Коментар до тексту «Трипура-рахасья», глава 17 «Про марність швидкоплинних самадхі та про шлях до мудрості»
Зараз я поясню тобі процес звільнення.
Людина вчиться істинній відданості Богові після похвального способу життя, що триває протягом кількох народжень, і потім поклоняється йому впродовж тривалого часу з ревною відданістю.
Три категорії істот
Усі люди поділяються на звільнені душі та незвільнені. Звільнених називають махатма, незвільнених – бандхіка (зв’язаний), дуратма (заблуканий Атман). Звільненими є ріші, махасіддхи, девати, боги, йоги, які завдяки наполегливій садхані досягли звільнення. До незвільнених належать люди, боги пристрасті, гандхарви, асури, демони, ракшаси, піша́чі (злобні духи), прети, істоти пекла, різні класи негативних істот, змієподібні істоти класу наги, тварини, душі, що пішли у світ предків і в чисті землі, та інші.
Також є особлива категорія істот, яка стала на духовний шлях, тобто вступила в процес звільнення. Вона перебуває в маргінальному, проміжному стані. Тобто це ще не клас звільнених, але це вже не можна називати класом заблуканих душ. Вони перебувають у такому залежному становищі, їх називають садху. Ви також належите до тих, хто вступив у процес звільнення, і називаєтеся садху.
Садху – це той, хто розчарувався в незвільненому стані, хто уникає незвільненого стану, як отрути, і всією душею спрямовується до звільнення, як полум’я запаленої свічки спрямовується в небо. Садху – це той, хто вступив на шлях еволюції, докладаючи зусиль і розуміння. Хто ж такими якостями не володіє, садху не є.
Коли ми вступаємо в процес звільнення і стаємо садху, це означає, що в цьому житті вирішується дуже багато: чи вступимо ми знову на шлях сансари, чи підемо шляхом нірвани. Можливо, ми не дуже це усвідомлюємо, але саме таке колосальне рішення ми реалізуємо. Перед нами відкриваються величезні можливості, але це ще лише потенціал.
Наприклад, дивлячись на своє минуле мирське життя, ви можете оцінити, як ви навчалися в школі, інституті чи десь іще. Можливо, ви не дуже розуміли, що від якихось невеликих речей вирішується ваш життєвий шлях на 30–60 років. Іншими словами, якби ви злякалися і вирішили не навчатися в інституті, можливо, ваша доля пішла б зовсім в інший бік, але ви доклали зусиль і здобули вищу освіту. Клац – раптово ви перейшли на певний новий рівень у соціальному прошарку. Перед вами відкрилися нові можливості, з’явилося нове коло спілкування. Так само і на духовному шляху, коли ми приймаємо якесь рішення, це позначається на всьому нашому подальшому житті.
Природа мирських задоволень
Безпристрасність до мирських задоволень виникає у відданому, який поступово починає відчувати сильне бажання пізнати істину і стає поглиненим її пошуками.
Безпристрасність до мирських задоволень виникає в йогіні, який прагне звільнення. Що таке мирські задоволення? Це не лише займатися дайвінгом на Кіпрі й жити в шестизірковому готелі, а це фактично все, що зв’язує нашу свідомість. Усе, в чому проявляється егоїстичний момент насолоди, що змушує забути свою істинну природу, відволіктися від споглядання Всевишнього Джерела, піти на компроміс в усвідомленні, уважності, пранах, – це мирські задоволення. Це важко зрозуміти людині, яка не займається трансформацією, але, по суті, все, що походить з егоїзму, з ототожнення «я є тіло», – це мирські задоволення. Можна сказати, що весь світ складається з того, що називається мирським задоволенням. Іншими словами, погляд святих і сіддхів дуже відрізняється від поглядів звичайних людей.
Бажання спілкуватися з другом – це мирське задоволення. Бажання ділитися чимось або слухати іншого – це мирське задоволення. Бажання володіти чимось – це мирське задоволення. Бажання, щоб тебе любили, добре про тебе відгукувалися – це також мирське задоволення. Бажання гідно виглядати в очах інших, бажання похвали й почестей, бажання займатися улюбленою справою або якоюсь творчістю та іншим – це також мирське задоволення. Бажання спілкуватися з рідними й підтримувати родинні стосунки, бажання відстоювати свої погляди, концепції, ідеали – це мирське задоволення. Я навіть вагаюся назвати щось, що не є мирським задоволенням.
Фактично всі бажання, які забарвлені егоїстичним баченням, егоїстичною прив’язаністю, і задоволення, отримувані внаслідок їхнього задоволення, походять із фундаментального невідання, нібито ти є цим тілом. Якщо уважно простежити, то можна побачити, що будь-яке бажання має егоїстичне забарвлення і, відповідно, по праву належить до категорії мирської насолоди. Лише якщо ви чесний практик, здатний зазирнути всередину себе, ви жахнетеся, виявивши, що там немає нічого, крім мирських насолод і тенденцій, грубих або тонких. Мирські насолоди непрактикуючих — грубі, а практикуючих — тонкі. Тобто зовні практикуючі намагаються себе дисциплінувати, але там безодня таких самих насолод: тонке бажання переваги, тонка гордість, тонке самовдоволення, жага духовних досвідів, прагнення побачити що-небудь третім оком. Усе це незліченні мирські насолоди, якими переповнена свідомість.
Справжній практик, бачачи таку безмежну сансару в собі, раптово приходить до такого прозріння: «Е, батечку! То ти зовсім не те, що думав. Ти цілком складаєшся із сансари, і з таким підходом тобі ще кальп 16 практикувати». Це перше відкриття, яке справжній практик робить про себе, тобто він виявляє безмежну сансару всередині себе. Лише коли він робить таке відкриття, у нього виникає велика рішучість цю сансару перевершити. Поки таке відкриття не буде зроблене, він перебуватиме в такому розслаблено-компромісному тамасному стані. Лише розуміючи, яке неймовірне завдання стоїть перед тобою, практик здатний на героїчну садхану, на героїчні духовні подвиги, на радикальну самотрансформацію і самовіддачу. Зрілий практик саме тим і відрізняється, що він не плекає якихось надій та ілюзій, у нього немає хибної гордості й зарозумілості. Він бачить, наскільки безмежна дхарма і наскільки безмежно багато йому потрібно практикувати, тому він максимально ретельно й серйозно ставиться до садхани.
У давнину святі намагалися показати це учневі, довгий час випробовуючи його. Наприклад, учень приходить до вчителя і просить його:
– Вкажи мені шлях до звільнення.
А вчитель каже:
– Ти спочатку навчися слухати. Іди й учися слухати струмок, а через три роки прийдеш і розкажеш, що почув.
Три роки вчитель узагалі навіть не слухає учня, не розмовляє з ним. Неважливо, що там учень робить: можливо, він плаче, кається або перебуває на межі виживання. Через три роки вчитель запитує його:
– Що ти почув? Можливо, ти вже готовий слухати вчення?
Іншими словами, це вже початок попередніх практик. Адже ти хочеш почути вчення? Отже, будь готовий три роки цим займатися. Це дуже жорсткий підхід давніх учителів, однак він повністю виправданий у тому сенсі, що одразу налаштовує учня на інше бачення духовного шляху.
Потім учень знову просить:
– Вкажи мені шлях до звільнення.
Учитель каже:
– Ну, давай перевіримо, чи можеш ти слідувати моїм вказівкам. Ось тобі печера, три роки залишайся там, а я через три роки прийду. Якщо впораєшся, то отримаєш настанови щодо звільнення.
І знову учневі доводиться дуже багато змінювати в собі. Прожити в печері три роки багатьом здасться неймовірним. Однак з погляду звільнення це не є чимось неймовірним, це щось незначне. Що таке три роки? Адже звільнення охоплює мільярди кальп. Таким чином, людина починає отримувати «смак» безмежного й інтуїтивно розпізнавати ті якості, які від неї вимагаються.
Шлях до пізнання істини
Отже, тут говориться: «Він поступово починає відчувати сильне бажання пізнати істину і стає поглинутим її пошуками».
Коли йогін таким чином очистив себе попередніми практиками, у нього виникає сильне бажання пізнати істину, і він справді стає поглинутим її пошуками. Сильне бажання пізнати істину з погляду вчення не означає, що потрібно страждати й думати: «Як же я бажаю пізнати істину! А вона ніяк мені не дається».
Я запитував одного учня, який провів у горах кілька місяців:
– Як практика?
А він відповів:
– Самадхі не досяг.
Але це не зовсім той підхід, який потрібен. Для нас сильне бажання пізнати істину означає методичну й кропітку роботу з практики самозвільнення без чіплянь, надій і страху. Якщо ми зрозуміли практику самозвільнення, то це дає нам колосальні козирі в духовному житті, тому що вміння бути в самозвільненому стані починає розв’язувати один вузол за іншим. Усі незліченні мирські стани в нас можуть бути поступово розв’язані, якщо ми з секунди в секунду перебуваємо в правильному самозвільненому стані. Цей самозвільнений стан має бути справжнім. Це не так, що на заняттях із самозвільнення ми говоримо: «Те чи це – в Атмані немає таких понять». І так далі. А потім це вражає нас, і ми ходимо в зміненому стані свідомості. Самозвільнення означає, що ми щосекунди бездоганно розпізнаємо тонку ясність і плекаємо її так само, як мати плекає дитину.
Сходинки навчання: шравана і манана
Потім він знаходить свого милостивого вчителя і навчається в нього всього того, що пов’язане з позамежним станом. Тепер він отримав теоретичне знання. Після того він змушений розглядати це питання з усіх боків у своєму розумі доти, доки не здобуде задоволення на основі свого власного практичного знання, що перебуває в гармонії з приписами священних писань і повчаннями свого вчителя.
Тут описуються загальноприйняті сходинки «шравана» і «манана». Спочатку учень отримує пояснення, словесну передачу, а потім він ретельно все це обдумує, намагаючись усунути всі неясності. Працювати з ученням – це не означає бути пасивним слухачем. Учень має проявляти свою активність; якщо активність не буде проявлена, то й результатів від учення також не буде, оскільки учення – це не теорія, хоча воно й викладається теоретично на певному рівні. Але власне Учення говорить: «А тепер давай щось роби! Ми чогось від тебе чекаємо».
Старші монахи іноді так загадково дивляться на послушників або мирян, ніби чогось від них очікують. Вони своїм виглядом говорять: «Щось ми чекаємо від тебе. Ти взагалі думаєш про те, що маєш щось робити, якось змінюватися? Чи ти маєш намір і далі так ходити?»
Що ж мається на увазі під цим «змінюватися» і «щось робити»? Це не означає, що йдеться про якісь фізичні дії, оскільки вчення лайя-йоги дуже тонке. Щось робити – це означає почати працювати зі спогляданням, почати по-справжньому входити в присутність і застосовувати її у своєму житті. Тобто почати здобувати той рівень самоконтролю, який, власне, і робить вас лайя-йогом, потроху почати жити цим. І духовний учитель також дивиться на учня, ніби натякаючи йому: «Ти щось маєш робити».
Що ж учень намагається робити? Ми не ведемо зараз мову саме про технічні практики, базові практики, оскільки це щось само собою зрозуміле. Також ми не говоримо про зовнішній бік учення: щоденні бхаджан мандали, поклони, простирання – це все зовнішній шлях учення. А ми говоримо про найтонше, що учень має робити. Лайя-йога як головне вчення полягає в тому, що ми працюємо з усвідомленням, ми вправляємося в споглядальній присутності, розвиваючи таку майстерність. Це вимагає від нас великої відповідальності.
Коли ми працюємо з усвідомленням, ми вже не можемо покладатися на Бога на небесах, який десь піклується про нас, цього вже недостатньо. Ми також не можемо тільки покладатися на гуру, думаючи: «Раз духовний учитель узяв мене в учні, то справу зроблено». Нічого подібного! Тому що стати учнем передбачає почати якусь роботу. Навіть Будда не може врятувати живих істот, якщо живі істоти самі не практикують. В іншому разі будди й святі вже давно переправили б усіх живих істот із сансари в чисті землі. Однак цього не відбувається. Чому? Тому що жива душа має свободу волі, дану їй Творцем. Іншими словами, вона сама має прийти до розуміння необхідності внутрішньої роботи. Тонке усвідомлення не можна породити вольовим посилом ззовні або ще якось. Можна дати йогіну шактипат, можна дати пряму передачу, але працювати над утриманням тонкого усвідомлення доводиться йому самому.
Тому учень вступає саме в процес роботи зі спогляданням. І цей процес починається з того, що ми обираємо одну з восьми санкальп і намагаємося тренуватися з нею доти, доки в нас не проясниться шлях роботи із санкальпою. Це можуть бути санкальпи «Атма-вічара», «Сон», «Божественна гордість», «Простір», «Брахма-вічара» або інші, але зазвичай як основні беруть найпростіші. Суть у тому, що санкальпа є ключем до вашого споглядання. І тоді ви бачите, що в усьому цьому величезному світі сансари, який міститься в тонкому тілі й збентежить будь-кого, можна працювати, що за одне життя можна розв’язувати дуже міцні вузли.
Практичне застосування знання
Учень здатний з’ясувати найвищу істину ясно й упевнено. Після цього встановлене знання про єдність найвищої Сутності має застосовуватися на практиці (навіть через силу, якщо це необхідно), доки в нього не настане переживання істини.
Говориться: «Застосовуватися на практиці навіть із зусиллям, якщо це необхідно», доки не настане переживання істини.
Є момент, коли, якщо дозволяють ваші можливості, ви практикуєте, докладаючи великої сили волі, виконуючи тапас, дотримуючись аскетичної духовної дисципліни. Однак учням-початківцям я не рекомендую братися до тапасу від самого початку. Тапас має бути зрілим. Іншими словами, у Давній Індії сиддхи й ріші бралися до аскетичної практики, провівши все життя в касті брахманів, усе життя займаючись ведичними ритуалами, увібравши в кров йогічні вправи, з молоком матері увібравши веди. Звісно, після сорока чи п’ятдесяти років життя в такому середовищі не важко братися до тапасу в джунглях, тому що завдяки всій структурі соціуму, варн, ашрамів, дхарми й вихованню ти йшов до цього. Але рекомендувати учням починати з тапасу — це неправильно. Тому спочатку ми виконуємо тапас через служіння. Наприклад, коли ви займаєтеся служінням, займаєтеся тренуваннями в практиці, то це і є ваша спрямованість у дхарму. Поступово, мірою можливостей, ви переходите до тонкого внутрішнього тапасу, коли починаються тривалі й інтенсивні ретрити.
Реалізація внутрішньої Сутності
Після переживання внутрішньої Сутності він тепер зможе ототожнити свою найвищу Сутність із всевишньою Сутністю і таким чином знищити корінь невігластва. У цьому немає жодних сумнівів.
Внутрішня Сутність усвідомлюється в просунутому спогляданні, і цей стан реалізації називається нірвікальпа-самадхі. Пам’ять про цю реалізацію дозволяє ототожнити внутрішню найвищу Сутність із всезагальною найвищою Сутністю як «Я є Те».
Як ви знаєте, у нас є сім ступенів навчання, сім рівнів духовної реалізації. Я завжди рекомендую учням орієнтуватися на них. Якщо монахи на них орієнтуються, то серед учнів-мирян поки що лише двоє людей, які склали іспит на перший ступінь. Ці ступені не є формальними. Формальні іспити, теорія, технічні прийоми — це лише мала частина, а сутність іспиту на ступінь відображає вашу духовну реалізацію, самадхі. Наприклад, іспит на шостий ступінь передбачає самадхі тривалістю кілька годин із зупинкою дихання, нірвікальпа-самадхі; іспит на п’ятий ступінь передбачає розвиток видінь у темному ретриті. Іншими словами, пройти якийсь ступінь і скласти іспит на ступінь — це вийти на новий рівень усвідомлення, відкрити цілковито новий світ. Таким чином, практикуючи за ступенями, ви йдете до вершин майстерності. Не пройшовши ці ступені як особливі ключові точки в ученні, неможливо піднятися. Іспит на четвертий і п’ятий ступінь означає скласти неконцептуальний діалог із гуру. Його важко скласти, тим не менш це можливо.
Один учень із мирян, який займався йогою близько тридцяти років, якось підійшов до мене з такими словами:
— Ну, а навіщо мені складати іспит? Адже я вже так давно практикую. Я цілком розумію все, про що ви пишете, мені це все дуже подобається. Я дуже впевнений у собі. А ретрити? Так у мене все життя — ретрит!
Я відчув якийсь зовсім легковажний стан і сказав йому:
– Давайте, щоб ви були впевнені у високому рівні власної реалізації, трохи протестуємо вас, – і я почав ставити йому спеціальні запитання, але зовсім не почув того, що свідчило б про високий рівень. – Бачите, вам уже 50 років, а ви маєте таке легковажне ставлення до дхарми. Якби на моєму місці був Сон Чоль Синім, ви б отримали чайником по голові, а я лагідно поводжуся з учнями. Вам треба серйозно займатися практикою і наступного разу медитувати так, щоб відповідати на поставлені запитання.
Духовне зростання через проходження ступенів
Саме тестування, проходження ступенів дає нам змогу побачити якісь власні помилки й бар’єри, що стоять перед нами. Це як виклик для нас, щоб ми могли йти далі, змінюючи себе. Я всією душею бажаю присвоїти учням найвищі ступені, однак, якщо я зроблю це просто так, користь від цього буде така сама, як від масової роздачі медалей. Справжнє призначення ступенів – це духовне зростання учня, щоб він насправді розчиняв усі подвійні уявлення про себе.
«Це – єдність вищої Сутності, і це те саме, що й ототожнення індивідуального позамежного з позамежним усього розмаїття світу, який здається розділеним на окремих індивідуумів. Це знищує корінь невігластва негайно й повністю.
Вважається, що дхьяна переходять у нірвікальпа-самадхі. Тоді як модифікації означають багатогранність свідомості, нірвікальпа означає її єдину унітарну природу.
Коли ум не породжує картину, зумовлену думками, то це незмінне положення, яке є його первісним і чистим станом.
Коли картини, що були намальовані на стіні, стерті, то залишається лише первісна стіна. Не потрібна жодна інша робота, щоб відновити її первісний стан».
Три типи духовних шукачів
Духовні шукачі поділяються на три групи: найкращі, середній клас і найгірші. Найкращих називають див’я (божественні), середній клас – віра (йогіни-герої), нижчі – пашу (пов’язані своєю природою). Дуже важливо визначити тип своєї природи, щоб працювати саме з тими обставинами, в яких ми перебуваємо. Якщо ми неправильно визначаємо тип нашої природи, ми можемо обрати хибну тактику й витратити багато зусиль на неправильно обраний шлях. Дуже багатьом людям, природно, хочеться належати до кращої природи, тобто до див’я. І вони думають: «Ну вже я точно є див’я!» А коли вони чують, що див’я досягають реалізації спонтанно в момент пояснення, без зусиль, це їх особливо приваблює.
Див’я-йогіни
Найкращому класу духовних шукачів – див’я-йогінам – не потрібно великих зусиль з їхнього боку для духовної реалізації. Вони отримують передачу в момент пояснення, і потім передача в них зростає як природний стан, змішуючись із життям. Найкращий тип духовних шукачів самостійно розчаровується в сансарному житті й отримує знання, активно шукаючи їх.
Віра-йогіни
Середній тип духовних шукачів – віра-йогін – має сильну волю й сильну концентрацію. Він не отримує пробудження в момент пояснення, однак має колосальну рішучість і самоконтроль. Він здатний на героїчні подвиги, тапасью. Він також легко розлучається із сансарними прив’язаностями, ніколи не має сумнівів, має колосальну віру. Він вільний від людських пов’язаних уявлень, фіксованих ідей і цінує дхарму як своє життя.
Пашу-йогіни
Нарешті, йогін категорії пашу, або пов’язаний нижчою природою, має багато сумнівів і вагань. Він з великими труднощами розлучається з прив’язаностями. Вчення він засвоює лише після багаторазового прослуховування, а засвоївши, не утримує. Такий йогін самоосвобождає ум лише після дуже великої кількості років, проведених у духовній практиці й накопиченні заслуг.
Шляхи досягнення звільнення
Кажуть, що йогіни нижчого типу здобувають просвітлення через багато народжень, їхнє духовне життя проєктується на наступне життя. У цьому житті вони готуються, щоб у наступному житті знову приступити до практики. Добре практикуючи в цьому житті, у майбутньому вони народжуються у світі людей у багатій сім’ї в інтелігентних батьків, у країні, де є дхарма, і в молодому віці знаходять учителя. Йогіни середнього типу, усе своє життя готуючи свідомість до кульмінації, вирішального акту возз’єднання з вищим станом, досягають звільнення в момент смерті. Нарешті, йогіни вищого типу досягають звільнення ще за життя.
Втішає те, що ці три типи не є чимось статичним. Можна змінювати тип власного «я». Тобто, починаючи з нижчого типу, у процесі духовної практики ми можемо побудувати себе як віра-йогіна. Іншими словами, розум прояснюється, і раптово ми бачимо, що наш потенціал не задоволений ідентифікацією себе як пашу, а вже претендує на статус віра. Тоді ми можемо переходити в інший тип духовного шукача, і для нас уже відкривається новий варіант подій. Далі, коли ми дуже глибоко практикуємо в статусі віра, ми також можемо бачити, що реалізація може спонтанно пробуджуватися в нас, що ми можемо претендувати на тип дів’я. Таким чином, ці три класи є не чимось застиглим, а тим, що ми самі можемо регулювати й обирати, – саме так практикували давні махасіддхи.
Деяких махасіддхів, на думку звичайних людей, навіть можна було віднести до категорії пашу. Наприклад, один був завзятим гравцем у кості, інший був сильно прив’язаний до їжі, третій був злодієм – усе це характеристики, що вказують на пашу. Проте, отримавши настанови від майстра, вони зуміли за короткий час перетворити свою природу з пашу до віра й дів’я, стати найвидатнішими святими.
Сприйняття завдань різними типами йогінів
Як йогіни різних категорій сприймають якесь завдання? Навіть якщо це складне завдання, дів’я сприймає його з любов’ю і самовіддачею. Віра – як виклик, як те, з чим треба поборотися й перемогти, проявивши себе. Пашу – як те, чого краще уникнути, якщо це можливо, оскільки це порушує його цілісність.
Дів’я керується божественним станом, тому все сприймає як милість. Віра – власною волею, поняттями про честь практикуючого, вірою в себе. Пашу – власними обмеженнями.
Наприклад, якщо йогін категорії дів’я отримує завдання в практиці або служінні, він сприймає це як благословення. Якщо йогін категорії віра отримує завдання або служіння, він сприймає це як можливість проявити свої якості й вищі здібності, виправдати виявлену довіру і не осоромитися, як засіб зростання у власних очах або в очах оточення. У пашу дуже обмежені уявлення про самого себе, він не вірить у власні сили, тому будь-яке нове завдання він сприймає приблизно так: «Я не впораюся. Краще б це мене не стосувалося. Краще б мені жити звичним життям». Віра сприймає так: «Хто не впорається? Я не впораюся?! Та такого бути не може!» Дів’я думає так: «Усе робить Бог, а я просто Його провідник. Неймовірно, щоб я не впорався, бо все робить Бог, а Бог досконалий».
Саме таким чином ми як практикуючі розвиваємося у власному духовному житті.
