Знаючий як єдина реальність: шлях до недуальності

Коментар до тексту «Тріпура-рахасья»

«Хоча люди знають про простір, вони все ж не знають його, бо захоплені об’єктами, що перебувають у просторі».

Існує безліч настанов і вчень про те, як плекати життєву силу, як поєднувати продукти відповідно до концепції «ватта-пітта-капха», які підбирати кольори, щоб вони гармонізували елементи, як будувати храми й будинки, як сприятливо розташовувати речі, щоб вони гармонізували простір, як ураховувати знаки зодіаку, часові цикли, як ураховувати сва́ри, місячний і сонячний канали, вираховувати час їхньої найсприятливішої дії та досягати бажаного. Існує знання про те, як за допомогою магічних зіль досягти фізичного безсмертя. Існує безліч подібних знань, частину з яких ви отримаєте в монастирі. Ці знання незліченні, однак усі вони є частковими.

Зрештою, знання потрібні для того, щоб відкрити єдиний простір, у який занурені всі об’єкти. Ці знання подібні до слуг, а велике знання єдиного простору подібне до царя. Якщо ви опановуєте цього царя, то всі інші знання природно служать вам, оскільки вони є підлеглими.

Чому ануттара-тантра вважається найвищим ученням? Не тому, що кожне вчення б’є себе в груди, стверджуючи свою перевагу над іншими релігіями. Вищим ученням немає потреби самостверджуватися. Це нижчі вчення самостверджуються, прагнучи якось піднести свій престиж перед іншими, а вищим навіть у цьому немає потреби. Вони самі знають собі ціну. Вищі вчення названі вищими не тому, що прагнуть самоствердитися в чужих очах або у власних, а тому, що пов’язані з найпотойбічнішим, із самим безпосереднім сприйняттям недвоїстої істини. І будь-який досвідчений йогін легко це розуміє, коли стикається з вищими вченнями. Тому, коли ми говоримо про недвоїстість і споглядальну присутність, ми торкаємося самого серця дгарми, вище якого нічого немає. Його також називають «кров’ю серця дакінь», «серцевим простором». Відповідно, і ставлення до вчення має бути таким самим.

Вважається, що лише люди зі щасливою долею здатні опанувати його. Люди з дуже щасливою долею здатні зустрітися з ним, не кажучи вже про те, щоб практикувати його. Здобути від нього результат одразу також здатні люди з дуже щасливою долею, оскільки це вчення передбачає миттєву реалізацію. Тобто щойно ми бачимо споконвічний простір, ми з ним об’єднуємося, а все подальше життя, усі наступні сто шістдесят або триста років призначені лише для поглиблення цього простору.

Взаємозв’язок знання та пізнаваних об’єктів

«Світ складається зі знання та пізнаваних об’єктів. Із цих двох речей об’єкти не є тобою і сприймаються органами чуття. Знання очевидне. За відсутності знання немає світу. Знання — безпосередній доказ існування об’єктів, які тому залежать від знання. Знання залежать від того, хто знає, у своєму існуванні».

Світ такий, тому що ми є. Ми є, тому що існує світ. Ці два аспекти взаємопов’язані.

Був філософ Берклі, який якось поставив собі запитання: «Якщо в лісі падає дерево, але нікому почути, що воно падає, у лісі немає ні людей, ні звірів, то чи видасть воно звук?» Звук може бути сприйнятий лише чиїмось вухом, а якщо вуха немає? Як можна сказати, що є звук? Отже, немає і звуку. Світ одразу ж змінюється. Має бути хтось, хто скаже, що дерево впало, і що він це чув. А якщо суб’єкта немає? Отже, немає і звуку. Він може не лише не почути звук, він може й не побачити дерево, а отже, дерево не падає, і воно ніколи не впаде. Воно ніколи не падало в минулому, не падає тепер і ніколи не впаде в майбутньому, якщо в лісі нікого немає, хто міг би це побачити. Для цього потрібен суб’єкт. Тоді стають зрозумілими слова святих про те, що ніхто ніколи не народжувався, ніхто ніколи не помирав, всесвіт ніколи не творився, не перебував і не руйнувався. Бо для такого сприйняття потрібен суб’єкт. Але якщо ми виявляємо ілюзорність суб’єкта й входимо в недвоїстість, уся ілюзія одним махом зникає.

Світ існує лише тому, що є ми — оцінювач, той, хто навішує ярлики, інтерпретує реальність, створює її. Ми створюємо її своїм баченням. Коли ж оцінювач зникає, то й світ, відповідно, також зникає. Це не означає, що зникає все й виникає вакуум; це означає, що зникає світ дуальності й проявляється світ недуальності, новий світ, цілком відмінний. Його не можна назвати світом, не можна сказати, що він проявляється, не можна назвати його новим, оскільки немає старого, з яким його можна було б порівняти, проте запорогова свідомість виникає. Це абсолютно вільний, спонтанний, непізнаванний, досконалий, нескінченний стан, сутність якого — абсолютна свобода, творчість, чистота й досконалість.

Знаючий як єдина реальність

«Знаючому не потрібна жодна перевірка, щоб знати про власне існування, тому знаючий — єдина реальність, що стоїть за знанням та об’єктами. Реальним є лише те, що є самоочевидним і не потребує доказів. Усі інші речі не є чимось реальним».

Знаючий — глибинна свідомість, яка є в суб’єкті й спирається сама на себе. Це єдина реальність. Спочатку ми думаємо, що знаючий пов’язаний з особистістю, ми думаємо: «Знаючий — це я. Я такий-то й такий-то». У міру практики ми відокремлюємо особистість від знаючого й бачимо, що знаючий — це чистий порожній простір, що складається зі світла, де немає індивідуального «я». Проте цей знаючий не відокремлений від індивідуального «я», він може проявлятися як індивідуальне «я».

Є одна матаджі (Сундарі Деві), яка ніяк не може вирішити питання про те, чи зберігається індивідуальність після просвітлення, чи ні. І вона каже: «Якщо це всепожираюча паща Абсолюту, де моя індивідуальність загубиться, то я боюся такого просвітлення». Я дуже жорстко вилаяв її на консультації за те, що за дев’ять років учнівства як мирянка вона не змогла прояснити елементарних питань. Я навіть не знав, що можна так мучити себе такими питаннями. Насправді дуже кумедне питання.

По-перше, що тут слід зрозуміти? Що якщо щось непостійне й може бути розчинене, то туди йому й дорога, адже на нього не можна спертися. У момент смерті хіба індивідуальність не розчиниться, хіба не буде створена нова? Індивідуальність не є чимось постійним. Хіба ти той самий, ким був сім років тому? Індивідуальність — це фікція, ілюзія. Немає нічого постійного. Світ плинний. Якщо подивитися на згорблену й потворну дев’яносторічну бабусю, то дуже важко сказати, що це та сама приваблива дівчина, якою вона була у сімнадцять років. Де та дівчина? Дівчини взагалі більше немає, вона зникла, а є факт — бабуся. Про яку спадкоємність індивідуальності можна говорити, якщо все безперервно змінюється? Можна сказати, що дівчина ще за життя померла, зникла, а замість неї з’явилася бабуся. Індивідуальність не є чимось постійним, це плинна річ, тому безглуздо за неї чіплятися. Саме таке чіпляння і є фундаментом сансари. Всесвіт плинний, усе перетікає з однієї протилежності в іншу: життя — у смерть, літо — в осінь, пралайя — у манвантару. Такий закон всесвіту.

Жалюгідне чіпляння, бажання зафіксувати себе в чомусь статичному, убезпечити себе, створити собі якийсь маленький світ, утвердити свою особистість, бажання мати сім’ю, гроші, статус — це і є той самий злий дух, який не дає нам адекватно реагувати на процеси всесвіту, не дає нам бути гнучкими, плинними, спонтанними. І тоді смерть знаходить таку людину, оскільки все підвладне руйнуванню. Її ілюзія безпеки одразу ж руйнується. Тому просвітлення — це стан, коли ми розуміємо, що сама природа життя у всесвіті не терпить чіпляння. Щоб бути адекватними всесвіту, перебувати в гармонії з космічним законом рити, нам потрібно навчитися бути такими ж гнучкими й плинними. І таке чіпляння за особистість — це саме те, що тримає в сансарі, що робить нас смертними. По суті, ми самі як свідомість, як енергія, безсмертні, вічні. Але коли виникають чіпляння за особистість, за его, то це і є смертний стан, тому що безсмертна частина ігнорується, а смертна утверджується.

Коли людина досягає просвітлення, вона нічого не втрачає, радше, вона змінює свій погляд, відпускає чіпляння за смертну частину, їй відкривається нескінченна й безсмертна частина. Що стосується тимчасової особистості під час реалізації недвоїстості, вона зберігається. Ба більше, вона отримує великий імпульс і розквітає. Усі її найкращі якості проявляються, тому що всі свої якості его й особистість черпають із Ясного Світла. Тобто зростає інтелект, підвищуються ясність, здібності тощо, але водночас усе це стає вторинним. Ба більше, Всевишнє Джерело здатне створювати скільки завгодно особистостей. Тепер воно не схоплене однією особистістю й здатне еманувати із себе десятки, тисячі, мільйони, мільярди особистостей у різних світах. Тобто це цілковита повнота. Тому один святий сказав так: «Те, що ви здобуваєте, настільки безцінне, настільки вічне, що про втрачене не варто навіть згадувати». Тобто тут утрачено невігластво, ототожнення з его, тілом тощо. Функції розуму не втрачаються, функції его, пам’ять — усе це лише розквітає. Якщо щось і втрачається, то лише невігластво, яке ототожнює себе з особистістю. Такого невігластва завжди потрібно бажати позбутися.

Але завжди буває так, що крапля починає тремтіти й сумніватися, перш ніж упасти в океан. Вона так мріяла про просвітлення, але коли раптово накочує цей сумнів, вона думає: «Оце так! Що ж від мене залишиться? Чи не надто я запалав?» Его завжди боїться, тому що для нього недвоїстий Брахман, Абсолют, настільки незбагненний, що воно відчуває, ніби в нього немає жодного шансу. І це нормально, кожен святий переживає цей стан. У життєписах святих описуються їхні відчуття самоприниження, сумніву, смирення перед Богом. Це нормально, душа просто тремтить перед Богом. Їй більше нічого не залишається робити, коли вона торкається цієї безмежної таємниці. Однак практик саме цим і відрізняється від звичайної людини, що він вчиться тремтіти, але водночас продовжувати жити як монах, усміхатися крізь сльози, доки його его повністю не розчиниться, і тому вже нікому буде проливати сльози. Він усміхатиметься, але це вже буде не усмішка его, а усмішка вічності. Тому один майстер сказав так: «Ти маєш стати живим трупом. Живучи, будь абсолютно мертвим і роби все, що хочеш. Усе буде добре». Це означає, що всі твої старі ототожнення мають відмерти, ти маєш стати повністю порожнім.

Це все одно, як християни говорять, що ветха людина помирає, а відроджується нова, вічна, нетлінна людина безсмертного життя.

Природа відображень у свідомості

«Хто заперечує знання, не має під собою жодної підстави, і в такому разі немає можливості вести будь-яке обговорення. Питання про знання врегульоване, і тоді виникає питання про існування об’єктів за відсутності знання про них. Об’єкти та знання про них — лише відображення у споконвічній, самосвітній, всевишній свідомості, яка тотожна тому, хто знає, і яка є єдино реальною».

Видимі речі та сприйняття — це лише відображення первісної Основи. Первісна Основа є єдино реальною, а все інше — це просто її відблиски. Наприклад, ви бачите собаку, але собака нереальна сама по собі, це лише відблиск Абсолюту. Це Абсолют, який прийняв енергію й грає в цьому тілі, зображуючи із себе собаку. Якщо ви в глибокій присутності подивитеся на двох собак, ви побачите не собак, а просто шакті, яка пустує у двох тілах, грає сама із собою. Якщо ви в глибокій присутності подивитеся на двох людей, які спілкуються між собою, сваряться або співпрацюють, подивитеся на них чистим порожнім поглядом, то ви побачите просто гру двох енергій Абсолюту, тобто гру однієї енергії та однієї свідомості у двох тілах.

Абсолют розділився заради власної ліли на безліч тіл і заради динаміки, жвавості, азарту грає в різних тілах. В одному тілі він грає ката, а в іншому — засудженого, в одному тілі — солдата однієї сторони, в іншому — солдата іншої сторони. Іноді він веде люті ігри, а іноді — мирні. В одному тілі він грає роль чоловіка, в іншому — дружини, в одному — Учителя, в іншому — учня, в одному — божества, в іншому — бгакти, в одному — бога Ями, в іншому — того, кого засуджують, переміщуючи до якогось зі світів у момент переродження. Але насправді це одна свідомість, яка приймає безліч форм та енергій. Хто не розуміє цього, той перебуває у подвійності, приймаючи за реальність собаку, солдата, ката, бога Яму. І це відбувається тому, що він приймає себе за реальність, і тоді всі сансарні закони діють. Якщо прийняв себе за солдата, то, будь ласка, воюй, будь пораненим, страждай. Якщо прийняв за реальність бога Яму, то вирушай до пекла, прийняв за реальність дружину — одружуйся, виконуй сімейні обов’язки і так далі. Тобто вся сансара починає діяти.

Коли ми реалізуємо недвоїстість, це означає, що ми перестаємо приймати щось за реальність у подвійності, ми починаємо дивитися на реальність поза подвійністю. Коли так відбувається, кажуть, що ми опанували бачення. Тим не менш, знаючи, що ще існує прарабдха-карма і закони цього світу, нам слід багато працювати над розвитком недвоїстості. Ми умовно приймаємо цей відносний вимір, його ігри та закони, знаючи, що до них також треба ставитися належним чином, якщо ми хочемо з ними працювати. Тим не менш, приймаючи такі закони, ми більше не обумовлені ними. Таке правило гри вселенської енергії. Це подібно до правил дорожнього руху.

Усі біди живої істоти виникають через те, що вона не знає про цю таємницю недвоїстості й приймає суб’єктно-об’єктні відносини за чисту монету.

Колись Гуру був дуже палким прихильником недвоїстості й, окрім недвоїстості, нічого навіть визнавати не хотів. Коли ми відкриваємо недвоїстість, це дуже сильні переживання, особливо якщо ви практикуєте, не консультуючись з Учителем. Вона може буквально перевернути всю вашу картину світу. Тому Тілопа говорив так: «Спочатку розум йогіна скидається, наче водоспад, потім він тече, як повноводна ріка, а після цього він подібний до безмежного океану».

Спочатку, коли ми відкриваємо недвоїстість, світ перевертається. Нам зовсім не хочеться мати справу з жодною подвійністю. Ми хочемо орієнтуватися лише на недвоїсту свідомість, а все інше ніби взагалі не існує. Цей період має назву періоду нігілізму. Потім, коли ми вкорінюємося в недвоїстості, раптом бачимо, що нас ніщо не може обумовити, що навіть те, що ми вважали сансарою, подвійністю, — це просто ігри енергії Абсолюту, а тому нам нічого боятися й нічого відкидати. І ми повністю приймаємо ці ігри енергії Абсолюту. Ми уподібнюємося до мудрого старого, який спостерігає за грою дітей у пісочниці. Зрештою ми настільки поглиблюємо недвоїстість, що не лише приймаємо ці ігри, а й самі їх породжуємо, ми самі стаємо Абсолютом.

Час і простір як відображення

«Сумнів полягає в тому, що відображення має містити в собі всі об’єкти одночасно, без урахування часу й простору, всупереч нашому досвіду. Його не повинно виникати, тому що час і простір самі є пізнаваними концепціями й так само є відображеннями».

Час і простір існують доти, доки є подвійність. Вони існують щодо конкретного суб’єкта, носія кармічного бачення. Коли змінюється кармічне бачення, час також змінюється. На землі існують точки, де кармічне бачення може змінитися, якщо ви туди потрапите. Якщо хтось туди потрапляє, він може повернутися через двісті років, хоча йому здаватиметься, що минула лише година. Він нічого не впізнає в цьому світі, його тіло залишиться таким самим молодим, але на землі все зміниться, тому що він потрапив в іншу санкальпу, де час плине інакше.

Єдина Основа всіх об’єктів

«Характерна природа всіх цих відображень — зворотний бік об’єкта, виявлений у просторі. Тому усвідом із умиротвореним розумом свою власну істинну природу, яка є єдиною, чистою, нероздільною свідомістю, що лежить в основі неспокійного розуму, з якого складається весь цей всесвіт у всьому його різноманітті».

Єдина Основа всіх об’єктів — Всевишнє Джерело, чиста Сутність, на якій слід медитувати, якій слід поклонятися, з якою слід зливатися, відкривати її в собі, прояснювати, споглядати. Це Основа, яку не слід випускати з поля зору, про яку слід читати тексти, з якою слід ототожнювати себе, яку слід пізнавати як своє власне «Я», оскільки вона не є чимось зовнішнім. Якщо ми вважаємо, що вона є чимось зовнішнім, подібно до Бога у дуалістичних релігіях, то це відхилення, що називається етерналізмом, дуальністю. Дуальність завжди передбачає різницю між бхактою і Богом, у ній немає задоволеності досягненням, а завжди є подвійність, хоч і дуже тонка, тому дуальність не веде до звільнення. У найкращому разі дуалістичні практики ведуть до переродження на небесах світу форм.

Утвердження у Вищій Сутності

«Якщо хтось утвердився в цьому основоположному принципі всесвіту, тобто у Вищій Сутності, то він стає творцем усього. Осягни й усвідом сон умиротвореним розумом, стан у проміжку між сном і неспанням, інтервал між розпізнаванням одного об’єкта слідом за іншим або проміжок між двома сприйняттями».

Коли ми утверджуємося в природі Розуму, тоді всі наші творчі сили також активізуються. Йогін, який утвердився в природі Розуму, може створювати всесвіти. Спочатку це мікровсесвіт, потім дедалі більше. Він сам є великою творчою силою. Кхемалекха дає настанови, як виявити недуальну природу «Я», використовуючи методи тантри.

По-перше, якщо ви уважно усвідомлюєте проміжок між сном і неспанням, ви стикаєтеся з недуальністю. Якщо ви входите в нього, намагаєтеся утвердитися в ньому й утримуватися в ньому, то отримуєте певний смак, расу природного стану.

По-друге, є інтервал між розпізнаванням одного об’єкта та іншого, тобто проміжок між двома сприйняттями. Коли ви сприймали щось, і ваш розум прилип до цього, а потім ви переміщуєте свідомість до іншого об’єкта, то між цими переміщеннями є інтервал, порожній простір. Якщо в цьому інтервалі ви перебуваєте як пильна свідомість, то відкриваєте природний стан. Наприклад, ви були на ретриті, а потім виходите з ретриту, і вам прояснюється щось нове. Або ви їдете за пожертвами. Коли змінюється обстановка, тобто розум відірвався від одного об’єкта, а до іншого ще не прилип, то це саме такий стан. Це інтервали, де є чиста свідомість, а для его немає їжі. Якщо глибоко увійти в цей стан і усвідомити його, це дасть потужний смак природного стану, расу.

Перебування в істині та омана

«Ця істинна вища Сутність, невід’ємно перебуваючи в якій, людина вже більше не вводиться в оману. Не усвідомлюючи цієї істини, люди стають спадкоємцями страждань, які внаслідок їхньої омани стають їхньою невід’ємною якістю».

Якщо невід’ємно перебувати у вищій Сутності, людина більше не буде введена в оману. Завжди є можливість перебувати у вищій Сутності й не бути введеним в оману, не вважати себе звичайною людиною, не вважати сприйняття сприйняттям, не вважати видимі об’єкти об’єктами, а все вважати єдиним із вищою Сутністю. Інша можливість — забути вищу Сутність і вважати все таким, яким воно здається: вважати бджіл бджолами, себе — собою, стіни — стінами, небо — небом. Коли ми вважаємо об’єкти об’єктами, себе — собою, тоді кажуть, що ми відволіклися, що в нас немає бачення, що ми не споглядаємо. Тоді все буденне — це буденне, ми — це ми, світ твердий і реальний, над нами панують концепції, емоції та події.

Коли ж ми, не відволікаючись, перебуваємо у видінні, то небо — не небо, людина — не людина, ми — не ми. Усе набуває єдиного смаку, смаку Абсолюту, усе починає дихати Богом, усе стає величним, абсолютним, священним, ситуації стають грою Абсолюту. Поступово ми проникаємо в чисте видіння, а потім — навіть за його межі.

Чисте видіння насправді не виникає як щось штучне. Воно природно пробуджується, коли ми перебуваємо у вищій Сутності. Ті ж, хто не усвідомлює цієї істини, стають спадкоємцями страждань. Страждання стають їхньою невід’ємною якістю внаслідок омани. На певному етапі приходить дуже глибоке розуміння, і раптом щось дуже яскраве спалахує у вашій свідомості. Ви розумієте, що не пам’ятати про цю вищу Сутність собі дорожче, оскільки у вас виникає сильне бажання більше не помилятися, бути в істині, бути в дусі, ніколи більше не губитися. Якщо раніше ви дозволяли собі це, то коли ви вийшли на глибокий рівень споглядання, ви вже, як справжній йогін, не дозволите собі ані секунди не перебувати в дусі. Звідси народжується справжня бездоганність. У такого йогіна більше не виникає ані сумнівів, ані великих ілюзій. Виникають лише тонкі ілюзії, не виникає прив’язаностей. Такий йогін дихає Богом.

Хемачуда, отримуючи настанови Кхемалекхи, увійшов у дуже глибокий стан нірвікальпа-самадхі.