Коментар до тексту «Шрі Гуру Чарітра»
Продовжуємо текст «Шрі Гуру Чарітра». Історії про втілення Даттатрейї в образі Нарасімха Сарасваті. Цей текст такий, що за ним можна виконувати ретрити, читаючи щодня певну кількість глав. Це вважається дуже сприятливим для очищення карми.
Народження Нарасімха Сарасваті
Амбіка здійснювала богослужіння Шиві в суботу ввечері аж до самої смерті. У своєму наступному житті вона народилася як донька браміна в Каранья Нагар на півночі. Її батьки назвали її Амба Бхавані. Коли вона виросла, вона вийшла заміж за Мадхава, відданого Шиви, родом із тих самих місць. Через деякий час Амба Бхавані завагітніла. У неї були добрі думки, і вона говорила лише про знання Брахмана. Через сім місяців вони виконали обряд Сімантха. Через дев’ять місяців Амба Бхавані народила хлопчика в сприятливий день Паусься Шуддха Трітья.
Щойно він народився, він почав співати «Омкар». Усі, хто прийшов подивитися на дитину, були вражені. Астрологи передбачали, що дитина буде світовим Учителем. Він матиме вісім сіддх і дев’ять видів знання. Він не буде пов’язаний мирським життям. Це воістину втілення Бога. Сказавши так, вони вклонилися немовляті й сказали, що він виконуватиме бажання своїх відданих. Усі мешканці міста прийшли відвідати немовля й обдарувати його дарами.
Щоб захистити дитину від лихого ока, батьки нанесли Дрішті за допомогою гірчиці та солі й пов’язали чорну нитку. Але хіба необхідно робити Дрішті для Бога? Батьки дивилися на дитину як на звичайного смертного. На дванадцятий день вони дали йому ім’я Шаліграм, але ласкаво називали його Нарахарі. Вони часто відчували, що дитина обдарована і є втіленням Бога.
Одного разу Амба Бхавані сказала своєму чоловікові, що її грудного молока недостатньо для Нарахарі, і попросила його привести корову. Коли дитина почула, що сказала його мати, вона почала сміятися. Потім вона торкнулася її грудей правою рукою, і негайно молоко потекло так, що її одяг став вологим від молока.
Батьки робили все, що пропонували люди. Дитина ще не говорила. Хтось сказав: «Цей хлопчик не говорить, але все чує. Він володіє всім знанням». Так минуло сім років, а хлопчик усе ще не говорив. Його батько Мадхав почав непокоїтися про те, як може бути виконана церемонія нитки. Він думав: «Як зможе хлопчик промовити Гаятрі-мантру? Ми нещасні. Поклоніння Шиві марне. У нас лише один син, і ми плекали великі надії, що він доглядатиме за нами в старості, але він німий».
Батьки стали дуже сумними. Тоді Нарахарі підійшов до матері й заспокоїв її жестами. Він увійшов у дім і приніс шматок заліза. Він пильно подивився на нього і перетворив на золото. Батьки були вражені таким дивом. Вони дали йому ще один шматок заліза, і він також був перетворений на золото. Вони обійняли сина й сказали: «Сину, ти світло нашої родини. Ми сумували, що ти німий. Тепер ми сумуємо через наше невігластво. Ми хочемо чути твоє дитяче белькотіння».
Він розсміявся у відповідь на їхні слова й показав на яджнопавіту, даючи зрозуміти, що говоритиме після церемонії нитки. Батьки були щасливі від цього. Вони покликали найкращих астрологів, щоб вибрати сприятливий час для церемонії нитки.
В історії бувало так, що святі мудреці, які дотримувалися мауни, досягли високого духовного рівня, обирали лоно для втілення. Коли вони обирали, вони зберігали свою пам’ять із самого моменту народження. Вони насправді були мудрецями, але в дитячому тілі. Цей випадок також описаний у передісторії Хастамалака-стотри. Такі діти, насправді будучи мудрецями, поблажливо ставилися до своїх батьків. Вони знали, хто вони, свій сенс життя і свій шлях. Вони просто запозичували тіло у своїх батьків, чекали, доки воно виросте, і не надто старалися виділятися, щоб у дитячому віці не викликати занепокоєння в інших. Коли тіло виростало, вони вирушали й ішли своїм шляхом.
Церемонія нитки і перші слова
Вони також почали збирати все необхідне для цього. Мешканці міста були здивовані всіма цими приготуваннями. Вони говорили: «Чому вони витрачають так багато грошей на німого хлопчика? Попри всі ці приготування, він не зможе зрозуміти Гаятрі-мантру». І люди обговорювали це між собою. Нарешті, усі ритуали, потрібні для церемонії, були виконані. Повторюючи відповідні священні вірші, Яджнопавіту наділи на шию Нарахарі. Потім батько Нарахарі посвятив його в Гаятрі-мантру. Нарахарі повторив її у своєму розумі.
Про Гаятрі-мантру нитяна церемонія нагадує юнакові, для якого вона виконується, про Пранаву — символ Абсолюту, Медху — інтелект і Шраддху — старанність — три основні керівні принципи в освіті. Наділена великою силою, Гаятрі-мантра є поклонінням сонцю, тож той, хто повторює її, може увібрати в себе сонячне сяйво і багатство.
Отже, йому пов’язали потрійну нитку, як зазвичай у брахманській церемонії. Ця потрійна нитка нагадує про Абсолют, усвідомленість і віру, старанність на духовному шляху. Це визначає потрійний сенс життя кожного, хто ініціюється такою ниткою.
В останні дні учні живуть зі своїм учителем або Гуру в школі, що зазвичай розташована в лісі. Багаті й бідні хлопчики, принци й бідняки живуть і навчаються разом. Це життя служіння Гуру та його родині. Вони займаються йогою, вивчають священні писання, мистецтво й науку, живуть простим життям у дусі безшлюбності та самодисципліни. Після того як навчання завершено, Гуру наставляє своїх учнів говорити лише правду, працювати, не забуваючи дхарми, служити старшим, завжди пам’ятати вчення Вед, поважати й шанувати батьків, учителів і гостей як божественних істот.
Коли нитяна церемонія Нарахарі завершилася, його мати Амба Бхавані дала йому традиційну Мантра-бікшу й наставляла його: «Дотримуйся традицій, вивчай Веди й живи відповідно до дхарми. Живи їжею, яку ти отримаєш як милостиню». За цих слів Нарахарі несподівано почав читати Рігведу. Коли Амба Бхавані дала йому Бікшу вдруге, він прочитав Яджурведу, а коли вона дала йому Бікшу втретє, він прочитав Самаведу. Усі, хто зібрався на церемонію, оніміли від подиву, бачачи німого хлопчика, який співає Веди. Вони говорили: «Воістину, це втілення Бога» і поклонялися йому.
Після завершення церемонії хлопчик сказав матері: «Ти наставляла мене жити милостинею, і я збираюся повністю дотримуватися твоєї поради. Тож дай мені дозвіл піти».
Від цих його слів очі Амби Бхавані наповнилися сльозами, і вона сказала йому схвильованим голосом: «Сину, я думала, що ти доглядатимеш нас. Ти був німим досі. Ми так хотіли чути від тебе слова любові».
Нарахарі сказав матері: «У тебе буде ще четверо дітей, які служитимуть тобі, тому що в попередньому своєму народженні ти служила Шанкарі». Потім він поклав свою руку їй на голову на знак покровительства, і відразу ж вона згадала своє попереднє народження. Вона усвідомила, що він був Свамі Шріпад Валлабха. Вона вклонилася йому й дала йому дозвіл піти.
Однак її розум ще не був у спокої. Вона сказала: «Сину, хіба якась дхарма приписує виконувати саньясу в такі ранні роки? Ти маєш жити як брахмачарі протягом дванадцяти років, потім вести сімейне життя, радіючи мирському життю, і на завершення прийняти саньясу». Тоді Нарахарі пояснив матері вчення Брахмана.
Традиційний уклад ведичного життя
Традиційний уклад ведичного життя передбачає дванадцятирічне навчання в юному віці, у Гуру-кулі, тобто в родині Гуру, коли маленький хлопчик ішов у родину Гуру, як і інші такі хлопчики. Протягом дванадцяти років він вивчав Веди, отримував настанови з різних мистецтв, етики, філософії, бойових мистецтв, уміння будувати взаємини з іншими та іншого. Після закінчення дванадцяти років він робив підношення вчителеві й виходив у мирське життя, переходив у статус гріхастхи. Але той, хто мав здібності й бажання, не переходив у статус гріхастхи, а залишався брахмачарі. Залишаючись брахмачарі, він готувався до вищого статусу, статусу саньясі. Саньясі означає «той, хто зрікся світу».
Той, хто був гріхастхою, був зобов’язаний виконувати сімейні соціальні обов’язки, ритуали, домашні підношення, заводити сім’ю й працювати, як зазвичай. Той, хто йшов шляхом саньяси, дотримувався приписів свого релігійного ордену, тобто займався лише духовною практикою та служінням.
Домогосподар (ґріхастха) приблизно до п’ятдесяти-шістдесяти років мав виховати своїх дітей, облаштувати, поставити на ноги, видати заміж дочок або одружити синів, тоді він вважався таким, що виконав обов’язки перед соціумом, і згідно з варнашрама-дхармою йому також належало відійти від справ, стати ванапрастхою. Стати ванапрастхою означає, що йому потрібно було оселитися десь осторонь у хатині разом із дружиною і почати практику, щось на кшталт вільного ретриту, почати медитацію та садхану, читаючи джапу. Багато хто зупинявся на цьому статусі ванапрастхи. Інші йшли далі, збільшували силу свого тапасу і поступово переходили від стану ванапрастхи до стану саньясі.
Є різні типи садхани в цих статусах, вони називаються кутичака, бахудака, хамса і парамахамса. Вищі саньясі: авадхути, хамси і парамахамси — це повністю ті, хто прийняв обітницю зречення, не є ні до чого прив’язаним. Вважається, що коли людина достатньо повправлялася у статусі ванапрастхи, прожила у відлюдництві, виконала достатньо садхани й тапасу, наприкінці життя вона має прийняти саньясу, зречення від світу. У момент прийняття саньяси вона остаточно вмирала для соціуму, розлучалася з родичами й приєднувалася до якогось релігійного ордену або взагалі рухалася самостійно.
Йому було приписано постійно рухатися на північ і читати Брахма-мантру, якщо він не мав інших посвят, увесь час утримуючи у свідомості санкальпу, медитуючи на Брахман, живучи з милостині особливим чином, тобто харчуватися лише тим, що йому подадуть, не мати жодного одягу, крім вбрання саньясі, і харчуватися згідно з обітницею не від кожного дому, де подають, а від певної кількості. Припустімо, якщо за день подали три сім’ї, не більше ніж від трьох сімей отримувати милостиню, а якщо йому не подали цього дня, то він пропускає прасад, чекає наступного. Тобто якщо він обійшов три двори, йому в трьох дворах відмовили, він думає так: «Господь цього дня каже мені постити» і чекає наступного. Якщо наступного дня він обходить три сім’ї, йому теж не подають, він думає: «Така моя погана карма, вона так спалюється», пропускає прасад. Саньясі вчиться покладатися на волю Бога.
Це дуже аскетична практика: він нічого не має, крім чаші для милостині, а деякі навіть чашу викидали, щоб бути повністю неприв’язаними, і просили на пальмове листя або в руки, і те, що могли з’їсти з рук, те й їли.
Зречення в сучасному світі
Це класичні високі стандарти зречення і саньяси в давній традиційній Індії. Зараз, звичайно, ситуація змінилася. З приходом науково-технічної революції сучасні ведичні саньясі стали використовувати радіо, автомобілі, літати літаками, бути в Інтернеті тощо. Деякі саньясі, припустімо, наги так і залишаються повністю оголеними й живуть згідно зі своїми звичаями та принципами, а інші школи саньясі досить добре інтегруються з новими технологіями. Проте питання зречення завжди залишається. Зречення означає вчитися жити внутрішнім духовним життям, основаним на спогляданні, незалежно від того, як це вчення виглядає.
Коли ви приступаєте до практики в ретриті, це теж серйозна практика зречення, особливо коли цей ретрит тривалий або ви живете за чернечими принципами. Завжди слід пам’ятати, що цей принцип зречення не заради самого зречення. Як казав святий Шріла Прабхупада: «Мавпи теж схожі на голих саньясинів: живуть на деревах і не носять одягу». Зовнішнє зречення ще називають «мавпячим зреченням», наслідуванням. Але істинне зречення передбачає, що ви зміщуєте акценти своєї свідомості на ваше внутрішнє діяння, постійну духовну роботу.
Зазвичай ми не одразу йдемо до зречення. Можливо, у майбутньому хтось із вас прийме серйозний рівень зречення і більшу частину свого життя, припустімо, останні п’ятдесят років свого життя або тридцять проведе в мауні, у відлюдництві. Це цілком можливо згідно з нашими правилами, у ретриті, ще в якомусь статусі. Статусів є багато. Однак до такого кроку у своєму житті треба йти усвідомлено, треба йти тривалий час, цілеспрямовано готувати себе. Немає сенсу робити це в перші роки, це зовсім неправильно. Це треба робити, коли ви повністю сформувалися як йогін, отримали духовний досвід, і у вас немає жодних проблем, тоді це можна робити, після двадцяти років духовної практики чернецтва, тридцяти років. Тоді це буде серйозний духовний вибір. Якщо намагатися робити це після двох, п’яти або семи років, чекай труднощів, чекай проблем, чекай, що ти не виконаєш своїх зобов’язань — ти духовно недосвідчений, твої карми ще зовсім не готові до цього.
Можливо, хтось захоче провести багато років у темному ретриті, це також не забороняється, але треба бути до всього готовим. Потрібно так себе готувати в цьому житті, щоб готовність поступово у вас плекалася, вирощувалася. Можливо, хтось не буде приймати такий статус, а все життя проводитиме в активному зовнішньому прояві: танцювати, співати, займатися карате, готувати прасад або будувати храми. Удосконалюватися в зовнішньому теж нормально, законний статус. Чому? Тому що карми у всіх різні. Я не скажу, що одне гірше за інше. Річ у тім, що якщо ти споглядаєш, ти можеш поєднувати споглядання і з першим, і з другим. Усе це тому, що у всіх різні карми: різні схильності й різні божества в каналах. Не можна сказати, що можна тільки так або тільки так. З часом це саме відкриється у вас як внутрішнє божество, як ваша внутрішня доля, ваша внутрішня схильність. У монастирі є різні умови й статуси для цього.
Тим не менш, принцип внутрішнього зречення означає: у якому б ви не були статусі, способі життя, завжди є відсторонення від егоїзму, споглядання і подальша самовіддача, і ви знаєте, як це робити, і вмієте займатися внутрішнім діянням.
