Коментар до тексту «Йога Васіштха», глава п’ята
Історія царя Джанаки. Васіштха продовжує давати настанови царевичу Рамі. Він розповідає про те, що колись жив великий монарх, мудрість якого не мала меж. Його звали Джанака, і він правив царством Відеха. Для тих, хто шукав у нього заступництва чи допомоги, він був джерелом, подібним до сонця. Для одних він був рогом достатку, для інших — світлом, для третіх — другом.
Одного разу Джанака увійшов до прекрасного саду й побачив там якихось святих небесних істот. Ці небесні істоти співали пісню споглядання. Вони співали про свідомість, яка проявляє себе як чисте блаженство в переживанні, коли той, хто переживає, і те, що переживається, є одним і взаємодіють одне з одним без посередництва розуму й концепцій. Ці божественні істоти співали про свідомість, у якій об’єкти відображаються самі собою, подібно до гри, а поділу між ними на суб’єкт і об’єкт не існує. Вони також співали про світло, яке освітлює все, що світить, і про свідомість, яка перевершує двоїсті поняття «є» і «не є», які нібито перебувають між ними.
Ці істоти співали так: «На жаль, люди прагнуть іншого, через дурість зраджуючи Бога, який живе в серці кожного».
Вони співали про своє споглядання, про свідомість, з якої походять усі слова, мови, яка є Альфою й Омегою, початком і кінцем усього, яка охоплює все від А до Я і на яку вказує слово «Я»; про ту реальність, у якій усе існує, якій усе належить, з якої все походить, яка є єдиною причиною, яка є всім.
Ці істоти співали так і цією спонтанною піснею давали пряму передачу.
Передача від божественних істот
Часто, особливо в тантрі, описуються випадки, коли святі й сиддхи отримують передачу від божественних істот. І ці божественні істоти часто проявляються не в тілі, а за допомогою тонкого бачення, або ж вони можуть використовувати матеріальне тіло іншого, або можуть проявляти своє божественне ілюзорне тіло. Наприклад, вважається, що деякі тантри були передані Буддою («Гух’я самаджа тантра» та інші) царю Індрабодхі. Але цей цар жив в інший час, ніж історичний Будда Шак’ямуні, тому фізично він не міг отримати їх від історичного Будди Шак’ямуні. Однак говориться, що цар Індрабодхі отримав ці тантри з виміру чистого бачення. І оскільки Будда не обмежений рамками свого фізичного тіла, свого історичного прояву в конкретному місці й часі, завжди існуючи в чистому вимірі, то цілком можливо, що цар Індрабодхі, перебуваючи в Удіяні, отримав «Гух’я самаджа тантру» через даршан чистого бачення. Інше питання, що це дано не кожній людській істоті. І багато тантричних сиддхів отримували передачу й благословення саме в такий спосіб.
Для нас це здається чимось ефемерним. Хтось може сказати: «Я отримав даршан чистого бачення якогось святого». Інший подумає: «Ага, авжеж, розказуй!» Це подібно до того, як ви розповісте якійсь людині, що не практикує, про те, що у вас були переживання під час споглядальної присутності або махашанті. Вона подумає: «Про що він узагалі говорить?»
Так само й для нас, доки ми не маємо досвіду чистого бачення, це здається якоюсь ефемерною сферою, якій навіть не можна довіряти.
Проте в міру практики ця сфера починає для нас відкриватися. Ми починаємо розуміти, що вимір чистого бачення існує так само, як існує і цей світ людей, просто у своїй лоці, і що з істотами в невидимому вимірі справді можна спілкуватися, що це може бути не оманою й не ілюзією, а таким самим переживанням у стані ясності та споглядання. Від них можна отримувати вчення, настанови, даршани, передачі й сутри, якщо ми перебуваємо в правильному стані розуму. Звісно, якщо ми перебуваємо у стані захопленості ілюзіями, це може бути різновидом диявольського стану. Але для досвідченого практика відрізнити диявольський стан від справжнього спілкування з виміром чистого бачення не становитиме великих труднощів. Тут корінне питання полягає в тому, чи є визвольне усвідомлення недвоїстості, споглядальна присутність, чи їх немає.
І цар Джанака отримав таку передачу від божественних істот із виміру чистого бачення.
Вони співали так:
«Той, хто, пізнавши порожнечу всіх цілей у цьому світі, усе ж залишається прив’язаним до них у глибині свого серця, — не людина. Зламай ударом палиці мудрості кожне бажання, що вже виникло в серці або лише збирається виникнути. Насолоджуйся радістю, що випливає зі спокою. Людина, яка може контролювати розум, ніколи не втратить спокою та рівноваги свого розуму. Коли серце спокійне, чисте блаженство усвідомлення виникає без зволікання».
Ось такі настанови отримав цар Джанака від божественних істот, тобто вони дали йому справжнє пряме введення.
Однак Джанака не був готовий до такого прямого введення.
Пробудження Джанаки до роздумів
«Почувши слова цієї пісні, цар Джанака впав у жахливу депресію. Він швидко повернувся до палацу, відпустив слуг і усамітнився у своїй кімнаті. У стані, близькому до агонії, він запитав самого себе:
Ох, ох, я безпорадно гойдаюся, мов маятник, у цьому світі нещасть. Яким би коротким не було життя порівняно з вічністю, проте я примудрився його полюбити! Горе моєму розуму. Що таке правління царством навіть протягом усього життя? Проте я, немов дурень, думаю, що не можу жити без цього! Моє життя — це лише мить, а нескінченність лежить до нього й після нього. Як же я можу надавати йому значення?»
І далі він розмірковував:
«Хто цей маг і чарівник, який створив цю ілюзію, названу світом, і обманув мене нею? Як сталося, що я на це повівся?»
Це дуже фундаментальні питання, кожен із нас може часто їх собі повторювати.
Джанака отримав справжню передачу, оскільки пісня божественних істот приголомшила його до глибини душі. Він одразу ж перейшов до другого принципу: роздумів (манана), щоб прояснити те, що він отримав. Для нього було дуже важливо все це обміркувати й прояснити, оскільки його розум не був готовий до такого бачення, і він жахнувся свого невігластва.
Часто ми не розуміємо цих речей.
Наприклад, наше життя — це лише мить. До нашого життя була нескінченність у минулому, після нашого життя буде нескінченність у майбутньому, але часто ми настільки ототожнені з матеріальним тілом, з матеріалістичною концепцією життя, що відвертаємося від нескінченності, дозволяючи розуму загрузнути в метушні. Якби людина постійно надавала своєму розуму більше широти, розкритості, відкритості, глобальності, масштабності, якби вона постійно пам’ятала про чинник кала (часу), у неї ніколи не було б проблем у цьому житті. Вона постійно дивилася б на все дуже радісно, відкрито й без прив’язаності. Навіть якщо вас хтось засуджує, хіба це важливо порівняно з нескінченністю? Усе це подібне до миті, усе це мине.
Я читав, що в XIX столітті точилися дебати про те, корисна кава чи ні. Щоб дійти остаточного рішення, влада однієї країни вирішила випробувати цей напій на злочинцях, засуджених до страти, даючи їм каву й фіксуючи медичні показники. Експеримент проводили два професори. Вони міркували так: «Вони однаково засуджені до страти, тому їм що гірше, що краще — від цієї кави жодної різниці». Злочинцям давали каву й записували, як вона впливає на їхній організм. Але за іронією долі обидва професори померли раніше, ніж ці злочинці, засуджені до страти.
Людське життя — це лише невеликий спалах, це лише фрагмент у потоці нескінченності. Що ми знаємо про цивілізації атлантів, гіперборейців, давніх аріїв, про цивілізації, які існували за мільйон років до нас, підносилися й зникали, про давніх богів та їхні битви? Ми нічого про це не знаємо. Що ми можемо знати про майбутнє, яке може бути таким, що нам навіть не вистачить уяви, аби його уявити? Мине деякий час — ми станемо лише минулим для майбутніх поколінь, рядком в енциклопедії, якимись записами в історичних довідках про те, що, мовляв, був такий монастир і такі ченці, вони щось практикували. Можливо, ніхто глибоко не зрозуміє, що саме ви робили, якими були ваші взаємини, бо люди того часу будуть перейматися вже власним життям, яке проходитиме в майбутньому. Можливо, те минуле, яке для нас зараз є дуже важливим сьогоденням, ніхто навіть не згадає і навіть не зрозуміє, яким саме воно було, бо очевидців не буде.
Однак люди не зовсім це розуміють, тому вони дуже сильно ототожнюються з конкретним моментом, а коли відбувається ототожнення з конкретним моментом, розум стає звуженим та обмеженим.
І Джанака почав розмірковувати:
«Уся зайнятість у цьому світі веде лише до нескінченного страждання, як я можу сподіватися на щастя? День у день, місяць за місяцем, рік за роком, мить за миттю я бачу, що щастя приносить із собою нещастя, а нещастя постійно повертається до мене!
Усе, що тут можна побачити й торкнутися, змінюється і зрештою руйнується — у цьому світі мудрому немає на що покластися. Ті, хто зараз нагорі, завтра будуть розтоптані — о мій тупий розуме, на що ми можемо сподіватися в цьому світі?
На жаль, я зв’язаний без мотузки, я забруднений без бруду, я розтоптаний, хоча й царюю. О Боже, що за містерія! Немов сонце, затулене хмарою, що несподівано пропливла, я бачу перед собою цю дивну фантасмагорію. Хто мої друзі та родичі, що це за задоволення? Як хлопчисько лякається, побачивши привида, так і я ошуканий цими химерними ілюзіями. Знаючи, що всі мої родичі — це мотузки, які міцно прив’язують мене до старості, смерті тощо, я, як і раніше, прагну до них. Нехай рідні та знайомі живуть або зникають — що мені до них? Великі події та великі люди приходять і йдуть, залишаючи по собі лише коротку пам’ять — на що тут можна сподіватися? Навіть боги, включно з великою трійцею, приходили й відходили мільйони разів — що ж у цьому всесвіті є постійним? Марна надія прив’язує всіх до цього нічного кошмару, відомого як існуючий світ. Горе всьому цьому».
Король Джанака продовжив:
«Я, немов тупий дурень, ошуканий примарою почуття власної важливості, яке створює хибне відчуття «я є те чи те». Чудово знаючи, що час розтоптав незліченних богів і героїв, я, як і раніше, обманюю себе любов’ю до життя. Дні й ночі минають у марних бажаннях, а зовсім не в усвідомленні нескінченної свідомості. Я мандрую від страждання до ще більшого страждання, але розчарування в мені не виникає».
Отже, Джанака, сидячи в глибокій задумі й полишивши свої королівські обов’язки, розмірковував таким чином.
«Що тут вважати бажаним чи дивовижним, адже я бачу, що все, що будь-хто цінував у цьому житті, минуло, залишивши по собі лише страждання. День у день люди в цьому світі живуть у гріху й насильстві та дедалі більше занурюються у страждання. Дитинство втрачається в нерозумінні, юність — у гонитві за задоволеннями, а все решта життя — у сімейних тривогах. І чого ж дурень досягає в цьому житті?
Навіть якщо виконувати релігійні ритуали, можна потрапити до раю — і нічого більше. Що таке рай? Він на Землі чи десь далеко? І чи існує взагалі місце, не торкнуте неспокоєм? Страждання приносять із собою щастя, а щастя — страждання. Уся Земля заповнена мертвими тілами різних істот — тому вона й здається твердою!
У цьому всесвіті є істоти, для яких одна мить триває цілу епоху. Що таке моє життя в порівнянні?
Цей світ здається створеним так само випадково, як здається, ніби кокос із пальми був скинутий вороною, яка випадково прилетіла на пальму саме в ту мить. У цьому світі лише дурість породжує думки «мені це потрібно» і «а це не потрібно». Краще провести весь час на самоті або в пеклі, ніж жити в цьому поверховому світі».
І тоді Джанака почав пробуджуватися. Він подумав:
«Намір або мотивація — єдині справжні причини цього світу. Я маю висушити джерело цих мотивацій! Я насолоджувався і страждав від різних відчуттів. Тепер мені потрібно відпочити. Я більше не повинен страждати. Я пробудився. Я вб’ю цього злодія (розум), який украв у мене розуміння».
Під злодієм він мав на увазі розум, який вводить у хибні ототожнення.
І коли Джанака так розмірковував, до нього підходили слуги й нагадували йому про царські обов’язки, але Джанака продовжував роздумувати й не чув цих слів. Він думав так:
«Що мені робити з моїми царськими обов’язками й усім двором? Адже я знаю, що все це ефемерне. Для мене вони марні. Я відмовився б від усієї діяльності та обов’язків і залишався б зануреним у блаженство усвідомлення.
О розуме, облиш свої прагнення до чуттєвих насолод, тоді ти зможеш уникнути жахів повторюваних старечих маразмів і смертей. Якими б не були умови, у яких ти збираєшся знайти задоволення, ті самі умови спричиняють і страждання! Досить цього гріховного, обмеженого життя в пошуках задоволень. Шукай насолоди й радості, які споконвічно є в тобі».
Пошук внутрішніх задоволень
Обмежене розуміння змушує нас шукати задоволення в зовнішньому світі. Не розуміючи, що джерело всіх задоволень міститься всередині людини, така людина тягнеться до тих задоволень, які, як їй здається, можуть викликати в неї відчуття насолоди. Однак, коли вона їх переживає, то не відчуває нічого, крім спустошення, навіть коли протягом певного часу відчуває ці задоволення. Це повторюється знову й знову. І часто людина не в змозі навіть відірватися від них, усвідомлюючи сильну залежність від них. Але коли вона зазнає повторюваних страждань, у неї виникає відбиток. Вона думає: «Стоп! Це може завдати мені страждань, я більше не шукатиму цих задоволень зовні, більше не покладатимуся на них. Я спробую шукати задоволення, будучи самодостатньою, будучи цілісною всередині себе».
Перше, що є важливим у вченні, — це перша ланка п’ятичленної формули, яка називається «все зводити до розуму». Це означає, що ми намагаємося стати самодостатніми й розглядати себе як того, хто володіє безмежним потенціалом усіх переживань, усієї насолоди, ми намагаємося перестати залежати від чого-небудь. І замість того, щоб бути залежними, ми намагаємося бути самодостатніми й черпати енергію з власного внутрішнього усвідомлення.
В одній із шактистських тантр є такі рядки: «Слідування зовнішньому — тупість та ілюзія. Лише та дхарма, що є внутрішньою, може пробудити; мантра — внутрішня, пуджа — внутрішня, усі ритуали поклоніння — внутрішні для справжнього йогіна-каули».
Коли ми розуміємо, що слідування зовнішньому — це тупість та ілюзія, коли ми розуміємо, що мантра, поклоніння й усе інше — внутрішнє, ми по-справжньому можемо пробудитися до вчення лайя-йоги. Внутрішнє не означає, що ми заперечуємо зовнішнє, вступаємо в якесь протиборство із зовнішнім; радше ми взагалі намагаємося усунути дихотомію «внутрішнє — зовнішнє» завдяки спогляданню. Ми зовсім інакше ставимося до духовної практики, яка незалежно виконується всередині чи зовні. Усе, що виконується всередині, і все, що виконується зовні, стає внутрішнім завдяки тому, що ми інтегруємо це в мандалу присутності. Саме внутрішнє розуміння вчення і є відмінною рисою вчення лайя-йоги.
Часто людина може формально приймати прихисток або формально належати до якоїсь релігійної групи, стверджуючи свою належність до тієї чи іншої школи, до тієї чи іншої філософії. Ця належність стає її відмітним знаком, способом ототожнення себе з якоюсь групою. Але насправді це може бути чудовим способом укорінити лише своє хибне «я», хибне розуміння, підживити «космічну горилу» (хибне его), зробити її могутнішою, міцнішою.
Хтось може вирушати до місць паломництва з цією ж метою, хтось може виконувати практики й простягання, але насправді, якщо все це виконується без інтеграції в мандалу присутності, — це просто різні способи втечі від себе, різні способи заспокоїтися, спираючись на зовнішнє, тонким чином перебувати в омані саттви. І омани в саттві іноді можуть бути навіть привабливішими чи більш присипляючими, ніж у тамасі або раджасі. Принаймні той, хто перебуває в омані тамасу й раджасу, чудово це розуміє. Там немає жодних насолод, тому він знає: «Так, я перебуваю в омані. Можливо, у мене немає сил від усього цього піти, але я чітко знаю, що помиляюся». Але той, хто перебуває в омані саттви, може навіть не розуміти цього, адже життя прекрасне, усе гармонійно й добре, він задоволений, але це своєрідний тонкий присипляючий стан.
Однак, коли ми наближаємося до внутрішнього стану, така омана неможлива, тому що неспокійна мавпа нашого розуму більше не може нас прив’язувати. Ми показуємо її прямо, ставлячи перед даршаном нескінченності.
Внутрішня робота Джанаки: прийняття великого рішення
Коли Джанака мовчав, увесь його двір також замовк. І Джанака сказав собі ось що:
«Чого мені шукати в цьому всесвіті, на яку вічну істину в цьому всесвіті я можу впевнено спертися? Яка різниця, чи буду я залучений до нескінченних дій, чи залишуся в бездіяльності? Зрештою, ніщо в цьому світі не є вічним. У дії чи в бездіяльності це тіло не вічне й постійно змінюється. Коли інтелект перебуває в рівновазі, що і як можна втратити?
Я не прагну того, чого не маю, і не бажаю залишити те, що саме прийшло до мене. Я знаю свою сутність, нехай те, що моє, буде моїм!»
Тобто Джанака виконує дуже велику внутрішню роботу. Це і є процес манани — переосмислення й набуття віри після прямої передачі. Він робить те, що ми називаємо у вченні прийняттям «великого рішення».
Він каже:
«Мені немає потреби діяти, але так само немає потреби й не діяти. Чого б я не досяг дією чи бездіяльністю — усе хибне. Коли розум нічого не бажає, не шукає насолод, тоді тіло з усіма кінцівками виконує свої природні функції, і тоді дія та бездіяльність стають рівними за змістом і значенням. Тому нехай тіло виконує свої природні функції, без такої активності тіло зів’яне. Коли розум не розважає себе поняттями «я роблю це» і «я насолоджуюся цим» щодо виконуваних ним дій, тоді дія стає бездіяльністю».
Джанака тут приходить до розуміння дії в недіянні, до прийняття «великого рішення» відмовитися від будь-якої дії.
Практика недіяння в лайя-йозі
Для нас прийняття «великого рішення», відмова від діяльності є наріжним каменем, початком, з якого ми, власне, й розпочинаємо практику. Це час, коли світ зупиняється. Тобто, доки ми не зупинилися, не припинили діяльність, не припинили ототожнення з відчуттям діяча («я роблю це», картриттва-буддхі), ми не перебуваємо в спогляданні, у вченні лайя-йоги. І часто діяча можна виявити за неспокійним розумом або внутрішньою незадоволеністю. Тобто він діє, але прив’язується до результатів, або він діє, але його розум перебуває в іншому місці, тому він не присутній у дії, вона його напружує, і він хоче якнайшвидше її позбутися.
Але той, хто зупинився, хто перебуває в недіянні, нікуди не поспішає, бо знає, що все вже зроблено й більше нічого робити. Усе, що потрібно, — просто дозволяти тілу рухатися відповідно до обставин, а обставини бувають різними. Але він ніколи не напружується, не відчуває незадоволеності, не прив’язується до результатів. Але водночас, звісно, він не діє якось недбало, негармонійно, у нього все виходить навіть краще, ніж у тих, хто прив’язаний до результатів, бо для нього діяльність — це спосіб гри, спосіб проявити просвітлений стан у динаміці. Поки є тіло й у ньому рухаються соки, прани та сили, йому все одно потрібно щось робити. Але оскільки така людина перебуває у присутності, вона не може діяти невитончено, негармонійно, неглибоко, небожественно. І коли вона діє, перебуваючи у присутності, результати з’являються самі собою, подібно до того, як музика лине з-під пальців музиканта, але водночас не можна сказати, що музикант сильно спітнів.
«Вирішивши так, цар Джанака підвівся зі свого трону, як сонце здіймається над обрієм, і почав виконувати свої царські обов’язки без прив’язаності до них. Відкинувши всі концепції бажаного й небажаного, вільний від усіх психологічних обумовленостей і намірів, він діяв спонтанно й відповідно до умов — наче в глибокому сні, хоча й повністю пробуджений».
Поки в нас є прарабдха й це тіло, ми перебуваємо у відносному вимірі, а у відносному вимірі існують різні двоїсті обставини. І в цих двоїстих обставинах іноді потрібно діяти так, а іноді інакше. У них немає якогось одного шаблону, а все визначається лише ясністю.
Перехід до нідідх’ясани
«Він виконав усі денні справи, а наприкінці дня усамітнився у своїй кімнаті, де провів ніч у глибокій медитації, що було для нього легко й природно. Його розум сам собою відмовився від усіх оман і перебував у рівновазі. І, підвівшись уранці, цар Джанака подумав про себе:
О невірний розуме! Життя в цьому світі не сприяє твоєму істинному щастю. Тому досягни стану рівноваги. Лише в цій рівновазі ти зможеш пережити мир, істину й щастя. Щойно ти від неробства починаєш мислити хибно, ілюзія світу одразу починає розширювати своє охоплення. Коли тобі хочеться порозважатися, ілюзія світу відрощує собі нескінченні гілки. Лише думка дає початок цій мережі зовнішнього світу. Тому відмовся від цього скиглення й примх і знайди рівновагу. Зваж на терезах своєї мудрості — чуттєві насолоди з одного боку й нескінченний щасливий спокій з іншого».
У практиці, коли ми входимо в глибоке розуміння, у вимір знання свого «Я», у нас завжди є можливість або втратити його, або залишатися в ньому. Щойно ми починаємо мислити хибно, ілюзія починає розширювати своє охоплення. Однієї думки достатньо, щоб увійти у двоїсте бачення й зачаруватися ним. Навпаки, коли ми зберігаємо ясність і поглиблюємо розуміння, така ілюзія має над нами дедалі меншу владу.
І тут Джанака описує свою практику в стані переходу до третього принципу — нідідх’ясани. Тобто він описує, що робити далі.
Отримавши пряме введення й ухваливши «велике рішення», він відсік усі сумніви й вирішив перебувати у стані нідідх’яcани — безперервної присутності. Щоб перебувати в ньому, потрібно розуміти, як це робити.
Розмірковуючи, Джанака доходить висновків щодо того, як це робити. Він каже сам собі:
«Полиш усі надії та очікування і, відмовившись від бажання шукати або не шукати, живи вільно. Нехай цей світ форм буде реальним чи нереальним, нехай він з’являється чи зникає — усе одно все це здається лише через дурість. Тому наберися сміливості й подолай свої блукання.
Досягнувши описаного розуміння, Джанака й далі був царем і виконував усю необхідну роботу без проблем, але душевно й розумно. Його розум не відволікався на розваги. Насправді він усе робив наче зі стану глибокого сну».
Відтоді Джанака перебував у дуже глибокій медитативній присутності.
Якби сучасними методами виміряли хвилі його мозку, можна було б сказати, що його мозок генерував дельта-хвилі, які відповідають стану глибокого сну.
Стан звільнення за життя
«Відтоді він не цікавився ані накопиченням чого-небудь, ані марнуванням чого-небудь. Без сумнівів і вагань він жив у теперішньому. Його мудрість була безперервною, а його інтелект більше не засмічувався дурницями. Світло самоусвідомлення сяяло в його серці, без найменшого забруднення занепокоєнням, як сонце сяє над обрієм. Він дивився на все у всесвіті як на прояв космічної сили, у всьому він бачив нескінченну свідомість. Знаючи, що все, що відбувається, відбувається саме собою, він не надто захоплювався й не впадав у депресію, залишаючись у безперервній рівновазі. Джанака став звільненим ще в цьому тілі.
Він продовжував правити королівством. Правда чи неправда, що оточували його, не впливали на його самоусвідомлення. Він постійно перебував у нескінченній свідомості, тому не виконував дій як таких, хоча для оточення він був занурений у королівські справи. Усі його тенденції та схильності припинилися, тому, хоча він і здавався діяльним, він постійно перебував наче у стані глибокого сну.
Його не долали думки про минуле, і він не турбувався про майбутнє, він жив у теперішньому, завжди щасливо усміхаючись.
Джанака досяг того, чого він досяг, завдяки своїм роздумам. Тому кожен має запитувати про природу істини, доки не досягне меж такого запитування».
Як можна визначити, чи досягли ви якогось рівня запитування, чи ні? Один із важливих критеріїв — це здатність підтримувати споглядання уві сні без сновидінь. Інший критерій — здатність підтримувати таке споглядання в русі в повсякденному житті. А наступні після цього критерії стосуються становлення божеством.
Навівши цей приклад, Васіштха дав настанову Рамі. Він порадив йому розмірковувати й досліджувати власну сутність так само, як це робив Джанака.
Васіштха сказав: «Той, хто відданий Істині, подібно до Джанаки, відчує внутрішнє світло у власному серці, і неосвічена примха — ілюзія світу — одразу ж зникне. Коли зникає обмежене й зумовлене відчуття «я такий-то і такий-то», виникає усвідомлення всепроникної нескінченності».
