Шлях до мудрості: від швидкоплинних самадхі до істинного знання

Коментар до тексту «Трипура-рахасья», глава 17 «Про марність швидкоплинних самадхі та про шлях до мудрості»

Глава починається з обговорення швидкоплинних самадхі. Оскільки на цю тему вже давалися коментарі, ми одразу продовжимо з наступних питань.

Про природу швидкоплинних самадхі в житті звичайних людей

«Молодий брамін запитав далі: «О царю, чому ж тоді всі люди ще не звільнені, якщо в їхніх життях настільки часто трапляються швидкоплинні самадхі, і якщо воно – світоч, що несе просвітлення в непроявленій порожнечі сну? Звільнення – прямий результат позаякісного самадхі. Чому ж тоді вища Сутність, будучи чистим розумом, не усвідомлює себе і не залишається звільненою назавжди?»

Перед цим Джанака пояснював, що навіть у житті звичайних мирських людей відбуваються швидкоплинні переживання недвоїстості. Це часи, коли понятійний ум паралізований. Якась екстремальна подія, момент, коли ум переходить від одного сприйняття до іншого, тобто перебуває у проміжному стані. Перший міг після пробудження, момент переживання інтенсивного почуття або відчуття – усе це різновиди швидкоплинних самадхі.

Наприклад, сміх, гумор – це також свого роду пряме введення, коли за рахунок парадоксу понятійний ум блокується. На певний час логічне мислення паралізується, і на поверхню виходить істинна сутність. Тому, коли люди відвідують гумористів і люблять сміятися, насправді вони приходять за даршаном, а гумористи виступають у ролі гуру, які дають пряме введення через такі парадоксальні монологи.

Аштавакра запитує: «Якщо люди так часто переживають у своєму житті розкриття глибинної свідомості, коли їхній понятійний ум паралізований, чому ж вони не досягли звільнення?» Логічне питання.

Причина циклу народжень і смерті

«Невігластво розсіюється чистим розумом, який є самадхі, і це – безпосередня причина спасіння. Будь ласка, розкажи мені про це, щоб усі мої сумніви зникли».

Цар відповів так: «Я розповім тобі цю таємницю. Цикл народження і смерті, що існує з незапам’ятних часів, зумовлений невіглаством, яке проявляється у вигляді задоволення і болю, усе ж залишаючись лише сном і чимось нереальним».

Цикл народжень і смерті зумовлений невіданням. Невідання полягає в нерозпізнаванні манасом, тобто понятійним умом, своєї тонкої природи, а саме буддхі й Атмана, як Джерела. Внаслідок нерозпізнавання відбувається ототожнення манаса з тілом, об’єктами чуттів і органами чуттів. І тоді гра енергії, яка становить сутність всесвіту, сприймається дуалістично (у рамках подобається чи не подобається, погано чи добре), і повністю забарвлюється особистісними інтерпретаціями; займається жорстка двоїста позиція.

Тобто улюблений трюк нашого его – оголосити себе чимось реально існуючим, самодостатнім і відділити від світу, від зовнішніх об’єктів і, зрозуміло, від Всевишнього Джерела. І тоді виникає така жорстка опозиція між «я» і «не я». Тобто «я» – це ум і тіло, а «не я» – це все інше.

Зрозуміло, жива істота живе в такій жорсткій опозиції, і їй нічого не залишається робити, окрім як постійно ділити світ на те, що їй подобається, і те, що їй не подобається, на те, що для неї вигідно, і те, що їй невигідно. Так виникають категорії поганого і хорошого, добра і зла та інші, хоча насправді в природі нічого такого немає і не було. Кажуть так: «Немає поганого, а є те, що не подобається тобі. Немає хорошого, а є те, що подобається тобі». Усе це суто людські, суб’єктивно забарвлені ціннісні критерії, що випливають із двоїстості, з невідання.

Момент, коли відбувається відкидання негативного і виникає пристрасна прив’язаність до того, що подобається, – це і є момент прикування дживи до колообігу народження і смерті. І оскільки розрізнення тонкої пізнавальної активності буддхі й Атмана відсутнє, то таке прикування не самозвільняється. Навпаки, воно закріплюється, породжуючи на наступні життя нові розгалужені причини.

Але простий акт виявлення тонкого усвідомлення буддгі, незалежно від того, скільки минуло життів і скільки накопичено карм, миттєво починає самозвільняти всі ці розгалуження карми. Це подібно до того, якби в кімнаті темрява існувала тисячу років, але навіть однієї миті запаленого світильника достатньо, щоб розсіяти цю темряву. Так само, як говориться в сутрах, хоч би скільки існувало невідання, одного ясного погляду на природу свідомості достатньо, щоб почати розсіювати темряву внутрішнього невідання.

Іншими словами, щойно ми стаємо достатньо ясними, пильними й усвідомленими щодо природи «я», наш ум починає ставати тотожним умам усіх будд. Інша річ, що наші залишкові карми інші, ніж у всіх будд, тому потрібен певний час, щоб відбулося остаточне розчинення.

Про природу істинного знання і самореалізації

«І якщо це так, то мудрий каже, що знання може покласти цьому край. Але яке знання? Це мудрість, породжена самореалізацією: тобто «Я є Те». Невідання не може бути усунене простим досвідом позаякісного розширення розуму, як нірвікальпа-самадгі. Адже таке розширення перебуває в гармонії з усім, включно з невіданням. Воно подібне до полотна, що використовується в живописі; полотно залишається одним і тим самим, яка б картина не була на ньому намальована. Позаякісне знання – це просте світло; об’єкти проявляються через нього і в ньому. Але невідання або омани не можна плутати зі станом савікальпа, адже невідання – лише первісне забруднення (тобто причина), що триває як ефект, наслідок. Первісна причина полягає у знанні досконалості вищої Сутності. Ідея досконалості зумовлена відсутністю частин. Частини можуть з’являтися лише завдяки часу, місцю і формі».

Всевишня Сутність має повноту досконалості. Ми є носіями, проявами, маніфестаціями всевишньої Сутності. Автоматично це означає, що ми є носіями найвищої досконалості. Коли ми думаємо, що не відчуваємо, не знаємо найвищої досконалості, це лише означає, що ми не возз’єдналися з нею, хоча й володіємо нею. Іншими словами, наша пізнавальна активність не здатна її сприйняти, хоча ми її ніколи не втрачали.

Це можна уподібнити людині, у якої в підкладці пальта зашито мільйон доларів, але вона не може ним скористатися, бо навіть не підозрює, що він у неї є; проте вона володіє цією величезною сумою. Так само первісна досконалість існує в теперішній момент, однак вона існує як потенціал. Вона не активована, бо наша пізнавальна активність із нею не возз’єднана і не може нею по-справжньому користуватися. Щойно наша пізнавальна свідомість починає з нею возз’єднуватися, увесь цей потенціал миттєво розгортається. Це не те, що ми щось робили б, а потім досягли. Цей потенціал досконалий від самого початку; питання в його визнанні й у розгортанні його енергії.

Яким же чином пізнавальній активності манаса з’єднатися з цим потенціалом? Манас, тобто наша понятійна свідомість, має чутливо й пильно прислухатися до свого Джерела, бути уважним і щомиті налаштовувати канал зв’язку з цим потенціалом, доки такий канал не стане безперервно діючим. Щойно він встановлюється, настає благословення низхідної сили (Ануграхи), і тоді вже манас безсилий щось робити, його дії не потрібні, а сам він може розслабитися й поступитися місцем вищій духовній силі, яка сходить через буддгі.

Процес індивідуалізації свідомості

«Однак відчуття завершеності з’являється без цих чинників, що передбачають прагнення до них, яке породжує відчуття нестачі й потреби. У часі й просторі виникають обмеження, і фундаментальна причина невідання проявляється як «я є». Це – ембріональне зерно, з якого потім з’являється паросток тіла як індивідуалізованої сутності, що далі виростає до гігантського дерева у вигляді колеса народжень і смерті».

Спочатку породжується обмеження, пов’язане зі свідомістю, індивідуалізація відчуття «я є», а потім з’являється тонке тіло, п’ять пран, фізичне тіло, доля, народження, карма, зумовленість минулим і майбутнім тощо. Але сама сутнісна свідомість, що міститься глибше, ніж ототожнення «я є», вища за час і простір.

Воно незбагненне, тому його називають апарічинна. Воно безконечне, тому його називають апрамея, або ананта. Воно поза народженням, становленням, підтриманням, збереженням, руйнуванням, поза минулим чи майбутнім, тому його називають калатіта. Воно поза трьома категоріями (сяйва, руху й інертності), тому його називають гунатіта. Воно поза тим, хто робить, діячем і прив’язаністю до плодів дій (поза картрітвою і картою).

Це чисте усвідомлення до країв переповнене енергією, грою і блаженством, тому про нього говорять як про паріпурна – абсолютну всеосяжну повноту. Воно незбагненно вільне й керується лише своєю волею, тому його називають сватантрія, або сваччханда. Воно володіє безконечністю або здатністю до маніфестацій, до гри, до творчих проявів, тому кажуть, що йому притаманні віласа, або ліла (гра), а також спанда – здатність випромінюватися.

Воно споконвічно самодосконале; йому не потрібно досягати, очищатися, щось робити, тому що воно самодосконале в силу своєї природи, від народження, тому його називають ар’я. Воно володіє спонтанною самодосконалістю, яка досягається без напружених зусиль, практики й чогось іншого. Тобто воно природно самодосконале, тому його називають сахадж’я (природне).

Воно перебуває поза всілякими штучними зусиллями, побудовами, поза всякою сфабрикованістю, тобто це не те, що потрібно створювати. Навпаки, йому потрібно звільнити вхід і дати можливість проявитися. Якби потрібно було щось штучно створювати, ми б розуміли, про що йдеться. Наприклад, якщо докласти достатньо ясності й зусиль, то можна збудувати чудовий храм, але принцип свободи від зусиль і сфабрикованості означає, що храм уже стоїть, що його треба просто знайти.

Саме шлях учення лайя-йоги, так званий шлях єдності основи, шляху і плоду, коли основа, шлях і плід є одне, – це відмітна особливість прямого шляху традиції сахадж’я. Тобто ми не будуємо храм, а вважаємо, що він уже стоїть, тому намагаємося одразу знайти його вже готовим.

З позиції плоду я навіть пробував діяти в служінні – так у нас з’явився зал «Безтурботний океан» і бібліотека. Коли в нас був тільки один зал, я подумав з позиції плоду, що напевно ще мають бути зали в «Див’я лоці», треба їх просто пошукати. Я пішов і знайшов склад – тепер це стало бібліотекою. Тобто зал уже був, просто ми його не помічали. Я подумав: «Адже це лише акт свідомості, потрібно просто визнати, що зал уже є. Якщо ти це визнаєш, ти шукаєш, де він є, і він знаходиться».

Це дуже добрий приклад, який показує, що первісна досконалість уже є, її потрібно просто знайти, а щойно ви її знаходите, вона миттєво з’являється у вашій свідомості, тобто вам не треба її будувати. Ми не будували бібліотеку, ми її просто знайшли. Але ми б цей зал не помітили, якби не визнали цей факт, і, можливо, він так і залишився б просто сараєм, а бібліотеки не було б у полі нашого бачення. Це приклад того, як можна діяти з погляду самодосконалості в пошуку природного стану.

Питання: Одразу виникає питання: у пошуках природного стану практикуючий шукає, шукає, а знаходить не те. Адже замість бібліотеки можна було б знайти щось інше, тобто це могло б бути місце для бхаджан мандали, зерносховище і так далі. Залежно від того, яке в тебе кармічне бачення, те ти й знайдеш. З одного боку, це просто – взяти і знайти. Але, звісно, це нелегко.

Ви про відносний вимір?

Учень: І про абсолютний теж. Щось не дуже виходить знайти. Адже бібліотека могла бути всередині нас... Ця природа Будди…

Не слід розуміти буквально. Я навів цей приклад, щоб натякнути на тонкі духовні процеси. Це не означає, що, якщо ви вирішили, що майстерня вже є, ви йдете шукати й знаходите в яру нову майстерню. Загалом, парасаттарка-логіка передбачає і таке, але, щоб це проявилося, ваша присутність має бути дуже вже глибокою. З погляду сіддхі взагалі немає нічого нереального, але я цей приклад мав на увазі як метафору.

Учень: А я мав на увазі, що не можу знайти всередині стан, саме свій храм. Шукаю ось уже другий рік тут, але важко.

Сам пошук є помилкою. Пошук означає невпевненість, факт невизнання. А потрібно усунути навіть сам факт пошуку і почати вкорінюватися у визнанні. Мабуть, ви чогось чекаєте, так?

Учень: Ну так…

Спалахи під час медитації, якісь яскраві переживання. Чому б вам не почати визнавати це з теперішнього моменту, з того моменту, у якому ви зараз перебуваєте? Щойно ви усунете пошук і приступите до визнання, цей храм миттєво почне проявлятися, тому що він не залежить від переживань, від зусиль, від вашої віри в нього. Він існує. Вірите ви в сонце чи ні, воно все одно сходить за своїм розкладом. Таким чином, розуміння і сам факт його визнання почне ставати для вас новим колосальним досвідом.

Пошук є оманою. Пошук є наслідком ідеї шляху. Щойно є шлях, то є і пошук. А отже, є і той, хто йде шляхом, а отже, є вся його карма з гріхами і заслугами, і цьому кінця не буде. Але миттєвий шлях якраз і полягає в тому, що ми починаємо розуміти, що немає подорожнього. Шлях є плід, отже, немає і пошуку. І тоді нам залишається визнання, укорінення і святкування.

По суті, божественна гордість як санкальпа – це і є подібна практика (і всі інші санкальпи, якщо ви їх правильно розумієте). Якщо ж ви практикуєте божественну гордість з погляду шляху, плоду і подорожнього, це теж працює, але це не миттєвий шлях, а звичайний шлях очищення. Але саме особливість шляху лайя-йоги полягає в тому, що плід, шлях і основа одномоментно присутні прямо зараз. І це питання не досягнення, а розпізнавання, впізнавання і визнання.

Про два види мудрості та необхідність практичного знання

«Цикл народження і смерті не припиняється доти, доки не буде покладено край невіданню. Це може статися тільки завдяки досконалому знанню своєї сутності, не інакше.

Така мудрість, яка може усунути невідання, безсумнівно, буває двох видів: опосередкована і безпосередня. Спочатку знання здобувається від учителя і, через нього, зі священних писань. Таке опосередковане знання не може дозволити узріти суть проблеми, оскільки одне лише теоретичне знання не принесе плоду. Необхідне практичне знання, яке приходить тільки завдяки самадхі».

Є кілька способів отримувати вчення. Традиційно це описується як шравана (слухання), манана (обдумування) і нідидхьясана (пам’ятання).

У ведантичних інтелектуальних школах це має звичайне трактування. Слухання означає, що ви слухаєте, розуміючи логіку. Обдумування (манана) означає, що ви аналізуєте, ставите запитання, порівнюєте зі священними текстами, усуваєте незрозумілості. Нідидхьясана означає, що ви намагаєтеся перебувати в пам’ятанні того, що обдумували.

Однак традиція сиддхів називається шляхом незаочного осягнення, або шляхом реалізації прямого бачення шуньяти, або шляхом єдиної самаї, або шляхом сердечної сутності. Це означає, що для нас шравана, манана, нідидхьясана має інший характер: навіть коли ви слухаєте усні настанови, логічні роз’яснення, вони не дають вам нових логічних знань, а апелюють до вашого усвідомлення, до вашого стану. Іншими словами, через мовлення ми намагаємося вийти за межі мовлення – це шравана з погляду лайя-йоги.

Манана не означає обдумування, аналіз тощо, а радше означає усунення сумнівів і неясностей щодо споглядальної присутності, розуміння природи Ума. І нарешті, нідидхьясана полягає в безперервному односпрямованому утриманні природного стану (споглядальної присутності) до повного завершення реалізації.

Про важливість уважності в практиці

«Знання, народжене завдяки нірвікальпа-самадхі, породжує мудрість через знищення невідання та об’єктивного (опосередкованого) знання. Подібним чином досвід випадкового швидкоплинного самадхі за відсутності теоретичного знання також не послужить цій кінцевій меті. Як людина, необізнана про якості смарагду, не може розпізнати його в скриньці зі скарбами за одним лише зовнішнім виглядом, так само як інша людина не зможе розпізнати смарагд, якщо вона не бачила його раніше, навіть якщо вона володіє повним теоретичним знанням у цьому питанні, так і теорія має бути доповнена практикою, щоб людина змогла стати експертом. Невідання не може бути усунене простою теорією або випадковим швидкоплинним самадхі неосвіченої людини.

Знову ж таки, нестача уваги — серйозна перешкода, адже людина, яка просто втупилася в небо, не може розпізнати окремі сузір’я. Навіть освічений учений буде не кращий за дурня, якщо він не приділяє уваги речі, яку йому пояснюють. З іншого боку, якщо, навіть не будучи вченим, людина все ж уважно вислухає все щодо планети Венера й упевнено візьметься за її пошук, знаючи, як знайти її на небі, то вона зрештою знайде її. І тоді вона вже буде здатна розпізнати її щоразу, коли побачить її знову.

Неуважні люди — просто дурні, які не можуть осягнути самадхі, що знову й знову повторюється в їхньому житті. Вони подібні до людини, яка нічого не знає про скарб, що знаходиться під підлогою її дому, і щодня ходить збирати милостиню. Тож ти бачиш, що самадхі марне для таких людей. Розум, інтелект немовляти завжди перебуває в незмінній формі, і все ж вони не осягають своєї сутності.

Безсумнівно, те, що нірвікальпа-самадхі ніколи не усуне невігластва, тому необхідно шукати савікальпа-самадхі для його усунення. Тільки цим можна домогтися усунення невігластва.

Бог, невід’ємно притаманний як вище «Я», радіє похвальним діям, які продовжують здійснюватися протягом кількох народжень, після чого зароджується бажання звільнення, а не інакше, навіть якщо будуть пережиті мільйони народжень.

Від нірвікальпа до савікальпа-самадхі

Тут під савікальпа-самадхі мається на увазі самадхі з ознаками, тобто сахаджа-самадхі, інтегроване з об’єктами, почуттями, поведінкою, дією, присутністю. І тут цар Джанака говорить: «Безякісне самадхі не усуне твоєї омани. Від безякісного самадхі ти маєш іти до самадхі з якостями».

За ідеєю, спочатку всі кажуть, що нірвікальпа-самадхі краще за савікальпа, тому що савікальпа-самадхі — це початкове самадхі, у якому ще є ознаки, пов’язані з ім’ям і формою. Від нього потрібно йти до нірвікальпа-самадхі — безякісної порожнечі, яка і є істинною недвоїстістю. Але далі Джанака говорить, що залишатися лише в цьому безякісному стані неправильно. Потрібно знову привнести досвід безякісного в якісне, поєднати непроявлену порожнинність із проявленими ознаками. Саме цими ознаками володіє сахаджа-самадхі.

Шлях сахаджа-самадхі

Усі розмови про споглядальну присутність — це, по суті, шлях до сахаджа-самадхі. Ми ніби від самого початку намагаємося в ньому вправлятися і робимо його своїм шляхом. Ми не робимо шляхом нірвікальпа-самадхі, хоча воно й може траплятися на шляху. Для нас шляхом є саме сахаджа. Це такий шлях, коли основа, шлях і плід є чимось одним. Якщо ви в даний момент перебуваєте в стані абсолютної цілісності (пратібха), то це сахаджа. У стані цілісності знімаються подвійні суперечності між «я» (суб’єктом) і «не-я» (зовнішніми об’єктами), між основою (вродженим усвідомленням), шляхом (способом його розвитку) і плодом (кінцевою точкою досягнення). З точки зору сахаджі все це не розділене в часі, а існує прямо зараз одномоментно.

Практичний досвід роботи із санкальпою

Одного разу, отримавши такі пояснення, монах практикував споглядання, працюючи із санкальпою «Ахам Брахмасмі» та іншими. Спочатку його практика мала формальний характер. Він працював чесно, докладаючи зусиль і намагаючись не відволікатися. У перші роки він мав від цього лише ясність. Тобто його ясність сильно зросла, він дуже добре розвинув уважність, будучи здатним відстежувати найтонші нюанси свідомості та рух думок. Він відточив свою ясність до неймовірних масштабів, але це, звісно, не було шуканою реалізацією. Він мучився, думаючи, як же йому вийти за цю саму ясність. Але коли він отримав настанови про те, що його практика була формальним застосуванням звичайних зусиль і що справа зовсім в іншому, він почав практикувати шлях природного стану по-справжньому. І тоді за короткий час він почав отримувати колосальні досвіди.

Адже якщо ти по-справжньому практикуєш санкальпу «Ахам Брахмасмі», це означає, що ти одразу маєш почати включати у свою свідомість мільярди кальп минулого, мільярди кальп майбутнього, ти маєш зіткнутися з цим лицем до лиця; це означає, що ти щосекунди маєш включати у свою свідомість нескінченний простір всесвітів і з’єднуватися з цим. Сам по собі цей факт миттєво починає розчиняти ті ілюзії, якими живиться его. Завдяки простому розумінню санкальпи «Ахам Брахмасмі» цей монах досяг великих успіхів у практиці споглядання. Його успіх полягав у тому, що його ілюзія ототожнення з тілом була розчинена.

Істинна природа практики санкальпи

Багато хто вважає, що практика санкальпи – це підтримання ясності. Насправді ясність – це лише перша стадія, що показує ваш успіх на шляху уважності. Справжній же ефект від роботи із санкальпою полягає в тому, що ваше «я» починає стикатися з енергіями, які його перевершують, інтегруючи їх одну за одною. Ця інтеграція може відбуватися навіть дуже швидко. Сараха описує її як подібну до пожежі, що охоплює ліс при сильному вітрі. Щойно ви починаєте правильно працювати із санкальпою, раптово вона ніби розкриває колосальний вимір часу й простору, який вам доведеться інтегрувати у свою свідомість. Це вже не просто буденна ясність, яку ви підтримуєте, залишаючись у скукоженому стані; це незбагненна розкритість, яка не дасть вам залишитися непробудженим, вона просто вам цього не дозволить. Тому всі святі перебувають у благоговійному здивуванні.

Благоговійне здивування означає, що їхній ум ніколи не може звикнути до тієї реальності, з якою він контактує. Їхній ум завжди гранично ясний і пробуджений. Від чого виникає таке благоговійне здивування? Від зіткнення з безоднею внутрішньої реальності. Лише той, хто не стикається з безоднею внутрішньої реальності, може бути дріб’язковим, егоїстичним, заздрісним, надавати значення невеликим рухам свідомості, а той, хто стикається з безоднею внутрішньої реальності, не має на це жодної секунди. Це подібно до того, як людина, яка стрибнула з парашутом і летить із великою швидкістю, забуває про те, що парашутні черевики їй трохи тиснуть; їй не до цього.