Коментар до тексту «Трипура-рахасья», розділ 17 «Про марність швидкоплинних самадхі та шлях до мудрості».
«Шукачі нижчого класу набувають мудрості протягом багатьох народжень. Що стосується середнього класу, то вони набувають мудрості протягом одного життя, але повільно й поступово, відповідно до наведеної вище схеми:
(1) вивчення істини;
(2) набуття переконаності в ній;
(3) медитація — самадхі з якостями та безякісне самадхі».
Шукачі нижчої категорії, які належать до категорії пашу, досягають пробудження протягом багатьох народжень. Якщо вони починають практику в одному з життів і практика не завершується, вони продовжують її в наступному житті. Шукачі категорії віра, духовні герої, тобто середньої категорії, досягають повноти пробудження в цьому житті, але лише наприкінці його, після проходження численних етапів. Шукачі вищої категорії завершують пробудження в цьому житті за короткий час. Проте всі вони дотримуються одного алгоритму:
шравана — вивчення найвищої істини;
манана — розмірковування над нею, формування нового вектора ціннісної стратегії, переосмислення картини світу, зміна внутрішнього світогляду;
нідідх'ясана — безперервна медитація на найвищій істині.
Шравана — істинне слухання вчення
Зазвичай під шраваною в традиційних ученнях мають на увазі слухання вчення. Наприклад, коли ви чуєте, що всі цінності цього світу ілюзорні, що світ непостійний, що ваша свідомість окрема від тіла, що існує первісне Джерело, великий Розум, коли ви чуєте вчення сіддхів і берете все це до відома як певну концептуальну істину, замислюючись над цим, то це можна назвати шраваною. Але в традиції вчення лайя-йоги під шраваною мається на увазі дещо більше — неконцептуальне пряме введення. Іншими словами, роз'яснення схем із учення, пояснення непостійності, закону карми, переродження — це шравана низького рівня, а істинна шравана — це коли вчитель від серця до серця передає учневі недвоїчне бачення, коли між двома умами наче виникає певна іскра, і учень на короткий час входить у резонанс із недвоїчним баченням учителя, переживаючи те саме. Саме це і є справжня шравана.
Термін «шравана» буквально перекладається як «слухання». Але з позиції лайя-йоги учень слухає вчення не вухами, а духом, серцем. Це вчення передається не язиком, а усвідомленням. Звичайно, коли ми так слухаємо, від нас вимагаються сприйнятливість, емпатія, налаштованість, відкритість, здатність бути порожнім та інтуїтивно розуміти те, чого не можна побачити. Коли ми так розуміємо, у нас спалахує іскра усвідомлення.
Одного разу я розмовляв із досить впливовою людиною, і він із великим інтересом ставив мені запитання щодо вчення. Коли я давав йому пояснення, він щиро намагався зрозуміти, але йому так і не вдавалося вловити суть. Він казав мені: «Ви весь час говорите “знати, розуміти, усвідомлювати свій стан”. А що це таке?» Я відчув себе Горакшанатхом, який, клацаючи пальцями, притчами й іншими способами наставляє сонного Мінонатха. У тексті «Горокхо біджой» говориться: «Душа Мінонатха, мов птах, билася в силках, намагаючись зрозуміти, про що ж говорить Горакшанатх». Так само протягом приблизно трьох годин я намагався донести істину до його свідомості, однак це було нелегко; оскільки йому бракувало належної підготовки, шравана ще не відбулася. Але істинна шравана — це коли вчитель лише натякає на невимовне, а учень одразу все розуміє; у ньому щось відгукується, він якимось чином вловлює цю хвилю.
Манана — переосмислення та прояснення
Далі настає стадія манани, тобто переосмислення. У звичайній практиці манани учень розмірковує над отриманими вченнями й намагається порівняти їх із власним життям. Але у вченні лайя-йоги учень намагається прояснити власний стан, а не концепції. Нещодавно пережитий досвід недвоїчного усвідомлення він намагається прояснити й зрозуміти, як тепер жити з цим досвідом: що відкинути, а що розвивати.
Зі звичайного погляду манана означає розмірковувати про закон карми, про реінкарнацію, про безглуздість усіх шляхів, окрім духовної практики звільнення, про страждання, непостійність, старість, хворобу, смерть, про велич шляху звільнення, про важливість накопичення заслуг, про важливість належності до лінії передачі, до школи, про зв’язок учитель—учень, про розділення Атмана й не-Атмана, тіла й свідомості, про шлях великих святих і ріші, про зречення та відданість істині. Усе це охоплює звичайна манана. Але в лайя-йозі манана означає не це, хоча цей шлях також необхідний для початку. У лайя-йозі ми прояснюємо саме недвоїсте усвідомлення як таке, ми намагаємося зрозуміти, що ж є я сам, що є це найтонше усвідомлення «Я є». Хто я? Ми намагаємося повністю прояснити для себе цей момент.
Коли ми прояснюємо усвідомлення «Я є», ми перебудовуємо свою систему цінностей. Це означає, що всі ілюзорні цілі та плани відходять на другий план, а найголовнішим стає прояснення усвідомлення «Я є». Поки усвідомлення «Я є» не прояснене, все інше є безглуздим. Якщо ми не знаємо, хто ми самі, то який тоді сенс робити щось інше, ставити якісь інші особистісні цілі, займатися чимось іншим? Усе це безглуздо. Якщо діяч невідомий, то в чому сенс будь-яких дій? Усі ці дії будуть затьмареними, такими, що не ведуть до справжніх результатів. Такою є манана з погляду вчення лайя-йоги. Ми приймаємо «велике рішення», усуваємо всі неясності й сумніви щодо того, як нам жити, який вектор цінностей обрати.
Нідідх’ясана – безперервна медитація на власну сутність
Після етапу манани настає нідідх’ясана – безперервна медитація на тому, що ми обрали. У нашому вченні нідідх’ясана означає постійне перебування в початковій свободі свідомості та ясності, подібній до неба, звикання до такого світогляду й безперервну медитацію доти, доки вона не охопить кожну частинку нашого життя, доки не набуде сили усунути всі затьмарення, припинити всі карми, що зародилися, і відкрити нашу справжню сутність. Нідідх’ясана полягає в тому, що ми медитуємо на власну сутність, тобто медитуємо на себе не як на тіло, а як на самого Абсолюта – Ахам Брахмасмі («Я є Брахман»). Ми медитуємо, не повторюючи, не створюючи мисленнєвих конструкцій, не візуалізуючи, не читаючи молитов, а без зусиль співналаштовуючись на цю присутність. Ми медитуємо найтоншим шаром усвідомлення, встановивши свій розум у такій точці свідомості, де немає ані концепцій, ані переконань, ані пов’язаності з образами, ані прив’язаності, ані надії, ані страху. Ми підтримуємо такий світогляд, у якому немає чого відстоювати, і таку медитацію, у якій немає жодних фіксацій. Такою є нідідх’ясана.
Якщо ви дотримуєтеся цих трьох принципів, це означає, що ви дотримуєтеся вчення сиддхів, виконуючи золоте правило: шравана, манана, нідідх’ясана. Звичайно, це лише найзагальніші пояснення. У процесі практики існує дуже багато вторинних чинників, так званих вправних методів, які необхідно застосовувати.
Лока-санграха й арруппадай – принципи служіння
Є два важливі терміни: лока-санграха й арруппадай.
«Лока-санграха» означає «загальне просвітлення», або «загальне благоденство».
«Арруппадай» означає «вказування шляху всім і кожному».
Термін «арруппадай» увів у вжиток тамільський сиддх Боганатар, коли на зібранні ріші було прийнято запропоновану ним тактику й стратегію допомоги сиддхів стражденному людству. «Лока-санграха» – це також давній термін, що вказує на шлях допомоги всім живим істотам.
Коли ми вправляємося в спогляданні, для нас як життєвої стратегії дуже важливо прояснити ці принципи. Це означає, що ми повинні мати повністю неегоїстичну мотивацію в практиці. Якщо ми намагаємося досягти звільнення, ґрунтуючись на подвійній егоїстичній мотивації, будучи сильно прив’язаними до ідеї самого себе як тіла, найімовірніше, пройти шлях пробудження за одне життя буде неможливо.
Перетворення менталітету – від обмеженої свідомості до свідомості божества
Шлях пробудження протягом одного життя передбачає відкриття в собі свідомості божества, яка сильно відрізняється від свідомості обмеженої звичайної людини. У звичайної обмеженої людини розум перебуває в безрадісності, обмеженнях, скутості, мислить локально, обмежений маленькими нагальними проблемами. Це і є те, що називають кармою. Але божество мислить категоріями вічності, нескінченності, захоплення, блаженства, екстазу, чистого бачення, парадоксу, гри, єдиного «смаку», парасаттарка-логіки, безмежної величі, процвітання, надлишку життєвих сил, енергії, гри. Іншими словами, менталітет божества — це щось дуже відмінне від того, яким є наш менталітет на початку.
Один духовний учитель казав так: «Розум матеріаліста нагадує моторошну темну печеру, від якої пахне рибою». Тобто це стан скутої обмеженої свідомості. Ми повинні перетворити таку моторошну печеру на безмежний океан, сповнений чистоти, любові, гармонії, краси, величі, глобальності, масштабності, парадоксу, гри, радості, блаженства. Іншими словами, ми повинні витіснити старий менталітет, повністю замінивши його на новий. Принципи арруппадай і лока-санграха означають, що для зміни менталітету ми намагаємося поводитися інакше у повсякденному житті. Ми намагаємося ставити глобальні цілі, мислити масштабно, діяти неегоїстично. Це означає, що ми ставимо собі за мету допомогу в просвітленні всім стражденним живим істотам і заради цього живемо. Іншими словами, ми змінюємо сенс і напрямок власного життя.
Хто з вас може сказати, що він усвідомлено намагається робити щось для допомоги живим істотам? Звичайна людина може сказати: «Я все роблю для допомоги живим істотам: для самого себе і ще для двох-трьох людей, які мені близькі», але це не можна назвати арруппадай або лока-санґрахою. Дотримання цих принципів передбачає, що ми мислимо більш глобально: ми мислимо категоріями допомоги всьому людству, усім живим істотам у сансарі. Ми не просто постійно думаємо: «Ах, як було б добре, якби всі досягли звільнення!», а реально щось для цього робимо, живемо так, ніби це наша власна мета. Упродовж усього життя, з року в рік, ми приймаємо таке бачення як власну концепцію. Це ще називають служінням вселенським силам просвітлення, Ануграха-шакті. Ми наче стаємо медіумом, провідником вищих енергій, які починають діяти через наше тіло. Аналогом такої позиції в буддизмі є бодгічітта, тобто альтруїстичне співчуття, коли ми намагаємося діяти, допомагаючи всім живим істотам у досягненні просвітлення.
Аналізуючи своє життя, важливо поставити собі такі запитання: «Заради чого моє власне життя? Заради чого моя власна практика?» І коли ми займаємо таку позицію, то бачимо, що це робить нас на порядок більш відкритими та сприйнятливими до бачення божества.
Це не означає, що ми займаємо подвійну позицію, думаючи: «Я буду рятувати всіх живих істот», розділяючи при цьому себе та інших. Ми приймаємо позицію допомоги живим істотам без подвійного розділення на живих істот і самого себе. Ми намагаємося бачити весь світ і весь всесвіт як прояв власної енергії. Тобто це набагато тонший принцип.
Приймаючи на рівні цінностей таке бачення, ви бачите, як ваше власне життя починає змінюватися у сприятливий бік, коли ваші цілі та цілі святих починають збігатися. Дуже важливо зрозуміти цей принцип, щоб навчитися жити ним. Якщо в нас немає цього принципу, духовна практика може бути переривчастою, тобто від ретриту до ретриту, коли ми отримуємо певний досвід, а потім сансарні енергії знову нас захоплюють. Але коли ми живемо принципом реальної допомоги всім живим істотам у духовному просвітленні, це означає, що на відносному рівні в нас є найвищий сенс і мета в житті. Ми поступово витісняємо менталітет власного обмеженого «я», замінюючи його на менталітет божества.
Прийняття відповідальності — перехід від обмеженої істоти до божества
Звичайний обмежений менталітет такий: «Що може дати мені світ? Що я можу від нього взяти? Чим світ може мені допомогти? Чим він може мене обдарувати?» Менталітет божества, налаштованого на принцип співчуття, арруппадаї та лока-санґрахи, такий: «Що я можу дати світові? Що я можу зробити для світу?» Обмежена істота думає так: «Світ має взяти на себе відповідальність за мене. Він має забезпечити мене роботою, зарплатою, пенсією, умовами, а якщо він цього не робить, отже, він поганий». Це дуже незріла позиція. Божество міркує приблизно так: «Я відповідальний за той світ, у якому живу, усе залежить лише від мене. Докладаючи зусиль, я можу змінити світ на краще. Я можу проявити те, що справді вважаю дуже важливим, покладаючись лише на власні сили, тому що світ навколо мене — це прояв моєї власної свідомості. Ні політики, ні релігійні діячі, ні соціум, ні держава не зобов’язані щось для мене робити. Я сам несу відповідальність за своє життя і за той світ, у якому живу. Поки я не прийму цю відповідальність, цей світ розвиватиметься так, як він розвивається».
Саме на цій стадії, коли ми усвідомлено приймаємо таку відповідальність, ми вступаємо у стан девати, божества.
Зрілість або відсутність зрілості проявляються саме у здатності або нездатності прийняти відповідальність. Якщо людині бракує ясності, вона вважає: «О! Я цього не зможу. У мене це не вийде. Я нездатний, у мене немає потрібних якостей». Вона одразу ж обмежує себе, думаючи: «Цим займалися такі особистості, але в них нічого не вийшло. Куди вже мені?» Але принцип бачення божества інший: «Я володію безмежним потенціалом. Якщо я як практик не візьму на себе таку відповідальність, то хто тоді взагалі має її приймати? Якщо хтось інший, хто не практикує, бере на себе відповідальність, то він формує і весь навколишній світ, і мою долю, моє життя. А що ж тоді роблю я як практик? Невже я пасивно спостерігатиму, як усе в цьому світі відбувається поза межами моєї власної свідомості?» Саме таке прийняття відповідальності означає зрілий підхід і вихід зі стану обмеженої істоти у стан девати, божества.
Позиція звичайної людини така: я не приймаю відповідальність, а покладаюся на зовнішнє; я вважаю, що світ і ті, хто мене оточує, мають зробити для мене це, надати мені те, а я просто перебуваю у пасивному стані, приймаючи це як удачу. Але принцип божества принципово інший: я самодостатній, медитативний і постійно розвиваю свій потенціал; я достатньо усвідомлений, щоб приймати відповідальність і проявляти себе через прийняття такої відповідальності; я не боюся такої відповідальності.
Історія царя Васу — приклад прийняття відповідальності
У давнину був цар Васу, який узяв на себе відповідальність, виступивши на боці богів. Одного разу виникла суперечка між ріші та богами. Боги говорили, що ритуали й жертвопринесення потрібно проводити одним способом, а ріші говорили, що їх потрібно проводити іншим способом. Побачивши царя Васу, вони вирішили звернутися до нього за порадою, оскільки він був видатним йогіном, який володів пробудженням і був наділений усіма чеснотами. Васу вирішив підтримати богів, оскільки бачив, що їхня логіка глибша, хоча ріші накопичили багато сили подвижництвом і аскезою. Коли Васу виступив на боці богів, деякі ріші, обурившись, прокляли його. Унаслідок цього прокляття він був змушений залишити світ небожителів; із того, хто ходить небом, він перетворився на мешканця нижніх світів, пекла. Боги, бачачи, що Васу постраждав за правду, за вищий шлях, дали клятву підтримати його. Увесь час, поки він перебував у пеклі, вони п’ять разів на день здійснювали для нього підношення, ритуали. Завдяки цьому, навіть перебуваючи в пеклі, він насолоджувався, отримуючи нектар. Потім боги вирішили звернутися до Вішну з проханням визволити його. Вони сказали Васу так: «Силу прокляття ріші скасувати не можна, оскільки закон такий, що їхня санкальпа має здійснитися; не можна, щоб їхні заслуги й тапас пропали даремно і не були втілені. Але й ми не можемо змиритися з тим, що ти страждаєш. Ми зробимо все, щоб витягти тебе з нижніх світів». Вони звернулися до Вішну, і тоді Вішну, покликавши Гаруду, свого відданого учня й слугу, наказав йому, проявивши ілюзорне тіло та siddhi, спуститися у нижні світи й визволити Васу. Завдяки цьому Васу за короткий час вийшов із пекла, спалив результати кармічного прокляття і у своєму тілі знову перейшов у світ богів, а потім досяг найвищого стану Брахми.
Отже, коли ми беремо на себе відповідальність, це пов’язано зі зрілішою роботою свідомості. Наприклад, бажаючи допомагати всім живим істотам, я прагну досягти звільнення за найкоротший час і тоді свідомо практикую. Бажаючи допомагати всім живим істотам, я займаюся якимось служінням, стаю монахом, дію в певному статусі, беручи на себе відповідальність за власне рішення.
