Коментар до тексту «Трипура-рахасья», глава 17 «Про марність швидкоплинних самадхі та про шлях до мудрості»
Зараз я розповім тобі про процес звільнення.
Людина навчається істинної відданості Богові після гідного способу життя, що триває протягом кількох народжень, а потім упродовж тривалого часу поклоняється йому з ревною відданістю.
Три категорії істот
Усі люди поділяються на звільнені та незвільнені душі. Звільнених називають махатмами, незвільнених — бандгіками (зв’язаними), дуратмами (такими, що помиляються щодо Атмана). До звільнених належать ріші, махасіддхи, девати, боги, йоги, які завдяки наполегливій садхані досягли звільнення. До незвільнених належать люди, боги пристрасті, гандгарви, асури, демони, ракшаси, пішачі (злі духи), прети, пекельні істоти, різні класи негативних істот, змієподібні істоти класу нагів, тварини, душі, які відійшли у світ предків і чисті землі, та інші.
Також існує особлива категорія істот, яка стала на духовний шлях, тобто вступила в процес звільнення. Вона перебуває в маргінальному, проміжному стані. Тобто це ще не клас звільнених, але його вже не можна назвати класом душ, які помиляються. Вони перебувають у такому залежному становищі, їх називають садху. Ви також належите до тих, хто вступив у процес звільнення, і називаєтеся садху.
Садху — це той, хто розчарувався в незвільненому стані, хто уникає незвільненого стану, як отрути, і всією душею прагне до звільнення, як полум’я запаленої свічки спрямовується в небо. Садху — це той, хто вступив на шлях еволюції, докладаючи зусиль і виявляючи розуміння. Той, хто не володіє подібними якостями, садху не є.
Коли ми вступаємо в процес звільнення і стаємо садху, це означає, що в цьому житті вирішується дуже багато: чи знову вступимо ми на шлях сансари, чи підемо шляхом нірвани. Можливо, ми не дуже це усвідомлюємо, але саме таке колосальне рішення ми реалізуємо. Перед нами відкриваються величезні можливості, але це ще лише потенціал.
Наприклад, дивлячись на своє минуле мирське життя, ви можете оцінити, як ви навчалися в школі, інституті чи десь іще. Можливо, ви не дуже розуміли, що від якихось незначних речей залежить ваш життєвий шлях на 30–60 років. Іншими словами, якби ви виявили малодушність і вирішили не навчатися в інституті, можливо, ваша доля пішла б зовсім в іншому напрямку, але ви доклали зусиль і здобули вищу освіту. Клац — і раптом ви перейшли на певний новий рівень у соціальній верстві. Перед вами відкрилися нові можливості, з’явилося нове коло спілкування. Так само і на духовному шляху: коли ми приймаємо якесь рішення, це позначається на всьому нашому подальшому житті.
Природа мирських задоволень
Безпристрасність до мирських задоволень виникає у відданого, який поступово починає відчувати сильне бажання пізнати істину й стає поглинутим її пошуками.
Безпристрасність до мирських задоволень виникає в йогіна, який прагне до звільнення. Що таке мирські задоволення? Це не лише займатися дайвінгом на Кіпрі та жити в шестизірковому готелі, а фактично все, що прив’язує нашу свідомість. Усе, в чому проявляється егоїстичний момент насолоди, що змушує забути свою істинну природу, відволіктися від споглядання Всевишнього Джерела, піти на компроміс в усвідомленні, уважності, пранах, — це мирські задоволення. Це важко зрозуміти людині, яка не займається трансформацією, але, по суті, все, що походить з егоїзму, з ототожнення «я є тіло», — це мирські задоволення. Можна сказати, що весь світ складається з того, що називається мирським задоволенням. Іншими словами, погляд святих і сіддхів дуже відрізняється від поглядів звичайних людей.
Бажання спілкуватися з другом — це мирське задоволення. Бажання ділитися чимось або слухати іншого — це мирське задоволення. Бажання володіти чимось — це мирське задоволення. Бажання, щоб тебе любили, добре про тебе відгукувалися, — це теж мирське задоволення. Бажання мати гідний вигляд в очах інших, бажання похвали й почестей, бажання займатися улюбленою справою чи якоюсь творчістю тощо — це теж мирське задоволення. Бажання спілкуватися з рідними та підтримувати родинні стосунки, бажання відстоювати свої погляди, концепції, ідеали — це мирське задоволення. Я навіть вагаюся назвати щось, що не є мирським задоволенням.
Фактично всі бажання, забарвлені егоїстичним баченням, егоїстичною прив’язаністю, і задоволення, що виникають у результаті їхнього здійснення, випливають із фундаментального невідання, ніби ти є цим тілом. Якщо уважно простежити, можна побачити, що будь-яке бажання має егоїстичне забарвлення і, відповідно, по праву належить до категорії мирського задоволення. Тільки якщо ви чесний практик, здатний зазирнути всередину себе, ви жахнетеся, виявивши, що там немає нічого, крім мирських задоволень і тенденцій — грубих або тонких. Мирські задоволення непрактикуючих — грубі, а практикуючих — тонкі. Тобто зовні практикуючі намагаються себе дисциплінувати, але там — безодня таких самих задоволень: тонке бажання переваги, тонка гордість, тонке самовдоволення, жага духовних досвідів, прагнення побачити щось третім оком. Усе це — незліченні мирські задоволення, якими переповнена свідомість.
Справжній практик, бачачи в собі таку безмежну сансару, раптово приходить до такого прозріння: «Е, батеньку! То ти зовсім не те, чим себе вважав. Ти цілком складаєшся із сансари, і з таким підходом тобі ще кальпи 16 практикувати». Це перше відкриття, яке справжній практик робить щодо себе, тобто він виявляє безмежну сансару всередині себе. Тільки коли він робить таке відкриття, у нього виникає велика рішучість цю сансару перевершити. Поки такого відкриття не буде зроблено, він перебуватиме в такому розслаблено-компромісному тамасному стані. Тільки розуміючи, яке неймовірне завдання перед тобою стоїть, практик здатний на героїчну садхану, на героїчні духовні подвиги, на радикальну самотрансформацію і самовіддачу. Зрілий практик саме цим і відрізняється: він не живить якихось надій та ілюзій, у нього немає хибної гордості й зарозумілості. Він бачить, наскільки безмежна дгарма і наскільки багато йому потрібно практикувати, тому максимально ретельно й серйозно ставиться до садхани.
У давнину святі намагалися показати це учневі, протягом тривалого часу випробовуючи його. Наприклад, учень приходить до вчителя і просить його:
– Вкажи мені шлях до звільнення.
А вчитель каже:
– Ти спочатку навчися слухати. Іди й учися слухати струмок, а через три роки прийдеш і розкажеш, що почув.
Три роки вчитель узагалі навіть не слухає учня, не розмовляє з ним. Неважливо, що там учень робить: може, він плаче, кається або перебуває на межі виживання. Через три роки вчитель запитує його:
– Що ти почув? Можливо, ти вже готовий слухати вчення?
Іншими словами, це вже початок попередніх практик. Адже ти хочеш почути вчення? Отже, будь готовий три роки цим займатися. Це дуже жорсткий підхід давніх учителів, однак він цілком виправданий у тому сенсі, що одразу налаштовує учня на інше бачення духовного шляху.
Потім учень знову просить:
– Вкажи мені шлях до звільнення.
Учитель каже:
– Ну, давай перевіримо, чи можеш ти виконувати мої вказівки. Ось тобі печера, залишайся там три роки, а я прийду через три роки. Якщо впораєшся, то отримаєш вказівки щодо звільнення.
І знову учневі доводиться дуже багато в собі змінювати. Прожити в печері три роки багатьом здасться неймовірним. Однак з точки зору звільнення це не є чимось неймовірним, це щось незначне. Що таке три роки? Адже звільнення охоплює мільярди кальп. Таким чином, людина починає отримувати «смак» безмежного й інтуїтивно розпізнавати ті якості, які від неї вимагаються.
Шлях до пізнання істини
Отже, тут сказано: «Він поступово починає відчувати сильне бажання пізнати істину і стає поглинутим її пошуками».
Коли йогін таким чином очистив себе попередніми практиками, у нього виникає сильне бажання пізнати істину, і він справді стає поглинутим її пошуками. Сильне бажання пізнати істину з точки зору вчення не означає, що потрібно страждати й думати: «Як же я бажаю пізнати істину! А вона ніяк мені не дається».
Я запитав одного учня, який провів у горах кілька місяців:
– Як практика?
А він відповів:
– Самадгі не досяг.
Але це не зовсім той підхід, який потрібен. Для нас сильне бажання пізнати істину означає методичну й кропітку роботу з практики само-визволення без чіпляння, надій і страху. Якщо ми зрозуміли практику само-визволення, то це дає нам колосальні козирі в духовному житті, тому що вміння перебувати у самовизволеному стані починає розв’язувати один вузол за одним. Усі незліченні мирські стани в нас можуть поступово розв’язуватися, якщо ми щосекунди перебуваємо у правильному самовизволеному стані. Цей самовизволений стан має бути справжнім. Не так, що на заняттях із само-визволення ми говоримо: «Того чи цього — в Атмані немає таких понять». І так далі. А потім це справляє на нас враження, і ми ходимо у зміненому стані свідомості. Самовизволення означає, що ми щосекунди бездоганно розпізнаємо тонку ясність і плекаємо її так само, як мати плекає дитину.
Сходинки навчання: шравана й манана
Потім він знаходить свого милостивого вчителя й навчається в нього всього, що пов’язане із запредельним станом. Тепер він отримав теоретичне знання. Після цього він змушений розглядати це питання з усіх боків у своєму розумі доти, доки не здобуде задоволення на основі власного практичного знання, що перебуває в гармонії з приписами священних писань і повчаннями свого вчителя.
Тут описуються загальноприйняті сходинки «шравани» й «манани». Спочатку учень отримує пояснення, словесну передачу, а потім ретельно все це обмірковує, намагаючись усунути всі неясності. Працювати з ученням — не означає бути пасивним слухачем. Учень має виявляти свою активність; якщо активність не буде виявлена, то й результатів від учення також не буде, оскільки учення — це не теорія, хоча на певному рівні воно й викладається теоретично. Але власне Учення каже: «А тепер давай щось роби! Ми чогось від тебе чекаємо».
Старші монахи іноді так загадково дивляться на послушників або мирян, ніби чогось від них очікують. Вони говорять своїм виглядом: «Ми чогось від тебе чекаємо. Ти взагалі думаєш про те, що маєш щось робити, якось змінюватися? Чи ти й надалі маєш намір так ходити?»
Що ж розуміється під цим «змінюватися» і «щось робити»? Це не означає, що йдеться про якісь фізичні дії, оскільки вчення лайя-йоги дуже тонке. Щось робити — означає почати працювати із спогляданням, почати по-справжньому входити в присутність і застосовувати її у своєму житті. Тобто почати здобувати той рівень самоконтролю, який, власне, і робить вас лайя-йогом, потроху почати цим жити. І духовний учитель також дивиться на учня, ніби натякаючи йому: «Ти маєш щось робити».
Що ж учень намагається робити? Ми зараз не ведемо мову саме про технічні практики, базові практики, оскільки це щось само собою зрозуміле. Також ми не говоримо про зовнішній бік учення: щоденні бхаджан-мандали, поклони, простягання — усе це зовнішній шлях учення. А ми говоримо про найтонше, що учень має робити. Лайя-йога як головне учення полягає в тому, що ми працюємо з усвідомленням, ми вправляємося у споглядальній присутності, розвиваючи таку майстерність. Це вимагає від нас великої відповідальності.
Коли ми працюємо з усвідомленням, ми вже не можемо покладатися на Бога на небесах, який десь піклується про нас, цього вже недостатньо. Ми також не можемо лише покладатися на гуру, думаючи: «Якщо духовний учитель прийняв мене в учні, то справу зроблено». Нічого подібного! Тому що стати учнем означає розпочати якусь роботу. Навіть Будда не може врятувати живих істот, якщо живі істоти самі не практикують. Інакше будди та святі вже давно переправили б усіх живих істот із сансари до чистих земель. Однак цього не відбувається. Чому? Тому що жива душа має свободу волі, дану їй Творцем. Іншими словами, вона сама має прийти до розуміння необхідності внутрішньої роботи. Тонке усвідомлення не можна породити вольовим імпульсом ззовні чи якимось іншим способом. Можна дати йогіну шактіпат, можна дати пряму передачу, але працювати над утриманням тонкого усвідомлення йому доводиться самому.
Тому учень вступає саме в процес роботи зі спогляданням. І цей процес починається з того, що ми обираємо одну з восьми санкальп і намагаємося тренуватися з нею доти, доки в нас не проясниться шлях роботи із санкальпою. Це можуть бути санкальпи «Атма-вічара», «Сон», «Божественна гордість», «Простір», «Брахма-вічара» або інші, але зазвичай як основні обирають найпростіші. Суть у тому, що санкальпа є ключем до вашого споглядання. І тоді ви бачите, що в усьому цьому величезному світі сансари, який міститься в тонкому тілі й здатен привести в замішання будь-кого, можна працювати, що за одне життя можна розв’язувати дуже міцні вузли.
Практичне застосування знання
Учень здатен з’ясувати найвищу істину ясно й упевнено. Після цього встановлене знання про єдність найвищої Сутності має застосовуватися на практиці (навіть через силу, якщо це необхідно), доки в нього не настане переживання істини.
Говориться: «Застосовуватися на практиці навіть із зусиллям, якщо це необхідно», доки не настане переживання істини.
Є момент, коли, якщо дозволяють ваші можливості, ви практикуєте, докладаючи великої сили волі, виконуючи тапас, дотримуючись аскетичної духовної дисципліни. Однак початківцям-учням я не рекомендую від самого початку приступати до тапасу. Тапас має бути зрілим. Іншими словами, у Стародавній Індії сиддхи й ріші приступали до аскетичної практики, проживши все життя в касті брахманів, усе життя займаючись ведичними ритуалами, увібравши в кров йогічні вправи, з молоком матері увібравши веди. Природно, після сорока або п’ятдесяти років життя в такому середовищі неважко приступати до тапасу в джунглях, тому що завдяки всій структурі соціуму, варн, ашрамів, дхарми та вихованню ти йшов до цього. Але рекомендувати учням починати з тапасу — неправильно. Тому спочатку ми виконуємо тапас через служіння. Наприклад, коли ви займаєтеся служінням, займаєтеся тренуваннями в практиці, то це і є ваша спрямованість у дхарму. Поступово, у міру можливостей, ви переходите до тонкого внутрішнього тапасу, коли починаються тривалі й інтенсивні ретрити.
Реалізація внутрішньої Сутності
Після переживання внутрішньої Сутності він тепер зможе ототожнити свою найвищу Сутність із найвищою Сутністю і таким чином знищити корінь невігластва. У цьому немає жодних сумнівів.
Внутрішня Сутність усвідомлюється в просунутому спогляданні, і цей стан реалізації називається нірвікальпа-самадхі. Пам’ять про цю реалізацію дає змогу ототожнити внутрішню найвищу Сутність із загальною найвищою Сутністю як «Я є Те».
Як ви знаєте, у нас є сім ступенів навчання, сім рівнів духовної реалізації. Я завжди рекомендую учням орієнтуватися на них. Якщо монахи на них орієнтуються, то серед учнів-мирян поки що лише дві людини склали іспит на перший ступінь. Ці ступені не є формальними. Формальні іспити, теорія, технічні прийоми — це лише мала частина, а сутність іспиту на ступінь відображає вашу духовну реалізацію, самадхі. Наприклад, іспит на шостий ступінь передбачає самадхі тривалістю кілька годин із зупинкою дихання, нірвікальпа-самадхі; іспит на п’ятий ступінь передбачає розвиток видінь у темному ретриті. Іншими словами, пройти якийсь ступінь і скласти іспит на ступінь — означає вийти на новий рівень усвідомлення, відкрити цілком новий світ. Таким чином, практикуючи за ступенями, ви йдете до вершин майстерності. Не пройшовши ці ступені як особливі ключові точки у вченні, неможливо піднятися. Іспит на четвертий і п’ятий ступені означає скласти неконцептуальний діалог із гуру. Його важко скласти, проте це можливо.
Один учень із мирян, який займався йогою близько тридцяти років, якось підійшов до мене з такими словами:
– Ну, а навіщо мені складати іспит? Адже я вже так давно практикую. Я цілком розумію все, про що ви пишете, мені це все дуже подобається. Я дуже впевнений у собі. А ретрити? Так у мене все життя — ретрит!
Я відчув якийсь абсолютно легковажний стан і сказав йому:
– Давайте, щоб ви були впевнені у високому рівні власної реалізації, трохи вас протестуємо, — і я почав ставити йому спеціальні запитання, але зовсім не почув того, що свідчило б про високий рівень. — Бачите, вам уже 50 років, а ви маєте таке легковажне ставлення до дхарми. Якби на моєму місці був Сон Чоль Синим, ви отримали б чайником по голові, а я лагідно поводжуся з учнями. Вам треба серйозно займатися практикою і наступного разу так медитувати, щоб відповісти на поставлені запитання.
Духовне зростання через проходження ступенів
Саме тестування, проходження ступенів дає нам змогу побачити певні власні помилки й бар’єри, які стоять перед нами. Це як виклик нам, щоб ми могли йти далі, змінюючи себе. Я всією душею бажаю присвоїти учням найвищі ступені, однак, якщо я зроблю це просто так, користь від цього буде такою самою, як від масової роздачі медалей. Справжнє призначення ступенів — це духовне зростання учня, щоб він насправді розчинив усі подвійні уявлення про себе.
«Це — єдність найвищої Сутності, і це те саме, що й ототожнення індивідуального запредельного із запредельним усього різноманіття світу, який здається розділеним на окремих індивідуумів. Це негайно й повністю знищує корінь невігластва.
Вважається, що дхьяна переходить у нірвікальпа-самадхі. Тоді як модифікації означають багатогранність свідомості, нірвікальпа означає її єдину унітарну природу.
Коли розум не породжує картину, зумовлену думками, це незмінне становище, яке є його первісним і чистим станом.
Коли картини, намальовані на стіні, стерті, залишається лише первісна стіна. Не потрібна жодна інша робота, щоб відновити її первісний стан».
Три типи духовних шукачів
Духовні шукачі поділяються на три групи: найкращі, середній клас і найгірші. Найкращих називають дивья (божественні), середній клас — віра (йогіни-герої), нижчих — пашу (пов’язані своєю природою). Дуже важливо визначити тип своєї природи, щоб працювати саме з тими обставинами, у яких ми перебуваємо. Якщо ми неправильно визначаємо тип своєї природи, то можемо обрати неправильну тактику й витратити багато зусиль на хибно обраний шлях. Дуже багатьом людям, природно, хочеться належати до найкращої природи, тобто до дивья. І вони думають: «Ну вже я точно дивья!» А коли вони чують, що дивья досягають реалізації спонтанно в момент пояснення, без зусиль, це особливо їх приваблює.
Дивья-йогіни
Найкращому класу духовних шукачів — дивья-йогінам — не потрібні значні зусилля з їхнього боку для духовної реалізації. Вони отримують передачу в момент пояснення, і потім передача в них зростає як природний стан, змішуючись із життям. Найкращий тип духовних шукачів самостійно розчаровується в сансарному житті й здобуває знання, активно їх шукаючи.
Віра-йогіни
Середній тип духовних шукачів — віра-йогін — має сильну волю та сильну концентрацію. Він не отримує пробудження в момент пояснення, однак має колосальну рішучість і самоконтроль. Він здатен на героїчні подвиги, тапасью. Він також легко розлучається із сансарними прив’язаностями, ніколи не має сумнівів, володіє колосальною вірою. Він вільний від людських пов’язаних уявлень, фіксованих ідей і цінує дхарму як своє життя.
Пашу-йогіни
Нарешті, йогін категорії пашу, або пов’язаний нижчою природою, має багато сумнівів і вагань. Він із великими труднощами розлучається з прив’язаностями. Учення він засвоює лише після багаторазового слухання, а засвоївши, не утримує. Такий йогін самозвільняє розум лише після дуже великої кількості років, проведених у духовній практиці та накопиченні заслуг.
Шляхи досягнення звільнення
Говориться, що йогіни нижчого типу здобувають просвітлення через безліч народжень, їхнє духовне життя проєктується на наступне життя. У цьому житті вони готуються, щоб у наступному житті знову розпочати практику. Добре практикуючи в цьому житті, у майбутньому вони народжуються у світі людей у багатій сім’ї в інтелігентних батьків, у країні, де є дхарма, і в молодому віці знаходять учителя. Йогіни середнього типу, усе життя готуючи свідомість до кульмінації, вирішального акту возз’єднання з найвищим станом, досягають звільнення в момент смерті. Нарешті, йогіни найвищого типу досягають звільнення ще за життя.
Підбадьорює те, що ці три типи не є чимось статичним. Можна змінювати тип власного «я». Тобто, починаючи з нижчого типу, у процесі духовної практики ми можемо вибудувати себе як віра-йогіна. Іншими словами, розум прояснюється, і раптом ми бачимо, що наш потенціал уже не задовольняється ідентифікацією себе як пашу, а претендує на статус віри. Тоді ми можемо перейти до іншого типу духовного шукача, і для нас уже відкривається новий варіант розвитку подій. Далі, коли ми дуже глибоко практикуємо у статусі віри, ми також можемо побачити, що реалізація може спонтанно пробуджуватися в нас, що ми можемо претендувати на тип див’я. Таким чином, ці три класи є не чимось застиглим, а тим, що ми самі можемо регулювати й обирати, – саме так практикували давні махасиддхи.
Деяких махасиддхів, на думку звичайних людей, навіть можна було віднести до категорії пашу. Наприклад, один був завзятим гравцем у кості, інший був сильно прив’язаний до їжі, третій був злодієм – усе це характеристики, що вказують на пашу. Проте, отримавши настанови від майстра, вони зуміли за короткий час перетворити свою природу з пашу на віру й див’ю та стати найвеличнішими святими.
Сприйняття завдань різними типами йогінів
Як йогіни різних категорій сприймають те чи інше завдання? Навіть якщо це складне завдання, див’я сприймає його з любов’ю та самовіддачею. Віра – як виклик, як те, з чим треба поборотися й перемогти, проявивши себе. Пашу – як те, чого краще уникнути, якщо це можливо, оскільки це порушує його цілісність.
Див’я керується божественним станом, тому все сприймає як милість. Віра – власною волею, уявленнями про честь практикуючого, вірою в себе. Пашу – власними обмеженнями.
Наприклад, якщо йогін категорії див’я отримує завдання у практиці або служінні, він сприймає це як благословення. Якщо йогін категорії віра отримує завдання або служіння, він сприймає це як можливість проявити свої якості та найвищі здібності, виправдати надану довіру й не вдарити обличчям у багнюку, як засіб зростання у власних очах або в очах оточення. У пашу дуже обмежені уявлення про самого себе, він не вірить у власні сили, тому будь-яке нове завдання сприймає приблизно так: «Я не впораюся. Краще б це мене не стосувалося. Краще б мені жити звичним життям». Віра сприймає це так: «Хто не впорається? Я не впораюся?! Та цього не може бути!» Див’я думає так: «Усе робить Бог, а я лише Його провідник. Неймовірно, щоб я не впорався, бо все робить Бог, а Бог досконалий».
Саме таким чином ми як практикуючі розвиваємося у власному духовному житті.
