Коментар до книги «Духовна Алхімія. Шлях внутрішнього аскетизму»
Усе Вчення, уся Санатана-Дхарма в її справжній сутності, вчення Лайя-йоги — це шлях внутрішньої алхімії, внутрішнього преображення, шлях внутрішнього аскетизму. Це не шлях чогось зовнішнього, і зовнішні елементи, такі як ритуали, технічні методи, існують, але як квіти, як листя у Вченні. Але весь духовний шлях узагалі в будь-якій релігійній традиції відбувається всередині. Щойно релігійна традиція починає переоцінювати щось зовнішнє, вона починає вироджуватися. І коли ми йдемо духовним шляхом, ми вчимося бути майстрами внутрішньої алхімії, внутрішнього преображення, внутрішньої роботи.
Три принципи Санатана-Дхарми
Вчення Санатана-Дхарми описується трьома головними принципами: шравана, манана і нідидх’ясана, і ця формула описує нам шлях, як здійснювати внутрішню роботу.
Спочатку ми повинні підготуватися до того, щоб її робити: отримати передачу, вивчати Вчення, багато чого для себе прояснити. Нарешті, всередині себе ми повинні зробити певну переоцінку: відділити, як кажуть, зерна від полови, це називається манана. Ми повинні зрозуміти, що ж у мені істинне, а що хибне; що фальшиве, що слід відкинути всередині себе, а на що слід спиратися, що слід плекати, вирощувати — усе це манана.
І нарешті, нідидх’ясана означає, що ми повинні жити тільки за рахунок божественного, тільки за рахунок істини в собі, постійно розпізнаючи божественне, постійно розпізнаючи істину, тримаючись усередині себе тільки її, а все хибне, все фальшиве залишаючи й відкидаючи.
Спочатку ми не знаємо, де в нас істинне, божественне, а де фальшиве, де в нас Бог, а де майя. Нам потрібно отримати добру теоретичну підготовку. Але цього мало, і ми повинні реально замислитися: «А що ж мені в собі підтримувати, а що відкидати, на що потрібно спиратися, а від чого потрібно дистанціюватися»? І нарешті, коли ми це зрозуміли й здійснили таку внутрішню переоцінку, відкинули своє его, зрозуміли, як відділяти себе від емоцій, концепцій і виявили істинне в собі, ми можемо, маємо право слідувати шляхом нідидх’яcани.
Людська любов та її обмеження
Розуміння принципу любові — це таке переосмислення, це і є манана і нідидх’ясана. Поки ми не зрозуміємо принцип любові, у чому він істинний, а в чому хибний, і не вийдемо на розуміння істинної божественної любові, ми будемо помилятися. Тому що спочатку нам завжди притаманна людська любов.
Любов — це те, навколо чого будується вся людська культура: любов до людини, до сім’ї, любов до дітей, у когось може бути навіть любов до грошей — це все людська любов. Людська любов передбачає любов до певних об’єктів, речей, людей у стані невідання, у стані омани. Людська любов — це загалом уся любов до світу, це і є рага. Рага — це пристрасна прив’язаність, яка тримає нас у певному світі.
Людська любов не світить, вона засліплює, і вона сповнена прив’язаностей. І вона в жодному разі не зігріває душу, вона тільки обпалює, вона заснована на пристрастях, на прив’язаностях, на емоціях его, на якихось його оманах. Якщо це любов двох людей, то це любов одного тіла до іншого, одного розуму до іншого, одного характеру до іншого, однієї особистості до іншої. Якщо це любов до чогось зовнішнього, матеріального, це любов душі до володіння чимось. Наприклад, до володіння діамантами, мільярдами, яхтами, віллами, але в будь-якому разі є стійка егоїстична прив’язаність до володіння чим-небудь.
І ця любов сліпа, про неї є приказка: любов зла. Ця любов жартує з душею, тому що душа сильно помиляється, будучи сліпою. Ця любов не знає Бога, у ній мало щастя і багато страждань. У світі людей часто поширені різні драматичні історії про любов: Ромео і Джульєтта; Лаура і Петрарка; Іван та Мар’я. І все це дуже драматичні, величні, такі, що вражають душу, історії, але всі вони закінчуються стражданнями. І те, що є страждання в цій любові, вказує на її фальшивий, неправильний характер, тому що в божественній любові так не буває, у божественній любові так не повинно бути.
Страждання показують, що об’єкт був обраний неправильний, і сама любов сліпа. І ця любов не освячена любов’ю згори, вона фальшива, неглибока й сліпа, тому що вона походить від «я», вона шукає не Бога, вона знаходить Богові якийсь сурогат і шукає від цього сурогату задоволення своїх прив’язаностей. Але оскільки енергія сильна і спочатку за нею є якась божественна іскра, це сильно розгортається, приносить сильні потрясіння. Але їй супроводжують страждання, і ці страждання вказують на її помилкову суть, тому що істинна любов — це нескінченна радість, і ця любов пов’язана з відданістю Богові без жодних прив’язаностей, і там немає страждань.
Людська любов — це просто жалюгідний відблиск божественної, вона вузька, мінлива, сповнена пристрастей, і вона завжди ґрунтується на его, тому що поза станом его людська любов неможлива. І ця любов завжди руйнівна, тому що его завжди руйнівне, его завжди вразливе.
Іноді людська любов поширюється не лише на інших людей, вона також може поширюватися на самого себе. Тобто егоїст — це людина, яка зробила таке коло і замкнула свою любов на самій собі. Вона зробила саму себе головною, саму себе посадила на трон, у центр, і любить тільки саму себе. Але це те саме, така любов до самого себе, це теж драматична любов, сповнена страждань, тому що замість того, щоб любити щось абсолютне, людина захотіла й прив’язалася до чогось тимчасового, і захотіла його увічнити.
Така любов завжди подібна до сп’яніння розуму, опіуму, оскільки не дає душі ні свободи, ні мудрості, але саме в такому стані 99% людей сучасного світу й живуть. Це сп’яніння різними видами незрілої, егоїстичної любові. Але найвища, найчистіша, мабуть, усе-таки тут батьківська, материнська любов, вона найбільш безкорислива.
Той, хто поглинений такою любов’ю, він подібний до мандрівника, який упав у вир і тоне. Людина, будучи їй підвладною, помиляється, тому що вона міняє Бога на людину, або міняє Бога на володіння матеріальними речами, або міняє Бога на славу, на его, і вона зраджує Богові з усіма цими речами, тобто вона ставить на перше місце подібні речі, ігноруючи божественне. А коли відбувається така підміна, така зрада Богові з чимось іншим, то така людина щасливою не може бути в принципі, така людина завжди приречена на страждання, тому що вона втрачає свій шлях, своє призначення, тому що вона любить не Бога в людині, а саму людину, не її внутрішню суть.
Вона бачить не божественне в речах, а самі речі, вона бачить не божественне в чомусь, а саме це щось. І тоді, люблячи, вона служить цьому, але вона служить не Богові в людині, не Богові в чомусь, а людині як тілу. Служачи цьому чомусь, вона зраджує свою душу не божественному, а людському, приймає прихисток не в Богові, а в людині, або в речі, в его, дивлячись на них, вона дивиться не на Бога, а на ум, на тіло, его, речі й об’єкти матеріального світу. І тоді вона подібна до дурня, який вклоняється костюму, а господаря костюма не бачить, ігнорує.
І такій людині часто здається, що вона любить, але насправді вона потрапила в рабство почуттів через прив’язаність, як дикий кінь, якого хитрістю заманили в пастку, осідлали й загнуздали. І святі кажуть: «Заблудла душе, пробудися, не загрузай у людській любові, не уподібнюйся птахові, що потрапив у сильце, шукай любові до Бога і тільки Бога».
Іноді навіть людям, які стали на духовний шлях, живуть у чернецтві, у монастирі, навіть їм приходять подібні спокуси. Вони навіть примудряються, ставши послушниками, всередині, у своєму умі закохуватися не в Бога, а в людину, яка поруч. Але якщо вони мудрі, вони помічають і припиняють подібні тенденції, вони кажуть: «Уме, чим ти займаєшся, ти прийшов сюди, щоб навчитися любити Бога, а ти шукаєш ще до когось прив’язатися». Якщо це розумний садху, він просто помічає це як тенденцію неочищеного уму, просто очищає її всередині себе. Тому що якщо ми перебуваємо в чернецтві в санґсі, це найостанніша справа, якою ум міг би займатися.
Але з іншого боку, ми не повинні зневажати людей у світі людей, які живуть навколо цього поняття, не повинні зневажати їхню людську любов, щоб наше серце не стало зачерствілим, не повинні думати: «що це за люди, які займаються своїми любовями», принаймні, це найвищі почуття, які вони відчувають, якщо їх очистити, сублімувати, перенаправити на божественне, це може стати шляхом їхнього духовного пробудження. Нам, радше, потрібно зрозуміти людську мирську любов як дуже вузьку, дуже малу й тимчасову, нам потрібно зрозуміти її як те, що є передуванням або предтечею справжньої, істинної любові душі до Бога. І коли в нас пробуджується любов до Бога, тільки тоді ми стаємо садху — духовними мандрівниками, духовними шукачами.
Шлях від анава-марґи до божественної любові
Така любов спочатку теж егоїстична, просто ми маємо певний інтерес, певне бажання вирватися з тих обмежень, у яких перебуваємо. У нас є певний інтерес удосконалюватися, стати вільними, і ось цей інтерес, наше особисте бажання, особиста наполегливість, зусилля — це все шлях анава-марги, коли ми хочемо себе вдосконалювати, хочемо для себе просвітлення, хочемо досконалості для себе. Але духовний шлях такий, що просвітлення для себе не буває. Духовний шлях — це завжди якийсь рух від душі до Бога.
І коли ми це розуміємо, у нас пробуджується мудрість, ми залишаємо шлях анава-марги й починаємо шлях джняна-марги, або йога-марги. І ось йога, істинна йога-марга, це вже шлях, який включає в себе Бога, Абсолют, Всевишнє Джерело. І для йогіна спочатку Бог приходить у формі його Гуру і у формі Ішта-девати, тому що одразу полюбити абстракцію, викладену в текстах Адвайта-Веданти, неможливо. До неї приліпитися, спрямуватися як до Брахмана без імені й без форми, як я можу бути йому відданим? Це неможливо.
Спочатку святі рекомендують розвивати віру й відданість до чогось, що можна побачити, що має форму. І все це ми називаємо Прихистком, Деревом Прихистку. Коли ми очищаємо себе, читаючи молитви, нам потрібно візуалізувати Дерево Прихистку, у центрі якого Ішта-девата, у центрі якого всі святі. І це Дерево Прихистку уособлює для нас Бога.
Поступово, у міру витончення свідомості, ми розуміємо, що святі, боги, обрана ішта-девата Бхагаван Даттатрейя — це не форма, це нескінченність, це вічність, це безмежний вселенський розум, який приймає таку форму, щоб ми могли встановити з ним зв’язок. І поступово наше сприйняття очищується й витончується, і ми можемо осягати того Брахмана, Абсолюта, який без якостей і атрибутів, того Бога, який не має форми, але перебуває в усіх формах, граючись. І тоді наша любов поступово очищується й витончується.
Природа божественної любові
Любов до Бога є віра, спрямованість душі, її відданість, відданість Богові до самозабуття. Для цієї любові вже не такий важливий зовнішній об’єкт і зовнішнє вираження. Людина, звір, квітка, дерево, бджола, птах, гора, річка — для цієї любові все стає однаковим, тому що вона бачить усе єдиним, у всьому вона намагається шукати й прозрівати того Бога, який є в усіх формах. І ця любов не прив’язує, вона надихає, вона спрямована не на людину, не на об’єкт, а на того, хто є його коренем, джерелом. І вона не прив’язана ні до чого й ні до кого конкретно, окрім свого джерела, владики.
І якщо людська любов завжди має якусь користь, ревнощі, прив’язаність, то любов душі до Бога безкорислива, і вона нічого не просить, нічого не бажає мати, окрім служіння Богові, окрім його споглядання, тому що бажати ще чогось іншого — це подібно до того, як жебрак просить у багатія тарілку прокислого супу, а цей багатій готовий пожертвувати йому все. І така любов більш безпристрасна, глибша, безмовна, постійна, і вона не зникає з роками. Людська любов швидко спалахує, а потім із роками вона швидко згасає, ледве жевріє або взагалі зникає.
Зараз у миру, кажуть, криза несумісності: на тисячу шлюбів вісімсот розлучень. Ще двадцять років тому такої статистики не було. У Європі порушується тема легалізації одностатевих шлюбів, ця любов уже набридла, шукають щось новеньке. Ба більше, багато хто каже, що одностатеві шлюби — це вже вчорашній день, Норвегія, Фінляндія, інші країни — там уже пропонують тридцять варіантів шлюбу, тридцять варіантів різних комбінацій шлюбу можливі, тобто якщо ви навіть увімкнете всю фантазію, вам буде дуже важко.
Це криза прив’язаності людини до людини. Людське его трохи відчуло свободу й думає: а чому б мені не зробити таку конфігурацію, а чому б таку? Але ця любов у принципі кризова, вона в принципі фальшива, помилкова, і саме тому криза інституту сім’ї, криза традиційного інституту шлюбу. Мине певний час, і буде криза одностатевої любові, потім буде криза багатоваріантної любові, тому що від самого початку всі ці речі фальшиві. Від самого початку спроба любити щось зовні, спроба робити це опорою є помилковою, тому це розгоряється і згасає, але любов до Бога довго зростає в душі шукача. І вона зростає поступово, наче тліюче полум’я.
Любов душі до Бога не має людських пристрастей, у ній немає пристрасного бажання, що йде від его, але в ній є свій, особливий вогонь, це вогонь бгакті, преми, віри, відданості. І ця любов є привілеєм, вона не може бути дана кожному, не можна просто так людині неочищеній, егоїстичній, прив’язаній заявити: «А ось, я вже маю божественну любов», це неможливо, тому що така любов вимагає дисципліни, очищення, приборкання розуму.
Історія про Прахладу та асурів
Це як в оповіді про Прахладу: коли Нарасімха вбив Хіраньякашіпу і зруйнував усе царство асурів, Прахлад почав думати: «Усі мої родичі асури вбиті, царство асурів зруйноване, що ж нам робити взагалі, як існувати далі асуричній цивілізації»? І він подумав: «Ось боги: вони завжди під покровительством Вішну, Вішну завжди мене захищав, і сам я — відданий Вішну». І він подумав: «Зроблю-но я всю цивілізацію асурів відданою Вішну, щоб усі вони стали шанувальниками Вішну». Він сказав: «Оскільки Вішну — наймогутніше божество у всесвіті, яке я знаю, давайте будемо його шанувати». Усі асури сказали: «Тепер Хіраньякашіпу вбитий, нічого іншого не залишається робити», і вони почали виконувати ритуали, закликати Вішну, шанувати бога Вішну.
І це дійшло до вух богів, і боги обурилися, тому що шанувати Вішну можливо тільки в саттві, вважається, і це завжди було привілеєм богів, божественних істот, а тут якісь асури, демонічні істоти, сповнені раджасу й тамасу, раптово всі теж почали шанувати Вішну, і в них ніби ворогів не залишилося. І вони прийшли до Вішну зі скаргою і сказали: «Господи Вішну, якась нісенітниця виходить, асури почали поклонятися тобі так само, як і ми, адже вважається, що тільки після багатьох життів людина може прийти до поклоніння в саттва-гуні, до поклоніння тобі».
Істинна любов до Бога і саттвічний стан
Справжня любов до Бога вимагає очищення, і по-справжньому любити Бога можна тільки в стані саттви, тому що людська любов — це раджас. Любов до матеріальних речей, зовнішніх задоволень — теж суміш тамасу й раджасу. Але любов до Бога як найчистіша, піднесена, можлива тільки в саттвічному стані, і такий саттвічний стан ще потрібно заслужити.
Коли ми вчимося приборкувати розум, приборкувати его, спостерігати почуття, емоції, ми виховуємо в собі саттвічні якості. Коли ми практикуємо внутрішню тапасью, аскезу, очищаємо себе, рано чи пізно ми стаємо здатними до такого саттвічного сприйняття божественного.
Божественна любов, її полум’я розгорається поступово, але з роками посилюється все більше й більше. І цей малий вогонь, який одного разу розгорівся у відданому серці, свого часу стає великим, всепоглинальним, вселенським полум’ям. І це вселенське полум’я спалює в душі ліс нашого егоїзму, зарості бажань і джунглі пристрастей. І цей вогонь не пече, він зігріває, він не засліплює, а освітлює нашу свідомість.
І поки така любов не породжена, поки вона не спалить усі наші бажання, усі наші ілюзії, що йдуть від его, важко говорити про істини Адвайти, щоб їх реалізувати, тому що істинна Адвайта можлива тільки в стані спаленого его, коли его спалене з усіма його прив’язаностями, бажаннями й амбіціями, тоді стан Адвайти можливий, тоді він настає. Якщо его не спалене, скільки б его не говорило: «Ахам Брахмасмі», усе ілюзія, усе ілюзія, це буде подібно до лепетання маленької дитини.
Божественна любов проти земної любові
Коли в душі спалахує любов до Бога, то людська, земна любов здається їй важким сном, сп’янінням любові. Земна любов до матеріальних речей, земна любов до слави, влади, пошани, задоволень або земна любов до людини — це все важкий сон, важке сп’яніння любові, тому що душа, яка полюбила божественне, вловила смак божественного, полюбила споглядати Бога, бути в присутності Бога, полюбила самовіддачу Божественному хоча б трохи, більше не бажає любити нікого й нічого.
Тому що вона розуміє, що цей небесний нектар із золотого посуду не міняють на воду з калюжі. І тільки ту людину спокушають різні земні пристрасті, спокуси, хто цього нектару ніколи не куштував, її вони спокушають, тому що вона не знає смаку цього нектару. Але хто хоча б на мить скуштував, у того виникає природна вайраг’я, безпристрасність, байдужість до всіх земних любовей.
Душа, що скуштувала такий нектар любові до Божественного, через споглядання, самовіддачу, севу (служіння), поклоніння, день і ніч перебуває в такому нектарному стані любові до свого коханого, ніби в таких солодких, споглядальних мріях, спрямовуючи свій ум до свого джерела, і в цієї любові немає ні вад, ні затьмарень.
І тут, коли ми говоримо слово «любов» і що душа перебуває в такому стані, ми описуємо стан споглядальної присутності, нідидг’ясани. Споглядальна присутність — це завжди стояння душі перед божественним, це завжди встановлення зв’язку, певних контактів із Божественним Джерелом. І це не лише такий холодний, безжиттєвий контакт десь на рівні ума, цей контакт включає всю нашу енергію, всю нашу внутрішню силу, і він завжди надихає, це натхнення переживається як величезна радість, величезне блаженство. І на тлі цієї радості та блаженства вже шукати мирські радощі, мирські форми блаженства просто нецікаво, немає сенсу.
Прояв божественної любові до людей
Любити Бога всією душею — не означає зачерствіти й бути глухим до людей, до зовнішньої реальності, навпаки, якщо у вас є в душі любов до Божественного, вона має проявлятися людям, тому що той Бог, якого ми шануємо, Брахман, Абсолют, Природа Даттатреї, це всюдисуща свідомість, яка є всюди, зокрема й у людях, але це вже не та людська, прив’язана, горда, фальшива, невігласна, пихата, ревнива любов, це рівна, тиха, спокійна любов, це є чотири безмежні.
Коли ми виконуємо медитацію чотирьох безмежних щодня, то ми налаштовуємося на божественну любов Брахми-Творця, ми налаштовуємося на любов Бгаґавана Даттатреї, ми намагаємося стати провідниками цієї любові, а потім спрямувати її на всіх живих істот. Ми десятки років вправляємося і вправляємося в цьому.
Ми можемо помітити, що любов у чотирьох безмежних, яку ми випромінюємо на все людство, на всіх живих істот, це любов не пристрасна, вона дуже тонка, дуже чиста, дуже радісна. Вона сповнена безумовної любові та співчуття, у ній немає нічого ревнивого, нічого гордого, нічого прив’язаного, але це дуже піднесений стан. Це любов мудрої душі до Бога, душі, що пробуджується.
Коли ми робимо жест намасте, ми також проявляємо цю любов, кажучи: я вітаю божественне в тобі. Це любов тиха, смиренна, вона не дивиться на якісь земні речі, на людські, і вона цілком спрямована на божественне, на первісного Владику, на Всевишнє Джерело, на Абсолют.
Але якщо людина, зачерствіла душею, говорить про любов до Бога, то вона, звичайно, лицемірить, тому що любити ціле, відкидаючи його частини, неможливо. Якщо ви зустрінете такого аскета, який дуже любить Бога, а проявляється черство щодо інших, то або це якась безумна гра, спрямована на виховання інших людей, або це лицемірство.
Преображаюча сила божественної любові
Любов до Бога осяює душу своїми променями, вона буквально заливає її нектаром, вона очищає її від грубих бажань, прив’язаностей, самолюбства, егоїзму. Якщо у вас є хоча б навіть проблиск такої істинної любові, то потрібно йти далі.
Якщо ви самі намагатиметеся боротися з прив’язаностями, з его, з гординею, егоїзмом, самолюбством, клешами, то вам буде важко, тому що у вашій душі завжди буде війна: одна ваша частина оголошуватиме іншій частині душі війну. Ваша спрямована частина говоритиме: я буду припиняти клеші, я буду припиняти гординю, его, я буду боротися з прив’язаностями, але всередині вас буде постійна війна — ви самі з собою воюватимете, виграти цю війну важко.
Але якщо ви розвинете в собі любов до Бога через Гуру-йогу, через поклоніння, через відданість Ішта-деваті, через Дерево Прихистку, через чотири безмежні, через шанування старших, через шанування всіх живих істот (і молодших, і старших), через служіння братам і сестрам по дгармі, через бачення божественного принципу в кожному, якщо ви розвинете в собі таку істинну любов, то вам буде дуже легко перемагати будь-які поповзнення его, і у вас не буде війни всередині, у вас буде мир, радість, спокій.
Три етапи звільнення: від самозвільнення до самовіддачі
Душа під впливом любові до Бога розквітає, немов чарівна квітка, яку поливають амрітою (еліксиром богів). Бути в споглядальній присутності, у стані нідидг’ясани, бути в стані усвідомленості — це означає не лише спрямувати якусь частину своєї свідомості й підтримувати усвідомленість: на високих стадіях це означає повну самовіддачу, прапatti, атманіведану, тобто повне віддання себе.
Якщо ви знаєте, у Вченні є три важливі етапи, які проходить кожен на шляху до звільнення:
Перший етап — це самозвільнення, пратімокша. І на цьому етапі ми вчимося перебувати в стані усвідомленості, звільняючи себе від емоцій і думок через уважність, підтримання присутності. І ми певною мірою починаємо звільнятися від думок, від прив’язаностей.
Наступний щабель називається прапatti — відкидання его, самовіддача, атманіведана — віддання душі Богові. І тут це можливо саме тоді, коли в нас є повна відданість, повна любов, повна самовіддача.
Недосвідчені йогіни часто кажуть: я все розумію, але самозвільнити не можу. І це так, тому що самозвільнення на рівні розуму не може впоратися з клешами на рівні енергії. Клеші й прив’язаності на рівні енергії набагато сильніші, ніж наше невелике, маленьке споглядання, наша невелика, маленька присутність, вона ще дуже слабка.
Але якщо у вас є самовіддача й любов до Бога, і ви починаєте всюди й завжди ставити Бога на перше місце, а себе — на друге, на третє, на п’яте, якщо ви по-справжньому перейнялися духом атманіведани, самовіддачі, якщо у вас є така любов удень і вночі, уві сні й наяву, у радості, у горі, у насолоді й стражданні, то для вас це відбувається природно.
Тоді в процесі такої самовіддачі проявляється ананда, і споглядання перестає бути лише суто свідомим процесом, у нього включається все ваше єство, весь ваш дух і всі ваші емоції. І тоді душа любить божественне без вибору, без розрізнення, без вигоди, заради самої любові — до самозабуття, до самовіддачі. І вона народжується в такому новому житті до божественного. Це вже не життя звичайної душі, яка постійно пильнує себе, намагається жити в самодисципліні, це нове життя як екстаз, життя як гра, це життя в Богові, це життя святої людини.
Життя в божественному екстазі
І така душа, пробудивши своє полум’я чистої любові до Бога, більше вже не бореться з клешами, вона грає, танцює і співає в захваті. Часто, коли до мене раніше приходили учні з проблемами, викладали, у чому суть проблеми, я казав: «Проблема твоя не в цьому, проблема твоя в тому, що ти не танцюєш в екстазі, ось у цьому проблема. Якби ти танцював в екстазі від любові до Бога, хіба б ти говорив про це?
Те, про що ти зараз говориш, — це тимчасова, окрема проблема, а найголовніша проблема — що ти не танцюєш і не співаєш від любові. Почни співати й танцювати в екстазі від любові до Бога, і все це мине, ти про все це забудеш, для тебе все це стане неважливим: хтось тобі не так щось сказав, у медитації не вдалося зупинити розум — усе це неважливо, тому що якщо ти танцюєш в екстазі, у захваті від Бога, це все тебе не надто вражає, не надто турбує — ти весь час перебуваєш у захваті, у стані божественної ананди, ти готовий любити всіх, ти готовий приймати все, ти готовий служити всім, ти готовий змінити свою особистість.
Тобі не складно служити іншим, тобі зовсім не складно прибрати себе, зовсім не складно, ти дієш тільки для Бога, тільки для інших, ти стаєш порожнім провідником і посудиною Божественної Волі, ти стаєш ілюзорним тілом Бога, ти перестаєш мати свої цілі в житті, крім Божественного, ти перестаєш мати свої амбіції в житті, крім віддання себе Богові, ти перестаєш розділяти між собою та іншими — ось це і є справжня святість».
І нам потрібно намагатися залишити таку незрілу людську любов і віддаватися любові до Бога, яка називається атманіведана, прапatti — відкидання его. Свого часу Парваті віддалася Шиві, Радгарані залишила все заради Крішни, Сіта пішла в ліс за Рамою, і це приклади ведичного епосу та «Махабгарати», як душа має слідувати за Богом.
І мої благословення в тому, щоб ви залишали людську, земну любов усередині себе, любов до себе, любов до розуму, любов до матеріального світу, любов до ілюзій, любов до гордості, до чого завгодно — усе це людська, земна любов, — заради божественної любові. Підпорядковували б цю любов, очищували її й насичувалися амрітою богів; лише в цьому разі можливе істинне звільнення.
Ом Шанті. Намасте.
