Коментар до тексту «Йога Васіштха», вибрані шлоки. Настанови ріші Васіштхи царевичу Рамі.
Нечистий розум невгамовний, як вітер. Він не задоволений тим, що має, і з кожним днем стає дедалі неспокійнішим. Решето неможливо наповнити водою, і так само неможливо заспокоїти розум усе новими й новими придбаннями мирських об’єктів. Розум увесь час перескакує з одного на інше й ні в чому не може знайти щастя. Розум ганяється за задоволеннями, але й їх не отримує. Як лев у клітці, він завжди неспокійний, утративши свою свободу й не ставши щасливим. На жаль, о святий, я прив’язаний вузлами бажань до тенет, розкинутих розумом. Як стрімка розлита річка вириває з корінням дерева на своєму березі, так і неспокійний розум перекинув усе моє єство. Вітер розуму несе мене, як сухий листок, і ніде не дає мені спокою. Лише доки розум загруз у бажаннях, виникають нескінченні помилки в темряві нерозуміння. Ці бажання висушують усі добрі й благородні якості розуму та серця. Хоча я використовую різні техніки для придушення цих бажань, бажання миттєво перемагають мене й несуть, як соломинку в бурю. Хоч би як я сподівався розвинути безпристрасність та інші добрі якості, бажання руйнують мої надії, як щур, що перегризає шнурок. Я безнадійно обертаюся в колесі бажань. Як птах, спійманий тенетами, ми не можемо полетіти до нашої мети — обителі самоусвідомлення, хоча маємо для цього крила. Ці бажання неможливо задовольнити, навіть якщо випити весь нектар світу. Ці бажання не мають напрямку: зараз мені хочеться одного, за хвилину — іншого. Вони мчать, як знавіснілі коні. Бажання розстеляються перед нами, як величезні тенета людських стосунків: сина, друга, дружини тощо. Хоча я й герой, бажання роблять із мене наляканого боягуза. Хоча я маю очі, щоб бачити, воно засліплює мене. Хоча я сповнений радості, воно робить мене нещасним. Воно — як жахлива потвора. Ця потвора приводить мене до нещастя. Вона прив’язує людину, розбиває її серце й заганяє в оману. Спіймана цією потворою людина не може навіть насолоджуватися тими задоволеннями, які їй доступні. Це бажання — як літня акторка, яка не здатна виконати на сцені нічого доброго й благородного та провалює кожен акт, але, попри це, продовжує танцювати на сцені. Бажання підносить душу до небес богів, а наступної миті вона падає в глибини пекла. Часом у розумі спалахує іскра мудрості й розуміння, але відразу ж через бажання гаситься нерозумінням. Дивовижно, як мудреці здатні з усім цим упоратися.
Це сповідь царя Рами ріші Васіштсі. Вона відбулася дуже давно, але складається враження, що йдеться про сучасну людину. Рама сповідався перед Васіштхою, можливо, десять тисяч років тому, проте те, що він говорить, приголомшливо актуальне для нашого життя.
Втрата первісної цілісності
Рама говорить, що через бажання, через ототожнення зі своїм тілом та егоїзмом людина втратила прабандху (цілісність), яка була притаманна їй від початку. Первісно людина володіє чистими, святими якостями, притаманними Абсолюту. Але в той момент, коли її свідомість зісковзнула на рівень ототожнення зі своїм его, вона втратила свою цілісність, і виникло те, що називають бхранті (помилка). Ця помилка виникла як щось несправжнє, як гра. Іншими словами, в абсолютному сенсі не було жодної помилки, в абсолютному сенсі не було навіть жодної людини, жодного его. В абсолютному сенсі нас як персоніфікованих особистостей не існує. Усі ми є однією, дуже великою Істотою. Ми — це не ми. Ми помиляємося щодо нашого життя, щодо того, що ми народжувалися, щодо того, що ми помираємо. Ми маємо хибні, зумовлені погляди. В абсолютному сенсі, з погляду адвайти, яку проповідують святі ріші та сіддхи, ми як его — це лише щось нереальне, щось віртуальне, певна ілюзорна особистість, яка на деякий час створена і через деякий час розпадеться. Ми є єдиною Істотою, єдиною, яка не передбачає жодної подвійності. Особистість же, его — ілюзія. Воно з’явилося в момент народження і, тривалий час ототожнюючи себе з фізичним тілом, з комплексом понять та уявлень, завжди вважало себе чимось окремим, тому почало перероджуватися з одного тіла в інше. Саме через цю помилку, що закралася (бхранті), відбувається те, що називають «поганою нескінченністю», — повторювана циклічність історії, сансара. Коли ми повертаємо, відновлюємо цю цілісність, ми виходимо з цієї «поганої нескінченності» й входимо в істинну нескінченність, притаманну нашому вищому «Я» по праву. Людина в її нинішньому стані являє собою царя, який помилково почав вважати себе простолюдином, який повірив у те, що він простолюдин, і страждає через це.
Три рудри — три обмежувачі
Чому це сталося? Існує поняття «три рудри». Рудра в цьому випадку — це одне з імен Шиви, який виступає в ролі обмежувача. Людина потрапила під вплив трьох обмежувачів — трьох рудр. Рудра в цьому випадку означає самоідентифікацію з хибним «я», з хибним его.
Перший рудра — це его, заплутаність, невігластво, коли ми говоримо «я»: «Я хочу, я вважаю, я такий-то, я впевнений, я роблю». Коли ми так говоримо, ми маємо на увазі, нібито є якесь справжнє «я», і не помічаємо, як у перший же момент ми вже зробили апріорі хибне припущення та діємо з хибного припущення, тому що стверджуємо існування «я», а «я» як таке саме по собі є ілюзією та оманою. Ми навіть не намагалися дослідити, що таке це «я», але впевнено говоримо «я»: я — тіло, я — мовлення, я — розум. Це і є перший рудра — рудра его. Але якщо запитати людину: «А хто ж ти? Ти міг би сказати, хто ти? Ти — думки? Ти — воля? Конкретніше: хто ж ти такий?», така людина, зайнявшись самодослідженням, дійшла б дивовижних висновків, що вона не тіло, не мовлення, не думки й навіть не воля, а вона подібна до певного порожнинного чистого простору свідомості, який бездіяльний, не народжується, не помирає, без якостей, без ознак, який не пов’язаний ні з чим із цього.
Перший рудра — це рудра его, заплутаності, невігластва. Коли ми плутаємо справжню сутність із цим обмеженням — его, ми перебуваємо в заплутаності. І практика вчення — це приручення цього рудри. Его привласнює собі тіло, мовлення, розум, забезпечуючи собі безпеку та розширюючи свій вплив. Але первісно его є чимось ефемерним, воно вторинне. Якщо наше істинне «Я», Атман, уподібнити царю, то его подібне до хитрого міністра, який зачарував царя, знерухомив його й замість нього всівся на царський трон, напнув мантію та вдає із себе великого повелителя, а сам істинний цар спить. У цьому випадку саме це й відбувається. Такий лжецар віддає різні вказівки. Ці вказівки суперечливі й зрештою призводять державу до занепаду, тому що сам цей спритний міністр нічого собою не являє, не володіє справжніми якостями, усе його становище фальшиве. Істинний же цар, величний володар, якимось чином завжди зберігає своє самоусвідомлення, проте він ніби спить і бездіяльний, позбавлений трону та здатності діяти через цього міністра — его.
Інша рудра — це рудра тіла. Рудра тіла означає ототожнення з тілом. Наприклад, існує чіткий зв’язок розуму й тіла. Це тілесний бік свідомості. Ми дуже сильно прив’язані до тіла, ми значною мірою вважаємо себе тілом. Наше его потребує постійного підтвердження, закріплення «я є це тіло». Однак тіло слід розглядати як механізм, певний тонко створений біокіборг. Свідомість подорожує з одного тіла в інше. Існують магічні техніки, за допомогою яких можна успішно переносити свідомість з одного тіла в інше, у неживий предмет, у тіло тварини — куди завгодно. Її можна навіть перенести в комп’ютер за наявності відповідних технологій. Тіло — це просто механізм, воно подібне до одягу або автомобіля, у який можна сідати або виходити з нього.
Третя рудра — це рудра мовлення. Рудра мовлення — це прана, тобто відчуття енергії, фіксація на емоціях, на енергетичних відчуттях. Це також те, що зв’язує нашу свідомість.
Нарешті, рудра его, про яку ми говорили, — це віра у власне розуміння, віра в ясність, у концепції, у зусилля его, у те, що під час досягнення більше створюється, ніж відкривається.
Шлях самозвільнення
Ці три рудри — рудра тіла, рудра мовлення, рудра розуму — є ніби зв’язувальними чинниками, які зв’язують наше вище «Я». Процес звільнення — це приборкання цих трьох рудр, їхнє перетворення. Коли ми приборкуємо ці три рудри й розв’язуємо ці три види мотузок, відбувається їхнє перетворення на три пробуджені чисті тіла: тіло сиддха (сиддха-деха), тіло звукової вібрації (пранава-деха) і тіло просвітленої порожнинної мудрості (джняна-деха). Насправді, коли відбувається така трансформація, ми бачимо, що ці рудри ніби від самого початку були нереальними. Вони зв’язували нас умовно, тому що ми самі допомагали їм зв’язувати.
Наприклад, святий Тілопа казав Наропі: «Знаєш, Наропо, причина того, що ти зумовлений сансарою, дуже проста: ти сам за неї тримаєшся — немає жодної іншої причини. Твоє чіпляння за сансару й створює цю сансару. Це як дерево, яке ти схопив, а потім кричиш, нібито воно тебе спіймало. Але навіщо тобі його тримати?»
Практикою ми перетворюємо три рудри на три тіла, а три тіла ми перетворюємо на три мандали (чисті просвітлені виміри): мандалу тіла, мандалу мовлення і мандалу розуму. Яким чином ми йдемо до звільнення, очищаючи ці зв’язаності трьох рудр? Головним шляхом у практиці лайя-йоги є принцип самозвільнення.
Самозвільнення означає, що ми відкриваємо порожнинність цих трьох рудр. Ми виявляємо їхню цілковиту ілюзорність і безсутнісність, ми виявляємо, що їхнім джерелом є порожнеча (шунья).
Порожнеча як джерело всього
Хтось може подумати, що порожнеча (шунья) є суто буддійським поняттям. Це, звісно, не так. Я одразу ж відсилаю його до різних священних текстів: канонічних текстів «Атма Сакшаткара» або «Девікалоттара» та багатьох інших. Просто в адвайті порожнеча розглядається дещо інакше, ніж у буддизмі. В адвайті порожнеча — це не головна ознака Абсолюту, хоча й вельми істотна. В адвайті порожнеча має характер наповненості, у ній немає нігілістичного відтінку, як у деяких буддійських ученнях. Ця порожнеча жива, вічна, творча, вона є джерелом усього. Вона постійно маніфестує, генерує із себе різні енергії, які проявляються безперервно. Ця порожнеча є принципом Шиви, а енергія, що генерується, є принципом Шакті (енергії).
Самозвільнення полягає в тому, що ми розпізнаємо порожнинність цих трьох обмежувачів, цих трьох рудр, ми виявляємо, що всі ці три обмеження реально не існують, вони є проявами гри енергій всевишнього Джерела, нашого вищого «Я». Коли ми так чинимо й ці три рудри перетворюються на три просвітлені виміри, виникають три види божественних тіл і три види мандал: мирна мандала, пов’язана з гуною саттва; радісна мандала, пов’язана з гуною раджас, і гнівна мандала, пов’язана з гуною тамас. Наша зумовлена істота перетворюється на багатовимірну, граючу, вільну істоту, яка володіє трьома пробудженими тілами, трьома чистими станами.
Духовна практика як трансформація
Духовна практика в традиції вчення лайя-йоги — це не що інше, як розвиток усвідомлення, подолання заплутаностей, відсікання обмежень і повне перетворення себе, повна трансформація, усунення помилки (бхранті) та відновлення цілісності, первісної єдності з усевишнім Джерелом.
Святий, наприклад, не є людиною. Святий — це потрійне божество, яке володіє різними просвітленими тілами та грає в чистих вимірах. Його світ — це єдиний світ цілісності. Коли ми бачимо святих, зображених на мандалах і танках, ми стикаємося з їхніми преображеними, просвітленими тілами та вимірами. Наприклад, у традиції нашої іконографії ці святі зображуються як пранава-деха, що проявляється, тобто звукове тіло, яке складається з вібрацій і світла. Але прояв святих не вичерпується лише такими тілами. Святі також володіють порожнинним тілом мудрості (джняна-деха) — величезним порожнинним простором, без'якісним, безформним, безобразним, але таким, що має колосальний потенціал для еманації. Також святі володіють здатністю проявляти інше, грубіше тіло, так зване сіддха-деха. Коли ви бачите деяких сіддхів, зображених у такому більш олюдненому вигляді, то це прояв іншого аспекту їхньої особистості — сіддха-деха. Проте самі святі — це багатовимірні істоти, не обмежені якимось одним тілом або тілом людини. Вони здатні проявлятися по-різному. Вони діють, спонтанно відгукуючись на перебіг речей: іноді вони можуть проявитися як божество, іноді — як тварини або людина. Це неможливо навіть якимось чином передбачити чи спрогнозувати.
Наше вчення — це вчення про трансформацію. Результатом нашої практики має бути щонайменше зміна смислоутворювального вектора нашого життя, а потім зміна нашої прани, нашого оточення та світу, у якому ми перебуваємо. Займатися духовною практикою — це не стільки філософствувати, скільки будувати нове життя, новий тунель реальності. Якщо ми лише філософствуємо, то це, можливо, трохи розвине нашу усвідомленість, проте до духовної практики, до вчення потрібно підходити практично. Наприклад, попри те, що я — практикуючий монах, я завжди дуже тверезо й практично ставлюся до садхани, вважаючи, що вчення — це не те, що треба вивчати, а вчення — це те, чим потрібно жити, це те, що має бути реально втілене у твоєму житті, те, що має трансформувати твої обмеження, твоє оточення навіть у буквальному сенсі слова. Саме це — справжнє вчення.
Справжнє релігійне вчення досить радикальне в позитивному сенсі, оскільки воно дає реальні зміни, реальну, а не віртуальну, не фантазійну трансформацію. Коли ми саме так розглядаємо принцип вчення, ми по-справжньому йдемо шляхом сіддхів і святих. Це трансформація всіх рівнів. Коли ми приступаємо до вчення, ми завжди повинні припускати, що практикувати вчення — це саме трансформація. У якій формі вона відбуватиметься — це питання другорядне, тому учнів я завжди намагаюся налаштовувати на глибше бачення Дхарми. Не чекайте, коли прийде просвітлення, робіть усе для цього. Коли ми робимо все для просвітлення, така трансформація починає наближатися. Вчення — це щось надзвичайно дорогоцінне, принаймні так вважають сіддхи, святі нашої традиції, тому що від нього залежить наша доля, наше майбутнє життя, наше наступне життя або, можна сказати, наше майбутнє. Ні від чого наше майбутнє не залежить так сильно, як від того вчення, тієї духовної філософії, яку ми практикуємо. Оскільки це найсерйозніша річ у світі, до неї також потрібно ставитися серйозно.
Якості учня
Коли наш смислоутворювальний вектор змінюється, це завжди супроводжується колосальною зміною світогляду. Але для того, щоб ця трансформація по-справжньому відбулася, слід належним чином ставитися до вчення. Належним чином ставитися до вчення — це означає дорожити ним, як своїм серцем, бути йому відданим, бути закоханим у нього, перебувати в безмежному стані відкритості та довіри до трансформації.
Саме в цьому полягає сенс взаємин учитель-учень, сенс отримання настанов від учителя. Коли учень отримує настанови, зрозуміло, він повинен мати певні якості. Якщо він не має певних якостей, йому пропонується спочатку виробити їх, наприклад віру, тобто відкритість, довіру. Якщо ми замкнені, налаштовані скептично, то, найімовірніше, передача вчення не відбудеться. Оскільки вчення — це щось дуже інтимне й дуже тонке, воно навіть тонше за людську любов. Воно пов’язане з відкритістю, з настроєм розуму. Такий принцип у вченні називається самая.
Друга якість учня — це старанність. Старанність означає здатність докладати чималих зусиль. Від вас як від учнів справді очікується, що ви будете здатні самостійно докладати у вченні аж ніяк не малих, а великих зусиль. Якщо ми докладаємо достатніх зусиль, старанно тренуючись належним чином, звісно, з’являються результати. Якщо нашої старанності недостатньо, то відповідними будуть і результати. Але я завжди кажу учням: «Ви самі повинні вирішувати, якого рівня зусиль вам докладати. Старанність має походити від вас, залежати від вас». Учитель передає настанови, але те, як ними користуватися, залежить від вас, оскільки у вас завжди є свобода волі, дана вам Творцем, і ніхто не може її заперечити. Але ви самі повинні визначитися, як розпорядитися цією свободою волі.
Наступна якість — це уважність. Уважність означає бути налаштованим, чуйним під час отримання вчення, враховувати всі дрібниці. Наприклад, якщо учень неуважний, він може пропустити повз вуха якісь настанови вчителя, якісь складні, тонкі питання.
Наприклад, учень просить благословення вчителя на ретрит. Перша реакція вчителя: «Не слід тобі проходити тривалі ретрити, спробуй спочатку тримісячний». Але учень так захоплений своїми перспективами, так натхнений власними даними, що пропускає це повз вуха. Учитель знову говорить йому м’яко, завуальовано, сподіваючись, що учень зрозуміє його натяки. Учень слухає, але він настільки поглинений своїми внутрішніми даними, що вчитель, сміючись у душі, каже: «Ну що ж, гаразд, вирушай». Тобто учень не був достатньо уважним. Якби він був достатньо уважним, то зрозумів би, що теперішній час або стан його розуму не відповідає тривалій ретритній практиці, що зараз потрібно дотримуватися іншої практики.
Часто буває, що ми не виявляємо належної уважності. Кажуть, що боги, дивлячись на людей, завжди сміються, тому що вони заздалегідь бачать, що людські плани можуть зазнати невдачі. Проте люди часто сліпо вперто прагнуть досягти своїх цілей, виявляючи наполегливість, але не виявляючи уважності.
Наступна якість — розуміння. Розуміння означає тонку співналаштованість учня з учителем. Це не лише інтелектуальне розуміння, а й інтуїтивне усвідомлення, коли ви сприймаєте мовлення не на вербальному рівні, а на глибшому. Зрозуміло, це також інтелектуальне розуміння. Наприклад, коли ми говоримо про вчення, то інтелектуальне розуміння означає, що ми розуміємо три головні правила; або розуміємо, як споглядати з оголеним усвідомленням чи працювати з енергією. Однак інтелектуальним розумінням усе не вичерпується. Потрібне справжнє розуміння, пов’язане з вашою споглядальною практикою.
Сіддха Сараха казав так:
«Лише коли ти вийдеш за межі слів і концепцій, ти по-справжньому зрозумієш ціну слів і концепцій».
Нарешті, наступна якість — співпраця. Співпраця означає, що учень взаємодіє з учителем і отримує плоди цієї співпраці. У давнину, коли вчитель навчав учня, стосунки були простішими. Часто в учителя був один учень, троє або п’ятеро, хоча в деяких були й тисячі учнів. Але стосунки були простішими в тому сенсі, що не було електронної пошти, літаків. Учень, який вирішив навчатися, знав, на що йде. Він долав великі відстані, приходив до вчителя й казав: «Будь ласка, дозволь мені жити в тебе, харчуватися й навчатися». Учитель казав: «Ну, добре, ось тобі мітла або сокира — іди рубай дрова, звикай». Учень протягом кількох місяців поступово звикав, потім учитель кликав його до себе й передавав різні методи, мудрість, вчення, посвячення тощо. Це тривало роками. Це нагадує взаємини майстра й підмайстра під час опанування живопису чи музики, коли учень, перебуваючи поруч із учителем, переймає всі тонкощі, упродовж тривалого часу вдосконалюючи свою майстерність.
Однак світ змінився, зараз усе інакше. Люди багато подорожують, але їхні уми нестійкі. Вони мають багато прив’язаностей, іноді вони не готові навчатися саме в такий спосіб. Іноді вони можуть ставити запитання електронною поштою або мобільним телефоном. Вони можуть отримувати вчення, періодично знову занурюючись у своє життя. Ми повинні подумати, як нам навчатися в наших змінених умовах. Коли учень має подібні якості, кажуть, що він може отримати справжню користь від учення.
Двоїстість і два типи бачення
Отже, коли ми приступаємо до вчення, ми перебуваємо у двоїстості. Ця двоїстість, якщо її розділити, пов’язана з усвідомленістю та неусвідомленістю. Зазвичай кажуть так: існує сансара й існує нірвана — це головні ознаки двоїстості. Просвітлення є усуненням цієї двоїстості та встановленням єдності сансари й нірвани, встановленням цілісності.
У стані сансари реальність виглядає профанною, буденною; у стані пробудження реальність виглядає священною, сакральною. У сакральній реальності взаємини пов’язані із самаєю — з духовним зв’язком. У буденній, профанній реальності взаємини пов’язані з кровною спорідненістю, з відчуттям належності до якоїсь групи, з емоційними прив’язаностями, іноді вони пов’язані з товарно-грошовими відносинами. Це властивість профанної, буденної реальності. У сакральній реальності взаємини не пов’язані ні з прив’язаностями, ні з товарно-грошовими відносинами, ні з кровною спорідненістю, хоча й це певним чином не заперечується. У сакральній реальності всі взаємини пов’язані з принципом духовного зв’язку. Це магічний, або містичний духовний зв’язок, що називається принципом самаї.
Ці два виміри існують доти, доки існує его. Завданням духовної практики є перейти з одного виміру в інший, а потім узагалі вийти за межі всіх вимірів. Вимір сансари складається з елементів, схильних до розпаду, так званих мрітью-таттв. Мрітью-таттви — це елементи, які нестійкі, розпадаються. Наприклад, наші фізичні тіла складаються з мрітью-таттв, тобто з нестійких елементів, що розпадаються. У світах Брахми-нірвани, чистих світах, навпаки, елементи божественні — дева-таттви. Вони не розпадаються. Наприклад, боги можуть бути безсмертними, жити як завгодно довго, тому що їхні тіла складаються не з плоті й крові, а з божественних, тонких елементів.
Нечисте кармічне бачення
Такий поділ на сансару й нірвану пов’язаний із різними типами бачення. Насправді це не географічне положення, це, радше, чисте й нечисте бачення: чиста свідомість, очищена, пов’язана з найвищим Джерелом, і нечиста, що втратила свою цілісність і відокремилася від найвищого Джерела.
Нечисте кармічне бачення завжди пов’язане з двоїстістю та суб’єкт-об’єктними відносинами. Щойно ми позиціонуємо себе: «я — людина», «це — людина» — і встановлюємо будь-які взаємини, ігноруючи те, що насамперед ця людина є Абсолютом, і я є Абсолютом, а наші взаємини — це прояв гри енергій Абсолюту, то це вже можна назвати нечистим баченням, або взаєминами, заснованими на нечистому баченні.
Нечисте кармічне бачення означає, що зовнішній світ бачиться як відчужений від «я», він бачиться як певна купа застиглих об’єктів, ніяк не пов’язаних зі свідомістю. Нечисте кармічне бачення означає, що ми всі роз’єднані, ми всі розділені, є множинність, але цілісності та єдності немає. У нечистому кармічному баченні немає єдиного «смаку» у сприйнятті всіх явищ, немає самарасьї, немає відчуття єдності всього з первісним світлом, яке є джерелом будь-якої реальності.
Чисте кармічне бачення
У чистому кармічному баченні все бачиться як єдність, як єдина субстанція, єдина сутність, що проявляється в безлічі та грає з безліччю енергій. У чистому кармічному баченні є єдність із первісним світлом. Наприклад, боги, сиддхи, просвітлені божества живуть саме в цьому вимірі — вимірі чистого бачення. Коли вони живуть у ньому, вони не усвідомлюють себе так, як люди. Якщо люди чітко усвідомлюють себе пов’язаними з тілом та его (ахамкарою), то боги усвідомлюють себе не стільки пов’язаними з тілом, скільки пов’язаними з простором, із безмежним простором світла. Его (ахамкара) для них — не більше ніж костюм, із яким можна грати, який можна змінювати, проявляючи як завгодно. У чистому баченні всевишнє Джерело бачиться як єдина основа всього. Іншими словами, завжди й у всьому бачать лише Бога.
Зі словом, із поняттям Бог ми поводимося обережно, тому що все-таки Брахман в індійській традиції, Бог-Отець у християнській чи юдейській традиції — це не зовсім одне й те саме, оскільки християнська чи юдейська традиція — це монотеїзм, а традиція адвайти — це монізм. Монотеїзм не тотожний монізму, оскільки монотеїзм передбачає дуальність душі та Бога, а монізм — це тотожність, де немає ані душі як такої, окремої від Бога, ані Бога, що позиціонується окремо від душі, а є лише єдина субстанція, Абсолют, Брахман. Тому ставити знак рівності між юдейсько-християнським Богом-Отцем і Брахманом, Абсолютом в адвайті з погляду філософії не зовсім коректно, але з погляду духовної практики його можна ставити, якщо ігнорувати деякі філософські положення.
Якщо ми проігноруємо ці філософські відмінності, то простою мовою можна сказати, що в чистому баченні все бачиться як Бог, усе бачиться лише у зв’язку з Богом, усе бачиться як прояв енергій Бога — немає нічого, крім Бога. Усе бачиться як благословення й милість Бога, усе завжди бачиться як Обитель Бога, і сама людина завжди усвідомлює себе єдиною з Богом, що вона сама — Бог. Крім Бога, Його проявів, Його ігор, Його чистоти та святості — нічого не існує. Чисте бачення означає, що це триває безперервно: вранці, увечері, безперервно й завжди. Бажання, прояви его, енергій не вводять в оману.
У нечистому кармічному баченні субстанція, звана Богом, не розпізнається. Центром є ахамкара (его), тобто омана, нерозуміння, які рухають живими істотами. Наприклад, існують бажання, і ці бажання зв’язують живих істот і навіть руйнують їх. Вони не можуть безпечно задовольняти бажання: за кожним бажанням завжди йде якась відплата. Наприклад, за неправильно пережитим сексуальним бажанням іде відплата у вигляді втрати енергії, погіршення життєвої сили й розумових здібностей. За насолодою їжею йде відчуття переїдання й важкості тощо.
Але якщо бажання переживаються у стані чистого бачення, такі бажання стають порожнинними, самозвільненими; вони не руйнують тіло, не скорочують тривалість життя, вони є творчою рушійною силою. Саме так відбувається у богів. Наприклад, у богів немає бажання. Те, що проявляється у світі людей як бажання, у богів проявляється як гра творчої сили, як гра творчої енергії. Ця гра цілковито чиста, священна й порожнинна. Бажання є грою цієї творчої сили.
Два типи духовного шляху
Відповідно до цих двох типів бачення існує два типи духовного шляху. Перший тип називається «мануш’я» (людський), другий називається «дів’я» (божественний).
Людський духовний шлях — це річ дуже важка, і ви самі зі свого досвіду можете про це судити. Людський духовний шлях — це коли ми починаємо шлях, виходячи з власних обмежень, і стикаємося з постійними обмеженнями. Він заснований на «я»-концепції, скутий мисленням, клешами. Людина має зумовленість, скутість, відсутність гармонії, дисонанс зі світовим плином речей у всесвіті. Людина завжди розвивається через страждання й через конфлікт, тобто іншого шляху для неї не існує, доки вона не досягне певного рівня духовної чистоти. Це просто людський шлях. Але є інший шлях — це шлях розвитку богів.
Наприклад, на духовному шляху богам притаманні чистота, краса, гармонія, любов, велич, відчуття священного, спонтанність, цвітіння, достаток у всіх проявах, творчість, радість. Вони розвиваються через творчість, радість і свободу. Для божественних істот божественний шлях завжди виглядає інакше. Вони також займаються розвитком і духовною практикою. Але, оскільки більша частина їхніх оман очищена, духовна практика для них виглядає не так, як для людей, вона проявляється для них у чистому баченні, у мандалі. Для них це радше гра, ніж наполеглива садхана. Практикам без певних наполегливих зусиль, найімовірніше, не обійтися. Але коли людина проникає в чисте бачення й рівень її споглядальної присутності дуже глибокий, практика із зусиллям, із напруженням або зі стражданнями для неї перестає існувати, для неї практика стає грою і творчістю.
Обмеження людського шляху
У людському світі, у нечистому кармічному баченні завжди існують нестача, обмеження. Наприклад, часто можна стикатися з такими найпоширенішими обмеженнями: «Я б практикував, але в мене немає умов — я живу з трьома членами сім’ї» або «Я б хотів приїхати на ретрит, але в мене навіть немає грошей на пожертви, на проїзд», — усе це різні види обмежень. Але чи мислиме таке в чистому баченні для божеств? Це немислимо, оскільки їхня творча енергія така, що будь-які прояви в них реалізуються як цвітіння, як достаток, оскільки в чистому баченні не існує обмежень, не існує жодних проблем.
Найбільша проблема нечистого бачення сансари полягає в тому, що людина, яка живе в ньому, смертна. А якщо вона смертна, то всі її цілі, плани, прив’язаності не мають жодного сенсу. Фактично, доки є смерть, нічого не вирішено. Людина в нечистому кармічному баченні, навіть коли вона росте й розвивається, іде назустріч своїй смерті. Щодня вона просто наближається до неї на один крок, тому що непостійність і смерть підрубують під корінь усі її плани, надії, усі її амбіції тощо. Але часто людині бракує сили розуму, щоб зрозуміти це. Замість того щоб розвивати своє усвідомлення, вона ганяється за якимись ефемерними, дрібними, відносними планами. Але історія — це така річ, яка дуже наочно показує: якщо ми проаналізуємо життя видатних полководців, царів, магнатів та інших діячів минулих століть, то побачимо, що всі їхні зусилля зрештою були знищені часом, хоча вони теж будували далекосяжні плани. За аналогією можна також подумати й про своє життя.
Можливості божественного шляху
У чистому баченні смерті не існує. У чистому баченні існує безсмертя. У нечистому баченні людина дуже залежна від подій, від причинно-наслідкових зв’язків, від послідовностей подій, тобто від законів карми. Її воля не розвинена, тобто вона не може керувати простором, часом, елементами. Причини й наслідки слабко піддаються керуванню в нечистому баченні, тому що людині бракує усвідомлення, бракує санкальпа-шакті (свободи волі), бракує крія-шакті (сили дії). Вона немовби діє в тумані несвідомості.
Але якщо ми розглянемо істот, які перебувають у чистому баченні, таких як божества або сиддхи, то вони діють інакше. Вони мають божественну владу над подіями й над часом. Ця влада називається айшвар’я-шакті. Наприклад, вони самі можуть моделювати майбутнє, змінювати ланцюжки послідовностей подій, причин і наслідків, керувати ними. Їхня безмежна воля (санкальпа-шакті) може керувати подіями, часом, простором. Вони не залежать від елементів. Для них немає того закону карми, який є для людей. Кажуть, що закон карми абсолютний, але він абсолютний лише для тих, чий розум не пробуджений. Для пробуджених богів і сиддхів закон карми немовби не існує, оскільки вони не зв’язані причинами й наслідками. Їхня величезна енергія й величезна мудрість такі, що вони вільно можуть брати будь-які ланцюжки причин і наслідків та пов’язувати їх один з одним, змінювати їх, моделювати майбутнє, змінювати минуле, бути незалежними від усього цього.
Наприклад, святий Горакша змінив долю свого вчителя Мінонатха. Вирушивши у вимір Ями, він своєю йогічною силою примусив Яму викреслити Мінонатха з Книги смерті, хоча Мінонатх за законом своєї карми мав померти через три дні. Горакша, володіючи неймовірною санкальпа-шакті й айшвар’я-шакті, величезною силою духовної могутності, просто змінив йому долю. Це і є принцип прояву свідомості в чистому баченні.
Мета духовного шляху
Отже, реалізація вчення означає, що ми переходимо від цього нечистого, обумовленого, кармічного бачення, від стану смертності до чистого бачення, де немає смертності, немає залежності від часу й простору, від грубих елементів, де все сприймається інакше — у єдності з усевишнім Джерелом, де панують любов, чистота, краса й гармонія, де все ґрунтується на духовному зв’язку. Саме така трансформація справді відбувається, якщо ми впевнено рухаємося шляхом учення. Якщо ж ми, звичайно, рухаємося шляхом учення невпевнено, ми надовго застрягаємо в цьому нечистому кармічному баченні. Навіть якщо ми практикуємо багато технік або вивчаємо тексти, однаково це певний вимір, який утримує нас у цій обумовленості.
Стати на шлях дгарми, на шлях учення — це свого роду вступ до вищого навчального закладу, у якому «навчають» на богів. Коли ви вступаєте, ви повинні знати, що тут досить високі вимоги, і все залежить від вас. Ви маєте повну свободу волі, але якщо ви хочете піднятися хоча б на одну сходинку, до вас одразу можуть бути висунуті великі вимоги. Однак це єдиний спосіб і єдиний шлях так розвивати своє усвідомлення, щоб здійснити цей перехід, здійснити цю трансформацію від нечистого кармічного бачення обумовленої людини до чистого бачення богів. Зробимо ми це зараз чи через багато життів — це залежить від удачі, заслуги та ступеня розуміння.
Практика як цілісний шлях трансформації
Цей ретрит є для вас ще одним кроком до того, щоб здійснити цей перехід від сансари до нірвани, від нечистого обумовленого кармічного бачення до чистого виміру. Однак такий перехід полягає не лише в проходженні практичних чи навчальних ретритів. Насправді це ціле життя. Зводити практику лише до ретритів було б примітивно.
Практика містить у собі дуже багато різних аспектів. Наприклад, це вивчення філософії, інтелектуальне зростання. Якщо ви лише практикуєте й у вас немає інтелектуального зростання, це ознака того, що вам варто замислитися. У міру практики, зрозуміло, ваш інтелектуальний рівень розуміння текстів і вчення обов’язково має зростати.
Принцип служіння та рівні взаємин зі світом
Практика також пов’язана зі зміною вектора життя, коли ви переосмислюєте свої цінності й починаєте робити щось інше. Цей принцип також називається служінням. Коли ми починаємо замислюватися: яким цілям, яким цінностям я служу, яким енергіям я відкриваюся, наскільки це необхідно для мене.
- Чи служу я самому собі (своєму его)
- Або я зосереджений суто на своїй сім’ї й мене цікавить лише її добробут
- Або мене цікавить розвиток власної групи практиків, яких я вважаю своїми соратниками, братами й сестрами
- Або я намагаюся розширити принцип свого служіння й починаю включати у своє служіння принцип божеств, святих і сиддхів
- Або я починаю думати про те, як допомогти всьому людству через мою дгарму
- Або я відкриваюся глобальним вселенським енергіям, що перевершують Землю, Сонячну систему, Всесвіт, які я намагаюся проводити через своє тіло
Це все різні рівні взаємин зі світом, які можна виразити фразою «принцип служіння».
