Коментар до тексту «Йога Васіштха»
«Йога Васіштха» розповідає історію про те, як Васіштха зустрівся з царем Праджняпаті, який правив містом Мілаваті на острові Куса-двіпа. Одного разу цей цар, привітавши Васіштху, поставив багато запитань, які його дуже цікавили. Ці питання стосувалися природи реальності.
«Коли весь видимий всесвіт розчинився, якими були причини для створення нового? Що є цей всесвіт? Частина його постійно перебуває в темряві, десь у ньому живуть черви. Як виникли ці елементи, що складають світ, і як були створені розум та інтелект? Хто є творцем усього цього? І хто це відчуває? Хто є основою всього?
Безсумнівно, не існує остаточного руйнування всесвіту. Що усвідомлює кожна жива істота, те вона й відчуває. Що тоді є реальним і незнищенним? Коли людина помирає, а тіло кремують, хто створює їй тіло в пеклі, щоб пройти там необхідні відчуття?»
Природа тонкого тіла після смерті
Отже, цар ставить безліч запитань, які його цікавлять. Що відбувається з людиною після смерті? Можна сказати, що після смерті людина на деякий час стає духом, а після того, як її доля вирішиться, перевтілюється в одному зі світів. Якщо ж людина свята, вона стає просвітленим духом, божеством. А якщо вона досягла вершини своєї святості, то розчиняється в Брахмані, зливаючись з Абсолютом.
Місцевість, де ми живемо, пов’язана з народом комі (особливо раніше). У нього є безліч різних цікавих звичаїв і вірувань (як прикордонна область у бік Пермі). У комі є поняття «кулома». Кулома — це людина, яка вела правильний спосіб життя й набула достатньо духовної сили, майже як маг, можливо. Якщо вона жила в якійсь родині, то з нею укладалася така угода, що вона й після смерті допомагатиме цій родині, відгукуючись на закликання та ритуали. І періодично для неї ламали хліб, а вона могла з’являтися. Але з’являтися вона могла не у своїй подобі, а в подобі маленької тваринки чи пташки. У своєму людському, земному вигляді вона могла з’являтися лише у сновидіннях. Іноді вона могла запросити людину відвідати світ духів і зустріти померлих родичів. Це можна було робити безпечно, якщо дотримуватися певних правил безпеки. Наприклад, вважається, що під час таких відвідин не можна уві сні їсти їжу, яку пропонують у цьому світі. Не можна подавати руку, обіймати, цілувати тих, кого зустрічаєш, тобто померлих родичів, інакше можна залишитися в їхньому світі. Вважається, що якщо кулома запропонує людині залишитися разом із нею назавжди і та погодиться, то це лихий знак, тобто така людина може померти. А якщо відмовиться, то відбудеться лише хворобою. І в повір’ях цих народів, та й у багатьох інших, говориться, що ця кулома іноді може набувати майже фізичного, майже матеріального вигляду. Наприклад, померла мати, якщо вона має прив’язаність до дитини, може іноді приходити й годувати її грудним молоком. Чоловік, якщо він має прив’язаність до дружини, може приходити й виконувати роботу по дому, наприклад рубати дрова, і навіть вступати в статеві стосунки. Це вважається мало не нормою життя, місцеві жителі сприймали це цілком нормально.
Тонке тіло за певних обставин може згущуватися, набуваючи матеріального вигляду, майже такого, якого можна торкнутися. Васіштха в «Йога Васіштсі» говорить, що треба відмовитися від ідеї, ніби наше фізичне тіло — це згусток матерії з плоті й крові, ніби це щось матеріальне. Він говорить, що наше фізичне тіло — це психічне тіло, це передусім тіло з розуму, це суть, що згустилася. Це лише ілюзія, ніби це тіло матеріальне. Це астральне тіло, яке ущільнилося шляхом багаторазової фіксації, — саме так він рекомендує ставитися до власного фізичного тіла. Саме такий підхід є основою всіх практик йоги ілюзорного тіла. Ми формуємо ставлення до свого тіла як до психічного, як до розумового, як до певної суті, а не як до матерії.
«Безсумнівно, не благодать і не гріхи, тому що вони самі тонкі й безформні. Сказати, що «інший світ» не існує, здається такою ж помилкою, тому що це суперечить твердженням писань.
Абсурдно навіть припустити, що щось безформне може проходити через відчуття покарання. Скажи мені так само, як субстанції зазнають змін. До чого писання, що описують заборони й дозволи? Що означає твердження священного тексту, що спочатку існувало лише нереальне, а потім воно стало реальним?»
Розрізнення реального й нереального
Доти, доки людина перебуває у двоїстості, вона перебуває в замішанні, бо постійно плутає реальне й нереальне. Виникає такий парадоксальний стан, коли нереальне здається єдино реальним, майя здається всім, що існує, і навпаки, Брахман, реальне, здається чимось нереальним, недосяжним і незрозумілим. Тобто стан непробудженого — це повністю перевернутий стан, коли те, чого немає, здається єдино реальним, а те, що є, не бачиться.
Знову ж таки, у цих місцевих народів є багато цікавих історій. У недалекому минулому було багато мисливців, які ходили лісами, можливо, і цими лісами також. Буває так, що мисливець іде в тайгу дуже далеко від дому на пів року й сумує за дружиною, дітьми, домом, багато думає про дружину. Його думки дуже сконцентровані, і духи лісу починають зчитувати його думки та вирішують погратися з цим мисливцем. І тоді один із духів набуває вигляду його дружини. Як правило, вони з’являються з водойм. І коли мисливець пливе човном, він бачить, що на березі стоїть його дружина. Він не розуміє, як це відбувається, але підбирає її. Цей дух має такий самий вигляд, як його дружина, говорить так само, як вона мала б говорити, черпаючи інформацію про минуле з підсвідомості мисливця, просто граючи на його пам’яті та відтворюючи всі діалоги. Деякий час мисливець живе з цим духом, спілкується, думаючи, що це дружина, хоча його дружина перебуває за сотні кілометрів від нього, у зовсім іншому місці. Він живе з нею як із дружиною, спілкується й полює в цей час. А потім цей дух зникає. Мисливець повертається додому, а його справжня дружина благополучно живе в селі. І в нього трапляється сильне психічне потрясіння. Тоді він звертається до якогось обізнаного чаклуна, який пояснює йому, що робити. Наступного року, якщо цей дух в образі дружини знову зустрічає мисливця на березі, тобто ситуація повторюється, мисливець, уже знаючи, що це ілюзія і що цьому не можна вірити, ігнорує його. Але тоді цей дух каже: «Забери хоча б свою дитину», — і показує дитину. Мисливець, навчений гірким досвідом, і це ігнорує. Тоді кажуть, що дух розриває таку дитину. Але це ілюзорна дитина, відтворена силою магії духа. Такі сиддхи традиційно в тантрі називаються вашикарана — контроль свідомості, уміння наводити ілюзії, чари, морок.
Усе це постійно відбувається з тими, хто не розрізняє істину, хто не володіє розрізнювальною мудрістю, плутає істину й реальність. Зрештою, ніщо не є реальністю, крім недвоїстого усвідомлення. З іншого боку, все є ілюзією, наведеною магією, спроєктованою умами різних живих істот. Нарешті, з третього боку, навіть сама ілюзія — теж чиста субстанція Брахмана, його просвітлена гра.
Багатоваріантність світів і природа свідомості
«Якщо творець Брахма виникає з порожнечі, чому ця порожнеча не створює безліч творців усюди? Як трави та все інше набули своїх характерних сутностей? В одному святому місці одночасно живуть двоє людей — чийсь друг і чийсь ворог. Друг молиться і просить для когось довгого життя, а ворог молиться і просить для нього ж смерті — чиє прохання буде виконане? Якщо тисячі людей забажають: «Нехай я буду місяцем на небі», — чому не буде тисяч місяців, що сяють одночасно? Якщо тисячі людей медитують і моляться, щоб отримати за дружину певну жінку, і водночас вона медитує й молиться, щоб залишитися дівчиною, яким буде результат?
Як результати поховання та відповідних ритуалів відчуваються померлими за відсутності тіла?»
Отже, царя цікавлять багато питань про природу реальності. На всі ці питання у вченні адвайти є відповіді. Сучасна квантова фізика зараз цитує «Бхагавад-гіту», Патанджалі, Шрі Раману Махарші, пояснюючи природу реальності, квантовий стан, паралельні всесвіти, всесвіти, що розгалужуються, багатоваріантність світів як прояв свідомості. Іноді читаєш квантову фізику й думаєш: «Напевно, час ученим займатися базовими практиками». І якщо все це є проявом свідомості, тут нікуди не дітися від адвайта-веданти, тому що саме філософія адвайта-веданти найглибше навчає цього. Вона спочатку завжди говорила, що світ є проявом свідомості. Скільки існує актів свідомості, стільки існує й варіативних всесвітів. Наприклад, коли ви берете монетку й підкидаєте її, існує дві можливості: монетка впаде орлом або решкою. Відповідно, у момент падіння всесвіт розгалужується, і створюється всесвіт, де монетка впала орлом, а також всесвіт, де монетка впала решкою. І в тому, і в іншому варіанті ви існуєте як ваша свідомість. Відповідно, починається розгалуження причинно-наслідкових зв’язків.
Вчення парасаттарка-логіки, яке показує, як можна змінювати минуле, перебуваючи в теперішньому, і, змінюючи минуле, знову впливати на теперішнє методом кільцевої причинності, повністю відповідає вченню «Йога-васиштхи». Світи багатоваріантні, і ця багатоваріантність випливає з того, що всі причинно-наслідкові зв’язки, простір, час, енергія не є об’єктивними, не існують самі по собі, а походять зі свідомості. Світи ніби постійно видуваються свідомістю, як бульбашки на воді. Оскільки свідомості притаманні поліморфність, багатоваріантність, імовірнісність, стохастичність, то й світи таким самим чином створюються нескінченними свідомостями. Щойно ми приймаємо той факт, що всесвіт не об’єктивний, а суб’єктивний, усі ці квантові якості природним чином стають притаманними світам.
Є така історія, яка сталася в Пермі у дев’яностих роках: студентка одного з гуманітарних вишів вирушила з подругою до міста, але забула підручник і сказала, що їй потрібно повернутися до батьків. Вона увійшла до ліфта багатоповерхового будинку, щоб піднятися нагору. Після того як вона увійшла до ліфта, її ніхто не бачив. Пошуки та слідчі заходи нічого не дали, вона просто зникла — увійшла до ліфта на першому поверсі, але нагору так і не доїхала. Під час цього підйому вона зникла. Через деякий час від неї з’явилася записка, знайдена в підручнику: «Я жива, не хвилюйтеся». Але батьки не знали, що й думати: можливо, вона кудись пішла, можливо, її викрали. Ще через деякий час вони випадково знайшли ще один пожовклий і постарілий підручник, у якому була інша записка: «Я жива, можливо, скоро повернуся до вас». І ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Приблизно через три роки до батьків прийшла старенька (цю дівчину-студентку звали Маша) і сказала: «Я і є ваша донька». Вона розповіла, що була викрадена могутнім духом із паралельного всесвіту, якому була змушена служити. Але вона переконала його, що добре було б передати батькам підручники. У підручники вона вкладала записки, у яких таємно повідомляла про себе. Але оскільки там час ішов інакше, підручники старіли швидше, тому вони ставали такими пожовклими. За три роки в людському світі вона прожила повноцінне життя, тобто в її суб’єктивній реальності час плинув зовсім інакше, і за цей час вона встигла постаріти.
Суб’єктивна природа часу та просторово-часовий тунель
Час, як і простір, має суб’єктивну природу, він не має об’єктивної природи. Суб’єктивна природа означає, що час як такий, як фактор, є чергуванням, рухом самскар, коли одні події з’являються і зникають, а на зміну їм приходять інші.
Якщо ми розглянемо людину з цієї точки зору, то сама по собі людина, взята локально, поза часовою складовою — це ще не людина. Тобто коли ми бачимо тіло людини, її нинішній розум, то бачимо лише певний тимчасовий зріз людини, але це не людина, а лише деяка її проєкція. Це якби в морі плив корабель, а ви бачили лише якусь одну надбудову, але не весь корабель. Якщо взяти четвертий вимір — час, то людина з цієї точки зору являє собою просторово-часову трубу або просторово-часовий тунель. І якщо взяти за точку відліку дату її народження, то тут людина — немовля, а тут — її смерть. І все те, що становить її життя, — це безліч різних зрізів. Є один зріз цієї просторово-часової труби, де вона немовля, інший зріз, де вона юнак, третій зріз, де вона доросла, четвертий, де вона постаріла, п’ятий, де вона стара, шостий, де вона глибокий старець. Це просто зрізи однієї й тієї самої просторово-часової труби.
Минуле й майбутнє в цій просторово-часовій трубі нероздільні, вони існують одразу й злито. Але через слабкість нашого сприйняття щодо четвертого виміру, сприйняття часу, і через недостатню силу розуму нам не вдається охопити розумом усю цю просторово-часову трубу. І все, що ми можемо побачити, — це лише зріз нинішнього, зріз теперішнього. Таким чином, дивлячись на людину, ми бачимо її миттєвий зріз, хоча насправді вона є такою складною істотою.
А якщо набути ще більшої сили свідомості, то ця просторово-часова труба з її різними зрізами може поширитися на момент зачаття, до моменту зачаття, коли людина ще не має тіла, у минуле життя, у позаминуле життя, у десятки минулих життів, у сотні минулих життів, у тисячі минулих життів. Також ця просторово-часова труба зі зрізами може поширитися на момент смерті, на стан після смерті, на наступне життя, на десятки наступних життів, на сотні наступних життів, на тисячі наступних життів.
Таким чином, коли сила свідомості стає достатньо проникливою і ми здатні проникати в час, у четвертий вимір, ми можемо бачити людину як щось зовсім інше, як нескінченний в обидва боки просторово-часовий тунель, із нескінченною енергією, самскарами й кармами минулого та з нескінченною енергією, самскарами й кармами майбутнього. А те явище, яке ми зараз бачимо у вигляді конкретного тіла й розуму, — це лише тимчасовий зріз. Це дуже маленький зріз величезного просторово-часового тунелю.
Звільнення від пов’язаності часом
Коли минуле починає об’єднуватися з майбутнім завдяки такій розрізнювальній ясності, це одна з ознак того, що ми наближаємося до зародження єдиного «смаку». Тоді пов’язаність часом поступово починає відходити. Ми починаємо відокремлювати себе від цього просторово-часового тунелю та від цих численних зрізів, які називають «життями». Тоді ми входимо у стан сакші — свідка, який відокремлений від усього цього: від руху самскар, від вектора часу, спрямованого з минулого в майбутнє.
Для цього в анава-йозі існує спеціальна медитація, коли ми дивимося на будь-який об’єкт і на будь-яку річ саме з цієї позиції. Ми намагаємося простежити метаморфози в часі будь-якого об’єкта, переконуючись у тому, що ці метаморфози нескінченні, а те, що ми спостерігаємо зараз, — це лише дуже маленький локальний зріз цього об’єкта. Коли ми глибоко розмірковуємо над цим фактом, у нас буквально виникає потрясіння, ми бачимо, наскільки приземлено й сліпо сприймали реальність. Просто сили нашої свідомості було недостатньо, щоб бачити цей просторово-часовий тунель, але реальність саме така.
У міру того як ми займаємося спогляданням і зароджуємо розрізнювальну мудрість, ми відходимо від захопленості свідомості цим просторово-часовим тунелем. Зараз наша свідомість справді захоплена цим. І в межах цього тунелю, де є безліч зрізів, тобто наших тіл і локальних втілень, наша свідомість ніби прикипіла до цього тунелю. І існує вектор із минулого в майбутнє, коли відбувається рух самскар, і наша свідомість ніби зноситься цим рухом самскар. Самозвільнення й споглядання дають змогу абстрагуватися від цієї просторово-часової труби, від конкретного нинішнього втілення й зайняти ту точку, де час перестає мати владу.
І цар запитує Васіштху: «Ти кажеш, що світ є проявом свідомості? Добре. Але якщо кілька людей, які володіють однаковою магічною силою, думають: «Нехай на небі з’явиться місяць», то чому ж на небі не з’явиться стільки місяців? Якщо кілька людей моляться про те, щоб узяти за дружину одну дівчину, чиє бажання здійсниться?»
І Васіштха дає парадоксальні відповіді, які з точки зору матеріалістичної логіки «не лізуть ні в які ворота». Він каже: «Якщо двоє людей моляться про те, щоб одружитися з однією дівчиною, кожен із них отримає саме цю дівчину. Або якщо хтось медитує, концентруючись: «Нехай я стану місяцем на небі», кожен із них стане місяцем на небі, але у власному всесвіті, у власному тунелі реальності. Він каже: «Скільки існує свідомостей, стільки разів це й матеріалізується», тому що немає жодних суперечностей у тому, щоб свідомість кожної істоти створювала свої локальні всесвіти, свої реальності.
Природа свідомості та принцип трансформації
«Васіштха сказав:
Слухай, о царю, я відповім на твої запитання так, що всі твої сумніви розсіються.
Усі предмети в цьому світі завжди нереальні, але водночас вони й реальні, оскільки реальною є свідомість — їхня єдина реальність і їхній зміст. Чим вирішить стати ця свідомість, тим вона і стає, незалежно від того, реальне це чи нереальне. Такою є природа свідомості».
«Чим вирішить стати ця свідомість, тим вона і стає». Ця фраза Васіштхи — фундамент учення адвайти, на якому все ґрунтується. Якби ця фраза була неправильною, тоді неправильною була б і махавак’я «Ахам Брахмасмі». Тому що скільки б ти не практикував, скільки б не вирішував свідомістю, ти цим не станеш. І тоді ми даремно читали б «Ахам Брахмасмі» та практикували божественну гордість. Але ми практикуємо це саме тому, що ця фраза Васіштхи цілком правильна. Васіштха каже: «Чим вирішить стати свідомість і на чому вона зосередиться, тим вона і стане». За принципом: про що думаєш, на те й перетворюєшся.
Метод візуалізації, садхани божественної гордості — це і є метод, як перетворитися на Абсолют. Ми у свідомості вирішуємо: «Я не буду людиною, а буду Брахманом, Ахам Брахмасмі» або «Я більше не буду цією обмеженою людиною, а буду Даттатреєю, я буду перетворюватися на нього». І щойно ми висловили таку санкальпу — процес уже розпочався. Можливо, ми ще цього не усвідомлюємо, але вже почав створюватися варіативний, смисловий всесвіт, де саме так починають розгортатися причини та наслідки. Ми створюємо причини й наслідки, у яких стаємо тим, про що думаємо. Це лише питання сили наміру та концентрації. І якщо наша воля непохитна й такий процес триває довго, то ми стаємо саме тим, про що думаємо.
Баланс споглядання та наміру в практиці
У процесі споглядання дуже важливо не втратити вектор наміру, тобто спрямованість свідомості. Попри те, що саме споглядання не має жодного вектора наміру, воно одразу є абсолютним, проте на відносному рівні такий вектор наміру завжди має існувати. Тобто ми повинні чітко розуміти своє майбутнє, на кого ми хочемо перетворитися, ким ми хочемо себе зробити в результаті практики, яка наша кінцева мета? І вірити в цю мету, мати намір втілити її, яскраво уявляти, візуалізувати і, зрозуміло, весь час робити те, що належить робити. При цьому не прив’язуючись до цієї мети етерналістськи, не впадаючи в егоїстичні надії, страхи та чіпляння. А саме діяти, виходячи зі стану споглядальної присутності.
