Коли ми говоримо про розвиток споглядання, то передбачається, що ми вже чимось володіємо, тобто в нас уже щось з’явилося. Оскільки, якби воно не з’явилося, то й розвивати, відповідно, нічого. І що ж у нас має з’явитися? У нас має народитися інший принцип усвідомлення. Його можна назвати «глибоке усвідомлення». Суть полягає в тому, чи перебуває наш розум на периферії, чи він перебуває в глибокому усвідомленні. Усе вчення сиддхів полягає в тому, щоб зміщувати усвідомленість із периферії в глибші шари.
Рівні периферійної свідомості
Що це за периферія? Найвіддаленіша периферія — це, звісно, зовнішні об’єкти. Тому Сараха говорив так:
«Той, хто захоплений зовнішніми об’єктами, подібний до корови».
Це справді так, оскільки у тварин існує сліпе прийняття ілюзії за певну даність і нездатність якось її усвідомити або змінити. Але периферія — це не лише зовнішні об’єкти. Сараха просто загострив увагу на тому, що захопленість будь-якими зовнішніми об’єктами — це вкрай небажаний для йогіна стан.
Інша периферія полягає в нашому сприйнятті, тобто це органи чуття, бачення, слух, нюх, дотик тощо. Це захопленість не власне об’єктами, а сприйняттям за принципом: «Мені не важливо, що зовні, але мені важливо, що я сприймаю, що я відчуваю або думаю». Але насправді це теж периферія. Коли ми захоплені своїми відчуттями або думками, то це теж свого роду зовнішній об’єкт для нашого глибинного «Я». Усе це називають джняна-індрії — органи пізнання.
Існує також вид периферії, який називають манасом (понятійним розумом), тобто це той розум, з яким ми маємо справу в повсякденному житті. Властивість манаса (понятійного розуму) — постійно рухатися в режимі «один-нуль, один-нуль», тобто в режимі прийняття-відкидання. Постійно розпізнавати свій-чужий, подобається чи не подобається, чисте-нечисте, погано-добре, добро-зло, я-він, свої-чужі, святе-мирське тощо — усе це функції манаса. Це подібно до маятника, тобто безперервна двоїстість. І коли ми таким чином розглядаємо світ, себе — ми перебуваємо на периферії. Зрозуміло, у такому стані перебувають життя-смерть, любов-ненависть тощо.
Якщо вам доводилося спілкуватися з людьми із зафіксованою периферійною свідомістю, то ви бачили, що їхні судження дуже категоричні й однозначні, тобто вони вірять у свої судження, вважаючи їх чимось даним раз і назавжди. Навпаки, якщо ви стикаєтеся з більш усвідомленою людиною, її судження не однозначні, а багатовимірні; вона може сказати, наприклад, як Махавіра: «За одних обставин правильним може бути це, а за інших — те; усе це не так просто, усе не так однозначно, не буває чогось лише чорного або білого». Вчення Махавіри ще називають анеканта-вада, тобто його знаменитий принцип — анеканта (неоднозначність). І існує ціла школа філософії, заснована на вченні Махавіри, яка стверджує, що жодне твердження не може бути повністю істинним; воно правильне лише відповідно до обставин, тобто воно може бути істинним лише певним чином.
