Коментар до тексту «Чатурашіті-сіддха-праврітті». Нігуна
«Нігуна, «ні те ні се», був сином домогосподаря низької касти в Пурвадеші. Він виріс ледачим, зовсім не думав про життєві справи й був байдужий до того, що вважалося поганим чи добрим. Якщо він бачив плід, якого йому хотілося, це було добре, але якщо він не міг дістати його без зусиль, він вважав, що це погано.
Одного разу перехожий йогін запропонував йому:
– Ходімо в місто просити милостиню.Але Нігуна сказав:
– А якщо нам нічого не дадуть, що тоді? – і навіть не підвівся із землі.Йогін зі співчуття приніс йому поїсти, кажучи:
– Слухай, а якісь чесноти в тебе є?– Йогіне, – відповів Нігуна, – якщо когось назвали «Нігуна», у нього точно жодних чеснот не знайдеш, хоч шукай удень зі свічкою.
– Ти не боїшся смерті? – поки Нігуна доїдав, запитав його йогін.
– Побоююся, – відповів він, жуючи, – але що я можу зробити заздалегідь?
– Якщо ти практикуватимеш, я дам тобі один метод.
– Гаразд, – Нігуна витер рот, – практикуватиму щодня, як прокинуся.
Так йогін дав йому посвяту. Потім він наставив Нігуну в практиці поєднання появи й порожнечі:
– Ні ти, ні все довкола самі по собі не реальні, хоча ти ще не просвітлений. Страждаючи, істоти нещасні у своїх муках, які нереальні від самого початку. Те, що з’являється, невіддільне від порожнечі; чисте світло постійно присутнє. І хоч би як ти поводився, чисте місто відкрите для тебе.
Йогін часто говорив так, і Нігуна помалу став практикувати. Дійшовши до повної інтеграції чистого світла, він здобув сіддхи. Він блукав, не розбираючи дороги, показуючи навколо пальцем і запитуючи:
– Хто ці люди?
Кого б він не бачив, він говорив:
– Нещасні, нещасні, – і заливався сльозами.
Тим, хто наважувався вчитися в нього, Нігуна показував шлях нерозділення явищ і порожнечі. Як океанський корабель, він пройшовся по віхах і буйках оман. Досягнувши сіддхи природного стану, він у своєму тілі пішов у Ясне Світло».
Природа сили, що приховує, і шлях до природного стану
Чистота Ясного Світла випромінюється від самого початку, однак ми не можемо її сприйняти через силу, що приховує цю чистоту. Ця сила, що приховує, випромінюється не звідкись ззовні, вона випромінюється з нас самих. Виходить так, що ми схожі на людину, у якої на лобі або на голові каска з ліхтарем. Цей ліхтар світить, але світло, яке поширюється навколо, заломлює реальність. Реальність світить сама по собі власним світлом. Коли це світло заломлює реальність, людина перестає бачити.
Спочатку ми перебуваємо в повному невіданні, і лише страждання або незадоволеність цим станом приводять нас на шлях практики. Потім ми починаємо практику і пристрасно прагнемо звільнення. Ми виконуємо безліч різних речей, доки наш ум помалу не очиститься. Іноді ми намагаємося безперервно концентруватися на практиці, докладаючи найнеймовірніших зусиль. Іноді ми відчуваємо, що наші зусилля порівняно із зусиллями святих мізерні, що ми докладаємо мало зусиль, що ми повинні докладати більше зусиль, що якщо ми не докладатимемо зусиль, а продовжуватимемо перебувати в прострації, то не здобудемо жодної реалізації.
Якщо ми не зрозуміли шлях природного стану, то ми докладаємо зусиль, і невдовзі все наше життя стає одним безперервним зусиллям. Ми можемо розвинути велику силу волі, ми зможемо розвинути певні містичні сили, але бачимо, що все одно нам чогось бракує, що ми не порожні всередині, що те величезне зусилля, яке ми докладали, нас повністю змінило і зробило дуже досвідченими йогінами, однак трансценденція не відбулася, ми й надалі «люди». Можливо, ми вже не звичайні люди, ми суперлюди, тому що можемо сидіти в падмасані, зупиняти дихання на деякий час або виділяти тонке тіло, у нас майже немає бажань, ми можемо їсти один раз на день, але ми все одно ще люди.
Тоді ми розуміємо, що нам бракує порожнечі від самого себе, свободи від зусилля і свободи від того, хто докладає зусиль. Тому що саме зусилля і сам той, хто докладає зусиль, якраз і були тією приховуючою силою, яку ми накладали на реальність. Це не означає, що не потрібно докладати зусиль і залишатися в летаргії та прострації – такий шлях точно нікуди не приведе. Радше це означає, що нам потрібно переглянути сам принцип застосування зусилля і докладати його нероздільно з порожнісним усвідомленням, з розумінням того, що немає того, хто докладає зусиль.
Шлях природності та гармонія з Рітою
Коли ми розуміємо це, одночасно із застосуванням зусиль у садхані, ми стаємо сприйнятливими, ми змінюємо позиції. Раніше ми атакували реальність і намагалися атакувати Абсолют, наче фортецю, кидаючись на неї з мечем або списом. Зрозумівши, що ця спроба безуспішна, ми тепер намагаємося зайти з іншого боку, ми розслабляємося і йдемо шляхом природності, стаючи сприйнятливими.
Є поняття «Ріта». Ріта – це те саме, що й Дао. Це вселенський космічний закон, закон світобудови, що пронизує всі речі. Можна сказати, що це праджняна, тобто усвідомлення в його іншому аспекті. Коли ми спустошуємо себе, повністю усуваємо власні оцінки та вподобання, йдемо шляхом природності й учимося прагнути не прагнучи, докладати зусиль без того, хто докладає зусиль, ми раптово входимо в гармонію з цим вселенським законом Ріта. Ми можемо відпускати себе і давати собі простір та порожнечу, тоді раптово ми виявляємо, що те, до чого ми так прагнули, існувало завжди, важливо було лише прибрати свої власні проєкції, що наші власні проєкції заважали нам сприймати реальність.
Не думайте, що від цих проєкцій звільнитися легко. Якщо хтось за народженням асур, він дивиться на світ очима асура, тому навіть у нектарі він побачить бойову зброю, а в благословляючій руці – кулак. Така природа асура, він завжди стоїть у стійці. Тому перевершити власне кармічне бачення і власні проєкції рівноцінно тому, щоб повністю відмовитися від самого себе, стати абсолютно порожнім, стати сприйнятливим. Коли ж ми стаємо повністю сприйнятливими, велике сонце пробудження починає сяяти, і нам стає просто смішно від того, що ми раніше не могли цього помічати. Ми могли завжди бути в цьому чудовому стані, тому що це те, в чому перебуває все суще. Однак через власні проєкції ми вперто відмовлялися його бачити, подібно до впертого осла, який замість того, щоб їсти чудову їжу, хоче їсти якусь другосортну траву.
Інтеграція та об’єднання суб’єкта з об’єктом
Коли ж ми, нарешті, входимо в цей природний стан, ми вже не можемо сказати, що є застосування зусилля або є якісь ми, які входять у цей природний стан. Суб’єкт починає повільно об’єднуватися з об’єктом, і настає інтеграція. Тоді вже не ми їмо, а реальність через наше тіло підтримує себе, ми ніби течемо разом із Буттям, ми перебуваємо разом із Буттям, рухаючись природно в гармонії з Рітою, природним ходом Буття. Суб’єкт у нас, якого ми вважали своєю особистістю, починає об’єднуватися з об’єктом. Світ, який ми вважали об’єктом, перестає бути зовнішнім і починає відчуватися як власне велике вселенське тіло.
Тоді раптово ми бачимо, що обмеження нашої тілесної оболонки починають зникати: ми без зусиль можемо відчувати себе деревом, мурахою, людиною в далекій Африці, бідним або багатим. Ми бачимо, що володіємо спільною свідомістю, наша голова ніби підключена мільярдами ниток до вселенської підсвідомості. Ми можемо відчувати одночасно те, що відчувають інші: групи людей, нації, етноси, планети, зорі, галактики, інші істоти (боги, духи та інші). Ми бачимо, що нашому відчуванню немає жодних обмежень.
Рамакрішна одного разу спостерігав, як на сусідньому березі чоловік бив бика батогом. У бика на спині з’явилися рубці від ударів. Рамакрішна теж закричав від болю. Учні сказали:
– Це вже занадто! Гуру, ми знаємо про ваше велике співчуття, що ви співчуваєте навіть тваринам і комахам, але щоб так занадто страждати через те, що хтось б’є бика...
Рамакрішна показав їм свою спину, яка була посмугована рубцями, і запитав:
– Як ви думаєте, це занадто чи ні?
Оскільки Рамакрішна був об’єднаний своєю свідомістю з усіма живими істотами, він міг ототожнити себе з будь-якою живою істотою, тому в момент ототожнення з биком він відчував такий самий біль, як і бик.
Самопізнання і повна трансформація
Поступово, коли все наше невідання усувається, суб’єкт і об’єкт повністю возз’єднуються. Тоді ми приходимо до тієї думки, що невідання ніколи не було, а відья (істинне знання) існувала завжди, що те життя, яке ми вели в невіданні, повністю зникло, всі омани абсолютно розвіяні, сонце джняни існує завжди. Коли ми це розуміємо і бачимо, що більше нікому ставати, що все, що є, це вже є ти, причому це не статичний стан, а нескінченно динамічний і завжди новий, тоді відбувається самопізнання: «Так ось хто я є, виявляється!»
Я пояснював цей принцип одній послушниці, вона запитала:
– А далі що? Досягнемо ми звільнення, а що потім?
Я подумав: «Оце так! Як узагалі можна такі запитання ставити? Чи залишишся «ти», коли ти це реалізуєш? І взагалі, хіба не зміниться в тебе вся проблематика життя? Хіба ти ставитимеш собі таке запитання, коли ти станеш місяцем, сонцем, зірками, планетами, усіма тілами, істотами пекла, богами та іншими речами? Хіба буде «потім», коли ти вийдеш за межі причинності й наслідку, часу і простору, минулого і майбутнього? Чи буде суб’єкт, який ставить це запитання? Кому ти це запитання поставиш? Хіба будуть де-небудь, коли-небудь, у чому-небудь які-небудь обмеження?»
Це подібно до того, як гусінь запитала б метелика:
– Припустімо, стану я метеликом, а що далі? Чи буде той зелений листок, який я звикла гризти?
Метелик їй може сказати:
– Ти можеш літати з одного дерева на інше, у тебе буде тисячі листків, ти можеш перелетіти в інший ліс, у тебе буде ціле небо.
А гусінь усе сумнівається, бо вона навіть уявити не може, як це — бути метеликом. Просто нею потрібно переродитися, стати повністю іншою.
Жива передача реалізації
Те саме і з реалізацією. Усі наші уявлення про реалізацію до того, як вона насправді настане, – це не більше ніж сновидіння, мрії та ілюзії. Навіть коли ми читаємо писання і намагаємося їх зрозуміти, то це не більше ніж мрії з писань, які ми вбираємо на основі писань. Писання все правильно описують, але ми не можемо зрозуміти їхню сутність, тому що їхня сутність може бути розкрита лише після реалізації.
За кожним словом писання, за кожним рядком, який ми читаємо на ранковій сутрі, стоїть енергія мільярдів мегатонн. Однак вони нам здаються буденними словами, тому що людська мова не в змозі адекватно передати істину до реалізації. Тому кажуть, що передача реалізації відбувається від тих, хто цю реалізацію свого часу отримав від інших реалізованих душ. Така передача називається живою на відміну від передачі лише текстів або писань.
