Текст «Тіруварупа. Божественна Пісня святого Рамалінги». Вибрані шлоки.
«Що ви відчули, коли Господь зволив благословити вас?
Рамалінга відповів: Це щастя святого танцю нашого Отця, яке я відчуваю, поки є свідомим так само, як і несвідомим».
Що ви відчували, коли Бог благословив вас. Рамалінга каже: «Це щастя святого танцю нашого Отця».
Перша ознака вашої правильної практики – це ваше щастя.
По-справжньому ми можемо зануритися в природний стан, коли повністю задоволені. Коли це задоволення настільки переповнює й захоплює нас, що більше немає потреби мріяти про щось іще, немає потреби пристрасно бажати чогось, немає потреби згадувати про всі образи й рани, які ми перенесли. Усе це настільки дріб’язкове порівняно з цим величезним щастям, що ми просто сміємося з усього цього. Це щастя святої гри Всевишнього Джерела.
Щойно Абсолют торкається нас, усі наші ілюзії зникають, і тоді починається безперервне щастя. Щастя – це якість Абсолюту. Воно існує просто зараз, але безлічі людей вдається бути нещасними. Фактично вони досягли великої майстерності в тому, як робити себе нещасними. Усе, що вони роблять, схоже на спроби ухилитися від того всепоглинаючого щастя, яке щоразу на них виливається. І багатьом це вдається. З великим успіхом вони ухиляються від цього щастя, тікаючи від самих себе. Хтось іде у свої мрії, у поглиненість собою. Хтось – у своє минуле, у спогади про свої старі прив’язаності чи образи. Хтось – у зовнішні об’єкти, в іншу людину, з якою, як він сподівається, йому буде добре. Хтось – у доктрини й концепції, які, як він вважає, дадуть йому якесь істинне знання. Усе це різні форми втечі від цього великого щастя, яке є просто зараз.
Сантоша як основа споглядання
Однак, коли ми стаємо по-справжньому задоволеними, починається споглядання. Коли ми утверджуємося в стані «тут», перебуваємо «зараз», коли ми приймаємо самого себе від кінчиків пальців до коренів волосся, коли ми приймаємо світ таким, яким він є, і перестаємо проєктувати на нього свої власні думки, коли ми вирішуємо бачити все те, що є, починаючи із самого себе, абсолютним, чистим і священним, тоді наш духовний пошук не припиняється, він лише починається. Це означає, що початок практики істинного споглядання починається із сантоші (задоволеності).
Якщо в нас немає задоволеності, то, скільки б ми не робили асан, мудр, мантр, пранаям, усе це буде лише різновидом проєкцій нових страждань.
Часто, коли ми не задоволені на наших духовних шляхах, ми перебуваємо в ілюзії, ніби причини цієї нашої незадоволеності містяться в чомусь зовнішньому, наприклад в іншій людині. Ми можемо всерйоз думати, що інші – це джерело наших проблем. Більшу дурість навіть важко знайти, тому що насправді незадоволеність – це внутрішня якість, це важкий шматок минулої карми, який висить на душі. Але, не розуміючи цього, ми можемо спроєктувати його на когось. І тоді ми думаємо: «О, це така погана людина! Як він узагалі міг так вчинити? Адже це так недобре!» Або ми можемо проєктувати свою незадоволеність на якісь дії. Але насправді незадоволеність – це просто стан душі.
Якщо людина незадоволена, то вона просто перебуває в стані голодного духа. Що їй не дай, вона все зіпсує, вона в будь-якому разі знайде спосіб бути незадоволеною.
Одна людина прийшла вчитися до Гуру, і той її одразу прийняв. Людина сказала: «Що це за Гуру? Мене навіть не випробовують. Він, мабуть, нерозбірливий в учнях і приймає всіх, кого завгодно». Будучи дуже незадоволеною, вона розчарувалася й пішла з ашраму. Вона прийшла до іншого Гуру, який був повною протилежністю попереднього, до того ж він був дуже суворим. Щоб потрапити до нього, потрібно було пройти через сувору аскезу, життя в горах, практикувати піст і тапас. І людина подумала: «Це взагалі не Гуру, а просто якийсь розбійник! Як у нього можна вчитися?» І знову вона пішла незадоволеною. Коли вона прийшла до третього Гуру, то побачила, що той дуже ввічливий, розумний і знає священні писання. Він у міру випробовує учнів, у міру з ними лагідний і співчутливий. І тоді ця людина подумала: «Так це просто пандит, який добре знає тексти». Тобто вона знову знайшла спосіб бути незадоволеною. Коли вона прийшла до четвертого Гуру, той постійно перебував у самадхі. Було видно, що це великий святий. Він був настільки святий, що йому не було діла до цього світу: ні до писань, ні навіть до учнів. Він завжди був у самадхі. Але ця людина прийшла й сказала: «Що це за святий?! Ця людина не має жодного співчуття до інших. Вона занурена у своє особисте щастя!» Вона знову була незадоволеною і пішла шукати шлях у черговий ашрам.
Одного разу їй зустрівся святий, який сказав: «Ти ніколи не знайдеш свій шлях. Ти ніколи не знайдеш свого Гуру, тому що у твоєму серці живе незадоволеність, але ти пов’язуєш її із зовнішнім світом. Ти глибоко помиляєшся. Ця незадоволеність не чиясь. Ніхто не винен у твоїх проблемах. Це результат того, що ти зробив у минулому, тому тільки ти за це відповідаєш. Усе навколо вже досконале. Усе навколо вже давно святе. Прийми свою долю і постарайся радіти тому, що маєш. Постарайся бути задоволеним у будь-якій ситуації, в яку б ти не потрапив. Знай, що це найкоротший спосіб прийти до звільнення. І тільки тоді починається споглядання».
Переживати стан задоволеності — це не означає впадати в якусь тамасичність, у якесь сите задоволення і переставати практикувати. Зовсім ні. Навпаки, наша практика йде семимильними кроками. Наша практика випливає з нашої повноти, нашої цілісності. Саме зі стану задоволеності можливе істинне споглядання, тому що тепер ми по-справжньому приймаємо себе, приймаємо світ. Тепер ми можемо, нарешті, відкритися Богові й почути Його. А незадоволена істота Бога не чує.
Що робить незадоволена людина? Вона жаліє себе. Вона просить: «Дайте мені що-небудь, дайте мені хтось! Пожалійте мене! Підбадьорте мене!» Незадоволена людина зациклена на собі та на своїх маленьких проблемках. Їй ніколи думати про Бога. Але задоволена людина завжди переповнена вдячністю буттю. Вона сповнена захоплення і плаче сльозами радості щосекунди, тому що перебуває в такому стані повноти й глибини, що він може тільки наростати й наростати. Вона завжди думає про Абсолют. Вона завжди переповнена захватом, благоговінням і вдячністю. Вона кожну мить проживає настільки цілісно й повно, що не може й помислити про те, що існує навіть крихта якоїсь незадоволеності. Тільки з цієї великої сантоші виростає подальше поглиблення природного стану. Усі інші види відчуттів є сансарою, звичайним кармічним затьмаренням. Тікайте від цих затьмарень якомога далі.
Це не означає, що не існує труднощів, перешкод і страждань на шляху. Їх існує безліч. Якби їх не існувало, ви б не жили на землі. Однак той, хто перебуває в задоволеності, на відміну від першого, усі перешкоди сприймає як благословення, усі труднощі — як дарунок і милість.
Реалізація Тіла Милості
Текст «Божественна пісня Милості»:
«Мене запитали: «Що ви відчули, коли реалізували Тіло Милості?»
Я відповів: «Це форма і речовина, витонченість нашого Бога, яку я відчуваю, поки перебуваю в самадхі, і буду відчувати, коли зникнуть будь-які поняття».
Моє серце переповнене екстазом. Воно кричить у радості: «Слава Богу і Його Милості, яку Він вилив зі співчуття на моє тіло, ум, серце і навіть одяг!» Усе моє тіло переповнене світлом любові й радості. Навіть великим мудрецям, які знають Веди, не снилося таке в солодких снах. Він прибув, щоб перебувати в моєму серці. Будь-який самоконтроль і практика — ніщо порівняно з цим. І це дивовижно. Я приймав їжу чистої амріти й досяг форми існування, яка є незруйновною. Споглядати! Це настільки чудово! Я забезпечений ліками Божественної мудрості, яка зцілює хвороби й смерть. І я — дорогоцінний камінь серед дорогоцінних каменів. Такий погляд руйнує невідання. І так відбувається пізнання себе. І тоді серце в досконалій молитві кричить від радості: «Це все витонченість Бога — мого коханого!»
Вірші Рамалінги — це настільки священна річ, що, просто читаючи їх, ви можете усувати хмари затьмарень. Він говорить: «Моє серце переповнене екстазом. Воно кричить у радості. Слава Богу і Його Милості, яку Він вилив зі співчуття на моє тіло, ум і серце... Навіть великим мудрецям, які знають Веди, не снилося таке в солодких снах».
Приблизно таке переживання відчуває йогін, коли відкриває цей тотальний, всеосяжний стан. «Споглядати — це настільки чудово!» Навіть найменший дотик до Всевишнього Джерела радикально змінює все. Такий йогін просто задихається від захвату й екстазу. Йому ніколи навіть думати про якісь дрібниці. Це подібно до того, як на бідняка раптово звалилися величезні статки, і він став мультимільярдером.
«О мій Господи! Я зрозумів, що всі живі істоти — це священний храм, де Ти перебуваєш і танцюєш Свій вічний танець. Я позбувся зла й ненависті. Я досяг процвітання й пізнав Того, Хто є непроявленим. Я загубився в радості, танцюю з волоссям, що піднімається на моєму тілі від екстазу. Усе живе й неживе гідне цієї радості й щастя. Тому шукайте притулку в моєму Отці, який один може дати вам невичерпний потік вічного блаженства.
Споглядайте те, що Бог зробив для свого бідного слуги! Вища добра слава сяє з цієї глибини. Могутні завіси затемнення впали навколо мене частинами й зникли. Масивні темні нарости в моєму єстві були всі усунені. Великі чудеса чистоти й співчуття з’явилися й перебувають у мені».
Що означає «шукати притулку в Отці»? Хто є Отець? Отець — це чиста свідомість, яка вища за особистісне «я». Коли ми шукаємо в цьому Отці притулку, ми входимо в невичерпний потік вищого блаженства. Коли ми шукаємо притулку в чомусь іншому, ми завжди в розгубленості й опиняємося зачарованими ілюзіями. Чи шукаємо ми притулку в словах, теоріях, власній саморефлексії, у спілкуванні з іншою людиною, у чомусь зовнішньому — ми завжди зачаровані й не можемо досягти цього блаженства.
Рамалінга говорить: «Масивні темні пласти карми в моєму єстві всі були розчинені завдяки сяйву потоку вічного блаженства».
Скільки б не було в нас засмічень, кармічних реакцій, усі вони починають розчинятися один за одним, коли ми наближаємося до цього блаженства.
Якщо хтось згадує своє минуле й думає: «У мене було таке важке дитинство, я переживав такі-то переживання», то я кажу йому: «Забудь ти про це! Щойно ти доторкнешся до цього, ти побачиш, що все це було сном. Ти забудеш, що був якоюсь іншою людиною».
Хтось каже: «Я багато думав і, нарешті, вирішив, що мені треба це, треба зробити так-то!» Я кажу йому: «Облиш ти ці ігри в думки, у саморефлексію. Щойно Джерело тебе торкнеться, ти забудеш про все це. Твоя свідомість ще десять разів зміниться. Усе це мине. Навіщо ти надаєш цьому значення? Усе це цілком нереально. Не надавай цьому значення. Це все ліли поверхового ума. Шукай притулку в цьому Отці. Досить грати в усе це всерйоз».
Цар Юдхіштхіра одного разу прийшов до Крішни й попросив у нього настанови на той випадок, коли Крішни поруч не буде, а він опиниться в критичній ситуації. Крішна дав йому мідну табличку й сказав: «Відкриєш її тільки тоді, коли виникне критична ситуація, але мене поруч не буде».
Одного разу Юдхіштхіра зазнав поразки в битві, ситуація ставала вкрай поганою. Тоді він згадав про цю табличку й відкрив її. Усередині було вигравірувано: «І це мине».
Так само будь-який наш стан незабаром мине. Усе це не є реальним навіть на секунду. Тому істинний йогін шукає прихистку в Отці, який єдиний є реальним. Усе інше мине. Ваші прив’язаності й неприязнь, ваші страждання чи видіння в досвідах, ваші думки — усе це минуще. Святий не ґрунтує на цьому своє життя. Святий дивиться на це як на ілюзії.
Різні шляхи пошуку Бога
«О Господи! Хтось читає Тобі молитви, бажаючи грошей і слави, хтось увесь день заучує тексти священних писань, мріючи здобути славу знавця. Інші шукають Тебе в храмах і пуджах, хтось їде в гори й пустельні місця, сподіваючись на зустріч із Тобою. А хтось утомився читати молитви Тобі, дивуючись Твоїй величі й внутрішнім якостям. Лише я, Твій бідний слуга, думаю про Тебе, коли їм, коли сплю, у тяжкій праці — я завжди з Тобою, бо Ти — мій Наставник, той, хто з любов’ю поклав у мої руки божественний дарунок.
О Господи! Коли я втратив усяку надію на Твоє благословення, Ти постав переді мною й підбадьорив мене. Від того дня я вражений радістю. Мій Отче! Мій Наставнику! Мій Боже! У цей день Ти звільнив мене від усіх печалей, перешкод і побоювань».
Рамалінга говорить: «Лише я, Твій бідний слуга, думаю про Тебе, коли їм, коли сплю, у тяжкій праці — я завжди з Тобою, бо Ти — мій Наставник». Це і є принцип природного споглядання. Що ми споглядаємо? На що ми спрямовуємо наш розум у момент споглядання? Звісно, лише на цю єдину сутність і більше ні на що. Усі різноманітні техніки — атма-вічара, трая-санкальпа, медитація простору, спостереження за тілом — це лише відмички, щоб розгорнути й витончити наш розум і спрямувати його до Всевишнього Джерела. Не слід думати, що техніки самодостатні, окремі від Абсолюту.
Тому коли йогін їсть, спить, тяжко працює, він завжди односпрямовано спрямовує свій розум на Всевишнє Джерело.
Рамалінга говорить: «Коли я втратив усяку надію на Твоє благословення, Ти постав переді мною й підбадьорив мене. Від того дня я вражений радістю».
Усі ваші надії походять від ілюзій. Лише коли ви втратите їх, відмовитеся від них, перестанете з ними ототожнюватися, Абсолют постане перед вами. А до цього моменту він не міг постати перед вами, бо ви заважали йому своїми надіями. Лише коли ви залишите всі надії й повністю приймете свою долю, навчитеся бути задоволеними й у цій задоволеності здобудете споглядання, тоді раптово ви розгорнете свою свідомість до Джерела.
Це не означає, що у вас узагалі не буде думок про завтрашній день. Вони будуть, але тепер вони не будуть для вас суттєвими, вони будуть подібні до гри, бо ви щосекунди житимете в абсолютному сьогодні, у зараз.
Божественна милість і преображення
«О Господи! Я весь час був зайнятий розмовами й легковажністю. Я змарнував тут і там безліч часу. Я був схожий на занедбаного собаку, який день у день серед бруду полював за їжею. Але світлом Своєї милості Ти посадив цього собаку на дорогоцінний трон і коронував короною, що складається з дорогоцінного каміння.
О, слава Тобі, Господи, і Твоєму вічному терпінню! О божественне сяйво! Я можу уподібнити Твою любов любові матері. Але навіть любов матері — це лише слабке відображення Твоєї безмежної любові.
О мій Господи! Ти явив мені Свою Милість, очистивши все нечисте, зруйнувавши весь непотріб у мені. Ти з любов’ю взяв мене як власного слугу й відданого. Ти вилив на мене нектар Своєї Милості, який ніс мене до берега безмежного сяйва. І я можу назвати Тебе зливком золота, що сяє в скриньці витонченості. Ти вічний танцівник, який танцює в Серці Любові.
О мій Господи! Ти – той, хто спонтанно творить світи в Серці Любові. І я клянуся Твоїми Святими Стопами, що буду вічно Твоїм відданим, із великою турботою вшановуючи Твої творіння. Але я не можу прибрати всю солому з поля лише власними силами й згодою. Тому від цього моменту Ти маєш допомогти мені будь-якими засобами, щоб проявити цю любов до всіх Твоїх творінь. Ти безпосередньо маєш захистити мене. Це зобов’язання Ти дав, коли я віддав Тобі своє тіло, розум, почуття й думки. Нехай усі живі істоти відчують і переживуть цю нескінченну Божественну Любов».
Рамалінга говорить: «Я весь час був зайнятий розмовами й легковажністю. Я змарнував тут і там силу-силенну часу». Ми так зайняті своїми розмовами й думками, на які витрачаємо дуже багато часу, що нам ніколи слухати Бога. Якби ми слухали Бога дуже уважно, нам знадобилося б дуже мало часу – час, достатній для клацання пальцями.
Голос Абсолюту і природа его
Чому ми не чуємо голос Абсолюту? Тому що слухаємо поверхневого себе. Лише коли его замовкає, голос Абсолюту починає звучати. Рамалінга уподібнює его занедбаному собаці, який серед бруду полює на їжу.
Їжа его – це ілюзії, якими воно живиться. Але коли світло сходить на его, цей собака сідає на трон. Це світло коронує його короною, що складається з дорогоцінних каменів. Его не знає, що його велич і слава укладені в Абсолюті, тому намагається жити саме по собі. Воно намагається планувати своє життя, не враховуючи Абсолют. Але лише коли воно торкається цього інтуїтивного розуму й починає отримувати з нього світло, его нарешті отримує свою корону.
