Він носить на плечах шкуру тигра,
П'є з черепа гірку вологу холодних ночей
І сіль людських секрецій.
Він мастить тіло попелом спалених трупів,
Живе на шмашанах серед смороду та плачу.
Подібно до дитини, він ходить голим,
Бентежачи своїм мовчанням зірки.
Він завжди самотній, цей загадковий мандрівник,
Він несамовито регоче, сидячи біля згаслого багаття.
На вершинах він танцює божевільні танці,
У лісах він співає тужливі пісні.
Дико обертаючи очима, він бурмоче дивні тантри,
Сидить на кістках, обхопивши коліна, у гірській печері.
Він їсть сире м'ясо, запиваючи вином і сечею буйвола...
Його не бачать кажани,
Але щиро люблять діти.
Йому служать безтілесні духи,
Його не бояться дикі звірі.
Змії слухняні його поруху,
Боги великі його шанують.
Люди в страху відводять погляди,
Мудреці ж вічно шукають з ним зустрічі.
Йоги його підносять у хвалах,
Богині люблять у північних снах.
Царі перед ним схиляють коліна,
Побожні шепочуть йому молитви.
У руках його — посох мандрів,
У вухах його — важкі сережки.
Шия обвита священними вервицями,
Тіло його огорнуте вільним вітром.
Серце його посипане попелом,
Розум наскрізь просякнутий вічністю.
Погляд застиг у німій нескінченності,
Промови його мелодійні й дивні.
Очі блищать подібно до блискавки,
Дії, як у дитини, спонтанні.
І тіло його випромінює пахощі...
Він ходить по зірках, як по камінню,
Він харчується нектаром і росою.
Він рухає брили та хмари,
Він літає вільно, як вітер.
Він гуляє тонкими нитками часу,
Дме у тріщини між світами,
Створюючи з порожнечі чудеса.
Шанований сильними богами,
Споглядач бездонної вічності...
Авадхута.
