про себе думаємо добре, а про інших думаємо: «Це така погана людина, я правильна людина, а ось ця — неправильна». Це теж двайта, це теж розділення.
Так само й усередині его так любить розділяти: у його розумінні божественне та якісь установки, клеші, сприйняття не можуть бути поєднані, вони не стикуються. Але Рамалінга каже, що цю неузгодженість треба усунути, не боятися й усе віддати божественному, в усьому покладатися на божественне, бути абсолютно щирим перед божественним, нічого не приховувати й не утримувати, повністю довіряти божественному. Тому що самовіддача божественному, така позиція, відразу починає змінювати нас. Щойно ми приймемо таку позицію, починаються процеси трансформації. Але его боїться цієї трансформації. У нього відразу виникає запитання: «А що ж зі мною буде?»
І тут дуже важливо керуватися священними писаннями. «Нічого поганого не буде, буде лише хороше, тому що від Бога може йти лише хороше, бо Бог, Брахман, Абсолют — це глибинне добро — сат, чіт, ананда — найчистіше досконале буття, чиста свідомість, що осягає саму себе, і всепроникне блаженство». А також шивам, сатьям, сундарам — абсолютне благо, абсолютна істинність, абсолютна краса.
Ануграха як відповідь на щирість
Коли ми не боїмося поставати перед Богом, перед божественним цілковито щирими й не боїмося зворотного потоку, цей зворотний потік гарантований — він є завжди, це властивість божественного, і цей потік ми називаємо Ануграха. Така щирість сама вже стає трансформацією. Буває так, що людина не зазнавала трансформації десятки років, але коли вона розуміє цей принцип і стає щирою перед Богом у душі, така трансформація починає відбуватися. І раптом вона бачить, що страхи її его були хибними, необґрунтованими, просто его глибоко вкоренилося у своїй позиції, воно навіть саме не знає, чому вкоренилося, воно прийняло певну точку зору, і ця точка зору була обмеженою, помилковою.
Саме тому, коли людина зв’язана своїм его, вона не має доступу до справжнього власного «я». Це означає, що вона не має доступу до свого потенціалу, до свого ресурсу, вона не має доступу до великого всесвіту. Це як щось вузьке, закапсульоване.
Закапсульованість его та втрата зв’язку з реальністю
Коли людина живе у стані его, вона ніби живе за залізною завісою, вона живе у своїй вигаданій реальності, не відчуває всесвіту, не відчуває вселенських зв’язків, не відчуває інших, вона надто зациклена на собі. Вона вкорінена в собі, але не знає нічого іншого, не розуміє тонкощів часу, не бачить світу богів, та що там, які боги, вона не може зрозуміти людину поруч, не може з нею домовитися. Поруч стоїть чи сидить людина, а для неї вона — інопланетянин, вона не розуміє, за якими принципами живе ця людина, не розуміє, чим вона дихає, як узагалі будувати з нею стосунки. Вона пробує будувати стосунки — і раптом конфлікт, пробує знову — знову конфлікт, думає: «Та що ж це таке, це погана людина, ось я хороший, а ось ця людина якась ненормальна». Але причина не в цьому, а саме в цій закапсульованості свідомості. А інший думає так само, інший перебуває в точно такій самій позиції, він також закапсульований усередині й думає: «Я ж правий, я хороший. Ось цей якийсь не такий, я не можу знайти з ним спільної мови».
Але причина завжди саме в цьому его, яке втратило зв’язок із реальністю. І щойно світло божественної милості торкається его, коли воно постає цілковито щирим, раптом межі его починають руйнуватися, розширюватися. Це складний процес, це наче народжується дитина. Треба бути дуже обережним і допомагати цій дитині. Але це добрий процес, тому що це відновлення первісної справедливості, коли душа встановлює зв’язки з безмежним. Змінюються цінності, змінюються орієнтири, наче полуда спадає з очей.
Але умовою тут має бути цілковита щирість. Якщо ми не щирі перед Богом, то ми також не можемо бути відвертими, щирими перед світом, всесвітом, світобудовою, іншими людьми. Ми завжди розділяємо, відгороджуємося. І якщо ми відокремлюємо себе від інших, то інших ми ніколи не зрозуміємо. І тоді що нам залишається? Нам залишається замість розуміння малювати образи інших — хороший-поганий, розумний-дурний, красивий-некрасивий. Ми створюємо для себе бодай якісь орієнтири, щоб якось їх для себе позначити. І відповідно до цього ми будуємо стосунки. Але коли ця закапсульованість зникає, ми розуміємо, що насправді ми всі єдині й усі живемо на основі божественного принципу всередині. Ми всі — одна Свідомість. І ця розділеність зникає.
Коли ми знаємо, що ми всі єдині, то які можуть бути серйозні суперечності. Я ж не можу злитися на самого себе, ображатися чи думати про себе нечисто, це неможливо. Я можу лише любити самого себе, а оскільки ми всі єдині, то я можу лише любити всіх, я можу лише співчувати іншим.
Усвідомлення єдності всього людства
«Чи можу я брехати? Ніколи, ніколи не скажу я неправди, адже ви моя рідня та друзі, ми з вами однієї крові».
Рамалінга жив в Індії у 19 столітті, ми живемо у 21-му — в Росії, і він каже: «Ми з вами одна рідня». Чому він так каже? Тому що він усвідомив цей рівень єдності. Для нього немає такої розділеності, навіть люди майбутнього для нього рідня, люди іншої нації, крові, культури, мови — усі рідня. І принцип усвідомлення в собі божественного, принцип просвітлення завжди приводить до такого розуміння, що все людство — це одна велика рідня. Зрозуміло, якісь його частини можуть помилятися, якісь можуть бути навіть недружніми. Але ви все одно розумієте цей факт. Не буває просвітлених людей або тих, хто усвідомив Бога, які не усвідомлюють цього факту, тому що просвітлення й усвідомлення божественного означає бачення божественного всередині кожного та повагу до цього божественного.
Але поки немає просвітлення, що відбувається? Божественного ми не бачимо, а що ми бачимо? Ми бачимо тіло, інтелект, особистість, характер, ходу, одяг, і ми створюємо про іншого немовби хибне уявлення та формуємо свої оцінки, виходячи з цього. Тому наші оцінки завжди помилкові, якщо ми формуємо їх на таких уявленнях.
Дотик до божественного та набуття якостей саттви
«Ми з вами однієї крові, і тому все, чого я хочу, — поділитися з вами істинним благом. На жаль, чоловіки й жінки світу, зрозумійте істинну суть того, що я пережив: сон, печаль, страх і всі перешкоди пішли назавжди. Зло, відчай, ілюзія, невідання й темрява злякалися та навіки покинули мене. Божественне процвітання, божественна милість, божественний розум, божественна любов, божественне безсмертне тіло, божественне блаженство, божественна відвага прийшли, щоб перебувати в мені в усій повноті».
У мить такої самовіддачі, такого щирого стояння перед Богом відбувається дотик до божественного, а дотик навіть до найменшої частинки божественного починає змінювати душу, і вона поступово починає набувати тих самих якостей. Тому дотик до божественного — це, з одного боку, крах для его. Его стикається з нескінченною силою, зі вселенською енергією, і воно відчуває, що воно не король, що воно тут не головне, воно тут не цар, що його місце щонайвище друге, але ніколи не перше.
Але, з іншого боку, кожна душа відкриває в собі потенціал іншого рівня, можливість бачення іншого рівня, вона розуміє, що крах для его — це дуже добре, дуже корисно. Це подібно до того, якби ти скинув важкий рюкзак на землю, і в душі починають процвітати прекрасні якості: співчуття, чисте бачення, інтуїтивна мудрість, гнучкість без прив’язаності, тобто медитація, споглядання ніколи не зроблять вас дурнішими, ніколи не повинні робити вас менш здібними. Споглядання, самовіддача завжди роблять вас великодушнішими, гнучкішими, терпимішими. Якщо минають роки й людина практикує, а її терпимість зменшується, це означає, що щось не так; або якщо чисте бачення не зростає, отже, теж — повз ціль.
Саттва як здатність чути світобудову
Співчуття, любов, терпимість — усе це якості саттви. Саттва має зростати — тиша, ясність, спокій, умиротворення. Саттва — це гуна благості, незалежно від астрології, від карми. У саттві людина здатна слухати інших, і вона не лише слухає, а й чує інших. Але в раджасі людина може слухати інших, лише якщо їй це вигідно, та й то недовго. Коли це триває надто довго або зачіпає її его, вона перестає слухати інших. У тамасі людина взагалі не хоче слухати інших, тому що хоче слухати лише себе. І коли людина перебуває в тамасі, слухає лише себе, вона неадекватна, вона неадекватно сприймає світ і всесвіт. Звідси приходять страждання, тобто ти не розумієш, як влаштоване життя, як влаштований світ, навіть як влаштована сангха, ти не розумієш. У раджасі домішується егоїзм, і завжди є суперництво та бажання самоствердитися. Це теж несприятливий стан для життя у всесвіті, це наче пелена на очах.
Але в саттві ти по-справжньому перебуваєш у тиші, спокої, і ти слухаєш. Ти вже не хочеш, щоб слухали тебе, ти вже зі смиренням слухаєш світобудову, не лише інших людей, ти слухаєш усе. Наприклад, уранці літають коники, співають птахи, і ти їх слухаєш, ти здатен їх чути. Ти чуєш музику під час бхаджан-мандали. А коли ти чуєш музику, канали вібрують інакше, прани рухаються по-іншому. Інша людина говорить, а ти її не перебиваєш, не намагаєшся нав’язати їй свою думку. Ти прагнеш зрозуміти, що вона хоче сказати, який у неї настрій.
Саттва — здатність чути світобудову, наприклад, планети входять — ти слухаєш планетарний вплив. Коли сонце, місяць випромінюють свою енергію, ти чуєш їхні ритми й розумієш, що рано лягати й рано вставати — це добре, рухатися в ритмі разом із сонцем і місяцем. А не слухати сонце й місяць, іти проти ритмів всесвіту й космосу не дуже корисно для тіла. Ти слухаєш тіло, тіло подає тобі сигнали. Якщо ти чуєш його сигнали, ти змінюєш свій раціон, або починаєш робити пранаями, або змінюєш спосіб життя, а якщо тіло посилає сигнали, а ти їх не чуєш, ти захоплений чимось своїм, тобі не до тіла, воно все одно посилає тобі сигнали доти, доки цей сигнал не стає головним болем. Тобто воно каже: «Зверни на мене увагу, подбай про мене, щось у мені треба відрегулювати».
І ти також чуєш тонкі речі, тонкий світ, і ця чутливість, здатність чути — це ознаки саттви. Коли ти стаєш чутливим і здатним чути, ти також можеш чути Бога, ти можеш піклуватися про інших. Ти можеш бачити тонку сутність у кожному: у людині, у всій світобудові, навіть у найбуденніших речах, ти здатний щиро бажати духовного зростання, духовного пробудження кожному.
Заклик до духовного шляху та співчуття до тих, хто страждає
«О ви, чоловіки й жінки світу! Зрозумійте справжню суть того, що я пережив. О ви, чоловіки й жінки світу! Ідіть цим шляхом. Вище милосердне Світло, яке не має ні початку, ні середини, ні кінця, наповнило мій розум милістю. І я став вічним Буттям. Я утверджу вас у ясному світлі єдиного вищого вічного Буття. Позамежний Господь позбавить вас усього наносного, каст, догм і сект. Істину сказано.
О ви, чоловіки й жінки світу! Поспішайте йти цим шляхом. Мій Господь, що танцює у світлі, розганяючи невігластво, ілюзії та вади маленьких людей, які вдосконалюють милозвучність своїх промов і жорстокість свого серця.
Я загартував своє серце, немов сталь. Чи вічно мені підносити їжу й тамувати пекучий голод цих бідних людей? На жаль! Ось я, безсилий зрушити навіть соломинку. Мій Господи! Благаю, зволи втамувати голод цих бідних людей. Я більше не можу витримувати цей болісний вигляд і ці звуки. Мій Отче! Вище Світло, сповнене милості!
Я більше не можу витримувати вигляду цих пригнічених, засмучених і стражденних облич людей, які мене оточують».
Люди в сансарі завжди в чомусь страждають, у чомусь обмежені, чимось пригнічені або збиті з пантелику. Чому це відбувається? Тому що зв’язок із божественною сутністю значною мірою втрачений, тому що існує сильне розділення, і розум здобув владу над душею. Сам по собі розум мізерний перед божественною сутністю. Але його здатність зачаровувати велика, і коли завдяки цій здатності зачаровувати він здобуває владу над душею, то душа, будучи божественною, нескінченною, безсмертною за своєю природою, опиняється цілковито під владою цього чаклунства. Це наче великий і могутній Бог або цар, наділений мудрістю й силою, потрапив під вплив такого чаклунства й боїться навіть миші. Таким є становище людини, зумовленої сансарою.
І люди страждають, люди шукають щастя в цьому світі, намагаються знайти сенс життя. Але навіть коли вони намагаються це зробити, вони наштовхуються на непереборні стіни: розум, розділення, поняття, інформація, бажання — усе це не дає їм змоги доторкнутися до своєї божественної сутності. Усе життя людина витрачає на логічне дослідження, наприклад писань, філософський аналіз, замість того щоб прямо доторкнутися до божественної сутності. Вона надає значення концепціям і поняттям, які для іншого є лише грою. Вона бере це поняття й починає розглядати його, не бачачи того джерела, з якого воно походить.
Рамалінга каже: коли ви вийдете за межі всього цього, ви побачите єдність, яка очистить вас від цього розділення. Тоді жити просто стане легко, просто стане природно.
Ознаки пізнання Бога
Ознака того, що людина починає пізнавати Бога, — усередині неї оселяється гармонія, і вона утверджується в саттва-гуні. Вона перемагає свій тамас і раджас, їй стає легко жити, легко будувати стосунки, легко обходитися й без стосунків. Їй узагалі все легко, легко здійснювати служіння, причому будь-яке служіння, у неї немає уподобань — високий статус, низький статус, просте служіння, складне служіння. Тобто взагалі все легко, тому що немає розділень.
Якщо розділення є і дієш від его, то завжди думаєш: «Престижне служіння підвищить мій статус, а непрестижне... через нього я впаду в очах інших і у власних очах теж». І тоді складно. Доводиться переступати через себе. «Висока посада одразу мене надихає, а низька, проста посада — я почуваюся якимось приниженим, наче я ніхто, нікому не потрібен, ніхто не вважає мене важливим».
Але коли у вас пробуджується чиста свідомість, то висока чи низька посада, складне чи просте служіння — ви від усього отримуєте натхнення, усьому радієте, розумієте, що все це лише вигадки, ілюзії зумовленого розуму. Реальність нескінченна, і найголовніше — ви усвідомлюєте цю нескінченність. І тоді ви розумієте: просто є природа, є карма, у кожного тіла, у кожного розуму є своя схильність, але ні те не є поганим, ні це не є добрим — усе однаково божественне.
І у вас з’являється повага до кожної живої істоти, навіть до двірника, який прибирає сніг лопатою. Ви знаєте, що зовні він двірник, але хто знає, що в нього всередині. Це може бути Будда, який просто не хоче проявляти себе. Тому кажуть: «Святі дивляться на царів і простолюдинів як на одне, вони дивляться на золото й гальку як на одне». Це розділення зникає.
Але доки в нас є розділення, нам складно жити, ми постійно перебуваємо в суперництві, в оцінюванні, у самопротиставленні, у рефлексії — це пожирає всю нашу енергію. Простота життя походить із перебування в природному, із дотику до божественного — тоді все легко. Ми не оцінюємо розумом усю реальність, а інтуїтивно просто її осягаємо, просто інтуїтивно розуміємо. І коли людина щось читає або ставить запитання, я кажу: «Спробуй зрозуміти це поза розумом, не на рівні розуму, а поза розумом — ти одразу зрозумієш, це легко зрозуміти. Не зачаровуйся поверховим змістом, прочитай між рядків — і ти одразу все зрозумієш».
Молитва Рамалінги
«В ім’я святої милості твоєї я благаю тебе. Я не можу більше слухати грубих слів, якими навколо мене легковажно кидаються безсердечні люди. О мій Отче!
Твоїм осяйним ім’ям благаю тебе, я не можу більше зносити цей болісний вигляд і ці звуки. Мій Учителю! Від тебе я дізнався, що істинне знання — це знання безсмертя. І тому я вирішив стати відданим твоєму дивовижному сяйному Всесвіту. Мій Учителю! Якою б не була твоя воля щодо мене, благаю, здійсни її.
Мій люблячий Учителю! Від тебе я дізнався, що істинний Прихисток — це твої осяйні стопи, і тому я не шукаю іншого спасіння».
Учитель Рамалінги, про якого він говорить, є садгуру — його прихистком, його люблячими стопами. Усередині кожного з нас є садгуру, і саме це є сутністю і корінного гуру, і парамгуру, і гуру-ачар’ї. Тобто у двоїстості, у відносному світі здається, що це різні особистості, у різні епохи діють узагалі різні люди. Але так здається лише у двоїстому баченні світу, в абсолютному баченні світу ми виявляємо, що все це одна й та сама сутність. Зрештою цього вчителя, садгуру, ми повинні виявити всередині себе.
