Сила благословення — Ануграха, шактіпатха, сила Бога. Іти духовним шляхом — це означає співналаштовуватися з цією силою й постійно її закликати. Наші зусилля також важливі, але коли ми докладаємо зусиль, застосовуємо метод (упайю), то це лише половина. Концентрація, медитація, шат-чакра-йога, кундаліні-йога, мантра-йога — усе це метод (упайя).
Крім методу є мудрість (праджня). І праджня завжди приходить через благословення, через Ануграху, вона не може бути вигадана его, створена від его, тому ніхто не може розкрити праджню (мудрість) без благословення гуру, без благословення ішта-девати, без благословення Бога. Це неможливо вигадати розумом, неможливо створити за допомогою его, це завжди те, що приходить згори як благословення. Тому, щоб розкрити цю мудрість, ми закликаємо благословення святих, Гуру Брахмананди, ішта-девати.
Що таке праджня? Праджня означає, що ми осягаємо «Ахам Брахмасмі», Божественне Світло за межами п’яти оболонок (п’яти кош), у якому немає суб’єкта, немає об’єкта.
Три сутнісні принципи духовного шляху
Шравана — слухання. Усе починається з того, що ми слухаємо про Бога й про дхарму, тобто це — шравана. Шравана означає, що гуру цитує писання, роз’яснює сенс писань або говорить своїми словами, але так чи інакше ми повинні отримати перший імпульс, і це — шравана.
Манана — розмірковування. Коли ми сформували уявлення про Бога, про Абсолют, то наступний етап — манана. Манана означає, що ми повинні зробити це своїм досвідом. Усе обміркувати й усередині себе зрозуміти, чи таким є це переживання, чи ні, розуміємо ми Бога чи не розуміємо, перебуває наш розум біля стоп Бога (Брахма-пада) чи ні. Тут важливо мати контакт із гуру та священними писаннями, щоб усунути всі сумніви, щоб Бог став нашим особистим переживанням, нашою особистою дг’яною, особистим самадхі.
Нідідг’ясана — безперервне споглядання. Коли ми усунули всі сумніви, тоді ми знаємо, де точка Бога, де стопи Бога, і вже самі можемо будь-якої миті потрапляти в цю точку. Тоді настає наступний етап — нідідг’ясана. Нідідг’ясана означає, що тепер нам треба не випадати з цього переживання, весь час перебувати в ньому, завжди бути з Богом, не розлучатися з Богом. Як бути з Богом стоячи, сидячи, лежачи, під час ходьби, роботи, їжі, розмови — усе це мистецтво нідідг’ясани.
Нідідг’ясана досяжна через постійне споглядання, коли ми здатні перебувати в медитації навіть під час розмов або ходьби, коли свідомість, незалежна від п’яти оболонок, не втрачається, а підтримується. Але ще дуже важлива відданість. Саме лише споглядання не має такої сили, щоб одразу відірвати нас від сансари. Для цього потрібні велике натхнення, сильна емоція, сильна самовіддача. Коли медитація та відданість поєднуються — це нідідг’ясана. Тому садху завжди перебуває у спогляданні та відданості.
Стани свідомості й тур’я
Споглядання відкриває Природу Розуму за межами неспання, сну зі сновидіннями, сну без сновидінь. Джаграт, свапна, сушупті — це все стани майї, стани ілюзії. А Брахман — це тур’я, тобто четвертий стан. Якщо ми знайшли це переживання тур’ї, то воно поза розумом і поза п’ятьма оболонками.
Не випадати з цього стану тур’ї дуже складно, якщо ви не в самадхі, а перебуваєте в повсякденному житті, ходите, розмовляєте. Але з іншого боку, з нього не треба випадати, якщо ми хочемо бути в Бозі. Тут важлива відданість, потрібно, щоб садху став руками й ногами Бога, провідником Божественної Волі, тоді це стане сахаджа-самадхі (природним самадхі).
Сахаджа-самадхі можливе, але для цього мають відбутися певні речі: наше его повинно померти, віддатися Богові й розчинитися в Ньому. Поки хоч трохи залишається его, це завжди перешкода, завжди подвійність, завжди відокремленість від Бога. І навіть коли ми практикуємо, усе одно це може практикувати его всередині нас. І часто буває так, що ми багато робимо, але всередині нас залишається его. Тому треба присвячувати свою практику Богові, віддавати її.
Запитання: Часто кажуть, що в йозі є два шляхи — шлях самадхі та шлях праджні. Чи не могли б ви прокоментувати, що це?
Це те, про що ми говорили перед цим. Шлях самадхі — це концентрація через дх’яни, коли є дхарана, дх’яна, самадхі (савікальпа, нірвікальпа). Шлях праджні — це дещо інший шлях, це не шлях концентрації. Що означає праджня? Вона означає, що ви рухаєтеся шляхом сахаджа-самадхі, не нірвікальпа-, не савікальпа-, а сахаджа-самадхі. Праджня — це стан порожнечі й недвоїстості, коли ви переживаєте Брахмана поза суб’єктом і об’єктом, коли ви звикаєте до праджні. Спочатку ви вивчаєте тексти, потім отримуєте переживання від гуру й звикаєте перебувати в природному стані, у Природі Ума. Усе це — праджня.
Шлях праджні
Яким є шлях праджні? Спочатку має бути вічара (дослідження). Наприклад, ви ставите запитання «Хто я?» або запитання «Що є Абсолют, що є Бог?» Якщо ви ставите запитання «Хто я?» — це Атма-вічара. Якщо ви ставите запитання «Що є Брахман?» — це Брахма-вічара.
Коли ви добре досягли успіху у вічарі, ви набуваєте вівеку або панча-коша-вівеку. Це означає, що ви розумієте, що перебуваєте за межами фізичного, енергетичного, астрального, ментального, причинного тіла. Тобто панча-коша-вівека означає, що ви знаєте: «Я — Брахман, я не є п’ять оболонок».
І коли ви знаєте, що ви не є п’ять оболонок, виникає вайраг’я. Вайраг’я — це наслідок такого знання. Вайраг’я — це і є праджня. Праджня і вайраг’я йдуть разом. А що є зворотним боком вайраг’ї? Абсолютна самовіддача й відданість Богові. Чому взагалі виникає вайраг’я? Вона виникає не від зречення, а від відданості, коли ти дуже відданий Богові. Прапатті, атма-ніведана — ось справжня причина вайраг’ї.
Є така оповідь. Коли на одного відданого Крішни напали розбійники, він почав молитися Крішні. Крішна на Вайкунтха-лоці почув його й захотів спрямувати йому на допомогу свою увагу. Він прийшов до своєї дружини й сказав: «Один відданий потрапив у біду й молиться мені, тому я збираюся послати частину своєї свідомості вниз, на землю, щоб допомогти йому». Але цей відданий, який спочатку молився Крішні, потім подумав, що йому треба самому відбиватися, і взявся за камінь. Тоді Крішна сказав: «Ну, схоже, що він уже й без мене впорається, я не вирушатиму на Землю».
Прапатті — це означає, що ми віддаємося на волю Бога. Ми говоримо: «Нехай буде не моя воля, а Твоя». Ми приймаємо все, ми говоримо: «Я не свій — я Божий. Я не чіплятимуся за его, я триматимуся за Бога». Це дуже складно, треба щосекунди перемагати его, тому що воно весь час за щось чіпляється. Навіть у йогів є гордість, навіть у садху. І Бог постійно випробовує садху. Даттатрея часто випробовує таким чином. Він проявиться так, що ви його не впізнаєте, і зіштовхне вас із вашими ілюзіями. Навіть боги бувають спантеличені грою Даттатреї.
Випробування Даттатреї
Коли боги прийшли попросити Даттатрею про допомогу в битві з асурами, Даттатрея сказав: «Хтось сказав, що перепливе Гангу, тримаючись за собачий хвіст. Ви теж прийшли до мене з цілковито марною ідеєю, я вже давно розтратив свою силу на вино й жінок, навіщо ви до мене прийшли? Тому йдіть і пошукайте когось іншого. Так, раніше я займався йогою, але зараз я вже всю силу втратив». Але боги були віддані Даттатреї, вони не хотіли навіть слухати цього. Вони молилися Даттатреї, знаючи, що він їх урятує. І коли їхню відданість було перевірено, Даттатрея сказав: «Ну, добре, що ж із вами робити, я допоможу вам». Тоді він позбавив асурів Лакшмі й передав її богам. Гуру Брахмананда також перевіряв своїх відданих. Є багато історій про це.
Авадхута — це той, хто завжди приходить, щоб перевірити нас і благословити. Він не може благословити нас прямо, одразу, тому що він має підготувати нас, а підготувати інакше, ніж спровокувавши, неможливо. Його мудрість дуже сильна, але вона взагалі позамежна. Є таке прислів’я: «Щоб побачити, що всередині, треба, щоб воно виплеснулося». Тому авадхута іноді може спровокувати людину, щоб із неї виплеснулася її карма.
Одного разу Даттатрея прийшов на яг'ю, тримаючи в руках собаку. Вважається, що собака — це нечиста тварина, що якщо собака присутня на місці яг'ї, у неї вселяються духи, які пожирають усі результати ритуалу. Але Даттатрея, незважаючи на це, грався із собакою. На яг'ї було багато святих і ріші, які дуже шанобливо стояли поруч із ним. І один брахман подумав: «Чому цей молодий чоловік так дивно поводиться, а інші його так поважають? Можливо, це якийсь маг або чаклун, який зачарував усіх?»
Після того як усі розійшлися, цей брахман підійшов до Даттатреї й запитав: «Скажи, будь ласка, хто ти такий? Ніяк не можу зрозуміти, хто ти, до якого ашраму належиш, до якої варни? Ти брахмачарі, ґріхастха, ванапрастха чи санньясі?» А Даттатрея йому відповів: «Я не належу до жодної з варн, я належу до п'ятої варни, яка не описана у Ведах, я — авадхута. Я перебуваю поза межами всіх правил, усіх принципів, усіх людських каст, усіх поділів. Сьогодні я беру участь у яг'ї та граюся із собакою, завтра я гуляю з жінкою, післязавтра я п'ю розплавлену мідь, а потім гуляю по Сонцю, бо я вільний від усіх обмежень».
Вчення про авадхуту
Розум авадхути — це повна свобода, у ньому немає жодних людських уявлень, жодної подвійності. Це розум, подібний до нескінченного простору, де немає жодного імені, жодної форми, є Божественне Світло й Божественна Любов. Ім'я (нама) і форма (рупа) — це майя, поділ на суб'єкт і об'єкт — це майя, поділ на внутрішнє і зовнішнє — це майя, поділ на священні й несвященні речі — це майя. Коли ми думаємо: «Чоловік, жінка, дружина, чоловік, діти, сини, мирянин, брахмачарі, ґріхастха, ванапрастха, санньясі, гуру, учень», — усе це також майя. Тобто завжди, коли ми розділяємо, — це майя.
Але ми не можемо не розділяти, доки живемо в цьому тілі й у цьому світі, тому ми розділяємо на абсолютну істину (парамартха-сатья) і відносну (самврітті-сатья). Абсолютна — це шуддха-джняна, коли ми можемо сказати «Ахам Брахмасмі». Відносна — це крія-джняна, коли ми повинні розуміти те, що називають деша-кала-патра (місце, час, обставини).
Запитання: Ахам Брахмасмі — це махавак'я санньясі?
Так. Якщо домогосподар почне її повторювати, то його життя зміниться, він утратить усі прив'язаності.
Відмінність між аватаром і авадхутою
Запитання: Яка різниця між аватаром і авадхутою?
Аватар — це намір Бога зійти в цей світ, коли силою санкальпи створюється ілюзорне тіло і туди переноситься частина свідомості божества. Наприклад, якщо бог Вішну, перебуваючи у Вайкунтха-лоці, бажає зійти у світ у формі Крішни, Парашурами, Вамани, то він створює санкальпу, не полишаючи своєї обителі.
А авадхута — це той, хто з будь-якого стану реалізував стан недвоїстості й живе в ньому. Авадхута не обов'язково чинить якісь божевільні речі, він може жити навіть як звичайний садху, але якщо він вільний у душі, то він також авадхута. Іноді він може проявлятися як божевільний мудрець, ходити голим, намастившись попелом, і бути як юродивий. Даттатрея є авадхутою. Крім нього, були й інші великі авадхути. Але іноді авадхута може проявлятися і як звичайна людина, як звичайний садху.
Мені розповідали, що десь в Індії є людина, яку вважають формою Даттатреї. Вона обіймає посаду, рівнозначну посаді заступника міністра за російськими мірками, тобто перебуває на державній службі. Він курить сигарети, має охорону з автоматами, але всі приходять до нього й кажуть: «Намасте, Гуруджі». Іноді він матеріалізує для них якісь речі в офісі. Тобто, якщо ми приберемо свій розум, то авадхута може проявитися як завгодно. Авадхути грають в ігри, незбагненні для людей, ними зсередини керує їхнє божество або Бог і більше ніщо, усі соціальні норми для них неважливі.
Але якщо йдеться про аватару, то аватара — це санкальпа якогось божества. Аватара приходить із наміром щось зробити, щось змінити — це завжди певна місія. Наприклад, лікар приходить до лікарні не тому, що він хворий, а тому, що він прийшов із місією — він прийшов лікувати. Наприклад, існує шакті-авеша-аватара — той, хто наділений особливими повноваженнями. Він може не володіти повнотою реалізації, але він є частинкою Божественного, яка прийшла втілити щось; він народжений лише для цього. Коли він виконає свою місію, він зникає.
