Сансара чаклує, плете свої давні чари,
Кидаючи заблудлі душі у божевільний потік:
То в жадібність сліпу, то в полум’я прив’язаності й розбрату,
Де заздрість і гнів збирають свій гіркий оброк.
А ми, садху, будемо терпіти і зберігати незворушність,
Виспівуючи священну Дхарму і слідуючи їй у тиші,
Проповідуючи світові любов, співчуття і ясність,
Розчиняючи розуми в медитації, у світлій глибині.
Підступна Майя, як і раніше, наводить тумани,
Вводячи в оману душі, викрадаючи їхній спокій,
Вона сіє розбрат, розділяє і шукає недругів,
Бо це — її ремесло під місяцем і зорею.
А ми будемо робити свою сокровенну справу:
Допоможемо серцям усвідомити їхнє святе джерело,
Прокинутися для Дхарми, пізнати свою вищу сутність
І ступити на стежку, де Визволення потік.
Емоцій вали та подвійних думок каскади
Накривають собою не дозрілий для істини розум,
А ми будемо вчити їх, як ці хвилі приборкати,
Перетворюючи на спокій руйнівний шум.
Силою споглядання і повної самовіддачі,
Відданим серцем і знанням «хто я є»,
Ми навчимо їх на хвилях кататися граючись,
Відкинувши сумніви, страхи і фальшиві лестощі.
І скільки б підступів сансара в дорозі не будувала,
Скільки б не брехала, виригуючи мантри гнівних промов,
Скільки б своїх даршанів хибних вона не являла
У сутінках довгих і в димі чадних свічок —
Ми будемо вчити очищенню і мудрості Бога,
Мистецтву споглядати, співчувати і прощати,
Як учили святі у сиві віки й епохи,
Продовжуючи на землю незриме своє світло виливати.
І тоді, зіткнувшись із великим нашим терпінням,
Із незворушністю, твердою, як гірський граніт,
Вона раптом втратить дар мови і силу впливу,
І спокуса її більше нічий спокій не збурить.
Змирившись, замовкне вона, опустить очі несміливо
І скаже, визнавши нарешті наш урочистий стрій:
«Пробачте, часом я була нерозумна і зла до вас,
Але це лише обов’язок мій — випробувати шлях ваш земний.
Тепер я не торкнуся вас, бо я ясно побачила:
Ви єдині з Тим, кому вечно я вірно служу».
І, сказавши ці рядки, вона в мить одну переобразиться,
Йдучи назавжди за священну межу життя.
Станет мандалою чистого, ясного бачення,
Спонтанною грою — Лілою сяючих, світлих божеств,
Порожніх за суттю і світлом своїм засліплюючих,
У танці благословень, захватів і божественних жестів.
Вона стане тим, чим була спочатку і вічно:
Божественною грою, Абсолюту прекрасною мрією,
Сяйвом духу, що тече легко і безтурботно,
Заповнюючи простір дзвінкою своєю чистотою.
